Ну от, знову не встигла! Скільки років мрію потрапити на малу батьківщину в її найкращу пору – коли цвітуть сади чи в золоту осінь, але… Жовтень вже відсвітив, відпалахкотів багрянцем; червонястий полиск зблід, ніби присипаний попелом; погасли свічки тополь вздовж дороги, що веде до села... Жовте мереживо кленів, червонясто - дрібненьке, мов намистечко, листячко груші-дички, візерунчасті лапки калини – все поруділо, вкрилось іржею. Ось він, зловісний тлін… Дерева пожурились, поопускали вниз голови, стомлено струшують на землю зайве листя.
В осінній красі осені є щось первісне, дикунське, мабуть, саме тому вона так вражає. Попри екзотику, Крим з Карпатами приваблює менше, ніж маленьке полтавське село; при нагоді я їду до отчого дому. Тут все до болю знайоме: і ліс за селом в червонястій сорочці, і ледь помітна стежка, що загубилася в траві, і старий садок. Він давно вже чекає, виглядає на шлях, щось шелестить. Ледве заходжу в двір, як з глибини душі зринають спогади, обступають зусібіч, хапають за руки, щось нашіптують, гомонять…
Виходжу в сад, подумки вітаюсь з добрими знайомими - старими деревами. Вони хилитнулись назустріч кучерявим верхів’ям, замахали гілками, зашепотіли падолистом... Ближче до сусідського обійстя – невеликий сливник. Підстаркуваті дерева стоять гуртком, охороняють мирну тишу дворів. Торкаюсь долонею пошерхлих стовбурів, помічаю на землі, серед сухого листя, крупні сизо-сині плоди. Присідаю навпочіпки, розгортаю траву, вибираю ті, що ціліші. Холодні тумани зробили свою справу: деякі сливи осклизли, інші - ще «живі», лише шкірка зморщилась. Розламую сливу – і на долоню вискакує гостробока кісточка з рельєфним вічком, змармеладжений зеленкуватий м’якуш аж проситься, щоб його скуштували. Пробую сливу на смак, від насолоди зажмурюю очі: вона солодка – пресолодка! точно така, як була в дитинстві. Дітворою ми любили ласувати плодами з підмороженою шкіркою, котра втрачала кислинку. Найкращі сливи відкладаю окремо – то гостинець для мами.
Від сливника прямую до яблучника. В самісінькому кутку саду причаїлась старезна яблуня. Крислата, з високою кроною, вона, здається, аж присіла під вагою своїх років. Товстий стовбур з одного боку вкрився мохом, покручене роками гілля потроху всихає, та сама деревина міцна – таку не просто здолати. Це - яблуня «бойчиха», як її називають, бо сорт «бойка». Ніхто не знає, скільки їй літ – яблуню посадила моя бабуся. Обминаю молоді, гнучкі деревця, йду на далеке світло «бойчихи»: на її вершечку жовтіють останні яблука. Скільки пам’ятаю, з верхівки їх не знімали, тож висіли, скільки їм заманеться, а потім опадали. Всі жителі саду або гості, посвячені в яблучну таємницю, ходять до неї ласувати. Сьогодні і я прийшла… Ця яблуня родить через рік – на більше не вистачає сил. Зате ж коли вродить – яблука, мов перемиті: великі, соковиті, з рожевими щічками. А що запашні та лежкі! Колись тато знімав їх завчасно, перебирав, складав у ящики з сіном. Всю зиму вони зберігалися в сінцях, де було прохолодно, але й морози не діставали; бувало, що лежали до самісіньких жнив. Аромат яблук для мене - символ батьківського дому: не встигаєш переступить поріг, а вже чуєш густий, настояний на степовому сіні, яблучний дух. А скільки спогадів пов’язано з цією яблунею, скільки історій!.. Скільки літ пролетіло над нею, скільки дощів!.. Давно вже немає бабусі, не стало й тата, а яблуня ще стоїть, ще плодоносить!
Цього року стара яблуня багато трудилась: навесні духмяніла рожевим цвітом, влітку пестила-берегла тендітну зав’язь, ховала попід листом від жаркого сонця, а восени наливала соком, гойдала на міцних гілках. Тільки й часу на відпочинок, що зима… До таких яблунь особливе ставлення – вони дуже нагадують стареньких людей, що не вписуються в божевільний ритм нового століття – старомодні, незграбні, усі в болячках… Крислаті, шерепуваті, родять через рік… Але - міцні, витривалі, ніби не має для них років. Ось цій – більше, ніж півстоліття, а не думає всихати, хоч і стара. Що то, як сильне коріння!..
