Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44528
Рецензій: 87075

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Інші

© ВЛАДИСЛАВА, 01-02-2016
Ранок приніс із собою  кволий весняний дощик. Кольори за вікном посіріли, зблякли. Але зараз дощ – найліпший друг. Не буде городу, довжелезних грядок із цибулею, бурячками та редисом, які я обіцяв матері виполоти. Мені належав вільний час, а з ним відкривалися привабливі перспективи.
Час – скарб, особливо коли ти готуєшся до вступних іспитів. Нехай навіть таємно від батьків. Вони хочуть, щоб я закінчив одинадцять класів, отримав на випускному балу атестат і вступив до солідного навчального закладу. Якось був в одному такому в Києві. Велич цього університету із солідною історією захоплювала. Вона ж гнітила. Ти маєш підкоритися правилам цього поважного пана, стати черговим гвинтиком у його системі.
А я мрію чкурнути зі школи після дев’ятого класу. Поринути у пригоди, побачити світ, відчути життя. Воно занадто коротке, щоб так безцільно марнувати його за шкільною партою. Чи я даремно отримав від долі другий шанс?

По обіді дощ припинився. Різко так, за одну мить. Наче у небесній канцелярії хтось натис потрібну кнопку. Навіть якби це виявилось правдою, я б навряд чи здивувався. Вже звичний до див…
Лінь наспівує найсолодші колискові, простягає тобі назустріч найніжніші обійми. Я розморився на сонці з підручником в руках і ледь не проґавив нових покупців. Сусідським подвір’ям блукала пишна дама з паном, який не поступався їй у пихатості. Таке собі подружжя трохи поскубаних життям павичів. Прискіпливо оглядали відремонтований мною паркан, рівненько підстрижений газон. Таких не налякаєш історіями по кривавих вбивць і привидів, які я наплів попереднім покупцям.
Відчайдушно жестикулюючи руками, маклер щось їм розповідав. Від запитань пана чомусь заливався рум'янцем, нервово скубав пучками пальців перенісся.  Вираз його обличчя ставав все розгубленішим, їхній – відверто невдоволений.
Це мій порятунок. Інші не продадуть дім і змушені будуть повернутися. А я хочу ще раз побачити Юльку. Я ж так і не встиг подякувати…

Три роки тому з того ж вікна я з подивом спостерігав, як швидко кістяк старого будинку вдови, що після її смерті стояв пусткою, обростав білою цеглою, як виблискував черепицею новий дах. Для нашої вулиці, де мешкали здебільшого пролетарі, це – небачена розкіш. Робітники, нетутешні засмаглі дядьки, хвацько зводили великий дерев’яний паркан, викладали у дворі в шаховій послідовності  кольорову плитку, при цьому часто підсилювали роботу міцним слівцем.
Через ту плитку зрубали на подвір’ї великий горішник, що було для мене  прикрою новиною, бо частина дерева сипала горіхи на наш город. Щедро так, з надлишком. І сорт у них особливий. Продовгуваті, крупні і смачніші за наші.
А потім, коли робота нібито добігла кінця, до будинку під’їхав білий мікроавтобус із намальованими на склі задніх дверцях ієрогліфами. З нього вийшов високий вусатий чоловік і тонка молодиця в хустці й довгій старомодній спідниці. Була і дівчинка з прутиками-ніжками, вбрана у коротеньку суконьку і білі, забруднені на колінах панчохи. За її спиною ховалося дрібне біляве маля. Притискало до грудей спущений футбольний м’яч і поглядало на незнайомців  розгубленим, навіть зацькованим поглядом.
Біляве, схоже на пушок, волосся видавалося розкошланим і стирчало в різні боки. Тієї миті малий так нагадував домовичка.
- Ти хто? – запитали в нього із натовпу.
- Я інший.
- Інопланетянин чи що? – зареготали довкола.
- Інший, - повторив він з легким натиском, в якому вчувалася неабияка гідність.  
- Юля, ходімо, - до малого домовичка наблизилась мати. Поклала руку йому на плече.
- Дівка, - презирливо пхикнули діти.
Тієї миті я був присутній при народжені легенди. Ніхто не пам’ятав справжнього прізвища нових сусідів, але з легкої руки домовичка, котрий насправді виявився хлопчиком з дивним ім'ям Юліан, їхню родину так і охрестили – «Інші».
Вони й справді були іншими. Практично у всьому. Занадто тихі, напрочуд потайні. Пам’ятаю, як напередодні Великодня, за тиждень після переїзду нових сусідів, мати занесла їм паску і крашанки. Вітання у новій господі, знак пошани і ненав’язлива пропозиція дружби.
Господиня, Марія Сергіївна, подякувала. Винесла гостинці. Щось із солодкого.  Але до будинку неньку не пустила.
«Зрозуміло, не обжилися, не прибрали. У хаті гармидер, тому й не запросили», - виправдовувала їх мати. Але минав час, а Інші продовжували стримано вітались з сусідами, до себе нікого не запрошували, не заводили приятелів та й ні з ким особливо не спілкувалися.
А в господарстві навели лад. От тільки на городі замість звичних картопельки, томатів, ріпчастої цибульки і огірочків – гладенька зелена трава. Раз на два тижні господар, Валентин Олексійович, стриг її дивною штукенцією. Подивитись на це дійство збігалася мало не вся наша вулиця.
Батьки лише сердито махали руками. «Не господарі вони. Пропадає земелька без діла».

