Того року зима тягнулася довго. Так довго, що Мала потроху стала до неї звикати і майже забула сумувати за літом.
Щодня зима стояла в тісній високій кімнатці, наче мамини парфуми в синьому гранчастому флаконі. Синява лилася крізь вікно, вузьке, височенне. Ближче до вечора синява чорніла, розцяцьковувалася далекими золотими крапками, а зранку ненадовго світлішала. Але морозяні візерунки, що густо пописали шиби, і вдень залишалися густо білими на тьмянішому тлі.
Влітку, о, колись влітку, довгі дні пістрявіли блискуче, лопотіли, наче сукенка із шелесткого креп-жоржету. Була у Малої така, з рукавчиками-ліхтариками, з сонцем-спідничкою. А скільки квіточок, листочків, вишеньок, а ще цяточек, завитків та кружалець на спідничці - годину пальцем водити по хитрих кривульках, і всі не обведеш! Так само і літні дні - всі закутки широчезного подвір'я при триповерховому будинку, де мешкала Мала от уже шість... ні, шість з половиною! - років, не оббіжиш, з усіма приятелями не наговоришся досхочу.
А взимку - ось круглий стіл біля вікна, ось стілець, ось книжки, альбом для малювання, мозаїка та калейдоскоп. Все. Можна вислизнути з кімнати на кухню, і влізти там на ослінчик. Там реве сине полум’я в керогазі, там хмарою ввалюється холодне повітря та вривається сніжна крупа крізь широкі двері, що ведуть на веранду. Двері раз у раз відчиняються - то бабусі якийсь реманент на веранді знадобиться, то хтось з сусідок забіжить по сіль або цибулину. Але сидіти тут добре тоді, коли на кухні, в своєму кутку, не порається сусідка по комуналці, Ганна Макарівна, а за очі - Гапка. Бабуся Малої розсварилася з Гапкою, тому і мама, і сама Мала теж з нею анічичирк. При Гапці тиша в кухні западає така голосна, що аж тисне на вуха. Ні, тоді краще повернутися до кімнати.
Коли мама була не на роботі, все змінювалося. Мама вміла приборкати застібки - гудзики, гачочки, кнопочки та зав'язки на одежинах - кофтинках, хустинках, панчішках, капелюшках та рукавичках, що в них загортали Малу перш ніж випустити гуляти. На вулицю - то так звалося, а насправді на двір. А тоді мама щодесять хвилин вискакувала на веранду - відкриті дерев'яні галереі тяглися вздовж всіх поверхів старого будинку, з непарадного, зворотного його боку - і дивилася, як Мала завзято нагрібає лопаткою сніжні кучугури. А часто мама й сама надягала довге пальто з рудим лисячим коміром, глибокий зимовий капелюшок з крильцем над чолом, «румунки» - високі черевички на хутрі - і вдвох з Малою вирушала по крамницях, або гостювати, або в найцікавішу подорож: з санчатами, на пошту. На пошту санчати везли Малу, а назад - посилку, важкий фанерний ящичок, з написами, чітко виведеними на кришці хімічним олівцем, а ще із сургучними печатками.
Посилки слав Малій її тато. Він був офіцер і служив у війську, далеко-далеко, біля Карпатських гір. Влітку Мала з мамою їздили його навідувати.
- Завтра підемо на вокзал, - сказала Малій мама одного ранку, мабуть що недільного, бо мама не пішла на роботу, а навпаки, взялася прибирати вдома.
Напередодні сніжило, і подвір’я вкрилося новим снігом, наче стіл застелили скатертиною поверх витертої посірілої церати.
Мама розкинула в дальному кутку подвір’я, ближче до сараїв, килимки - і той, що красувався над диваном, у більшій, передній, кімнатці, і той, що висів над ліжком у крихітному темному закапелку, якій втім теж гордо йменувався «кімнатою», ба, навіть, «другою кімнатою», і рясно посипала їх хрустким іскрявим снігом з металевого совка. Мала теж сипала сніг на краєчок, куди могла дістати, своєю лопаткою.