Стара «бойчиха» тягнеться назустріч, сипле підмороженим рудим листям, гупає жовтими яблуками – обдаровує гостинцями. Присідаю, визбирую яблука. Одне, вдарившись об шкарубкий стовбур, розбилося, бризнуло соком, ніби запрошує скуштувати. Міцна шкірка хрумкнула на зубах, аж задзвеніла, апетитний м’якуш заповнює рот. Смак той самий, що був у дитинстві, його ніколи не забудеш: «кисло-кисло-солодкий-і-запашний». Незчулась, як яблуко само себе зхрумкало, в руках зостався короткий хвостик, а в роті - приємний після смак…
Обходжу стареньку «бойчиху», визбирую останні яблука, за кожним разом низько кланяюсь деревині. Деякі хитрять: поховалися в листопадовій ковдрі, повкривалися з головою та й лежать тишком-нишком, посміхаючись рум’яними щічками. З верхівки зирить ще з добрячий десяток, але ті будуть іншим гостям: зайцеві, миші, перелітній пташині. Ще довго броджу порожнім садом, сумую разом з ним – ми налаштовуємось на осінь; в кожного вона своя. Думки - то шугають в минуле, то забігають наперед, снують, спотикаються… Дивний мені трапився день! Ніби звичайний, осінній - а скільки душевного щему, скільки емоцій, спогадів! Ніби якась інвентаризації душі перед невидимим прозорливцем, де не можна злукавити.
Ранок був по-осінньому нудний та сірий, проте дощу не обіцяв. Вже по обіді небо обважніло, набурмосилось, від лісу засивів туманець; під вечір повітря набрякло, зірвалось на небесну сльозу. Засіявся колючий дощик та й затягнув мокрою пеленою ввесь світ. Знаходжу прихисток біля старої сушні, ховаюся в піддашші. Про що плаче дощ? над чим тужить? Чи хтось колись відгадає? Згадалось древнє: «І не навчився я мудрості, і пізнання святих не маю. Бо чи може хто розгадати, хто зібрав вітер в пригоршні свої? Хто зав’язав воду в одежу? Три речі утаємничені для мене, і чотирьох я не розумію. Шляхів орла на небі, стежок гадини на скелі, дороги корабля серед моря»* і - по кому плаче дощ...
Присмерком входжу в хату, вношу оберемочок дров. Ладнаю грубку, запалюю сушняк. За вікном снуються вечірні тіні, заглядають фіолетовими очима в хату, лізуть через шибки. Потім мовчки стають по кутках – просять погрітися. Світла не вмикаю – нехай собі стоять… В грубці повільно розгораються дрова, блимають червоними язиками, а крізь шпарини дверцят вистрибують червоні зайці й прискають по хаті, граючись…
Сідаю біля мами, наділяю останніми гостинцями з нашого саду, ділюся нехитрими думками. Зав’язується вечірня розмова, під яку затихають невідкладні справи, забувається щоденна суєта; в моєму розпорядженні не простий вечір, а маленька частинка Вічності, подарована долею. Тягнеться й тягнеться тоненька нитка розмови, й оживає минуле, а в ньому ті, що жили на цьому дворищі, ходили цією землею, надіялись, вірили, любили… Як і ми зараз.
За грубкою шаруділа миша, видно, тягла в свою нірку горіха, що сушивсь на комині. Горіх не пролазив, голосно торохтів, і той звук, підсилений тишею, довго стояв у вечоровій хаті. На лежанці солодко спала кицька, згорнувшись калачиком, і їй не було ніякісінького діла ні до червоних зайців, що танцювали по колу, ні до наших розмов, ні до миші зі своїм горіхом… Попискували в гніздах горобці, видно, начули зиму, бо звечора понадувались, понапинали на собі пір’я. Тоненька гілочка кучерявої вишні легенько торкала пальчиками віконну шибку, й теж про щось гомоніла – так тихо, несміливо, як вміють одні лише вишні… Мабуть, теж просилася на гостину. Гуготіло в грубці полум’я, пахло гарбузове насіння в запічку, а під вікном стояла босонога осінь… Їй було зовсім не холодно - вона грілася теплом людей…
