Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43530
Рецензій: 84816

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Ландскнехт

© Olex Tron, 09-02-2016
Пиво тхне кислим, смак - ще гірший. Я ніколи не любив пива, завжди, при нагоді випити, віддавав перевагу молодому вину. Сьогодні не той випадок. Потрібно було відповідати загальним уявленням про найманця. Поставив кухоль на стіл, знову огледів приміщення. Звичайна дешева корчма: з грубими нетесаними столами, з лавками, зачовганими відвідувачами до блиску, засміченою долівкою, високим шинквасом, за яким здіймався огрядний корчмар та скрипучими сходами на другий поверх де знаходились кімнати для постояльців. Вона нічим не відрізнялася від тисячі подібних, розкиданих по великим і маленьким містечках Колара. Я сидів спиною до стіни у найбільш освітленому кутку. Маленькі брудні вікна пропускали настільки мало світла, що навіть опівдні у корчмі було напівтемно.
Я був тут від ранку. Корчмар уже кілька разів підсилав проворну служницю із пропозицією замовити щось поїсти, але, скуштувавши тут пива, я не наважувався цього зробити. Думаю плати - цілий мідяк, за кухоль такого напою, вистачить, щоб сидіти тут увесь день. Напроти, у темному кутку, трійка рибалок жваво обговорювали ціни, похапцем поїдали смажену рибу, запиваючи великими ковтками пива. За центральним столом четвірка стражників із портової варти голосно реготали, обмиваючи закінчення нічної зміни. Ці снідали, чи вже обідали смаженим м’ясом та міцною брагою. Напевно, мені прийдеться сидіти тут багато днів, або перебиратися в інше місто для пошуку найма. Зарін - невелике містечко рибалок, де приїжджих майже немає, місцевим найманці не потрібні. Саме таке містечко ми й шукали свого часу.
Скільки себе пам’ятаю, я завжди був найманцем. Вільний загін ландскнехтів, в одному із наймів, розгромив береговий табір піратів. Там, у ржавій клітці, знайшли мене - безпритомного юнака. Прийшовши до тями, я так і не зміг нічого згадати про себе. Так я потрапив до загону. Навіть не розумію чому тоді Чобіт вирішив залишити мене у загоні, а не здав королівським чинушам, як усіх інших бранців. Якось не довелося запитати раніше, а тепер уже питати нікого. В ті часи загін мав королівський контракт і разом із королівськими єгерями та гвардійцями зачищав узбережжя від піратських зграй, у той час, як на морі королівські ескадри топили піратські шхуни. Потім вцілілі пірати утекли на дальні острови зализувати рани. Вслід за цим закінчилися й королівські виплати, вслід за королівським золотом покинули загін і більшість бійців. Хто перейшов на службу до єгерів, хто вклав меча у піхви й осів, відкривши власну справу на заощаджені гроші. Із великого загону залишилось півтора десятка бійців, в основному новачки. Великого контракту не вкладеш, на малих не заробиш.
Тому й пристав Чобіт на сумнівну пропозицію пристаркуватого мага, відловити живого айтараса. Загін його не спіймав, навіть не зустрів, зате зустрів зграю вурдалак. Їх ми перебили, але якою ціною: із загону живими залишились лише троє. Я згадав, як брів багнюкою, піднімав товаришів, переконувався що мертвий, йшов далі - до іншого. Роздерті, понівечені тіла побратимів. Я тоді мало з глузду не з’їхав. Потім почув тихе схлипування Шайли, напевно, воно і вберегло мене від божевілля. Шайла сиділа на дереві, тримала у руці короткого меча, а її зламаний лук валявся під деревом.
Я відвів Шайлу у табір, до Григора. Григор постраждав: напередодні його вкусила маленька змійка за палець. Чобіт відразу відтяг йому кисть правиці, перш ніж хтось зрозумів, що трапилось. Маг підтвердив, що то єдиний засіб порятунку від укусу тієї змії. Прокльони та лайку Григора не стали слухати, запекли обрубок і відправили у табір слідкувати за кіньми.
