В Вороніж Бог послав шматочок сиру, саме в той час, коли мене туди послало рідне підприємство. Справи, за якими мене послали, я вже зробив, то ж і зібрався відвідати свого російського діда, що мешкав в селі неподалік.
До відходу автобуса лишалось достатньо часу. Пішов до найближчого гастроному купити гостинців. Стояла черга за сиром. Люди брали, і я взяв.
Вийшов із автобуса за селом, біля току. І не тільки тому що цей жорсткий ПАЗик вимотав усі кишки на тряській, ґрунтовій дорозі. Якщо вийти на зупинці то довелося б вертатися до хутора через усе село . А я хотів пройтися степом.
Після автобуса, набитого, як бочка оселедцями, пасажирами, де, здавалося, навіть залізо пітніло, п’янив степовий вітер напоєний гірким настоєм полину та ледь вловимим ароматом чебрецю. На току на стовпі надривався гучномовець. Я посміхнувся йому як старому знайомому. В дитинстві любив забиратися на гору і слухати пісні, що долинали через степ і потім їх співати. Але тому що чути було не досить добре, тай у піснях тих було багато слів значення яких я не розумів, тож співав ті пісні зі своїми словами. Так ніде не бачив дерева каштана тому у «Київському вальсі» співав : “знову цвітуть баштани ”. Хоч, якщо чесно, як цвітуть баштани теж ніколи не бачив. Але ж красти кавуни на колгоспний баштан бігали. Незрозумілим для мене було слово “жильё ”. Тому в пісні про Чорне море співав “славное наше жульё ”, чим особливо веселив старших. І ось через скільки років, під бравурні марші про БАМ я йшов свіжоскошеною стернею, дихав знайомим з дитинства повітрям і мріяв про майбутню зустріч. Ось зараз дійду до хутора, перші осики якого виглянули з балки, і пірну в прохолоду дідової садиби . Та найбільше вабили мене не затишок дерев’яної хати, що притулилася на крутосхилі спиною до степу обличчям до річки, не старі яблуні, перші з яких починали поспівати на початку липня , а останні не дозрівали й до перших заморозків, а дідова криниця викопана в крейді. З неї струмочком стікала прохолодна вода смачнішої за яку немає ніде в світі . Раніше, коли ще працював водяний млин, до хати доходив ставок і під осокорами стояв човен та стирчала жердина. Ставок був мілким і по ньому плавали відштовхуючись жердиною од дна. Тепер коли млина зламали, вода відійшла ближче до греблі і струмочок губився в конюшині, що буяла на лузі. Річечка, що протікала за лугом, була мілка та неширока, по ній човнами не плавали тому старий човен давно пішов на дрова.
А ввечері, коли стихне денна колотнеча, сподівався погомоніти з дідом. Мені давно не давала спокою дідова скринька з сімейними реліквіями. Під час громадянської війни дід служив в частинах особливого призначення під командуванням Пархоменко. В скриньці зберігалось кілька фотокарток, де в центрі були визначні діячі того часу, а серед загальної маси народу можна було впізнати ще юного дідуся. Ці фотокартки, а також книгу з дарчим написом “ другу та дійовій особі ” дідусю подарував автор роману “Славетні злидарі ”. Сторінки роману були позначені ремарками зробленими рукою дідуся, найчастіше одним словом: ”Брехня ”. Дідусь не те щоб дуже охоче , але все ж дощовими вечорами розмовляв про книгу. Із цих розмов я зрозумів, що автор не занадто грішив проти істини, а лише прикрашав та романтизував події.
