Ще змалку Мотря любила читати все підряд, що попадало під гаряче око; прочитає щось написане з дурного ума на огорожі, тай радіє в голос. За те читання татко частенько лаяв матінку. «Краще б ти її борщ з квасолею навчила варити, бо від тієї грамоти одна розруха в голові буде», – казав він в серцях. Було візьме Мотря в руки «Сільські вісті» та зачитає їх так, що вдалий «пінкертон» може без особливих труднощів дізнатися, коли і яку страву вона вживала за читанням.
Мотря читала все без замороки над прочитаним – просто так, для задоволення від уміння читати. Навіть сусідка, тітка Христина, якось не втерпівши бовкнула: «Зараз грамотних як собак не різаних, а розумних катма». «Ось і будуй з отакими як ви світле майбутнє», – відповідала Мотря каверзою на каверзу. Та ось настали тяжкі часи, газети застрявали десь на півдорозі до села, а можливо їх якийсь неборака тирлив на розпалку. Читати було нічого і Мотря, ставши вже тіткою схибленою на читанні передовиць, якось знайшовши в комірчині підручник з фізики для учнів 6-8 класів, присіла його почитати, та так захопилася, що незчулася як ніч сполохала село: кури розкудкудакалися просячись на сідало, а собака Хмель, не втерпівши курчиного шабашу, зі злості задрав одну білу кокотку. – А шоб ви виздихали, чорти окаянні, – лаялася тітка Мотря на своє нехитре господарство і в серцях жбурнула фізику у пташину зграю. Як на зло підручник влучив у голову півневі Перваку, та так вдало, що той, з переляку, навіть не кукурікнувши втратив орієнтацію і влетів прямо в будку до Хмеля. Собака на мить аж очманів від такого зухвальства, а потім, второпавши, що півень попав у пастку, миттєво порішив і його. Тітка Мотря була сама не своя. Вона кляла на чом світ стоїть і собаку Хмеля, і півня Первака, і дуреп курочок. А коли всіх перебрала, згадала і про злощасну фізику з надуманою формулою Альберта Ейнштейна F=mc2. – «Ось воно де собака зарита – все зло від грамотних. Не читала б отієї фізики зарозумілої і кури були б вчасно на сідалі», – катувала себе тітка Мотря. – «Дурять вони, оті розумники вчені, діточок наших всілякою нісенітницею про якусь там гравітацію. Колись і нас дурили всеохоплюючою колективізацією, ну й що з того вийшло? Пшик! Вони ж, дурненькі, начитавшись отих формул клятих, тепер штрикають ракетами в небо, все шукають там: чи то Бога, чи то нечисту силу. А зараз вже й по телевізору кажуть, що Всесвіт наш – то лише мильна бульбашка в чорній матерії, ось проштрикнуть її розумники своїми ракетами і вийде «Пшик!» – як і з клятою колективізацією.
«Все на світі тримається на Божому слові», – доказувала вона, немов закономірну істину світобудови, принишклому від заподіяної шкоди собаці Хмелю. Той, ніби розуміючи суть відношення маси тіла до швидкості поширення світла, лише співчутливо махав кудлатим хвостом і час-від-часу клацав зубами ловлячи надокучливих бліх.