Мала подумала, що до них в гості приїде баба Шура київська і зраділа. Але мама сказала, ні, приїде татко, на новорічні свята, - і Мала теж зраділа, хоч і не так сильно. Адже баба Шура не тільки привезла Малій швейну машинку, іграшкову, але яка cтрочила, як справжня, не згірше бабусиного «Зінгера», а й нашила купу сукенок, фартушків і капелюшків для ляльок Малої - Зіни, Катрусі та Тетянки. А головне - ніжила і пестила Малу протягом всіх гостин, а не тільки перший день після зустрічі. Таткової ж привітності вистачало ненадовго, і Мала починала його дратувати чи навіть не сильніше ніж її бабуся, а його теща. Тещу він шарпав через раз, а Малій не дарував нічого: і над тарілкою вона так горбиться, що ось-ось кашу носом прооре, і виделку затискає в кулаці, і перебиває дорослих, та ще й з напханим ротом, і читає лежачи дурацький журнал «Мурзілка».
- «Мурзілка» ! Не дивно, що й сама замурзана! Шпана, а не дівчинка! Люмпена ростите з дитини! - іритувався татко.
- А шо таке «люмпен»? - хапалася Мала за нове слово. «Шпану» вона чула вже не вперше.
- О, ще й шокає! Шокало холодногірське!
Ну, якщо вже до слів починав прискіпуватися, то Мала замовкала, щоб знову не бовкнути щось не те.
- Мала, хіба ти не рада? - спитала мама, змітаючи віником посірілий сніг з килимка. - Підеш з татком до театру, на «Лускунчика», пам’ятаєш, як минулого року? Я вам вже квитки купила.
«Лускунчик» - це, дійсно, була спокуса. Мала книжку читала й перечитувала без кінця, а вистава вразила її до самих печінок. Музика, і танці, а над усе - велетенська ялинка, що панувала над сценою, здіймаючись у неймовірну вишину, мінячись вогнями та сріблом прикрас.
«Може, татко мені таку ж високу ялинку принесе з ялинкового базару», - міркувала Мала. Заради цього варто було перетерпіти причіпки. - «А щоб не вичитував, що плямкаю, можна врешті-решт не їсти тиждень, що він гостюватиме... сказати, живіт болить».
***
Все сталося і так, і не так. Ялинку притягла додому бабуся: чергу на ялинковому базарі треба було займати досвіта, коли ще й товару на майданчику не було. Годину простояти в темряві на холоді перед порожньою загорожею, де про ялинки нагадувала хіба що глиця, яка густо засипала втоптаний сніг, - на це треба було мати не чоловічий характер. Черга, не виспана до пуття й замерзла на бурульки, стояла мовчки й недвижно, окутуючись все щільніше пелехами білої пари. Наче десь посередині натовпу заховався вулкан і починав куритися, приховуючи до часу, але й натякаючи водночас на грізні сили, що копичаться в його таємничому нутрі. А вибухав вулкан тоді, коли, висвітлюючи латками ворохобну людську масу, на сцені подій з’являлася вантажівка, горбатилася химерно наваленими на неї ялинками. Ялинок було багато, та людей ще більше - а ну всім, як завжди, не вистачить?
Але ялинку бабуся приперла, дійсно, під стелю. Мабуть, хотіла утерти носа коханому зятю. Бо кохання в них було таке, прямо пропорційне відстані, що їх розділяла. Зате - взаємне…
Проте зять себе реабілітував, коли прийшов час встановлювати ялинку, а насправді - сосенку, могутню, наче молодшу, але досить підрослу сестру корабельних сосен з тієї репродукції в багеті під золото, що прикрашала простінок поруч. Швидко й спритно влізши на стілець, який балансував на столі, він прихопив дерево мотузкою під горлечко, а мотузку закріпив на дебелому бретналі, що, не знати з яких часів, стирчав в кутку, під самою стелею. Мабуть, здавна там прижився, бо стіни в кімнаті наразі було пофарбовано в салатовий колір, ще й із золотим «накатом», а на залізному тілі величезного цвяха проступала кобальтова, абрикосова і ще бозна-яка фарба. Будинок ж бо був старий, дореволюційний, так званий «дохідний», що його багатий купець дав своїй доньці у посаг. Стара купецька донька, давно вже сирота і вдовиця, і досі, як не дивно, мешкала в сусідньому будиночку, що припадав налякано до свого більшого брата. Але тепер стара пані тулилася в крихітній кімнатці, жодних прибутків з своєї колишньої власності не отримуючи.