Весь той час, що ми з Григором виносили та хоронили товаришів, Шайла проплакала у шатрі Чобота. Саме він, ще на початку бою, майже силоміць, загнав її на дерево, що і врятувало їй життя. Потім ми зібрали речі й подалися подалі від того місця.
Доля привела нас у Зарін, маленьке провінційне містечко рибалок на узбережжі, що знаходилось далеко від великих торгових шляхів . Ми осіли тут, маючи два десятки коней та казну загону. Придбали постоялий дім та відкрили конюшню по найму коней. Хоча постояльців майже не було, діло виявилось прибутковим: на життя вистачало. Рибалки із задоволенням винаймали повозки, щоб перевезти рибу в інше місто подалі від моря. Це було вигідніше, ніж продавати улов перекупникам на місці чи постійно тримати власних коней.
Шайла подобалась нам обом. Свого часу, саме через неї, я відмовився від пропозиції королівських єгерів та залишився у загоні. Із Григором ми домовились, що вибір за нею: кого вона вибере, той з нею й буде. Пройшов рік - це сталося. Позавчора увечері Шайла зайшла до кімнати Григора, і вийшла лише вранці.
Я робив вигляд, що нічого не сталося. Григор відводив погляд. Шайла намагалася не потрапити нам обом на очі. Так було вчора цілий день. Так не повинно бути. Сьогодні вранці я надів обладунки найманця й подався шукати найманського щастя . Відповідно до традицій ландскнехтів, я увігнав ніж по центру стола, де вже були нечисленні відмітки. Встромлений ніж давав зрозуміти всім, що найманець вільний та готовий до нового найму. Бажаючий найняти, мав витягти ножа й запропонувати оплату, якщо я заберу ножа - контракт вкладено, якщо умови мене не задовольнять - я знову встромлю ножа в стіл. Давня і всім відома традиція найму. Кажуть у столиці в корчмах є столи, що повністю пробиті ножами ландскнехтів.
До корчми зайшла дівчина - маг: впевнені рухи, сміливий погляд, довгий плащ. У цій місцевості магів не любили, саме за їх самовпевненість, якусь зверхність, але зачіпати боялися. Ніхто, напевно, не знав, на що вони здатні. Ходили найрізноманітніші плітки, про те, що робили маги із тими, хто їм став на заваді. Перевіряти на власній шкірі, що вигадки, а що ні, бажаючих не було. Правду сказати, і маги трималися відсторонено, окремою кастою, і майже не вмішувалися у людські склоки. Я відвів очі, зробив вигляд, що п’ю пиво. Дівчина впевнено пройшла по притихлій залі й сіла за мій стіл. Ну що ж, я втупив у неї погляд, почав нахабно її розглядати. Дівчина як дівчина: довге, темно-каштанове волосся, що хвилями спадало на плечі, бліде обличчя із правильними, витонченими рисами, зосереджений погляд карих, майже чорних, очей. Вона мене, часом, не зачаклувати хоче? Я втупився в кухоль з пивом. Маги, біс би їх взяв.
- П’ять срібних на тиждень, - промовила вона і витягла мого ножа та поклала його на стіл. Правила найму вона дотрималась, оплату встановила прийнятну. П’ять срібних - оплата хорошого бійця. Тим більше, що я готовий закласти свій меч за глечик вина, що на відстані двох днів кінної подорожі, іншого найманця не знайдеш, як і того, кому знадобились би послуги найманця.    
- Моя частка? – запитав я, як годиться.
- Все, що зможеш унести, - її губи скривилися у презирливій посмішці. – Завтра зранку на пристані. Чекати не будемо. Крайній від міста човен зеленого кольору. Якщо є кінь –продай, - вона піднялася й пішла до виходу.
Я допив пиво, цього разу навіть не відчув його гидотного смаку. З таким презирством я зіткнувся вперше. Якщо така огида до найманців, навіщо наймати? Я повісив ножа на пояс й теж вийшов із корчми.

Свого коня я розсідлав і завів до стайні, наостанок добре його почистив й обтер запашним сіном. Непевно, він зрозумів, що я його покидаю, тихо іржав та тулився мордою до рук. До стайні зайшов Григор.
- Ти таки вирішив поїхати? – запитав він.
- Я прийняв найм. Завтра вирушаємо. Ми йдемо морем. Коня залишаю.
- Візьми свою долю, - він простяг товстого гаманця. На вигляд, там було набагато більше, ніж третина від наших спільних коштів.
- Нащо мені в наймі гроші? Залиш. Хай буде мій дарунок вам на весілля.
- Візьми тоді це, - він стягнув із шиї маленьку торбинку на простому шнурку. – Мені він точно не знадобиться, - він кивком показав на свою скалічену руку.
- Дякую, - я взяв подарунок та сховав його до кишені.
- От і добре, - Григор повеселів. – Шайла приготує тобі припаси. Ти коли від’їжджаєш?
- Зранку, - відповів я. Було дуже важко та незручно, наче, і не було тих років, проведених разом. Тішило тільки одне – завтра, все це нарешті скінчиться. Григор вийшов, напевно, він теж відчував себе ніяково зі мною. Я дістав подарунок. Дійсно, королівський дар, як для найманця. У простенькому, потертому мішечку знаходився амулет - «камінь життя». Матово-білий, у формі краплі на срібному ланцюжку. Цей невиразний камінь міг подарувати життя безнадійно хворому чи смертельно пораненому. Скільки коштував такий амулет ніхто не знав, його майже ніколи не продавали, а от вбивали за нього, часто. А щоб його дарували, я таке навіть уявити не міг. Напевно, ніхто й не здогадувався, що Григор його мав.

Потрібний мені човен я помітив ще здалеку, серед потемнілих від часу, жодного разу не фарбованих рибацьких шхун та яликів, він виділявся яскравою плямою свіжої фарби. На човні чоловік лагодив вітрило. Підійшовши до човна, я з цікавістю роздивлявся свого майбутнього супутника. Він був вище середнього зросту, широкоплечий чоловік із повністю сивою головою. Якби не довгий плащ мага, я б сприйняв його за королівського відставного гвардійця. Різкі, загострені риси обличчя аж ніяк не пасували до його приязної посмішки.
- Доброго дня. Найманця чекаєте? – запитав я в нього.
- Доброго. Піднімайся на борт. Як тільки прийде Вірана, ми вирушаємо, - він простягнув руку, допомагаючи мені зійти на човен. – Я - Сколар, із Віраною ти вже бачився, а як тебе звати, юначе?
- Щасливчик, - відповів я, затягуючи на човен мішка з своїми речами.
- Ніколи не думав, що батьки можуть дати таке ім’я своєму малюку, - він посміхнувся.
- Так склалося, що імені, яке дали мені батьки, я не пам’ятаю, - я роздивлявся палубу співрозмовника. – Куди ми направляємося, і що будемо робити?
- Ти взяв найм, навіть не розпитавши, що до чого? – його брови вигнулися – Напевно, ти дійсно «щасливчик». Чи може Вірана справила на тебе аж таке враження? – він розсміявся. Від його щирого сміху в мене спала засторога перед ним, і я розсміявся у відповідь.
- Вона таки справила на мене враження.
- Вона така. Відправляємося ми у Мертве море, на Мертвий острів, - він перестав посміхатись, і пильно подивився на мене. Я прожив тут рік, але ніколи не цікавився місцевими байками, тому його слова не вразили мене. В байках ландскнехтів я зустрічав і більш страшні назви.
- І що там будемо робити?
