Ось і кінець.
Кінець болі.
Залишив по собі лише фантома з дияволом у грудях, який пише книгу його совісті. Допивай же, воїне, останній келих повітря й даруй собі крила у царство Боже. Зачекай всього мить.
А зараз, Він тихо обіймає хрести на крутому пагорбі, що засинають під зеленим плющем й обпалює мертві долоні вогнем, наражаючи себе одягнути свинцеву корону зла.
Не бійся, титан рабом не стане.
До ніг повзли зламані лялькові чоловічки з війною у серцях та злобою в картонних очей. Каяття не чекай від них.
Небо злилось. Кричало його муками.
Не витримало. Розбилось на міріади чорних скелець вселенської туги й осіло на хрести градом, відкриваючи на його руках стигмати.
Час…
Час прийти їй із димом й зашити його рани колючим терном.
Час схилитись над обличчям й хустинкою зібрати пелюстки крові, щоб потім зварити трунок спогадів, котрий смакуватиме нектаром даруючи їй крихти його голосу… Такого рідного, та все ж чужого.