За її господарювання в будинку було дев'ять розкішних апартаментів - по три на кожному поверсі. В тій, тепер уже комунальній, квартирі, де притулилася, повернувшися з евакуації, родина Малої, колись було два штатні житлові покої з передпокоями, а ще простора кухня, ванна, вбиральня, і кімната для прислуги з вікнами надвір. От ця кухаркина кімнатка і колишня ванна кімната - води в будинку все одно не було, чи то з війни, чи ще з революції - і стали першим домом для Малої. Два вікна власне кімнатки дивилися на веранду, а потрапляли сюди через чорні, відкриті дерев’яні сходи. До колишніх панських покоїв, які тепер займала родина зловорожої Гапки, ходили через «парадне» - так іменувався під’ їзд, що виходив на вулицю.
І в кожній з колишніх квартир тепер розмістилося по дві чи й три родини, а хтось ютився ще й в підвалі, поруч з котельнєю. З боку вулиці в будинку розташувалася ще й продуктова крамничка.
І бабуся, і тато, і мама Малої знали і інші домівки - хто сільську хату, хто просторі кімнати в будинку комсостава, хто барак, хто казарму і блиндаж... Різне бачили на різних етапах свого життя. Мала ж не знала нічого іншого, і ці крихітні півтори кімнатки були для неї єдиним можливим домом. Найкращим у світі. І, втисшись в куточок, щоб ніхто не перечепився через неї в тісняві та в метушні, вона із захватом дивилася широко відкритими очима, як батько, починаючи з верхівки, обплутує ялинку дротом з лампочками-манюнями, пофарбованими лаком в ядучі кольори - малиновий, зелений, фіолетовий. О, диво! Цього року жодна з лампочок не перегоріла, не довелося шукати зіпсовану, перепаювати... Мама встромила штепсель в розетку, і ялинка миттєво взялася півсотнею сліпучих різнобарвних зірок! Адже на кожну лампочку мама надягла гофровану спідничку - відбивач із сріблястої фольги. Від такої краси Мала забула про все на світі, і навіть не відразу почула, що у мами з татком вже точиться суперечка, перша за ці гостини.
Завелися через верхівку. Оскільки батько стояв під стелею, мама подала йому нагору велику п’ятикутну зірку, вироблену з трубочок та намистин. Батько завмер з прикрасою в руках.
- Шо таке? Як не лізе, треба гілку трохи ножем підчикрижити, - хвилювалася внизу мама.
- Голову собі підчикриж! Щоб порозумнішала! - вибухнув батько. - Давай нормальну верхівку, як є! А нема - я злажу!
- А в тебе на погонах що? Хіба не зірочки? - закусила вудила мама.
- Я їх собі не чіпляв! І цей непотріб не чіплятиму!
Мала нічого не розуміла. Чого батько не хоче саджати на вершечок зірку? Це ж гарно! Як на цукерках «Столічниє» - там теж башта з червоною зіркою. А мама чого впирається? Ну, не подобається таткові цей вершечок, хай інший надягне. Мала тихенько, бочком, підібралася до коробок з прикрасами, з однієї витягла білу верхівку, схожу на пику, з кулькою посередині. Смикнула маму за спідницю:
- Ось, диви, мамо, хай ця буде!
Далі вбирали ялинку мирно, стиха перемовляючись між собою. Малій дозволили звільняти із зіжмаканих паперових серветок і вати кульки, будиночки та шишки, потроху викладати їх на диван. Мама нав’язувала на прикраси цупкі нитки «ірис», зелені, під колір ялинкових лап, а батько розвішував іграшки, тільки пирхаючи час від часу на дирижабль з написом «СССР» або на кукурудзу - царицю ланів...
А старенькі картонні «сніжинки» з усміхненним обличчям посередині розмістив на найкраших місцях.
- У мене теж такі були в дитинстві, - пояснив Малій. - Янголятка.
- Шо ти верзеш дитині? - обурилася мама. - Які ще янголятка?! І в якому дитинстві? Ти в тридцять п’ятому, коли новорічні ялинки відновили, вже парубкував! А до того ялинок не було!
- Золотце, - відповів батько, - 1957-й надворі. Anno Domini.
- До чого це тут? - фиркнула мама.
- А до того, що було щось в світі Божому і до тридцять п’ятого… Ялинка, наприклад, була у мене, як у всіх нормальних людей, завжди. Тільки Різдвяна. А ше дідух.
- Шо це - «дідух»? запитала Мала. Цього разу не сама, а в один голос з мамою.