- Ти нічого не чув про острів? – не дочекавшись моєї відповіді, він розповів. – Колись на тому острові жив сильний маг. Він любив займатися експериментами, тому й поселився саме на безлюдному острові. Одного разу, він разом із будинком зник, а на тому місці утворилась аномалія. Через ту аномалію у наш світ потрапляють еманації іншого світу, від яких все живе помирає. Спочатку згинуло все живе на острові, потім у морі, що його оточує. Навіть тепер ця мертва пляма збільшується, мертву рибу та водорості знаходять все далі і далі від острова. Це розростається досить повільно, тому і не викликає тривогу у місцевих, але мертва пляма постійно збільшується. І це не зупиниться, доки вона не поглине весь наш світ. Напевно, під час утворення аномалії на острів потрапив звір із іншого світу. Він не помер, в умовах нашого світу, як очікувалось, а змінився, і тепер він чужий, як для нас, так і для свого рідного світу. Той звір може жити тільки в умовах тієї аномалії. Місцеві його назвали Карган, - він знову пильно на мене подивився, але це слово також мені нічого не сказало.
- Ми їдемо на полювання? – мені згадалися ті лови айтараса.
- Ні. Ми їдемо рятувати світ.
- Учителю, даремно витрачаєте час, розповідаючи найманцю про лицарські вчинки, - пролунав голос дівчини. Вона легенько зстрибнула на борт човна. – Я таки виторгувала у цього «рибного мага» сувій попутного вітру.
- Добре. Вирушаємо! – Сколар щось зашепотів - і човен, наче живий, відійшов від пірса. Я відвернувся від супутників та заходився влаштовуватися. Розпитувати ще про щось, бажання пропало. Найм обіцяв бути складним та малоприємним.

Три дні подорожі промайнули одноманітно. Сколар керував човном та одночасно навчав Вірану магічним штучкам. У мене склалося враження, що він чомусь поспішає, і намагається якнайшвидше вишколити дівчину. Хоча, можливо, у нього завжди був такий метод навчання. Щось, до болю знайоме було в цьому всьому, можливо, в мене теж колись був учитель, читати й писати я вмів, хоч зовсім нічого не пам’ятаю, як і коли навчався.  Я вже перечистив увесь свій арсенал кілька разів, у розмови не встрявав, але коли на обрію помітив скалистий острів. Підійшов до мага.
- Розкажіть, що то за звір?
- Карган, подібний до павука, має шість ніг, пару лап із клешнями, хвоста, та безліч вусів-мацаків, але його розміри перевищують розміри нашого човна. Він весь вкритий міцним панцером. Ті, кому вдалося залишитись живими, після зустрічі із ним, розповідають, що той панцер неможливо пробити ні мечем, ні списом, ні магією. Очей звірюка не має, але добре відчуває своїх супротивників, - Сколар відповів відразу, наче чекав мого запитання.
- Його потрібно вбити? – я намагався збагнути, що із свого арсеналу взяти на острів.
- Так, вбити.
- Я взагалі не розумію, нащо нам потрібний найманець?, - невдоволено промовила Вірана. – Учителю, ви вбиваєте Каргана. Я висаджую дерево. А він, що? Трофеї буде собі збирати? – дівчина не на жарт розсердилась.
- Убити звіра можна лише зсередини. Я багато часу витратив на пошук засобу, - Сколар не звертав уваги на її слова та розповідав далі.
- Тож нам потрібно тільки вбити того павука? – перепитав я, намагаючись не звертати уваги на слова дівчини.
- Нам потрібно на місці аномалії висадити дерево фейрів. Коли воно виросте, то закриє аномалію, і на острів повернеться життя, - терпляче, наче для малої дитини, промовив маг. – Звіра доведеться вбити, бо він не дозволить дереву вирости, - додав він тихіше.
Дерево фей рів. Я багато чув байок про це дерево. Так багато, що навіть вважав його за вигадку. Рятувати світ, аякже. Дерево фейрів - найбільший скарб для магів. Правильно, посадити на жахливому, безлюдному острові, де ніхто про нього не знає, та й користуватися ним, тільки удвох.