Медалі за вітчизняну війну були складені в срібний портсигар з дарчим написом від Фрунзе. Виходячи з усього у дідуся була страшенно цікава та романтична молодість і йому було про що розповісти. І на пам’ять не скаржився. Під час громадянської війни в Єлисаветграді всім загоном ходили до театру. Дивилися “Вій ” .Майже п’ятдесят років по тому дідусь переказав нам усю п’єсу з найнезначнішими дрібницями. Найдетальніше зупинився на моменті коли Панночка літала в труні:
- Мені зрозуміло, що труну підвісили на тоненьких мотузочках. Здаля та ще й в темноті їх не видно. Але як вони зробили що труна ударялась в зачароване коло досі не второпаю. Уявляєте, долітає труна до кола і тільки гок, одскакує назад.
Після Вітчизняної війни сусіди везли трофеї: парашутний шовк, відрізи на пальто або плаття, посуд. А дід привіз дві величезні валізи столярного інструменту. Хата і всі меблі в хаті були зроблені власними руками. Тому мене ніскільки не дивувало, що з усього дійства найбільший слід залишило технічне питання.
А мене більше цікавили розповіді про бойові дії, подвиги, таємниці. Та на всі мої запитання на цю тему дід відповідав однаково:” Малий ще!”
Була мені відома історія портсигара, хоча розпитав про неї мій старший брат. У дідуся була чималенька пасіка і брат залюбки допомагав там поратися. Я ж боявся бджіл, як чорт ладану, тому завжди, коли дідусь з братом порпалися біля вуликів, сидів у курені і підслуховував їхні розмови. Того разу як завжди брат задавав запитання щодо бджіл, а дідусь із задоволенням відповідав. Раптом, не змінюючи ні темпу ні тону брат запитав:
- Діду! А ви Сталіна бачили?
- Бачив.
- А де?
- На Україні під час громадянської. Він з якоюсь бабою війська інспектував, а ми його охороняли.
- А що за жінка?
- Хто його знає. Якесь велике Українське начальство .
- Розмовляв з вами?
- Ні. Вони в машині на кожані, а ми слідом на конях. А коли пішки ходив там інші охороняли.
- А Фрунзе бачили?
- Ні.
- А звідкіля ж портсигар?
- Якийсь жид зі штабу вручив.
- За що?
- Листа привіз із Єлисаветграду до Знам’янки.
- Година їзди поїздом і така нагорода!
- Не поїздом, а волами. Поїзди тоді не ходили, принаймні цією гілкою. Так що не годину, а майже два дні.
- А чому не конем? Конем же набагато швидше.
- Справа в тому, що радянська влада тоді існувала тільки вздовж дороги по якій йшли війська на Крим. Всю решту території контролювали махновці та різні банди. То ж одному не прорватися, а послати велику групу, коли кожен боєць на вагу золота, сам розумієш.
- То ви шо вдавали з себе українського дядька і самі правили волами?
- Та ні. Волами правив справжній хохол. Він приїздив на Ельворті по реманент. А я, наче з госпіталю, демобілізований після поранення, попросився щоб довіз до поїздів.
- А той дядько знав хто ви насправді?
- Навіщо ? Людина робила свою справу, а я свою.
- Діду, а що таке Ельворті?
- Завод в Єлисаветграді, випускав плуги, борони та інший реманент.
- Ну і шо перестрічали вас махновці?
- І не раз.
- І шо казали?
- Солі просили, про місто розпитували…
- А вас розпитували?
- Ні . Вони в основному з хохлом розмовляли.
- І шо про вас не питали і вам нічого не казали?
- Чого ж, завжди питали. А коли узнавали хто і звідки казали щоб їхав додому орати землю.
- І все?
- І все.
- А потім що?
- Привіз листа до штабу, віддав кому треба. Мене спочатку нагодували, а потім вручили портсигара.
Раптом дідусь помітив щось цікаве у вулику і розмова знов перекинулась на бджолині теми.