- Дідуха не знаєте? - здивувався татко. - O tempora, O mores! Добре, от підемо на Свята до моїх старих, побачите, що воно таке.
- Тільки дивися…, - почала мама застережливо.
- Та не бійся, жодного опіуму для народу, - і слухати не схотів татко. - Цілком невинна річ. Чистісінький тобі фольклор.
Тут до кімнати з кухні, де теж повним ходом йшли приготування до Нового Року, зайшла втомлена і вже заздалегідь роздратована бабуся, і батьки припинили дозволені розмови.
Залишалося ще одна справа, на яку завжди чекала Мала. Останніми на ялинку вішали солодощі - на кінчики гілок, щоб не побилися скляні прикраси, коли заманеться зняти цукерочку. Але не в звичайних обгортках, а у відповідному блискучому одязі. Мала розгортала цукерки, акуратно відкладаючі вбік штатні папірці - блакитні від «Ведмедика на Півночі», жовті від «Кара-Кума», зелені від «Білочки» - це ж справжній скарб, влітку на сходинках в фантики грати! - а мама клала кожну цукерку в самій тоненькій сорочечці із золотої чи срібної фольги на середину величенького прямокутника з прозорого кольорового целофану, і загортала її у довгу трубочку. Далі було найцікавіше: на метелевому бильці ліжка вже була заздалегідь нав’язана довга цупка нитка. Мама обмотувала ниткою один кінець трубочки, відступивши від краю приблизно на третину, і затягувала. Тоді робила таку ж операцію, перегорнувши целофанову трубку з цукеркою всередині. І на стіл лягала неймовірно нарядна блискуча цукерка, схожа на хлопавку, і до неї додавалися ще й ще - сині, зелені, червоні, жовті, малінові, фіолетові.
Це сакральне дійство зіпсувала поява сусідки з їхнього ж поверху, тьоті Ксені. Щоправда, розмовляючи з нею, мама не припиняла вправно загортати цукерки, але вже не звертаючи уваги на колір фольги, і, наприклад, загорнула цукерку в блакитній фользі в жовтий целофан, від чого серединка цукерки стала зеленою. Мала не розібралася, гарно це, чи ні, але про всякий випадок закопилила губи. Ніхто на це не звернув уваги - батько, щось мугикнувши, ретирувався до кімнатки-закамарку, а мама і бабуся із співчуттям слухали, що розповідає гостя.
- Знову те ж саме! - казала та, шморгаючи почервонілою пипочкою носа. - В минулому році, ви ж пам’ятаєте, він дивом не сів! За вітрини в універмазі! Добре, що не весь аванс пропив, поділився з артільниками своїми. Вони самі на тяп-ляп щось зліпили... діти лякалися повз ходити! Під ялинкою два манекени - в синьому і червоному пальтах і в папахах - то наче дід Мороз і Снігуронька. Скрізь кучугури з простирадл, а між ними розтикані опудала, які в магазині «Охота» позичили, - качки, гусі, кабан! А вовк крізь витрину просто на перехожих зуби вишкиря! І напис червоними літерами: « С Новым 1956 годом!» Останню цифру переправили іншим кольором! Старе гасло перемалювали. Тоді в універмазі хлопцям за халтуру пики натовкли, та й по всьому, а так би сів за розтрату! Вчергове!
Мала знала, що йдеться про дядька Сако, тьоті-Ксениного чоловіка. Він був художник, ще й не просто, а «оформітєль», ось як! Був старшим в артелі таких самих митців, як він. Тверезим він був золотою людиною, так всі казали. Мала ж не розбиралася, коли дядько Сако тверезий, коли ні. Їй він подобався завжди. На подвір’ї дядько Сако мав окремий сарай, біля паркану, під могутнім берестом, на гілках якого у Малої було потайне місце, сидіти наче той горобець. Щоб дістатися до розвилки-крісла, треба було спертися ногою на дверний запір сарая, видертися на дах, а вже звідти - на дерево. Дядько Сако не лаявся, що Мала скаче по даху, а навпаки - коли бачив її, то кликав спуститися до нього.