- А скільки повинно рости те дерево, щоб закрити аномалію? - мені стало цікаво.
- Більше ста років.
Я був приголомшений. Маги живуть довго, але не настільки. Ні, зрозуміти магів неможливо! Я подивився на Вірану. Та дивилася на острів, губи щільно стиснуті, пальці аж побіліли, здавлюючи борт човна. Розсердилась, що учитель проігнорував її? Я повернувся до свого арсеналу, вибрав коротку бойову сокиру з двома вузькими лезами, проти панциру саме те, якщо уже вона не проб’є панцир, то його нічого не проб’є, з того, що в мене є . Вперше пожалкував, що не користуюсь щитом. Невеликий круглий щит був би зараз доречним, але щита немає. Натомість взяв короткого, широкого меча, здебільше для того, щоб урівноважити вагу сокири, тягарем в іншій руці, а не для нанесення ударів.
Сколар зупинив човна - далеченько від берега. Плескіт від якоря розірвав тишу. Тільки тепер я звернув увагу на повну тишу, що панувала довкола. Дійсно мертве море. Ця тиша фізично пригнічувала. Ми мовчки готувалися до завтрашньої висадки на острів. Розмовляти не хотілося. Я склав у мішок все, що завтра могло знадобитись. Пройшовши багато сутичок, я ніколи не отримував ран, за що й отримав прізвисько - Щасливчик. Навіть у тому, останньому бою, що коштував життя побратимам, не дістав навіть подряпини. Завтра перевірю, настільки великий мій фарт. Мої супутники теж готувалися мовчки. Стемніло. Нарешті на човні все стихло.

Острів нас зустрів уже звичною тишею. Пісок, каміння, важке повітря і гостре відчуття небезпеки.
- Вірано, ти відчуваєш еманації? – пролунав тихий шепіт мага.
- Так, і я відчуваю звіра. Здається, він теж нас відчув. Він голодний, - відповіла дівчина.
- Не роби поспішних висновків, не забувай, він не з нашого світу. Його відчуття - це відчуття іншого світу, - відповів Сколар.
Раптом я збагнув весь фатальний зміст цих слів. Звір іншого світу - інші відчуття, інші бажання, інші рефлекси, інший напад та захист. Мій досвід, набутий у двобоях, може не тільки не допомогти, а навпаки - завадити.
- Потрібно відійти від берега, потрібний простір для бою, - мій голос пролунав хрипло. Я зробив кілька глибоких подихів і вгамував хвилювання.
- Вірано, йди. Ти знаєш, що робити, - промовив Сколар. – Щасливчик, вибір місця за тобою.
Дівчина поглянула на вчителя, потім, так нічого й не промовивши, розвернулася та побігла, обминаючи по великій дузі, підступаючого звіра. Я попрямував до вершини похилого пагорба, що знаходився прямо перед місцем нашої висадки. Буде краще змусити звіра нападати піднімаючись, угору. Невелика перевага, але все таки перевага. Сколар йшов за мною.
Піднявшись на вершину, я зупинився. Острів був як на долоні. Куди не поглянеш, лише пісок, скелі, уламки великих і малих каменюк, ніде навіть натяку на деревце чи кущ. Удалині щось рухалось. Спершу я прийняв це за тінь скелі, але згодом розгледів звіра. Мені він здався більше схожим на хвостатого краба, ніж на павука: сірий, матовий панцир, довгий хвіст із жалом на кінці, двохколінні лапи, безліч моторошних вусів-мацаків на череві, що безладно та хаотично ворушилися. Він рухався досить швидко, впевнено обходячи скелі та великі камені. Мені здалося, що звір шкутильгає. Придивившись уважніше, зрозумів, панцир нерівномірний по величині, і з одного боку звисає горбом, що ускладнював йому рівновагу під час ходи. Це може надати мені перевагу. Чим ближче підходив звір, тим більше я усвідомлював його розміри. Напевно, я міг пройти, не пригинаючись під його черевом, аби не ті мацаки. Загін із шести, добре злагоджених бійців, четверо з довгими рогатинами та двоє з важкими сокирами впоралися б з цим звіром, а от, у одного мене, шансів не було.