Із дітей Інших до школи ходила лише старша дівчинка, Даринка. Звичайне собі дівча. Гарно знала математику. Здається, навіть виграла якусь там міську олімпіаду з алгебри. Її фото помістили на дошку пошани. На світлині вона притискає до грудей грамоту. І задиркувато посміхається.
А секретарка школи, котра не один рік товаришує з моєю мамою, повідала тій по-секрету, що в особовій справі дівчинка вже  немає де робити нових записів. Вона змінила п’ять шкіл. І всі у різних містах.
Юлька до школи не ходив. Ми були певні, що він ще надто малий для науки. Як з'ясувалося пізніше, Юліан вже мав одинадцять років. І перебував на домашньому навчанні.
Якось малим зацікавилась соціальна служба. Довго стукали у двері Інших, але їм ніхто не відчинив. Дивно, бо Марія Сергіївна ніде не працювала і за кілька хвилин до їхнього візиту я бачив її з відром на подвір’ї.
Потім ті люди причепилися до мене.
- Ти знаєш сусідського хлопчика Юліана?
- Ні, - це було майже правдою.
Я нічого не знав про Юльку. Він практично не з’являвся на вулиці. Іноді виходив на дорогу і креслив гілкою в пилюці дивні візерунки. Або шепотів якісь смішні скоромовки. Ми з хлопцями нізащо б не взяли його до гурту. Через що? Бо він просто був інший.
В його кімнаті  цілу ніч блимав вогник. Я бачив це, прокидаючись і о  другій, і о четвертій ранку. Вже дорослий, а боїться спати без світла.
Якось взимку ми з хлопцями, заховавшись за сараєм, намагалися поцілити в Юльку сніжкою. Малий у коричневій шубці, неповороткий, наче ведмежа, розгублено кліпаючи своїми великими сірими очиськами, тупцював на місці, не розуміючи, звідки летять так звані міни.
Ну й дісталося мені тоді від бабусі, яка угледіла з  вікна наші жарти.
- Не знущайтеся з хлопця, - смикаючи мене за ліве вухо, гримала вона. – Він хворенький.

