Крізь темряву Всесвіту до світла Землі.
Невідомий
Безкінечність видихнула із себе метеор й згусток полум’я ховаючись від липких долонь пітьми летів у незвідність.
Без страху.
Без минулого.
Лише вперед.
Він з’їдав безкінечність, коли Земля покликала до себе. Безкрилим янголом падав у її обійми й відкривав своє єство з кожним шаром металевого тіла, що згорало маками в атмосфері. Запалював ефемерними барвами небосхил малюючи диких коней. Безтілесні стрімголов мачали на схід, щоб омити свої гриви в рідкому бурштині Сонця.
Повітря шмагало метеора підганяючи його до метаморфоз. І ось, крізь ширму попелу й грому з’явились крила іскри.
Багряним снігом спадала дедалі униз в холодне лоно степу під шум древнього моря. За мить до поцілунку із землею втікачка вибухнула пульсацією, котра стиснулась в білу цятку. Вогняний сироп, поволі, крапля за краплею витікав із неї. Набував обрисів й зливався у єдину картину.
Він
Незграбно йшов до моря. Залишав позаду себе багряні тавра, що розповзались пожежею на сухій шкіри степу. Спотикався, падав, але не зупинявся. Впивався у землю й тягнувся до моря.
До хвиль?
Чи до життя?
Спина оголилась від багрянцю. Природа смакувала її наготу й чужого світу, який нажахано проглядав крізь неї. А потім зірвався на шалений крик зграєю пташок, які вилетіли із спини в ранішнє небо. Таке ж пусте як і його очі.
Зіпнувся на ноги. Пройшов вічність й упав зламаним големом у пісок. Відчував щокою як той перетворюється на річку скла під гарячим диханням. Голем звів погляд до моря, що манив до себе танцем. Простягнув долоню до води й ніжно, мов коханець затримав над нею пальці. Тишею опустив правицю у море, а воно скипіло саваном міріад срібних голок. Лише, коли буря втихла Сонце побачило новий початок.
Там, де було море шумів густий ліс, який переливався малахітом.