Другу історію також вивідав мій старший брат. Повернувшись з армії він приїхав провідати дідуся. Привіз з собою гарного вина та міських гостинців. Після вечері, коли випили це вино, дідусь раптом сам розповів історію, яка мабуть бентежила його з давніх давен:
- Ловили ми одну банду в Чорному лісі на Єлисаветградщині. Взнали, що банда гуляє в одному селі. Оточили, стали стискати кільце. Заходимо в село, а назустріч похорон. Ну ми й розступилися пропустили процесію, потім зімкнули кільце і пішли далі. Потім довідалися, що то був ніякий не похорон. Банда склала в труну зброю і вийшла з оточення. Пішли трусити по хатах. В одній хаті один з наших признав офіцера - разом служили на германській. Тітка каже що пристав недавно в прийми. Хоч і миршавий, а все таки чоловік. Офіцера заарештували, посадили в сарай під охорону.
А вночі знявся ґвалт зі стріляниною. Офіцер розсунув очерет на криші і втік.
Ми вийшли з села, стали в лісі і отримали суворий наказ:
Не курити, багать не палати, не шуміти, взагалі нічим себе не видавати. Десь на день четвертий чи п’ятий стою вночі на посту, чую хтось веде навантаженого коня під вузду.
- Діду! А як це ви визначили що коня ведуть під вузду та ще й навантаженого.
- А так, що ми з раннього дитинства з конем, не те що деякі…
Камінець був явно у мій город тому вимушений зробити маленький відступ і згадати недавню історію. Трапилося це за рік до того, як брат повернувся з армії. Після жнив, у степу за городом рівними рядочками стояли копички. Дід виписав у колгоспі соломи, взяв на стайні коня щоб перетягти її з поля додому. Поки майстрував волокушу ми з молодшим двоюрідним братом вирішили покататися верхи. Але виникла проблема - як залізти на коня. Я не міг самостійно забратись на хребет цій спокійній скотинці, а в меншого брата не вистачало сили мене підсадити. У мене було вдосталь сили підсадить меншенького, але він чомусь там не тримався і весь час падав назад на мене. Дід довго спостерігав як ми вовтузимося нарешті не витримав:
- І оце сучасні козаки! Дивіться як треба! - вхопив коня за гриву і хвацько влетів на спину. Щось голосно хруснуло і дідусь зблід. - Доскакався старий дурень – сказав задумливо по якійсь хвилі. - Ану хлопці підведіть коня до копиці.
Я підійшов до коня збоку і став штовхати його в ребра в напрямку до найближчої копиці.
- Ой лишенько, що ж ти робиш! - застогнав дідусь - Бери за вуздечку і спокійно веди.
Поки ми з братом намагалися залізти на коняку, вона не звертала на нас жодної уваги. А тут, коли я рушив до її морди, якось дивно вивернувши око стала уважно стежити за моїми діями. І коли моя рука потяглася до вуздечки мотнула мордою, задзвонила всім причандаллям, що було на ній навішано. Я одним стрибком відлетів на солідну відстань.
- Що ти стрибаєш як сайгака! Дав же ж бог дожити до такої ганьби. - Дідусь став ніжно ляскати коняці по шиї і ласкавими словами просити щоб вона підійшла до копиці. На наше здивування коняка послухалась і підійшла саме туди куди її просили. Дід обняв коняку за шию і, як дощова краплина по віконному склу сповз у солому. Ми ніколи не бачили дідуся таким сердитим тому працювали дружньо і завзято. Лише коли притягли солому до двору дід сказав:” Бабі ні слова!”…
- Коротше, - продовжив дідусь - підходить той самий офіцер, держить коня під вузду, а на коні перина поперек сідла прив’язана. Назвав пароля, попросив покликати командира. Прибігли командир та ще декілька чоловік, зняли перину-а там зв’язаний отаман. Отамана з офіцером посадили на тачанку, кілька кінних в охорону і на Знам’янку. А нам скасували всі заборони, розтопили польову кухню і нарешті за стільки днів ми поїли гарячого. До цього часу не можу второпати як такий миршавий офіцерик зміг зв’язати, засунути в перину та в звалити на коня вдвічі більшого за себе дядька…
Тепер я хотів застосувати корисний досвід, тому у моїй сумці крім сиру обнадійливо булькала пляшка кримського марочного кагору. І не скаже ж тепер дід :”малий ще ” випускнику столичного ВУЗу.