- Мені потрібно півхвилини, - промовив Сколар у мене за спиною. Я кивнув у відповідь та зручніше перехопив зброю. Зробив кілька кроків у сторону, змахнув мечем. Звір слідком за мною, змінив напрямок руху та прискорився. Він не гарчав, не лякав, він невпинно наближався. Найбільшу небезпеку становив хвіст: швидкий та довгий, озброєний гострим жалом. Я кинувся назустріч, ухилився від удару жала та вдарив сокирою по нижньому коліні найближчої лапи. Майнула тінь, я різко змінив напрям руху та відскочив вбік. В те місце, де я повинен був би опинитись, вдарила клешня звіра. Пролунало стрекотіння, Карган відступив, та лапа, по якій я вдарив сокирою, безпорадно тяглася по піску. Якби, у нього тих лап було не так багато, у мене з’явився б шанс. Звір випростався, піднявся на передні лапи, задерши панцир. Я побачив його пащу. Вона знаходилась на череві, серед безліч вусів-мацаків, велика, кругла, із двома рядами гострих, кривих зубів. Стрекотіння зробилося голосніше та частіше. Карган метнувся до мене, розбите мною коліно за цей час уже встигло зцілитись. Мені знову вдалося ухилитися від удару хвоста. У відповідь я вдарив мечем по жалу. Випад виявився вдалим: меч відрубав кінчик жала. Тієї ж миті, мені довелось вертітись, як вужу на пательні. Звір загамселив клешнями з шаленою частотою. Сокирою я розбив ще одне коліно. Одночасно вдарив мечем під клешню на лапі - меч застряв. Звір вирвав його у мене, відсмикуючи лапу. В ту ж мить я отримав удар хвоста в груди, надрубане жало не пробило обладунку, але я відлетів від звіра і покотився по піску. Дух забило я звівся на одне коліно, безуспішно намагаючись зробити подих. Звір невпинно стрекотав, розмахуючи хвостом. Із пошкодженого жала на всі боки розлітався слиз. Раптом він завмер, а потім зробив крок в мій бік.
Промінь яскравого світла вдарив у сірий бік Каргана. Сколар! Вчасно! Звір розвернувся і попрямував до нього. Я поглянув у той бік. Сколар стояв, схрестивши руки на грудях. Він був оголений по пояс. Його тіло вкривали безліч татуювань, По лініям татуювань пробігали яскраві сполохи, повітря навколо нього мерехтіло. Він стояв і спокійно спостерігав, як звір наближається до нього.
- Врятуй Вірану, - промовив він, перш ніж Карган збив його з ніг. Тіло зникло серед клубка мацаків, пролунав хрускіт кісток. Пісок під звіром почервонів від крові. Звір завмер, глухо вдарилась та відскочила від його панцера моя сокира. Я незчувся, коли її кинув та коли звівся на ноги. Раптом з надрубаного жала вирвався промінь світла, через мить такі самі промені вдарили з пробитих мною колін звіра. Звір заточився. Потім він спробував втекти. Його лапи підігнулися він впав. Скрекіт припинився, хвіст вигнувся декілька разів та дрібно затремтів. Карган конав. Я стояв, не маючи сил зробити навіть крок. ,За той час, що я провів серед найманців, зустрічав немало відчайдухів, здатних на неймовірні вчинки, але щоб так… «Убити звіра можна лише зсередини», - згадав я слова Сколара. Так от що він зробив: перетворив своє тіло на магічну отруту, і холоднокровно дозволив себе з’їсти.