- На що хворий твій брат? – якось перестрівши на дорозі Даринку, запитав я у старшої доньки Інших.
Її відповідь мене здивувала не менше, ніж решта дивацтв їхньої родини.
- Він багато знає.
- Про що?
- Про все.
- Це погано?
- Мама каже, що це не добре.
- Твоя мати дурна.
- Сам такий! – дівчина показала язика і зникла за хвірткою.

Інколи, розніжившись на розігрітому сонцем підвіконні, замість того, щоб виконувати домашні завдання, я стежив за сусідським подвір’ям.  Здається, на вулицю Юльку випускала лише мати. Коли біля воріт зупинявся білий мікроавтобус і з нього виходив господар, малий опускав голову, наче зів’ялий пуп’янок, і повертався до будинку.
А якось мені пощастило бути свідком досить потішної картини. Марія Сергіївна для чогось запросила додому священика. Юліан виліз через вікно і побіг на дорогу. Я бачив, як він ухопив за руку діда Артема, сторожа у школі, і щось йому казав, при цьому активно жестикулюючи. Коли ж з будинку вийшла Юлькіна мати, малий чкурнув у бузинові хащі.
- Що він від вас хотів? – запитав я потім діда.
- Не второпав я. Говорив про якусь лискавку. Дивний.
Я лише знизав плечима. Тугий на вухо дід, до того ж, палкий прихильник зеленого змія, міг щось не розчути. А Юлька справді трохи того. Зі своїми дивацтвами. Вже чіпляється до людей. Не даремно до нього привели священика. Біснуватий!  
Марія Сергіївна так і не знайшла Юліана. Малий не вилазив зі свого сховку доти, доки не пішов пан отець. Священик більше не повертався (принаймні, при мені). А через кілька днів здійнявся галас…  
Загинув дід Артем. Пішов за дровами і не повернувся. Старого у лісі вбило блискавкою. Ця новина застала нас з батьком на дитячому майданчику біля садка – місці постійної дислокації підлітків з нашої вулиці. Нашій точці.
Тато черговий раз лагодив шпаківню, яка щороку падала в акурат незадовго до Великодня.
З вулиці за нами стежив Юлька. Не зводив погляду. Свердлив своїми ясними очиськами. Так і хотілося крикнути: «Чого вирячився?» Стримувала присутність батька. Не хотілося знову слухати лекцію на тему: «Не займай хворенького».
Наступні кілька днів Інший Юліан поводився напрочуд дивно. Пороздавав поміж малюків свої іграшки, пояснюючи, що йому вони більше не потрібні. Потім почав мене відверто тероризувати. Наче оскаженів.
Після школи ми з хлопцями часто збиралися на дитмайданчику поганяти м’яча. Туди занадився Юлька. Ходив за мною наче хвіст і кричав, що я повинен звідси піти. Побачивши, що я на нього не реагую, кидався в мене піском.
Жалітися батькам на такого було сором. Що мені зробить ось цей пуцьвірінок? Сам розберуся.
Одного з днів, коли малий знову намагався відвоювати чужу територію, зловили його з хлопцями і надавали по сраці. Легенько так, щоб не заподіяти шкоди. Думали, розплачеться, побіжить до матусі. Та де там! Затятий! Витер брудною долонькою замурзане личко, сухі очі, відійшов. Сів на зроблений з червоної каструлі грибок. Блимає на нас очима, мовчить. Від того погляду робиться якось аж не по собі. Морозить він тебе, проймає до печінок.
По обіді приходила Марія Сергіївна. Хотіла забрати Юльку додому. Не вдалося!  Розвередувався, махав руками, навіть її вкусив. Ми плюнули на гру та розійшлися по домівкам. Навіщо нам зайві пригоди?