В сараї дядя Сако облаштував студію. Тут було чисто, горіло яскраве світло, а на полицях вздовж стін і по кутках стояли банки, бляшанки, слоїки з пахучими рідинами, лежали тюбики з фарбами, пензлі, олівці та незрозумілі інструменти. Посередині, під лампою, стояла підставка з полотном, розлінованим на клітинки. Дядько Сако сидів на ослінчику перед підставкою, яка називалася казковим словом «мольберт», і, раз у раз зазираючи на невеличке фото, теж розбите на крихітні клітинки, особливим олівцем - сама серединка, без дерев’яного верху! - наносив на полотно риски й загогулини, які дивним чином складалися в людське обличчя... Мала подовгу сиділа поруч, і мовчки, без запитань, спостерігала за чаклунством. У дяді Сако було позначено, якого кольору робити шати на портреті, але інколи він губив папірець.
- Ну що, дівчинко, якого кольору оця сукня, як ти гадаєш? - казав він, приміряючись пензликом до страшенно пістрявої, заляпаної фарбами в багато шарів фанерки. - Темненька така... мабуть, що бордова?
Мала вдивлялася в фото, ворушила губами.
- Синя, - казала вона нарешті.
- Синя?! Звідки ж синя? - дивувався дядя Сако. - Якби це білявка була, а то шатенка... і очі карі... очі я пам’ятаю... а сукня - з голови вилетіла!
- Синя, - впевнено казала Мала знову, і тицяла в брудну фанерку теж не дуже чистим пальцем. - Ось така!
- Гм... Тобто, індиго, ти хочеш сказати? Не ультрамарин?
Мала не знала таких слів. Вона просто бачила синій колір на чорно-білому фото, та й все.
- Ну добре, - погоджувався дядько Сако - Зробимо синю. А скаже замовниця - не така, перемалюю...
Та перемальовувати не доводилося.
З дядьком Сако траплялися пригоди. Одного літа його сарай залишався зачиненим, і тьотя Ксеня надовго поїхала. Старші казали, що аж на Урал - навідувати чоловіка. Він там сидів у в’язниці. Мала не розуміла, нащо він поїхав до в’язниці так далеко? Холодногірська тюрма - ось вона, поруч, на тому боці вулиці. Там мури, вишки з вартовими, колючка і жовті сліпі будинки. Вона навіть спитала про це тьотю Ксеню, коли та повернулася. Та пояснила, що дядько Сако живе майже на волі, в поселенні, і може повернутися додому хоч зараз, та начальство хоче, щоб він спочатку намалював портрети - їхні і їхніх родин. Закінчить малювати, і приїде. Тьотя Ксеня приїхала весела, з повними торбами гостинців - «Вміють люди влаштовуватися будь-де», - зауважила бабуся, - і через кожне слово повторювала свою улюблену поговірку: «Чіки-брики!»
А цього вечора вона була в розпачі.
- Знову вляпався! Клуб в селі! У чорта на рогах! - казала вона, плямкаючи цукеркою. - Зник з авансом і грошима на матеріали! Хлопці сидять голодні, малюють зеленкою! Один вчора сюди добрався, каже: «Ксеню, шукай його - бо на відкриття клубу обкомівських запросили! Політику припаяють!» А де я його шукатиму? Три дні тому приїздив, ще тверезий. Привіз...
На цьому слові тітка Ксеня осіклася, і стала хвалити ялинку, що висока і гарно прикрашена.
- А пішли нашу подивитеся, - запросила вона. - Ми з Анжелкою вже закінчили вбирати.
Анжелка, донька тьоті Ксені, мала серед сусідських дітей прізвисько «Армянець». Три роки тому, коли вчителька стала знайомитися з первачками, виявилося, що Анжелка не знає, хто вона за національністю.
- Двчинко, як же так? - здивувалася вчителька. - Ну, твій батько - він хто?
- Армянець, - басом відповіла Анжелка.
Вчителька, сміючись, розповіла це тьоті Ксені, та - сусідам, діти почули розмову дорослих, і з того часу Анжелку так дражнили. Але вона не ображалася, бо була дівчинка товста і спокійна.
Дядько Сако і тітка Ксеня мали ще сина Колюню, але він народився хворий, не говорив, не ходив, сидів в ліжку, пускав бульки з рота і норовив вчепитися в когось довгими міцними руками. Мала Колюню боялася, і бігала до тітки Ксені тільки на кухню, коли та пекла оладки і аромат плив всією верандою. Але зараз зголосилася йти разом з мамою - цікаво ж ще на одну ялинку подивитися!
Одягатися не було потреби - хоч тьотя Ксеня і мешкала в протилежному кінці будинку, і влітку треба було проминути всеньку довгу веранду, комунальну кухню, а тоді ще темний коридор перед дверима двох кімнаток трамвайчиком, але, на відміну від рідних Малої, тітка Ксеня користувалася і парадним. Бо оселилася тут раніше за інших сусідів, ще до війни, і мала навіть окремий дзвінок на парадних вхідних дверях. На Малу лише накинули велику хустку.
Пройшли повз кімнати Гапки і її чоловіка. Військовий у відставці, він примудрявся і незмінну пижаму носити так, що смуги на піжамних штанах видавалися лампасами. Мала крокувала навшпиньки, затамувавши подих - в цій частині квартири вона почувалася незваною гостею.
Два кроки маршовим майданчиком - і тітка Ксеня відчинила двері до комуналки ключем. А двері, що вели до її кімнаток, вона лишила незачиненими.
Мала навіть забула озиратися з острахом на Колюню, так і прикипіла очима до ялинки. Ой, і гарна! Пишна, а ще така, що кожна гілочка на своєму місці - ні додати, ні відняти. Хоч і нижча за ту, що у Малої вдома, бо стоїть не на кухонному ослоні, а на столі, за яким Анжелка робить уроки. Все одно в школі канікули ось-ось почнуться.
А головне - прикраси! Не ті, що були минулого року, - ні, ялинка вдяглася яскравіше, вибагливіше. Тут були дзвіночки, дзиги, ліхтарики, кульки всіх кольорів, не просто вкриті візерунками, а з малюнками - олені в засніженому лісі, білочки та зайчики.
- ГДРівські, - похвалилася тьотя Ксеня. - Сако на базі для клуба отримував, і собі взяв.
- Ксеню! - обурилася мама. - Ти вже щось одне обери: ти хочеш, щоб він роботу виконав, або щоб казенними іграшками вдома тобі ялинку прикрашав?
- А що тут такого! Чіки-брики! - відмахнулася тітка Ксеня. - Він кілька ящиків різних цяцьок для клуба виписав! В крамницях нічого нема, а на базі всього повно! Чому собі кілька штукенцій не взяти? От тільки куди він ті ящики завіз... ось де притичина! Голова колгоспу у артільних розпитував, де його шукати - ось покличе міліцію, і знову буде історія!
Мала не дослухалася до розмови, бо задивилася на диво-пташок, що всілися на прищіпках на нижніх гілках, прямо у неї перед очима. Одна птаха мала малиновий тулуб і зеленкувату голівку з гострим дзьобиком, на крилах у неї красувалися тоненько виведені білим завитки, а хвостик був довгий, сліпуче білий, не скляний, а з окремих тонесеньких пір'їн, зроблених з невідомого матеріалу. Другий птах був такий само за розміром та формою, але тулуб мав ясно-червоний, а голівку - золотаву. Пташини сиділи ніс до носа, дивилися одна на одну блискучими краплинками очей і співали нечутно скляними голосами.
Вдома Мала відразу полізла до книжки казок. Але таких птахів там не було. Вони були значно гарніші за жар-птицю, намальовану в книжці. Мабуть, це були фенікси... або сірини, от як в кіно про Садка.
Тієї ночі Малій наснився сад з небаченими деревами - наче яблука виблискують золотими боками крізь листя. А підійдеш ближче, придивишся - скляні кульки... І скрізь шугають птахи з білосніжними хвостами, перепорхують з гілки на гілку, плинуть між деревами... Обережніше, пташини, не вдарьтесь об стовбур, розіб'єтесь! Ви ж бо скляні! Не чують... шурхіт... дзвін... нерозбірливі покрики... «Не розіб'ються», - наче сказав Малій хтось, лагідно, заспокійливо. - «Це райські птахи». І далі вона спала безпечально.
Вранці навколишній світ дивився смугастим, блакитним і зеленим. Ще не прокинувшись до пуття, Мала пригадала: «Ялинка». Сіла в ліжку в пижамці новій, з крихітними жабенятами та жовтими глечиками - татків дарунок. А коли розплющила очі по-справжньому, подумала, що спить. Перед нею стояли, майже торкаючись лапами, ... дві ялинки. В кутку і в простінку, на обідньому столі. Обидві вбрані. Та, що в кутку, тими прикрасами, що вчора Мала власноруч видобувала з коробки, а та, що на столі - іншими... Але ж... але ж це ялинка тьоті Ксені!