Бабуся стояла на високому ганку і чекала хто ж з’явиться із-за рогу. Про те, що хтось повинен з’явитись попередив собака, що дзвіночком заливався на цепу. Як би хтось був із села то йшов би лугом, а тут людина йшла із степу. Біля східців стояв ящик накритий старезною хусткою. Цим ящиком дідусь носив рамки з пасіки до хати, коли гнав мед.
- Хазяйко, меду не продасте? - жартом звертаюсь до бабусі.
- А чого ж, продамо. Зайдіть у хату, поговоріть з хазяїном - бабуся уважно вдивляється в обличчя, чекає що ще скажу.
Поважно піднімаюсь східцями і нарешті не витримую:
- Бабусю! Ви що мене не впізнали! Це ж я ваш онук!
Бабуся запричитала, кинулась обнімати, бризнула слізьми. Раптом її очі стали сухими і блиснули дівочим лукавством:
- Ану піди розіграй діда. Це ж ти у нас шість років не був. Он як виріс, може теж не пізнає.
Я зайшов до хати. Посеред великої кімнати стояла медогонка. Стояла сказано умовно тому що вона йорзала по всій кімнаті. Одною рукою дід крутив ручку медогонки а другою намагався втримати її на місці.
- Хазяїне! Меду не продасте?
- Продам, якщо допоможеш медогонку потримати.
- Старий, ти що не бачиш, що це наш онук.
- Бачу. А от він не бачить, що його допомога потрібна.
Я кинув торбу під вішалку і кинувся тримати медогонку.
Нарешті день угомонився і ми сіли вечеряти. Бабуся клопотала біля страв, дідусь начепив на носа окуляри та заходився ретельно вивчати написи на етикетці. А я взявся нарізати сир. Раптом дідусь поставив пляшку, взяв шматочок сиру, понюхав і задумався.
- Шо ти нюхаєш, шо ти нюхаєш!? - віхолою налетіла бабуся. Вона вихопила шматочок у дідуся, теж понюхала, відкусила крихту пожувала передніми зубами - сир як сир. Свіжий, смачний.
- Запах знайомий – флегматично відповів дідусь.
- Запах знайомий - передражнила бабуся - де і коли ти міг його нюхати?
- В тридцять третьому на зборах.
У мене тьохнуло серце: ”ось воно!” При словах тридцять третій моя українська бабуся завжди хрестилася ( хоча не була богомольною ) і оглядалася навкруги - чи не чув хто сторонній. Коли ми дітлахами ходили на гробки збирати цукерки то ніколи не заходили у східний куток кладовища де було безліч могил без хрестів та надгробних пам’ятників. Туди майже ніхто не заходив і не клав цукерок на могилки. А якщо і заходив то якось по злодійські, оглядався чи не бачить хто. Бабуся казали що то могили тридцять третього. А в самому дальньому кутку були могили до яких взагалі ніхто і ніколи не підходив. Там були поховані прийшлі люди, що померли біля парового млина. В словах тридцять третій була якась містична тайна і я відчув її наближення.
- І що ви тоді їли такий сир? - запитав я дідуся.
- Ні тільки нюхав.
- Як це так?
- А я тоді підводою прикордонникам харчі возив. Серед іншого там був і сир. Так що нюхати я його нюхав, а от скуштувати так і не довелося.
- А на якому кордоні?
- З Україною, тут недалеко за Старим Осколом.
- ЩО?! Раніше існував кордон, що охоронявся, між Україною і Росією?
- Тільки в тридцять третьому. Нас, хто був приписаний до військ НКВС, тоді всіх призвали на збори.
- І що ж ви охороняли?
- Ми нічого. З-за Байкалу нагнали військ, чи то буряти, чи то якути. Вузькоокі, скуласті, і майже не розмовляють по російські . А ми, запасники, в господарчій роті служили, їх обслуговували.
- А вони що охороняли?
- Міст через річку, щоб голодні з України до нас не прорвалися.
- А що у вас голоду не було?
- Ну щоб зовсім не було важко сказати - втрутилася у розмову бабуся - Голодно теж було, дехто пух з голоду, але щоб помирали то я такого не пам'ятаю. Ми коли зібрали врожай, отримали трудодні то з Мишком перерахували картоплю, переміряли муку і підрахували, щоб дотягти до нового врожаю треба в день на людину по чотири картоплини і по два стакана муки. З першого ж дня таку норму встановили і тримались. Їсти дуже хотілось зате ніхто не пух і не хворів. Та й коли діда в армію забрали трошки легше стало. - Бабуся раптом бризнула слізьми - бідна дитина скільки натерпілась, і ні могилки немає ні свічечки не поставиш…
- Перестань – сказав дідусь, але не суворо, а якось винувато лагідно.
- Чому перестань, чому перестань. Він уже дорослий, столичний інститут закінчив, он на якій роботі робить. А я може помру скоро, більше не побачимося, то хай хоч одна душа знає та пам’ятає. Коли діда через неділю після початку війни забрали на фронт то через три дні і Мишко втік добровольцем. А через дві неділі в зворотному порядку прийшли звістки: “ Ваш син …без вісті пропав…”, ”Ваш чоловік… смертю хоробрих ”. Правда від діда через місяць прийшов лист з Барнаула, що живий, поранений в ноги лежить в госпіталі. А про Мишка прийшла вісточка в середині п’ятдесятих. Якась незнайома людина написала, що рубала разом з нашим сином в таборах, десь там за Байкалом, просіку для залізниці. Більше половини їхнього табору були військовополонені перевезені з німецьких концтаборів. Серед них був і Мишко і що помер він від сухот в лютому п’ятдесят третього. Я хотіла з цим листом піти до батюшки, щоб дозволив насипати могилку та справить молебень за упокой. Та дід не дозволив. Спалив листа і наказав про нього нікому нічого не говорити.
Я поглянув на діда і він прочитав запитання в моїх очах.
- Твої батьки працювали на секретному підприємстві. Якби хтось, не дай боже стукнув, куди треба, що брат твоєї матері сидів за зраду Батьківщині їх би турнули звідти тільки б ногами дриґнули.
- А чому Ви вважаєте що він сидів за зраду?
- По законам того часу, якщо людина попадала в полон, то вона вважалася зрадником.
- Ну турнули б з роботи, той що? – все ще не міг я второпати що до чого.
- Якось твоя мати приїхала у відпустку - втрутилася у розмову бабуся. – Прибігла в гості Анька, сусідка. Вони в нас тоді були найбагатші на хуторі та мабуть у всьому селі. І давай Анька вихвалятися яке в неї хазяйство, скільки в неї качок. А твоя мати питає: ”Аню, а скільки ти заробиш якщо продаси всіх своїх качок?” Та назвала суму. 3
- А я- каже твоя мати –стільки грошей за місяць отримую!
- І що ті Буряти чи Якути казали людям коли вони до них наближались? – повернув я розмову до старої теми. - Адже ви кажете, що вони не розмовляли російською, а тим більше українською.
- А нічого. Вони до них не наближались. З’являлися на гребні балки, бачили що на мосту солдати і, у кого були ще сили, повертали назад.
- А у кого не було?
- Ті лягали на землю.
- І що з ними потім було?
- Ввечері приїздила бричка і забирала.
- Куди?
- На кладовище…
Автобус натужно вибирався з балки. Я стояв на задніх східцях і спостерігав як повільно зникали осики з дідового подвір’я, і разом з ними як Атлантида в океані, тонула в бурхливих водах реального життя країна мого дитинства. На душі було тоскно і бридко, а в голові стукала думка:” Ну який дідько тебе смикнув купувати цей сир?!”