У суботу сонце малювало на небі райдужні перспективи майбутнього погожого  дня. Ми прийшли у садок із самого ранку. Були певні, що біснуватий ще ніжиться в ліжечку, під боком у матусі.
Не з нашим щастям! Наче хтось зурочив. За кілька хвилини причвалав слідом. Не інакше, стежив. Побоявся до нас підходити, сів на грибок. В його присутності гра не йшла. Один із м’ячів, зробивши в повітрі кволе сальто, полетів у траву. Оскільки майстром, який зробив цю подачу, був я, бігти за м’ячем теж довелося мені.
Несподівано Юлька погнався за мною. Наздогнавши, мале бісеня схопило мене за комір сорочки. Закричало прямо в обличчя: «Йди звідси! Геть! Тікай!» За кілька кроків від мене лежав м’яч, до якого я не міг дотягтися, а знавіснілий, висівши на моєму тулубі, щосили тягнув мене назад.
Розібрала злість. Я лаявся і кричав, намагаючись розімкнути чіпкі долоньки. На наші крики позбігалися люди. Вони побачили те саме, що і я…
Не знаю, звідки в малого взялося стільки сили, але він штовхнув мене в бік, та так, що я опинився на землі. А наступної миті всі почули глухий удар. Знову галас, кров на голові Юліана, і розчахнута шпаківня, з якої додолу повисипалися маленькі блакитні яєчка.
Швидка не забарилася. Під охи і ахи натовпу Юліана забрали до лікарні. Я довго сидів на траві, намагаючись перевести подих, потім підвівся. У ті хвилини на мене мало хто звертав увагу. Живий, цілий, та й по всьому.  Хтось допомагав санітарам відкривати дверцята швидкої, інші замивали на траві темно-червоні плями.
Даринка, проходячи повз, боляче копнула мене ногою. Кричала щось про те, що брат бачить погані речі і вони завжди збуваються.
- Він знав про шпаківню. Просив тебе піти. А ти не послухався. Чому ти не послухався? – очі дівчинки тонули у сльозах.
Я ще раз поглянув на місце, де лежала розбита пташина хатка. Поряд із м’ячем. Місце, на якому я міг стояти тієї миті, коли вона впала.

Юльку забрали до центральної лікарні. Говорили, йому розбило голову в кілької місцях. Можливий струс мозку. Але він мав вижити. Медики між собою перешіптувались: «Малий народився у сорочці».
Ввечері почалася сильна негода. Дощ затято барабанив стріхою, блискавка нещадно полосувала небо. Я лежав в ліжку, стежачи за світломузикою грози. Лискавка-блискавка… Підскочив, мов облитий окропом.  Ось якого слова не почув тугий на вухо дід Артем.
Вулиця хутенько зібрала гроші на лікування Юліану. Скинулись усі, навіть не надто щедрі. А коли вранці понесли їх Іншим, то вже їх не застали. На дверях будинку чорнів великий навісний замок. Вочевидь, вони виїхали вночі. Нашвидкоруч зібралися.
На моє прохання батько шукав малого в лікарні. Не знайшов. Його перевели до іншої лікувальної установи. А куди – не дізнатися. Лікарська таємниця.  
Сумнозвісну шпаківню відвіз у село хтось із сусідів. А дерева у садку кронували. Правда, позбігалося кілька захисників лісу. Кричали щось про вандалізм, знімали процес на відео, погрожуючи надіслати до адміністрації президента. Але їхній голос не мав ваги. Безпека дітей на першому місці.

Дерева струшують із себе затяжний зимовий сон, поволі відростають нові крони, стирчать кумедними зеленими їжачками. Здалеку видаються капелюхами велетенських казкових грибів. Ми з батьками доглядаємо подвір’я Інших: косимо траву, прибираємо сухе листя, стежимо за будинком. Збираючись тієї ночі в дорогу, вони лишили тут багато своїх речей. Мають повернутися. Я в це вірю. Адже світ сповнений дивами. В ньому нічого не відбувається просто так.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 15-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 10-03-2016

Аномалія...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 04-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 03-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ant.on, 03-02-2016

" Інші не продадуть дім і змушені будуть повернутися."

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 02-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 02-02-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72252082824707 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …