39
Магістр Феофан сумно зітхнув, вкотре перечитуючи листа від Прокла, поклав його на стіл і підвівся із крісла. Важко переставляючи ноги підійшов до вікна. На вулиці вже зовсім звечоріло і перші зірки засяяли на небі. Що ж йому робити далі? Мрія його життя, яка, здавалось, незабаром здійсниться, канула в небуття. Константану вже все відомо, навряд чи він зможе довести це перед іншими магістрами та це не головне. Син, здається, від нього відмовився, а онук загинув від найманих вбивць Зорини, випадково, але його вже не вернеш. Якщо б Феофан навіть захотів би відомстити імператриці, цього зробити вже неможливо, вчора Зорину поховали в імператорськім склепі. Похорони були напрочуд пишними, здається, більш помпезними чим навіть похорони батька нинішнього імператора. Лише траур об’явлено всього на два дні та і то тому, що Василь II поспішає від’їхати до Венедії на весілля своєї дочки Анни. Магістр посміхнувся, він оцінив, як імператор і Константан провернули цю справу, тепер аравським вискочкам треба буде діяти з оглядкою на Венедію, якщо у Анни з Вольмиром народиться прямий нащадок Олександра Великого. Та що йому до цього, в нього і своїх справ вистачає. Потрібно щось вирішити, якщо Константан добуде Кинджал Пророків, він його вже не поверне, а ще і забере інші реліквії добуті так тяжко, з багатьма втратами. Магістр знову зітхнув, залишається одне – замінити їх. П’ять років тому, коли він врешті розібрався, що Кинджал Пророків підмінили підробкою, Феофан знайшов майстрів, котрі зробили йому точні копії всіх реліквій. Він тримав ці копії в таємній схованці і тепер, здається, прийшов час замінити ними справжні реліквії. Ну, а він буде чекати на подальші події.
***
Канцлер Ахмантин йшов довгим коридором імператорського палацу. Багато прикрашений і оздоблений золотом цей коридор представляв собою картинну галерею всіх правителів Цезарії. На відвідувача суворо дивились з портретів колишні імператори цієї могутньої держави, які і будували цю величезну країну. Вже майже тисячу років розвивалась і процвітала імперія. Ахмантин став першим канцлером, котрий був не елліном і не славеном. І ось тепер він йшов на прийом до імператора Василя II, тримаючи в руках подання про свою відставку. Ахмантин розумів, що це найкращий вихід із доволі неприємної ситуації, головне зараз переконати імператора, що діяв він винятково на прохання Зорини. Щоб там не було, та Василь II по-своєму кохав свою другу дружину і вона була матір’ю його єдиного сина.
Вчора Ахмантин мав розмову із Феофаном і той коротко розповів про лист Прокла і загибель свого онука – віконта Редо. Канцлер так і не зміг уявити, як Зорині вдалося організувати такий продуманий замах на принцесу Анну, лише випадковість врятувала ту від загибелі. Видно він недооцінив свою племінницю, вона виявилась набагато розумнішою. Тільки все ж жінка, навіть у політиці, завжди залишається жінкою і може наробити, заради свого кохання, всілякі дурниці.
Перед ним постали два могутніх стражники у золочених латах, вони трохи посторонились і відкрили створи великих різних дверей. Ахмантин зайшов до малого тронного залу палацу імператора. На нього вже чекав Василь II, сидячи в багато інкрустованому кріслі, поруч з ним стояли маркіз Торіллі і сенатор Григоріс. Канцлер підійшов поближче і низько вклонився імператору.
– Здраствуй, Ахмантин, мені повідомили, що ти маєш якесь прохання до мене, – сказав Василь II.
– Так, ваша величність, – схилив голову Ахмантин. – Я прохаю вас прийняти мою відставку із поста канцлера.
Торіллі із Григорісом здивовано перезирнулись. Імператор примружив свої булькаті очі.
– З чим це пов’язано, мій друже?
– Я вважаю себе винним у трагедії із вашою дружиною і моєю племінницею Зориною.
– В чом твоя вина? – нахмурився імператор.
– Я дуже любив свою племінницю і не завжди міг відмовити її проханням. Можливо, це і призвело до такої трагедії. Тепер мені необхідно поїхати до її батька і мого брата, а потім відправитись по святим місцям і поклонитись прахам Пророків, молитись Єдиному Творцю щоб він направив мене по праведному шляху. Візьміть, будь ласка, моє прохання.
Ахмантин із глибоким сумом в очах подав своє подання. Торіллі взяв цей папір і підніс імператору. Той неспішно прочитав його, ледь ворушачи товстими губами, а потім, підвівши очі на канцлера, сказав.
– Чесно кажучи, я задоволений твоєю роботою. Ти, Ахмантин, зумів навести деякий лад в імперії, особливо у військах і на флоті, мені не хотілось би розлучатись з тобою, – тут він зітхнув і додав. – Але в чомусь ти правий і не можна тобі ось так відмовити. Завтра я скажу тобі своє рішення.
– Дякую, ваша величність, буду з нетерпінням чекати на справедливе рішення, – сумирно промовив арав.
– Я більше тебе не затримую, Ахмантин, і чекаю тебе завтра по-обіді.
Ахмантин низько уклонився, трішки позадкував, а потім розвернувшись, неспішно вийшов із зали.
– Що скажете? – запитав імператор у присутніх.
– Хитрий лис, – похитав головою маркіз.
– Згоден, – пробурчав сенатор. – Через місяць ми б звільнили його, а так він буцімто сам пішов та ще й з таким фарсом.
– А може, дійсно, він винить себе за смерть Зорини, – задумливо проказав Василь II.
– Важко сказати, – відповів Торіллі. – Актор він гарний.
– Ваша величність, – запитав Григоріс, – ви приймаєте його відставку?
– Так, тільки треба добряче подумати ким його замінити. Григоріс, ви сьогодні зберіть найвпливовіших сенаторів і вранці дасте мені свої пропозиції.
– Добре, ваша величність.
– А ти, маркіз, відклади нашу поїздку на день пізніше. До речі у тебе все приготовлено?
– Так, майже все, лише вам потрібно затвердити перелік подарунків до весілля вашої дочки.
– Добре, давай їх сюди.
***
Ахмантин повернувся до свого палацу і зайнявся приготуванням до від’їзду на батьківщину, до жарких аравських пустель. Він не сумнівався, що імператор прийме його відставку, оскільки розумів, після смерті Зорини йому не вдасться довго втриматись при владі, його противники не будуть гаяти час. І це підтвердила зустріч із імператором, присутність там цього твердолобого сенатора Григоріса. Ахмантин перебирав папери, коли до нього постукав слуга і, зайшовши до кімнати, доповів про прибуття барона Варнера. За цими нагальними справами канцлер забув, що два тижні тому він викликав його із Франкії.
Варнер, доволі високий і стрункий чоловік років сорока, стрімко зайшов до його кабінету. Одягнутий за останньою модою, з коротко підстриженою борідкою та іронічним поглядом сірих очей, він виглядав витонченим і артистичним, недаремно маючи ступінь магістра мистецтв. Та за цією вишуканою зовнішністю ховався один із найбільш видатних шпигунів сьогодення.
– Радий вас бачити, мій друже, – підвівся назустріч йому Ахмантин і це була правда, канцлер завжди дуже доброзичливо ставився до барона.
– Здраствуйте, канцлер, – Варнер відобразив витончений уклін.
– Киньте, барон, ваші придворні вибрики, – посміхнувся йому хазяїн. – тим більше, що я вже не канцлер.
– Що ви кажете, – щиро здивувався барон. – Невже вам знайшлась достойна заміна?
– Сідайте, будь ласка, – запросив Ахмантин. – Я сам подав у відставку, такі склались обставини.
– Зрозуміло, – сказав Варнер, вмощуючись в кріслі і намагаючись не зім’яти камзол. – Та я б на місці імператора не прийняв би вашу відставку, імперія рідко мала такого розумного канцлера.
– Дякую вам за ці слова, – Ахмантину було приємно почути це від Варнера. – Але я тепер навіть не знаю, чи маю право давати вам доручення.
– Ви ж ще канцлер?
– Так, скоріше за все, до завтрашнього вечора.
– Тоді говоріть для чого я вам знадобився, а то мене вже розбирає цікавість.
– Це стосується однієї реліквії нашої церкви – Кинджала Пророків. Я вам розповім, що мені про це відомо, а ви самі вирішите чи матимете з цим справу.
– Добре, – погодився барон і приготувався слухати.
Ахмантин, зручніше вмостившись у кріслі, почав неспішно розказувати все що йому було відомо. Варнер слухав уважно і не перебивав запитаннями, та в цьому не було сенсу, канцлер завжди вмів дохідливо все розповісти, не забуваючи навіть про незначні деталі.
– Що скажеш на це? – запитав він у барона закінчивши розповідь.
– Скажу ви мене заінтригували і хотілось би розібратись в цьому.
– Якщо ви погодитесь, я б завтра вранці виділив би вам значну суму із казни і ви б могли відразу зайнятись цією справою.
– Як я вас зрозумів, мені потрібно виїхати до Русинії, цієї дикунської країни? – запитав Варнер.
– Так, але спочатку до Венедії і там детальніше розібратись в цій справі.
– Хмм... Побувати на весіллі принцеси – звучить заманливо, – замислився барон.
– Ну так що, ви згодні? – трішки хвилюючись запитав його канцлер.
– Так.
– Тоді давайте ми зараз повечеряємо і окреслимо приблизно план дій. Ви не проти? – полегшено посміхнувшись, сказав Ахмантин.
– Не проти, – розтягнув в широкій посмішці свої вузькі губи Варнер.
***
Барон Варнер неспішно повертався від палацу канцлера до своєї домівки на околиці міста. Він полюбляв ось так бродити нічними вуличками Цареграда, йому подобалась бурхливе життя великого міста, яке вирувала, навіть, вночі. Барон завернув до невеликого провулку і шум центральних вулиць залишився позаду. Його зацікавила розповідь Ахмантина про цей Кинджал Пророків і він подумав, що потрібно буде пошукати в бібліотеках більше інформації про цю реліквію. Так, розмірковуючи про свої перші кроки у пошуках, Варнер майже дійшов до свого будинку, коли раптом із тіні будівель вислизнула темна постать і накинулась на нього. Лише добра реакція врятувала барона від ножа націленого йому прямо в серце і він встиг перехопити занесену руку нападника. Кілька секунд вони мірялись силою і, незважаючи на своє більш важке тіло, найманий вбивця нічого не міг зробити. Варнер, напружуючи всі свої сили, стримував його. Вони застили на кілька секунд і тільки їх важке дихання вказувало на боротьбу. Тут барон, якимось відчуттям, вловив рух за своєю спиною. І стало зрозуміло, чому його нападник не прискорює події – він був не один. Варнер трішки розслабився і подався назад, його противник вимушений був зробити крок до нього. В цю мить барон із останніх сил потягнув його на себе і різко розвернув. Почувся хрускіт, це кинджал другого нападника проткнув здорованя, який тяжко зітхнув і обвис в руках Варнера. Хтось злобно вилаявся і пролунав тупіт ніг. Другий супротивник, здається, хотів утекти. Барон відкинув вбік мертве тіло і дістав свій кинджал. Майже не цілячись, кинув його вдогін убивці. Кидок виявився напрочуд вдалим і кинджал встряв між лопаток втікача. Той різко сіпнувся і впав на бруківку. Варнер підбіг до нього, нахилився і перевернув його. На нього глянуло незнайоме лице з кривавою піною на губах. Темні очі пораненого заволокло перед смертною поволокою.
– Хто тебе найняв? Скажи і я спасу тебе! – звернувся до нього Варнер.
– Іди ти... – прошепотів найманець і навіки затих.
Барон тихо вилаявся і витяг з тіла вбитого свій кинджал. Швидко обшукав його. Нічого. Ось так завжди! Треба було ж так влучно поцілити! Він ретельно витер кинджал об одяг вбитого і сховав його. Підвівся і швидко оглядівся. Здається, все було спокійно. У нього є чимало ворогів, але ще жодного разу не підсилали вбивць. Тепер необхідно діяти дуже обережно і спробувати дізнатись, кому він став на заваді і чи пов’язано це із дорученням Ахмантина. Варнер знову неспішно попрямував до свого будинку, уважно поглядаючи по сторонам і прислуховуючись.
***
Вранці до палацу імператора під’їхала карета Григоріса. Сенатор, вийшовши з карети, піднявся по сходам до палацу. Виглядав він трохи стомленим і не виспавшимся, майже всю ніч розбирав кандидатури на пост канцлера. Григоріса потішило, що імператор так довіряє йому, тому він запекло сперечався з іншими сенаторами, пробуючи знайти достойного претендента. Слуги провели його до покоїв імператора і він почекав кілька хвилин, доки його не запросили до кабінету. Василь II сидів за столом в багато розшитому шовковому халаті.
– Доброго ранку, ваша величність, – вклонився сенатор.
– Здраствуй, Григоріс, – відповів імператор і жестом запросив сісти навпроти. – Ну і до якого рішення ви прийшли?
– Ось список імен, які мають можливість пройти більшістю голосів в сенаті, – поклав на стіл лист паперу сенатор.
Василь II уважно прочитав лист і відклав в сторону. Замислився. Поглянув на сенатора і запитав.
– А як що до мого племінника Федоріса? Міг би він стати канцлером? Ви розглядували його кандидатуру?
– Ну, трішки, – зам’явся Григоріс.
– Мені здається з Федоріса вийшов хороший канцлер. Як ти думаєш?
– Можливо, ваша величність, він добре править провінцією Еллінією.
– Я знаю, ти з ним в добрих стосунках, напиши йому листа нехай прибуде до столиці і ми могли б з ним це обговорити.
– Добре, ваша величність, – трохи спантеличено, відповів сенатор, який не очікував на таке рішення імператора.
– А поки я буду у Венедії на весіллі моєї дочки і герцога, ти будеш виконувати обов’язки канцлера. Ось візьми мій указ і можеш відразу приступати до роботи.
– Слухаюсь, мій імператор.
Залишаючи палац імператора, сенатор Григоріс виглядав дещо приголомшено і розгублено, вже вкотре його дивували такі несподівані рішення правителя Цезарії.
40
Зоряне небо потрохи заволокло хмарами і почав накрапувати теплий літній дощик. Краплини падали на листя дерев і легкий шурхіт наповнював нічний ліс. Біля багаття, під старою покрученою березою, сиділи семеро мандрівників.
– Нарешті хоч якийсь дощ, – промовив Дартаз і підкинув хмизу до багаття.
– Здається він зараз зовсім недоречний, – буркнув Прокл, укутавшись в плащ.
Ізана присунулась ближче до нього і притиснулась до його плеча. Той ледь сіпнувся але не відсунувся, залишившись сидіти на місці. Після того, як вони три дні тому посварились, Прокл майже не розмовляв із дівчиною. А причиною стала Дарина, яка після зустрічі із дружинниками Ярополка, коли Прокл розправився з ними, недоброзичливо ставилась до крадія і при першій нагоді зло шпигала його. Ярослав сидів обійнявши за плечі Дарину, княжна довірливо пригорнулася до нього і він боявся поворушитись, відчуваючи її ніжне дихання. Магістр Роман, розлігшись на підстілці із хмизу, здається вже спав. Мальфар про щось думав, ворушачи тоненькою паличкою полум’я, яке на його рухи відзивалось десятками іскорок. Мовчання затягувалось.
– Мальфар, ви весь час говорите про магію, та я поки не побачив жодного приклада її існування, – трохи розправивши занімілі ноги сказав Ярослав і тісніше притягнув до себе Дарину. Та пововтузилась і майже лягла в його обійми.
– А як же той волхв? – не погодився гном. – Він же наклав на нас чари, я зовсім не міг поворушитись.
– Він в нас кинув чимось, можливо то була якась отрута.
– Ярослав, – посміхнувся маг, – я бачу тобі вже давно кортить подивитись на магію в дії.
– Так, а то розмов багато і більш нічого.
– Я ж тобі казав, що магія зникає але дещо залишилось, можу тобі показати.
– Цікаво було б поглянути.
– Ну добре, дивись, – Мальфар дістав свою торбинку, витяг з неї кілька мішечків, перебрав їх і залишивши один, інші поклав назад. – Тільки, прошу вас не лякатись. Дарино, не спи, а то злякаєшся.
Дівчина хмикнула та все-таки відкрила очі, їй так було хороше, вона пригрілась і вже почала дрімати. Маг почав щось бурмотіти собі під ніс, потім дістав із мішечка порошок і посипав на полум’я багаття. Спочатку нічого не відбувалось, тільки полум’я трішки пригасло. Раптом багаття пихнуло чорним клубом диму і над язиками полум’я з’явилась темно-червона голова рогатої потвори, величиною з гарбуз. Потвора відкрила чорні очі і обвела всіх поглядом, а потім несподівано розкрила в лютому оскалу свою зубасту пащу і рикнула. Дарина скрикнула і вчепилась в Ярослава, той не довго думаючи, схопив кухоль з недопитим чаєм і хлюпнув прямо в очі потворі. Роздався легкий хлопок і примара розтанула.
– Молодець, Ярослав, – розсміявся маг, – вогненного демона лише вода вбиває. В далекі часи маги їх наділяли плоттю і робили з них цілі армії. Ото були битви! Люди в них майже не брали участі – бились лише маги і велетенські демони.
– Я таких демонів бачив в Персидії, – хрипло сказав Прокл і зітхнув.
– І як вони тебе не розірвали, – сердито промовила Дарина, вона розлютилась на свій крик. – Чи ти з ними однаковий, наче брати, вам би лише когось убити.
– Дарино! Перестань, – промовив маг, – а то ще демонів визву.
– Викликай! Ярослав мене захистить, – підвелась дівчина.
Мальфар тільки посміхнувся, а гном не витримав і засміявся. Дарина зніяковіла і почервоніла.
– Прокл, розкажи про свою поїздку до Персидії, – вирішив якось перевести розмову Ярослав.
– Не дуже мені хочеться про це згадувати, – неохоче сказав той.
– Аякже, стільки трупів залишив за собою, – буркнула Дарина.
– Княжна, чого ви від мене хочете? – не витримав врешті Прокл. – Я вбиваю тільки по необхідності, захищаючи себе чи життя моїх товаришів.
– А ще ви бездушна і черства людина, зовсім не зважаєте на Ізану, ведете себе, як йолоп, – гнівно випалила дівчина.
– Дарино! – прохально промовила Ізана. – Не треба...
– Треба, що ми не бачимо, як він дивиться на тебе але чогось боїться, навіть торкнувшись тебе весь жахається, – понесло Дарину, вона гнівно блискала очима.
– Та до біса! Ти ще малявка, щоб розуміти ці речі! І зовсім нічого не знаєш! – вибухнув Прокл.
– Тоді розкажи! – не відступала дівчина.
– Що розказати!?
– Все. Чого ти боїшся? Чому ти такий похмурий?
– Може ти і права, – несподівано заспокоївся крадій, – я так довго тримаю це в собі, що вже не можу винести...
– Тобі подобається Ізана? – швидко запитала Дарина.
– Так. Але...
– Розкажи, Прокл, що тебе тяготить, повір, буде так легше, – подав голос Дартаз.
– Добре, я спробую. Та це довга історія, треба починати із самого початку і вам прийдеться набратись терпіння, – тихо сказав Прокл і обійняв за плечі Ізану. – Можливо, ти Ізана, тоді зрозумієш мене...
Він замовк. Ізана боялась поворухнутись. Мальфар підкинув хмиз у багаття і полум’я яскраво полихнуло. Легесенький дощ майже не проникав під крону дерева і тільки шелест краплин видавав його.
– До п’яти років я жив разом з матір’ю і не знав хто мій батько. Ми не бідували і жили досить пристойно, як я зараз розумію, батько допомагав нам. Потім мати вийшла заміж за одного вдівця, у котрого вже було двоє дітей, дівчина і хлопець, вони були трохи старші за мене і весь час дошкуляли мені. Життя було вже не таке солодке але ще нічого. Та через десять років померла моя мати, захворіла і зачахла за одну мить. Тут вже мені стало зовсім непереливки, я навіть збирався втекти з дому. Раптом приїхав магістр Феофан і забрав мене до себе, так я дізнався хто мій батько. Помітивши в мені хист до малювання він віддав мене до Академії мистецтв в Цареграді, де я і провчився майже п’ять років. Після закінчення академії я почав малювати портрети вельмож, вони їм подобались і без роботи мені не доводилось сидіти. Я навіть почав мріяти про славу великого художника.
Одного разу мене запросив до свого замку віконт Рошан, я погодився і так познайомився із його дружиною. Вона була старша за мене і мала вже двох маленьких синів та виглядала просто прекрасно, я відразу закохався в неї. Малюючи її портрет, я милувався нею, не в силах стримати свої почуття та вона вела себе досить суворо. Аж раптом почалася війна із Венедією і віконт Рошан поїхав з дому. Ми залишились наодинці і я признався їй в своєму коханні.
Не знаю, що сталося, чи я їй справді дуже сподобався, чи вона не встояла перед моїм юнацьким натиском але через кілька днів ми стали коханцями. Це були найкращі і найщасливіші дні мого життя. Та через три місяця віконт повернувся і я був змушений залишити його замок.
Пізніше я дізнався, що моя кохана народила ще одного хлопчика і в мене в голові промайнула думка, а може він мій син та я її швидко позбувся. Жив тоді я досить на широку ногу, мав багато друзів з якими весело проводив час. Одного разу напившись, я похвастався перед ними про свою любов із віконтесою і хтось доніс цю похвальбу до вух віконта. На жаль, той вже мав деякі підозри. Дійсно, третій син зовсім не походив на нього. Можливо він розпитав свою дружину і вона не змогла витримати його жорстких розпитувань і розповіла про нас. Тоді віконт Рошан наняв людей і ті, підловивши мене, довго били, покалічили пальці рук, щоб я не міг малювати і кинули у канаву помирати. Та я вижив. Мене знову забрав до себе мій батько Феофан, він найняв найкращих лікарів, щоб вилікувати мене. Поступово я почав одужувати і будувати плани, як відомстити віконту. Батько вислухав мене і запропонував викликати віконта на дуель. Я лише посміхнувся, сказавши, що для цього треба бути шляхетним паном, а не художником. Тоді він запропонував мені приєднатися до загону віруючих в Єдиного бога, котрі збираються до Персидії, визволити церковну реліквію із рук язичників – Вогненний Щит Пророків. Сам Патріарх пообіцяв нагородити цих мужніх людей після їх повернення. Я не довго роздумував і швидко погодився, це була добра можливість отримати шляхетний титул.
Я переїхав до невеликої гірської фортеці, де формувався цей загін. Нас навчали найкращі фахівці із військової справи, а так же один із найзнаменитіших крадіїв – Ростум Безпалий, котрому тоді вже сповнилось сімдесят п’ять років і його привезли прямо із в’язниці. Майже рік тривало це навчання і можу сказати муштрували нас досить суворо, за те ми багато чому навчились. Наш загін складався із п’ятнадцяти чоловік, священне число, всі були різного віку і кожен майстер в своїй справі. Очолив його Тиносіс, рицар ордена Зірки, дуже хоробра і розумна людина. Я серед них був самий наймолодший і запальний та завжди тягнувся за ними, намагаючись від них не відставати. Малювання своє покинув, давши клятву повернутись до нього, як тільки відомщу віконту.
На початку весни ми відправились до Персидії під виглядом торгового каравану. Прибувши до столиці Персидії – Зарати, ми прожили там майже місяць, вивчаючи можливість викрадення Вогненного Щита. Нарешті ми вирахували зручний день. Це був день літнього протистояння, один із небагатьох днів, коли щит виносили із храму бога сонця Гелоса. Нам пощастило і вдалося викрасти щит під час урочистої церемонії та замінити його на дуже схожий. Ми сподівались на те, що підробку помітять не відразу але прорахувались. Не встиг наш загін від’їхати від міста, як жреці підняли тривогу і за нами кинулась погоня. Вони переслідували нас і вдень, і вночі, ми зовсім знесилили, наші коні дуже стомились. У нас загинуло четверо товаришів і тоді ми вирішили розділитись, для чого потягнули жереб. Троє, взявши щит, поскакали на кращих конях до пустелі, а нас восьмеро – до моря, намагаючись відтягнути на себе погоню. Нам це вдалось, та ми не змогли втекти і нас захопили, точніше лише п’ятьох, бо троє були відразу вбиті.
Нас привезли до головного храму вогнепоклонників і помістили в його підземеллях, прикувавши кайданами в різних темницях. Перед цим нам повідомили, що ми проживемо до наступного літнього сонцестояння і кожен день нас будуть жорстоко катувати. Тортури були, дійсно, жорстокі і витончені. Кати знали свою справу і не дозволяли нам втрачати свідомість.
Два місяця катувань і мені здалось, що я там вже знаходжусь цілу вічність, майже звикся із постійною біллю, ще трохи і з’їхав би з глузду. Тоді кати припинили тортури на кілька днів, даючи можливість прийти мені до тями, навіть перев’язали рани. Зрозумівши, що це моя єдина можливість спробувати втекти, я напружив все своє вміння, пригадав все чому навчив мене Ростум Безпалий. Мені вдалося визволитись з кайданів і вибратись із підземелля. Пощастило і з тим, що на дворі була глибока ніч. Знаючи добре розташування вулиць, я пробрався до торгового дому аравського купця Юсуна, з котрим познайомився за час перебування в місті. Він прийняв мене напрочуд чудово і, вислухавши, вирішив допомогти мені, сказавши, що обов’язок кожного правовірного допомогти брату по вірі, особливо в такому богоугодному ділі.
На другий день мене розшукували повсюди, за мою голову призначили велику нагороду, а якщо я буду живий то вона подвоїться. Юсун вирішив якнайшвидше поїхати з міста і придумав хитрий план. Він закупив сорок величезних шкіряних бурдюків із вином і один невеликий для мене. Я заліз в цей невеликий бурдюк і мене зашили в ньому, а потім помістили до бурдюка з вином. Тільки тоненька тростинка з’єднувала мене із зовнішнім світом, даючи можливість хоч якось дихати. Все це навантажили на верблюдів і караван купця Юсуна відправився до Аравії.
Наш караван зупинили на виїзді з міста охоронці і почали перевіряти, навіть прокололи один із бурдюків та нічого не запідозрили. Гроші Юсуна теж зробили свою справу. До самої ночі я сидів в бурдюку і ледь не задихнувся. Коли мене витягли з нього, то був вже майже непритомний.
На щастя все минулося і через три тижні я був у рідному селищі Юсуна. Там я прожив кілька місяців, а потім повернувся до Цареграду. Мене призвели у графи, добре нагородили але мене це вже не радувало. Моя кохана віконтеса опинилась в монастирі, а її чоловік від’їхав до Франкії. Злоба моя до нього згасла і я вже не знав, що далі робити. А через деякий час почав замислюватись над самогубством.
Тут Прокл замовк і тяжко зітхнувши, підкинув хмизу до багаття, про яке всі забули і вона почало потрохи загасати. Всі мовчали, а потім Ярослав не витримав і запитав.
– Чому? Ти стільки пережив, стільки перетерпів. Це із-за коханої?
– Із-за коханої? – сумно посміхнувся Прокл. – Ні. Коли нас піймали і першого дня посадили до темниці, прийшов кат і лишив всіх чоловічого достоїнства, відрізавши те, чим роблять дітей.
Дівчата тихо зойкнули, а в чоловіків аж мурашки побігли по спині.
– Тепер я каліка, хоча зовні справжній чоловік, навіть бажання маю, а зробити щось неможливо, – продовжував гірко крадій, дивлячись на полум’я. – Тоді я був дуже молодий і це, мені так здалося, робило моє життя неможливим. Та Феофан відрадив мене від цих думок, сказав, що я вже маю сина, якого звати віконт Редо і треба жити хоча би заради нього. Потім запропонував зайнятись пошуками частин реліквій Пророків, з їх допомогою Феофан хотів навчитись подорожувати різними світами. Він переконав мене, що в інших світах є можливість зарадити моєму нещастю і я погодився працювати на нього, займатись пошуками потрібних для батька речей. Але тепер мені здається, що він збрехав і використав мене у своїх, невідомих мені цілях.
– Не думаю, – несподівано заперечив Ярослав. – В моєму рідному світі лікарі вже навчились робити такі операції, вони навіть можуть перетворити жінку у чоловіка, а чоловіка в жінку. Так що все можна змінити.
– Точно? – здивувався Дартаз.
– Це можливо, – підтвердив Мальфар і додав. – Десятки тисяч років тому і маги могли б вилікувати Прокла. Але, на жаль, часи змінились.
– Прокл, ти міг би відправитись до мого світу і там спробувати змінити своє життя, – запропонував Ярослав.
Той лише повів плечима. Дарина ніяково мовчала, а Ізана, яка лише тепер зрозуміла, яким нещасним був її коханий міцно обняла його і промовила.
– Я відправлюсь з тобою.
– А що для цього потрібно? – поцікавився гном.
– Лише гроші, це досить дорого, – відповів хлопець.
– Діаманти у вас же в ходу? – запитав його маг.
– Так. І вони багато грошей коштують.
– Тоді все гаразд, в мене достатньо цих камінців. Є лише одна невирішена річ, як відкрити браму до твого світу.
– Ну, кинджал у нас є, – нерішуче сказав Ярослав.
– Боюсь, цього замало, – похитав головою Мальфар. – Я весь час думав про те, як тебе перенесло до нас і прийшов до думки, що головне це ті камінці, що ти тримав в руці, а кинджал це ключ, який лише дає дозвіл на переміщення до інших світів. Наскільки я пам’ятаю, ти тримаючи в руках ці камінці думав про свого діда і цим спричинив своє перенесення до нашого світу, де народився твій дід. А кинджал просто дав тобі дозвіл.
– Ви хочете сказати, що цей кинджал являється паролем для відкриття воріт в інші світи, а самі ворота це ці зелені камінці? – не зрозумів хлопець.
– Почекай, я зараз спробую пояснити свою думку, – сказав Мальфар. – У Всесвіті є речовина чи якась субстанція, що його зв’язує воєдино. Ця речовина, якимось чином концентрується у цих камінцях, які можуть бути і зовсім маленькі, і досить великі, з яких, можливо, будують навіть храми. Ти якось зумів наладити з нею контакт і вона прийняла тебе, бо цей Кинджал Пророків давав тобі на це право, а потім, слідуючи твоєму бажанню, перемістила до світу твого діда. Таким чином в тебе є якась сила, що дозволяє відкривати ворота до інших світів.
– Щось раніше я нічого такого не відчував, – заперечив Ярослав.
– Просто випадок. Та щоб перевірити це, нам потрібно знайти ці двері до інших світів.
– А де ж ми знайдемо такі камені? – спитав хлопець.
– Не знаю. Можливо вони в тих руїнах про які розповів Дартаз.
Тут заворушився Роман на своєму ложі із гілок, а всі думали, що він вже заснув, підвівся і сів.
– Може оцей камінець, – протягнув він шнурок з нанизаним яскраво сяючим каменем, який зняв зі своєї шиї, до мага.
– Подивись, Ярослав, – сказав Мальфар, взявши його і протягуючи до хлопця.
– Щось він не дуже схожий, – роздивляючись блискучий, сяючий зеленим світлом камінець, промовив той. – Він більше схожий на кристал, а ті були звичайні, ні чим непримітні камінці.
– А де ти взяв його? – запитав у магістра маг.
– Мені його дав Болеслав, а йому він дістався від його діда. Скажу вам, що він реагує на кинджал, бо раніше він зовсім не так яскраво світився, – відповів Роман.
– А можна я подивлюсь? – попрохала Дарина і отримавши камінець, присунулась ближче до полум’я. Роздивившись, сказала.
– Ярослав, дай мені свій кинджал.
Хлопець витяг із піхв кинджал і віддав його дівчині. Та дістала свій ніж і сковирнув червону зірку на рукоятці, витягла її. Потім розрізала шнурок і вставила камінець у рукоятку, нанизавши на голку. Щось легенько клацнуло і камінь став на місце, припинивши світитись.
– О це так! Ти молодець, Дарино! – захоплено вигукнув гном.
Дівчина протягнула кинджал Мальфару, той обережно взяв його, подивився на рукоять.
– Я і не підозрював про наявність такого отвору. Тримай, Ярославе, це дає нам більше надії на те, що справді ми зможемо повернути тебе до твого світу.
– А для чого він там? – запитав хлопець, вставляючи зірку в рукоять.
– На жаль, поки сказати не можу, – відповів Мальфар.
– Можливо він посилює дію кинджала, – висловив припущення Роман.
– Може бути і таке. Спасибі тобі, магістр, що ти дав нам цей камінець. Розумію, тобі не просто було це зробити, – звернуся до Романа маг.
– Так, – погодився той і додав. – Особливо після того, як ти забрав піхви.
– Ти зробив це заради мене? – тихо запитав його Прокл.
– Почасти, – сказав магістр.
– Ну як, Прокл, відправимося до мого світу? – спитав, трохи повеселівши, Ярослав.
– Відправимось, – ледь посміхнувшись, сказав той.
– Так, без мене ви нікуди не відправитесь – я теж з вами, – рішуче сказала Ізана.
– Ярослав, і я з тобою, хочу переконатись на власні очі, що ти не збрехав розповідаючи про тамтешні дива, – пробасив Дартаз.
– А може ми всі відправимося до мого світу? – з надією поглянувши на Дарину спитав хлопець.
– Зажди, Ярослав, не квапся, прийдемо на місце і там будемо вирішувати, що нам робити далі, – сказав Мальфар, який теж подумував про цю можливість. – А зараз давайте відпочинемо, бо завтра буде важкий день.
Всі погодились і розмістились навколо багаття. Маг із магістром лягли поруч і про щось тихенько перемовлялись між собою, та невдовзі заснули. Дарина калачиком вляглася біля Ярослава і відразу заснула, а хлопець не міг ще довго заснути, мріючи про повернення із дівчиною до рідної домівки. Один лише Прокл відійшов подалі і сів, обпершись об дерево, була його черга вартувати. Через деякий час до нього приєдналась Ізана і вони проговорили майже до світанку, навіть забули розбудити Дартаза. Та той сам прокинувся але не став їм заважати розмовляти, а просто лежав з відкритими очима, думаючи про своє.
***
Маленький загін відразу після сніданку вирушив у дорогу. Погода трохи налагодилася, незважаючи на низькі хмари над лісом, дощик перестав мрячити. В середині дня вони під’їхали до повороту на Дартазову хатинку. Гном зупинив кінний загін біля поваленої берези.
– Ярослав, – сказав він, – ти відведеш всіх до моєї домівки, а я поїду до Боброва, як ми і домовились. Там залишу коней і візьму деякі припаси, а потім вернуся. Сподіваюсь, ти зможеш їх провести, пам’ятай, що болото треба обходити зліва і після поваленого трухлявого дерева повернути праворуч. Дощів довго не було, так що пройдете не замочивши ніг. Чекайте мене через два дні, ближче до вечора.
– Як же ти так швидко? – поцікавився хлопець.
– Вертатись буду навпростець через яр, це уполовину коротший шлях, хоч набагато важчий, з конями там не пройти. Мальфар, будь ласка, дочекайтесь на мене і нічого не починайте.
– Добре, Дартаз, не хвилюйся, ми почекаємо тебе, – посміхнувся йому маг.
Через деякий час, гном скакав із їх кіньми на прив’язі до Боброва, а його супутники, навантажені чималими торбинами, потягнулись вслід за Ярославом до хатини на острівці серед боліт.
41
Лисюк зрадів, побачивши прибулого до нього пізно вечором Дартаза, він наказав своїм робітникам розмістити його коней в стайні, а сам запросив гнома до терему. Після щільної вечері, Дартаз розповів про останні події в Кийграді, смерть Ярополка і прихід на великокняжий престол його брата Ізяслава. Лисюк відказав, що йому все рівно хто сидить на престолі, лише б той навів лад у державі і приструнив цю кляту татарву. Вони ще трохи побалакали, а потім гном завалився спати.
Дартаз прокинувся рано вранці і першим ділом провідав свого пса Барта. Той йому дуже зрадів і обслинив йому всю бороду. Гном попестив його і зітхнувши, сказав, що той залишається у Лисюка. Пес наче зрозумів його і жалібно заскиглив, просячись з ним та Дартаз тільки поплескав його по загривку і пішов до терему. Швидко зібравшись, він трохи перекусив і попрощався із Лисюком. Потім закинув на спину добрячу торбину і вийшов за ворота. Барт же залишився сумувати у загорожі.
Лисюк був весь день заклопотаний своїми справами, готувався до нової поїздки у Кийград, у смутні часи завжди була нагода непогано заробити. Під самий вечір йому повідомили, що приїхала сотня дружинників із Кийграда, котра розташувалась в поселенні. І справді, через годину до нього завітав сотник із двома дружинниками і старий волхв із братства Ведмедя. Сотника звали Курій, а волхва – Опанас. Лисюк запросив їх на вечерю, вони охоче погодились. За вечерею він розпитував гостей про останні події в столиці.
– Бачу вам вже відомо, що Великим князем став Ізяслав, – пригладив пишні вуси сотник і поставив спорожнілий келих.
– Чутки швидко розходяться по русинській землі, – посміхнувся купець.
– А це часом не гном вам все розповів? – запитав Опанас.
– Так, він зовсім недавно повернувся із Кийграда, – відповів Лисюк, наливаючи їм вина.
– І що він там робив?
– О, це дуже цікава історія, – сказав купець і відпивши вино із келиха, розповів про напад татарви, про те як вони відбились, трохи прикрашаючи події і підкреслюючи свою хоробрість.
– Виходить, що воєвода Добриня загинув, а цей гном зі своїм братом супроводжували княжну Дарину до Кийграда? – перепитав Курій.
– Вірно, вони відплили човном до столиці.
– Дивно, але ми про це нічого не чули і ніхто не бачив княжну в місті, – промовив сотник. – Було б непогано розпитати детальніше про це цього гнома. До речі де він живе? Кажеш на якомусь болоті?
– Так. Якщо їхати лісовою дорогою то треба звернути біля поваленої берези, а там вздовж болота вийти до невеликого лісового острівка серед озер і боліт, – відповів Лисюк.
Сотник і волхв значуще перезирнулись. Купець раптом відчув, як його серце тривожно бренькнуло. Він подумки вилаявся, гном прохав не розповідати про його хатину, а він водночас все вибовтав. Опанас почав більш настирно розпитувати про Дартаза – хто він і звідки тут з’явився. Лисюку під його пронизливим поглядом, стало трішки моторошно, не змігши збрехати, він розповів все, що знав. Через деякий час гості пішли, сказавши, що вранці їм треба рано їхати. Купець провів їх до самих воріт, а потім, перевіривши своє господарство, пішов спати.
Та скільки він не крутився, заснути не зміг, щось тривожило його. Нарешті він не витримав і встав із ліжка. Запалив свічку та сівши до столу дістав клаптик паперу і перо з чорнильницею. Написавши кілька слів, Лисюк згорнув папір у хустинку і вийшов на двір.
Пройшовши до собак, він позвав чорного пса.
– Барт! Іди до мене.
Пес підбіг до купця. Той схилився над ним і зав’язав червону хустину із папером до його ошийника. Потім повів собаку до дверей у загорожі і, гукнувши вартовим, що це він, відчинив їх.
– Барт! Шукай Дартаза! Вперед! Біжи до дому!
Пес радісно гавкнув і чорною тінню промайнув в ночі. Лисюк полегшено зітхнув і зачинив двері на запори.
Піднявшись до своєї спальні купець знову ліг у ліжко. Заснув він напрочуд швидко і без сновидінь.
***
Загін, під проводом Ярослава, вийшов до хатини Дартаза наступного дня по обіді. Хоч знову вночі мрячив невеликий дощик, шлях був досить легкий, болота за кілька посушливих місяців наполовину обміліли і їм не довелось місити багнюку. Та все ж вони втомились, особливо дівчата, і дійшовши до лісової хатинки, одразу завалились відпочивати. Під вечір потрохи хмарини розвіялись і навіть сонечко почало частіше визирати із-за них. Змивши бруд у лісового джерельця, вони перевдяглись і, розпаливши багаття, почали готувати вечерю. У гнома залишилось досить припасів, була ще і прокопчена ведмежатина. Поки Дарина з Ізаною порались біля вечері, а їм допомагав Ярослав, Прокл та Роман пройшлись навкруги, досліджуючи місцевість. Мальфар же в хатині розклав своє магічне знаряддя і щось там чаклував.
Закінчували вечеряти вони вже при зоряному небі, хмарини розійшлись, а невеликий вітерець зовсім стих. Вперше за останній тиждень мандрівники поїли досхочу, вони від ситості отяжіли і почали потрохи куняти, доки Мальфар не розігнав всіх спати. Дівчата лягли спати у хатині, а чоловіки примостились на подвір’ї. Заснули вони швидко і проспали непробудним сном до самого ранку, навіть ніхто і не вартував, тільки маг розсипав навкруги якийсь порошок, сказавши, що це він відгонить звірів.
Наступний день вони провели у підготовці до походу на озеро, в яке впав Ярослав, і в розмовах. Роман турбувався, щоб хлопець встиг повернути йому кинджал, якщо відкриється брама до його світу. Прокл з Ізаною остаточно вирішили відправитись із Ярославом, а Мальфар поки не вирішив, що йому робити. Хлопець же весь день вмовляв Дарину вирушити з ним, описуючи принади свого світу та молода дівчина лише ніяково всміхалась.
– Ну що тобі тут робити? – гарячився Ярослав. – Рідних не залишилось, а чого чекати від братів не відомо, ти ж сама казала, що Ізяслав хоче на тобі оженитись. Подивишся на мій світ, я думаю він тобі сподобається.
– Не знаю, Ярослав, – відповідала дівчина, – а якщо ні, що тоді робити, не хочу жалкувати.
– Дарино, ти пожалкуєш, якщо залишишся.
– Можливо. Але це мій рідний світ, я тут народилась, а брат Володимир завжди до мене добре ставився, та і Мальфар допоможе. Магістр Роман обіцяє забрати мене до Венедії чи до Цареграду.
– Ярослав, – втрутився у суперечку маг, – мені здається ти дещо зарано увірився у своє повернення. Трішки охолонь, невідомо, що у нас вийде. Прийдемо на місце і там побачимо, можливо вирішиться все само собою.
– Вірно, – серйозно промовив Роман. – Все в руках Єдиного і він веде нас по життю, даючи всім можливість проявити себе. Якщо ти тут з’явився, то на це була його воля, а ми не відаємо, як повернеться наша доля.
Та Ярослав лише махнув рукою і відійшов до Прокла подивитись, як той гострив свої кидальні ножі, крадій завжди готуватися до всього дуже ретельно. Прийнявши рішення відправитись до іншого світу, Прокл заспокоївся, а розповівши свою історію життя, він зняв нарешті тягар з душі і в них з Ізаною виникло деяке взаєморозуміння. Всі інші відносились до нього спокійно, начебто нічого і не сталося. Лише Мальфар, на одинці, передав йому з десяток дорогоцінних діамантів, які крадій сховав в своєму поясі.
Почувся гавкіт. Всі насторожено підвели голови. На галявину вискочив здоровенний чорний пес і лаючи підбіг до них.
– Барт! – зраділо крикнув Ярослав і тут же пес опинився в його обіймах.
– Доброго дня, – пролунав голос Дартаза, який вийшов із-за дерев до них.
– О! Дартаз, а ми не чекали тебе так рано, не встигли і вечерю приготувати, – посміхнулась Дарина гному.
Та поглянувши на його заклопотане обличчя зігнала посмішку.
– Якісь неприємності?
– Так, – відповів той і скинувши торбину з плечей, протягнув клаптик паперу Мальфару.
Маг прочитав і спохмурнів. Всі окрім Ярослава, що бавився із собакою, занепокоєно поглянули на нього.
– Що це означає?
– Пес догнав мене сьогодні вранці, цей лист від Лисюка, схоже за нами погоня.
– Щось трапилось? – нарешті помітив стурбовані обличчя своїх супутників Ярослав.
– Візьми, – протягнув йому листа маг.
– Не розумію, – покрутив клаптик паперу хлопець. – Тут щось написано та я не знаю, як прочитати.
– Цей лист написав Лисюк, він послав з ним Барта, – сказав гном.
– І що там?
– До Боброва прибула сотня дружинників і волхви із братства Ведмедя, розпитували дорогу сюди. Треба чекати гостей.
– Коли? – затривожився Ярослав.
– Думаю, завтра вранці, – потріпав задумливо бороду Дартаз.
– Що будемо робити? – подав голос Прокл.
– Вийти звідси ми не зможемо, – знову відповів гном, – нарвемося прямо на них. Можемо лише спробувати пройти болотами, весна була засушлива, маємо якийсь шанс.
– А як же я? – розгублено запитав Ярослав.
– Ми будемо проходити біля озера, але часу буде обмаль.
– Спробуємо завтра вранці, – промовив маг. – Не вийде, то прийдемо іншим разом.
– Це вони прийшли по мене, – сумно проговорила Дарина. – Я піду їм назустріч і вони покинуть вас.
– Не мели дурниць, – роздратовано сказав гном. – Нікуди ти не підеш, а вони нас так просто не полишать, треба всім пробиратись до Новограда.
– Давайте швидко збиратись, – вирішив Мальфар. – Дартаз, проведеш нас до озера, а вранці, Ярославе, ми спробуємо тебе переправити з бажаючими до твого світу.
– Тільки я, хлопче, залишусь тут, – гном підійшов до Ярослава. – потрібно вивести всіх із болота.
– Розумію, – похнюпився той, він зрозумів що шансів на повернення у нього дуже мало, навряд чи можливо зробити це поспіхом.
Вони швиденько зібрались і вирушили до озера, до якого йти було майже півдня, хоча Ярослав першого разу блукав цим лісом майже дві доби. Попереду йшов Дартаз із собакою, за ним Мальфар, спираючись на посох Мухамтина, потім Ярослав і Дарина, а замикали Прокл з Ізаною. Крадій напрочуд спокійно поставився до звістки, що він, скоріше за все, не зможе попасти до світу Ярослава, гірко лише посміхнувшись – недаремно його звуть Проклятим. Ізана мовчки йшла за ним і тільки напружено морщила свій лобик, думаючи про щось. Озброїлись вони досить добре, на сімох у них було три луки і всі мали мечі та кинджали. Дартаз із Романом тягнули на собі ще по щиту, інші не захотіли і так були добряче навантажені.
Вже майже стемніло, коли вони дістались озера. Попадавши на його берегу, мандрівники позбулись свого вантажу і трохи відпочили. Ярослав підійшов до самої води і пильно вглядівся в озерну гладь. Біля нього стала Дарина, мовчки поклавши свою руку йому на плече. Озеро наполовину обміліло і посередині темніла із води верхівка якогось острівця. Небо знову почало хмаритись, закриваючи перші зорі і Місяць з Праною, що почав підніматися над обрієм.
– Ти сумуватимеш, якщо не повернешся до своєї домівки? – запитала дівчина.
– Так, – промовив Ярослав. – Напевно. Хоча дідуся із бабусею вже немає, а мати живе у великому місті своїм життям. Та я звик до свого світу. Повір, не зважаючи ні на що, там багато прекрасного...
– Щось побачив? – запитав Мальфар, підійшовши до них.
– Так. Здається, якась скеля видніється посередині, раніше її не було видно, – відповів хлопець.
– Зранку краще роздивимось. А що твій кинджал?
Ярослав витяг його із піхв. По лезу Кинджала Пророків пробігали ледь видимі голубуваті іскорки.
– Начебто реагує.
– Добре, як що так. Я поки нічого не відчуваю, лише залишок якоїсь древньої магії, ось там, – маг махнув посохом в напрямку камінних руїн.
– Ходіть сюди, – покликав їх гном до розпаленого ним багаття під старим дубом, до якого Прокл підносив великий оберемок хмизу.
Вони підійшли і присіли до нього. Ізана вже набрала води в казанчик і повісила його на кілку над полум’ям.
– Що будемо робити? – поцікавився Дартаз, дістаючи із торбини провізію, він вже дуже зголоднів.
– Ярослав помітив скелю посередині озера, вранці краще роздивимося, а там щось вирішимо, – відповів маг. – Як ти вважаєш, скільки ми ще маємо часу?
– Думаю, що вранці вони лише доберуться до хатини. Так що до обіду матимемо час, а потім поведу до болота, здається там є прохід, в крайнім випадку перечекаємо.
– Я теж так думаю, навряд чи вони полізуть у болото.
Вони швидко повечеряли і почали влаштовуватись на нічліг. Знову почав накрапувати дощ, схоже починалась дощова пора. Чорний пес заліз до густого чагарнику і ліг, прислухаючись до лісових шумів. Все було спокійно, лише хор жаб надривався на озері. Ярослав перший зголосився на варту і присів прислонившись до дуба. До нього приєдналась Дарина.
– Ти дуже засмутишся залившись тут? – знову запитала вона його.
– Не знаю, – зітхнув хлопець і трішки повагавшись додав. – Поруч з тобою мені завжди хороше. Дартаз каже, що із часом я призвичаюсь, можливо, заведу сім’ю і буде все добре.
– Жаль лише Прокла, – сказала сумно дівчина.
– Так. Він був вже не такий похмурий та й Ізана, знайшла з ним нарешті спільну мову. А тепер навіть і не знаю, що буде з ними далі.
Дарина промовчала і підсунувшись ближче, поклала голову йому на плече. Їй не хотілось признаватись собі, як вона зраділа, коли виявилось, що Ярослав може залишитись. Дівчина так звикла до нього і вона бачила, що подобається йому та боялась цього, він же збирався до своєї домівки, а вона залишиться тут. Боялась сумувати за ним і гнала від себе всі думки про можливу приязнь, яка могла перерости в щось більше.
Дартаз, який вартував останній, підняв всіх дуже рано, ще майже нічого не було видно, а дощ вже періщив досить добряче. Підкинувши побільше дров у багаття, вони почали грітись, чекаючи доки закипить чай. Ізана з Дариною помили овочі і нарізали копченого сала, що дав Лисюк. Поснідавши, всі вийшли на берег озера. Барт бігав понад водою, ганяючись за жабами, котрі квакали всю ніч. Дійсно, при першому просвітлінні неба було добре видно верхівку скелі посередині озера.
– Схоже на твої ті камінці? – поцікавився гном.
– Не знаю, – буркнув Ярослав, що погано спав вночі, думаючи про Дарину.
– Може хтось попливе і відламає кусочок, – запропонував Мальфар.
Всі перезирнулись, але ніхто бажання не виявив. Ярослав врешті поморщився і почав вже готуватися роздягтись.
– Зажди, нехай ще трохи розвидніться, – сказав маг. – Щоб нам було краще видно.
– І залиш кинджал, – додав Роман. – А то мало чого може статися.
– Боже мій, який я бовдур, – раптом сказав Мальфар і стукнув себе по лобу. – У мене ж посох Мухамтина!
Всі здивовано поглянули на нього. Аж тут раптом Барт загарчав і гавкнув. Почувся військовий клич і вони побачили серед дерев темні постаті дружинників, які оточували їх. До них ще лишалось сажнів сто. Всі вихопили зброю і приготувались до бою. Тут Мальфар змахнув посохом Мухамтина, підійшов до краю води і щось незрозуміле прокричав, вставивши посох в озеро. Вода завирувала і наче закипіла, а потім почала швидко розступатись, утворивши коридор сажнів у сорок, що вперся прямо в скелю, схожу більше на гігантську колону. Водяні стіни були висотою майже в чотири сажня.
– Чого стоїте!? – закричав маг до своїх супутників. – Бігом до скелі!
Він перший ринувся в прохід і побіг по мулистому дну, смішно розмахуючи посохом. Після миттєвого заціпеніння, за ним кинулась решта. Попереду біг Прокл підтримуючи Ізану, за ним Ярослав із Дариною, а Дартаз та Роман вихопили щити і прикриваючись ними відступали водяним коридором. Полетіли перші стріли здивованих але не розгублених дружинників, які хоробро вибігли на берег і зупинились, діставши луки. Та не зважаючи на наказ вусатого сотника ніхто не наважився їх переслідувати.
– Давай, Ярослав, діставай кинджал! Думай про свою домівку! – наказав Мальфар, коли вони всі згрудились навколо гігантської колони.
– А ми!? – вигукнув Роман.
– Ми з ним, – втомлено відповів маг, тримаючи високо посох, і додав ледь чутно. – Якщо пощастить.
Ярослав дістав кинджал і заплющив очі, в його голові виник образ рідної Землі – блакитна планета плила серед зірок в темному космосі, серед яких жовтим полум’ям сяяло сонце, таку картинку він бачив по телевізору. Обережно торкнувся мокрої і шершавої поверхні каменя. Нічого не трапилось.
Нарешті на берегу кілька волхвів із братства Ведмедя зважились ступити до водяного коридору, а дружинники почали стріляти більш прицільно.
– Швидше, Ярослав, – прошепотів побілілими губами маг, все важче здіймаючи посох.
– Не виходить, – не відкриваючи очі промовив хлопець.
– Пробуй ще, не то всі загинемо!
Ярослав спробував уявити місяць навколо голубої планети, як тут його в плече вдарила стріла, він повалився від удару на камінну колону і полетів у пустоту. Відкривши очі, хлопець побачив навколо зелений туман. Раптом він вдарився об камінь і почав падати в провалля. Ярослав випустив кинджал та схопився за каміння, повисаючи над прірвою. Через деякий час його руки почали потрохи німіти, але він, напружуючи всі сили, намагався триматися. Коли вже зовсім ослаб і здавалось, що не втримається, чиїсь дужі руки підхопили його і потягли наверх. Його виволокли на камінну площадку і лишили лежати на животі.
– Обережно, – почув він, скрізь гул в голові, голос Прокла. – Треба спочатку витягти стрілу.
– Вона встряла не дуже глибоко, – долинув голос Дарини. – Притримай його із Ізаною, я її витягну.
Різка біль в лівому плечі, і залишилось лише тупе ниття. Він спробував встати та слабкість не полишала його.
– Полежи, відпочинь, – сказала Ізана, перев’язуючи йому рану.
– Де я? – прохрипів Ярослав.
– Не знаємо, – відповів Мальфар. – Та все ж ти зміг нас перенести до іншого світу, хоча сам ледь не влетів у провалля.
– Треба було хоч крикнути, а то ледве знайшли, – докірливо сказала Дарина.
Хлопець нарешті зумів трохи оглядітись, навкруги було лише гірське плоскогір’я, яке виблискувало червонуватим кольором під яскраво-жовтим сонцем, що заходило за обрій.
– Земля... Мій світ... – прошепотів він.
– Щось не дуже схоже, – відізвався гном. – Здається, ти щось інше розповідав.
– І людей не видно, – гірко додав Роман.
– Можливо ми потрапили на інший материк, – почав підніматись Ярослав. Дарина із Проклом допомагали йому.
Він випростався і подивився на сонячне плоскогір’я.
– Схоже на Північну Америку, – пробурмотів.
– А це на що схоже? – вказав посохом Мальфар в протилежний бік.
Хлопець озирнувся і ахнув. Із-за горизонту випливала величезна голуба планета. Видно було, що з’явившись повністю вона займе майже третину неба.
– Не знаю! – схопився за голову Ярослав. Дарина заспокійливо обійняла його.
– Здається, ми потрапили зовсім до іншого світу, – промовив задумливо маг.
– Так, – погодився гном і ткнув своїм товстим пальцем в голубу планету. – А це що за тварюки летять?
Всі поглянули куди він вказував. На фоні планети пролітали дивні створіння, схожі на гігантських кажанів. Семеро мандрівників провели їх здивованими поглядами. Вони потрапили зовсім в незнайомий і чужий світ.
Епілог.
Ще вночі небо затягнуло важкими хмарами і на світанку почав накрапувати дощик. Холодні важкі каплі падали на камінну брущатку столиці Венедії, здіймаючи невеликі бризки. Десь вдалині над рікою Данай пролунав гуркіт грому. Після трьох місяців засухи вперше повіяло вологою прохолодою і легкий вітерець розносив її по всьому місту, пробирався в будинки, заставляючи сплячих людей щільніше вкутуватись ковдрами. Дехто прокидався і радісно посміхався – нарешті довгоочікуваний дощ. А потім прорвало небеса і вода хлинула суцільним потоком. Дощ лив майже до самого обіду, а далі поволі почав стихати. Хмари розійшлись, над містом повисла барвиста і яскрава веселка. В цей час на всіх дзвіницях соборів і церков задзвонили переливчасто дзвони. Особливо відзначались дзвони величного собору П’ятнадцяти Пророків, де найбільший дзвін герцогства було чути за багато верст навкруги.
Вулиці столиці почали заповнюватись святково одягнутими городянами і гостями міста. Більшість із них збирались на головній вулиці, що вела до собору П’ятнадцяти Пророків. Легкий гомін очікування повис над юрбою. Аж раптом гомін збільшився, пролунали радісні вигуки. На вулиці з’явився кортеж із десятків різнокольорових і багато оздоблених карет. Сотня венедійських і цареградських рицарів в сяючих латах супроводжувала карети.
В першій кареті, прикрашеної імператорськими вензелями, знаходився сам імператор Цезарії – Василь II та його дочка принцеса Анна, одягнута в білосніжну сукню, вишитою перлинами і діамантами. Вони посміхались і вітали городян. В другій, з гербом герцогства, сидів поруч зі своєю матір’ю графинею Ланою – герцог Вольмир, правитель Венедії. За ними їхали найбільш знатні і шляхетні вельможі імперії. Кортеж прямував до головного собору міста Венеди на шлюбну церемонію герцога Вольмира і принцеси Анни, яку повинен був провести сам архієпископ Венедійський Сафрон.
Під’їхавши до собору, карети зупинились, підбігли в нарядно розшитих лівреях слуги і відкрили дверцята. Першим вийшов імператор зі своєю дочкою, а за мить до них приєднався Вольмир разом з матір’ю. Правитель Цезарії з’єднав руки наречених. І герцог з принцесою неспішно пішли мармуровими сходами, покритими червоною доріжкою, до собору, за ними їх батьки, а далі найбільш поважні гості. Вольмир радісно посміхався, ведучи свою кохану. Анна вся аж світилась від щастя, а сонячне проміння сяяло яскравим мерехтінням на її весільній сукні. Перед ними відчинились обидві створи позолочених дверей і вони зайшли під величний купол собору.
Як тільки герцог Вольмир з принцесою Анною ступили на мозаїчну підлогу собору, пролунала органна музика і почав співати церковний хор. Молодята пройшли до амвону, де на них вже чекав архієпископ Венедійський. За ними прослідували запрошені гості і стали трохи позаду їх.
Архієпископ Сафрон урочисто почав шлюбну церемонію.
Післямова.
Дякую всім, хто набрався терпіння і читав мій твір.
Знаю, є багато недоліків. Та все ж я радий, що книга дійшла якогось логічного завершення. Чого і всім бажаю.
Автор.