Повернувшись спиною до останків Каргана, я подався шукати Вірану. Сколар врятував моє життя і його останнє прохання я виконаю за будь яку ціну. Гарячка бою пройшла і його наслідки тепер давалися взнаки: кожен подих викликав гострий біль в грудях, а в роті відчувався солоний смак крові. Я вперто йшов по слідах дівчини, намагаючись не думати про Сколара, про його вчинок. Добре, що острів був маленький, незабаром я помітив Вірану. Вона лежала, скрутившись калачиком біля маленького деревця з дивним золотим листям. Здавалося, що вона спить, але коли я підбіг ближче, то зрозумів: дівчина помирає. Її обличчя набуло земельно-сірого кольору, під очима лягли глибокі тіні. Великий надріз на зап'ястку лівої руки, уже, майже, не кровоточив. Вона, що? Поливала саджанець власною кров’ю? Я швиденько перебинтував їй руку потім, не вагаючись, зірвав із шиї торбинку з подарунком Григора. Коли вішав амулет на шию дівчини, я благав всіх богів, щоб не було запізно.
Час спливав повільно. Здавалося, нічого не відбувається. Я пригадав всі ті розповіді, що велися, довгими вечорами, навколо вогнищ табору: про «камінь життя». Це була одна з улюблених тем для балачок серед найманців. Спочатку молочно-білий амулет чорнів по мірі того, як життя поверталось до пораненого. Коли він ставав зовсім чорний, його потрібно було зняти. Чорний камінь смертельно небезпечний.
Нарешті на камені стала помітна маленька чорна цятка. Я полегшено зітхнув. Та тільки тепер наважився віднести Вірану до човна.
Проходячи неподалік від місця загиблі Сколара, я вкотре замислився, що спонукало їх на ці вчинки. Велетенський панцир мертвого Каргана здіймався над прилеглими скелями сірою грудою. Мертвий острів забезпечить недоторканість залишків звіра, що стане посмертним пам’ятником Сколару. Ні! Я ніколи не зрозумію магів! Маги ніколи не бідували. Навіть слабенький маг міг найти село чи, навіть, містечко, яке б забезпечило йому безбідне життя. Люди сторонилися їх, але це не заважало їм часто зверталися про допомогу та добре платили за магічні послуги. А що змусило Сколара та Вірану піти на самопожертву? Для чого це їм?
Вірана тихенько застогнала, я пришвидшив крок. Цікаво, вона знала про те, як саме Сколар збирався вбивати звіра? Я був впевнений, що він знав, чи здогадувався про наміри дівчини, тому й наполіг на наймі. Хотів залишити дівчині, хоча б маленький шанс вижити.
Я вмостив Вірану на човні. Вона вже мала кращий вигляд: земельно-сірий колір змінився на просто блідий, губи порожевіли, дихання стало помітним. Камінь був уже майже повністю чорний, лише збоку ще була біла цятка. Я щось підмостив їй під голову та добре укутав усіма ковдрами, що у нас були. Безжально виламав лавку на човні - я заходився заварювати трави на маленькому вогнищі, амулет амулетом, а трави не завадять. Найбільше боявся, що коли вона прийде до тями, я буду змушений розповісти їй, як саме помер Сколар.
Нарешті камінь став зовсім чорний я обережно зняв його. Дівчина спала. Нерівномірне, важке дихання інколи переривалися тихим стогоном. Амулет зробив свою справу: врятував її від неминучої смерті. Як розповідали, для відновлення сили амулету його потрібно надіти на шию новонародженої дитини, за рік дитина помре, а камінь, за цей час, знову стане молочно-білий та відновить здатність рятувати життя. Потім я зробив те, на що, ще вчора, ніколи б не наважився. Я широко розмахнувся та закинув амулет далеко у море. Сколар схвалив би цей мій вчинок. Я був впевнений у цьому.
От і все. Мені залишилося лише заварити цілющі трави та чекати на пробудження Вірани.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 10-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ant.on, 09-02-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25167798995972 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: Гост стеллажи металлические mptnn.ru/index.php?route=product/category&path=69.

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …