Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43776
Рецензій: 85292

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

МАМЛЮКИ

© Анатолій Азін, 01-02-2016
Нарешті я отримав довгоочікуваний дозвіл на інтерв’ю з Директором «Лабораторії» де, як мені стало відомо по не провіреним даним, вчені-генетики таємно займаються науковою генерацією людей нового покоління, з метою подальшого, цілеспрямованого розвитку суспільства, згідно з новим філософським вченням раелітів. Доречі, мене так зацікавила сама назва цього закладу – «Державна Лабораторія Генетико-Технологічних досліджень» – доволі таємничого і мало зрозумілого, що я доклав немало зусиль аби копнути глибше, щоб донести широкому загалу на що витрачаються кошти держбюджету. І ось я, відомий, правда позаштатний, журналіст щотижневика «Світанок», стою перед невиразною будівлею архітектури кінця вісімнадцятого сторіччя чимось схожої на «каторжний централ».
На фасаді стіни із червоної цегли висить помпезна, як мені здавалося, вивіска з написом: «Будівля занесена до надбань світової архітектури ЮНЕСКО і охороняється законом». Сам вигляд будівлі  викликав душевну занепокоєність, холодок пройняв тіло, мені захотілося стрімголов бігти звідсіля, аби не втрапити в якусь халепу. Я озирнувся по сторонам, вулиця була тупикова, рух транспорту залишився там, позаду, на проспекті Кутузова, звідки я (по домовленості із науковим секретарем) добирався пішки. Прохожих теж не було видно. «Так, «Лабораторія» має неприглядний, таємничий вигляд», – подумав я, і лише зараз помітив камеру зовнішнього спостереження над вхідними дверима. Я відчував, як мене сканують всевидющим оком і, щоб не викликати зайвої підозри своїм ваганням, я, уже впевнено, натиснув на кнопку виклику. Двері цієї ж миті відчинилися, я переступив поріг установи будучи твердо впевненим в своїх діях.
Вартовий, у повному камуфляжі зеленого кольору, зі зброєю, що виблискувала воронованою сталлю, і без емоційним виглядом обличчя, по військовому, віддав мені честь. «Ого! Потрапити сюди сторонньому було зась. А чи вийти звідси можливо?», – промайнуло в голові.
– Проходьте, на вас вже чекає Директор, – почув я голос із глибини коридору.
Луною віддавався мій кожний крок по мармуровій брекчії підлоги наближаючи до розгадки таємниці наукових досліджень у генній інженерії.
– Добрий день, пане журналісте, – привіталася зі мною гарненька жінка у білому вбранні спецодягу.
– Добридень, – трохи знітившись, відповів я.
Вона безапеляційно взяла мене під руку, ніби знаючи моє невпевнене відчуття і, тоном наказу, сповістила неприємну для мене звістку: – Ми зараз пройдемо до кімнати-санпропускника. З вами там проведуть процес гомогенізації тіла, вас одягнуть у стерильний одяг, а вже потім ви отримаєте допуск у зону конвергенції.
Я відчув, як по моєму тілу пробігла хвиля тваринного жаху. Слова, що до сих пір не були в обігу мого й так доволі широкого лексикону, немов батогом стьобнули по моїй питливій душі. Я наїжачився. Жінка посміхнулася відчувши мою безпорадність.
– Не хвилюйтеся, це звичайна процедура, що не залишає безповоротних наслідків для людей. Наш заклад пов'язаний з дослідами на хромосомному рівні, а тому стерильність – є технікою безпеки, і не більше.

В білосніжному вбранні я вийшов уже через інші двері, але це вже був і інший духовний світ, – тут панувала незрима ілюзія безкінечності простору-часу. Приміщення в якому я опинився було повністю дзеркальним, що мало сприяти враження на відвідувача, по задумці дизайнера-психолога,  стерилізацію думки.  Ніщо не повинно заважати сконцентруватися запрошеній людині для сприйняття інформації по гіпогенному патогенезу. Реалії часу залишилися в минулому, я відчув себе попереду цивілізації.
Посеред кімнати, за прозорим, можливо скляним, столом, сидів чоловік теж одягнений, як і я – стерильно. «Прямо якесь біле братство», – подумав я. Ми привіталися поглядами, кожний по своєму сприймаючи своє призначення в соціумі.
– Я думаю, що нам непотрібні формальності. Ми (він так і сказав «ми») – маючи на увазі спецслужбу «Лабораторії», – добре ознайомилися з вашим послужним списком. Про вас нам відомо все, мене можете називати просто – товариш Генерал, або пан Директор, як вам буде зручніше. Ім’я, прізвище – це зайве. Ви присаджуйтеся, – Директор вказав долонею на шкіряне крісло напроти. – Маю вас попередити, що рукопис нашої бесіди може бути наданий розголосу лише після мого особистого затвердження.
Він натиснув клавішу факсу. Прилад миттєво видав папірець з текстом обопільних зобов’язань.
– Прочитайте і підпишіть.
Слова і канцелярські фрази стрибали перед очима, але основне я зрозумів: «Вразі недотримання умов договору, на порушника розповсюджується покарання (пункт такий-то) Закону про збереження державної таємниці», – ось так, не більше і не менше. Я мовчки поставив свій підпис не вдаючись в деталі. «Зі своїм уставом не ходять у чужий монастир», – подумав я.
– У вашому розпорядженні одна година.
Директор запустив хронометр.
По домовленості я не мав брати з собою записника або диктофона. Розмова повинна відбуватися з ока-на-око.
– Кожне демократичне суспільство має знати, на що витрачаються бюджетні кошти держави? – почав я здалеку.
Обличчя мого співрозмовника не виказувало ніяких емоцій.
– Дозвольте мені відповісти запитанням на ваше цілком слушне запитання. Ви розумієтеся в генетиці? Директор прискіпливо обпалив мене поглядом.
– Ну, напередодні сьогоднішнього інтерв’ю я трохи покопався в доступних наукових публікаціях для збагачення свого поверхневого розуміння проблеми, і не більше. Адже на генетику було колись накладене табу і видалено, як і кібернетику, з навчального процесу.
– Я вас зрозумів. Ми, генетики, залишившись не так давно в науковому вакуумі, змушені були відстоювати своє невід’ємне право «Пізнання» під дахом тодішньої Контори Державної Безпеки. А цій Конторі, на той час, потрібна була не генетика взагалі, а досліди по генезису людства з метою штучного створення універсального індивідуума під відомою зараз назвою – радянська людина.
– Пардон, – перервав я спіч директора, – але це ідеологія!
– Не перебивайте, якщо ви хочете щоб наша розмова набула інтерферентного зв’язку. Ідеологічні постулати, молодий чоловіче, не змогли на виховному рівні зробити людину інструментом влади. Ситуація стрімко виходила з-під контрою і, ось тут, ми стали в нагоді нашим можновладцям. Процеси, що проходили у нас наприкінці восьмидесятих років змусили далекозорих управлінців, які вже бачили себе у новій системі влади олігархами, замислитися над прикриттям себе і своїх статків відповідними силовими структурами. Стали затребуваними не демагоги світлого майбутнього, а бездоганні силовики-охоронці: вірні, безкомпромісні, жорстокі. І ми виконали поставлене перед генетиками завдання – ми, шляхом генної інженерії, створили універсального воїна-охоронця VIP персон. Ви бачили при вході до нашого закладу вартового? Це і є наслідок наших зусиль – охоронець заточений лише на виконання задач по конкретній установці командира підрозділу, а свій перший серійний випуск ми зробили персонально для президентської охорони. Всі спецпідрозділи зараз комплектуються лише універсальними офіцерами, що вже пройшли процес генетичного моделювання.
Вмене на мить затьмарився розум.
– Ви вловили суть моєї викладки? – запитав Директор, чи то Генерал, – хай йому біс, – вгледівши запаморочливу інклюзію моєї розумової сегрегації.
Я миттєво прийшов до тями.
– Я дійсно не встигаю в осмисленні вашої розповіді. Вибачте.
– Це, молодий чоловіче, і не дивно. Після екскурсії нашими науково-дослідними боксами ви, маю надію, зрозумієте всю діарему майбутнього в генезисі суспільства.
Директор підвівся давши мені зрозуміти, що кабінетна розмова скінчилася.
– Зараз я хочу вам показати бокси, щоб ви наглядно переконалися в чистоті наших дій відносно людського матеріалу, – ці останні два слова він промовив особливо цинічно, навіть не здогадуючись, що було в мене на душі.
Я стояв перед ним, як знятий з хреста.
– Але ж… людина створена по образу і подобі… – невпевнено вирвалися завчені колись слова.
Директор обірвав мене на полу слові.
– Все це маячня сивої кобили! Творці у мене знаходяться тут, в цьому приміщенні, але доступ у бокс науково-практичної лабораторії стороннім людям заборонено – наші досліди у сфері розшифрування генетичного коду людини з його наступним моделюванням в залежності від поставленої науковцям задачі, це наш винахід гідний Нобелівської премії, але Контора  залишає за собою право, наші науково-практичні досягнення використовувати лише для зміцнення влади.
Мені здалося, що я спілкуюся з самим Дияволом. Ми йшли коридором. Перед броньованими дверима з написом «Бокс 1» директор зупинився. Вартовий, з кам’яним виразом обличчя, віддав честь, клацнувши каблуками берців.  
– За цими дверима науково-практичної лабораторії закладається фундамент нової популяції людства, – не без гордості промовив директор і зазирнув мені в очі з надією дізнатися яке враження на мене справило його одкровення.
Але я вже оволодів собою і міг ставити конкретні запитання.
– В чому суть вашої роботи? Яких моральних принципів ви дотримуєтеся?
– Не все відразу. Ми не порушуємо чиїсь права, але закостенілі догмати для нас не є перешкодою. Все що ми тут робимо – це чиста наука.
– Але ж початковий матеріал є чиїмось тілом, чи генетичним матеріалом, як ви кажете, а душа в решті-решт?..
– Як я вже вам сказав, ми не порушуємо ні чиїхось прав. Для нас початковим матеріалом є післяродова плацента. Ми з неї виділяємо жіночі і чоловічі статеві хромосоми стовбурових клітин, а потім, шляхом генної інженерії, видаляємо з них, як сміття, гени честі і справедливості, що являються основою особистості, і при цьому не порушуємо ДНК, а потім запліднюємо їх по вже відомій технології. Все дуже просто.
Директор єхидно посміхнувся.
– А як же душа без честі і справедливості? – поставив я справедливе запитання.
– Мені дійсно подобається ваше занепокоєння щодо одушевлення індивідуума. Це дійсно складне запитання. Але я спробую сформулювати свою думку в якомога доступнішій і стислій, для вашого розуміння, формі.
Директор на мить замислився. Я чекав сенсаційного для мене ствердження.
– Душа,.. це лише людська видумка, аби якось виправдати свої дії в соціумі, в цьому слові немає ніякої матеріальної основи. Ми, в нашому закладі, самі моделюємо послідовні вчинки наших індивідуумів. Ми їх заточуємо на виконання якихось конкретних задач в залежності від потреб замовників. І в подальшому, наші генномодульовані індивідууми, у природному розмноженні, відтворюють собі подібних. Ось це і є нашим основним завданням – створення нової генерації людей.        
В бесіді ми підійшли до дверей з надписом «Бокс 2». Вартовий став у стійку «струнко».
– Зараз ви наглядно переконаєтеся, що процес штучного вирощування людського ембріону це не видумка зарозумілих фантазерів, а реальний процес поставлений на неперервний потік.
В мене знову затьмарило розум. Було відчуття моєї присутності в якомусь паралельному світі.
– Це лабораторія інкубації, – почув я слова директора. Він натиснув великим пальцем лівої руки на око сканера. Зчитавши біометричну інформацію невидимий механізм відчинив перед нами двері.
– Заходьте, – запросив Директор.
Відкотні двері безшумно зачинилися за нашими спинами. Я дивився і не вірив своїм очам. Величезне приміщення було вщент заповнене рядами стелажів-етажерок. Воно чимось було схоже на соти бджолиного вулика. На полицях-сотах стояли акваріуми наповнені рідиною в якій плавали невиразної форми, схожі на овечі бурдюки, чи на величезні пуголовки, предмети, що були окутані безліччю дротів і трубок. Директор, не звертаючи уваги на мою прострацію від побаченого, з натхненням екскурсовода, продовжив все тим-же монотонним голосом забивати цвяхи в мою отетерілу голову.
– Запліднені ембріони переносяться в ось ту силіконову капсулу, – Директор показав пальцем на «бурдюк», – для подальшого процесу вирощування в наближених до материнського лона умовах. Життєдіяльність ембріона забезпечує електронна система функціонального контролю. Силіконова капсула, при зростанні ембріона, має здатність до розширення у відповідності до об’єму плоду.
– Але ж дитина має колись народитися?.. – скрикнув я від надлишку емоційного збудження.
– Молодий чоловіче, ви такий нетерплячий. Отже, коли спрацьовує датчик початку, так би мовити пологів, капсула виймається з аква-модулятора, – він доторкнувся пальцем до акваріума, – і залишається справа для звичайного кесаревого розтину, ця капсула розрахована для одноразового використання. Ось так, буденно і просто, ми вирощуємо нових людей, – на обличчі Директора промайнула посмішка Творця, – єдине, чого ми не в змозі надати – це Божого Благословення, а тому наші індивідууми мають чорну негативну ауру. Зараз ми заглянемо до лабораторії ідентифікації, де вже малюки мають свої законні імена, прізвища і відповідну класифікацію за умовами відповідного кластеру.
– А по батькові? – як голос в пустелі, вирвалося моє запитання. І в цю ж мить я вчув, що попав у самісіньке яблучко.
Директор трохи знітився, але це лише на мить.
– Дійсно, це наш недолік, але в майбутньому батьківські ознаки не будуть мати значення.

«Бокс 3» нагадував звичайну дитячу післяродову палату де чувся невгамовний вереск немовлят. Повз ліжечка-качалки, вишикуваних стрункими пронумерованими рядами-вулицями, ходили молоді, одягнені згідно умов закладу – в білий стерильний одяг – сестри милосердя.
– Перед вами наша гордість – це сучасні мамлюки*. Директор, показав рукою на діточок! – Серед цих хлопчиків і дівчаток, створених за останніми досягненнями науки в генно-модуляції, будуть майбутні універсальні солдати, політики, міністри, і, звичайно, пройдохи-журналісти, – Директор злорадісно засміявся. – Міністерство пропаганди і агітації нам замовило створити повноцінний журналістський спецназ. Міністр так і сказав: «Нам по заріз потрібні свої безбашенні відморозки на телебаченні». Я розумів, що Директор зараз глузує з мене, але частка правди була в його словах.
– Ви сказали, що ці малюки, окрім звичайних імен та прізвищ, класифікуються згідно якихось кластерів. Що це означає?
– О! Вас не можна запідозрити в неуважності. Це дуже професійно для журналіста копирсатися в нетрях чужих заповідників. Я хочу щоб ви мене вірно зрозуміли: Ось ви, і я в тому числі, маєте ідентифікаційний код платника податку, а наш мамлюк матиме ще й чіп вживлений в кору головного мозку з номером свого кластеру, згідно нашої класифікації. В разі виникнення якихось форс-мажорних обставин, власник нашого вихованця-мамлюка має спроможність через чіп впливати на його подальші дії аж до самоліквідації. Така відповідь не здається вам занадто складною для сприйняття?
Директор пильно подивився на мене.
Я не міг повірити в сказане Директором, його слова здавалися фантазією схибленого сценариста якогось науково-популярного фільму.
– Мені не зрозуміло, як може позиціювати ваш,.. так-би мовити, індивідуум,  (я все ще не міг переварити в собі значення слова «мамлюк») у вирі звичайної людської сутолоки?
Директор знову посміхнувся.
– Ми все продумали до дрібниць. Після ідентифікації мамлюку надається свій код реєстрації відповідного кластеру з одночасним занесенням його до єдиного електронного реєстру бази даних. А в супроводжувальні документи наноситься спектрограма на кожний індивідуум. Відповідні державні структури, через відому вам систему GPS позиціювання, відслідковують місцезнаходження об’єкту в любій точці земної кулі та навіть і в космосі. Якщо конкретно, то люди кластеру «Z» – універсальні солдати, вони можуть отримувати і виконувати спецзавдання в безконтактному режимі, адже війни майбутнього, це війни технологій, а не фронтальних зіткнень і окопних м’ясорубок. Навіть гібридні війни вже не матимуть тої переваги яку ми спостерігаємо зараз. Уявіть собі, що в людське середовище якоїсь країни «X» запускаються у вигляді вірусу, як в комп’ютерну програму, наші універсальні солдати у вигляді «чемних людей»… Директор на мить замовк. Він явно пишався собою, не лише як науковцем, що знає чогось більше ніж пересічна людина – він дійсно відчував себе Творцем нових суспільно значимих відносин між звичайними людьми і генетично  модифікованими, але зрозумівши, що бовкнув у запалі зайве, відчув дискомфорт.  
– Це викличе в майбутньому жорстку сегрегацію в людському середовищі з непередбаченим майбутнім! – скрикнув я.
– А створення масонських лож, чи арійської раси, чи руського міра – цієї примари «благої вістки» породженої в нетрях все тієї ж «Контори» під дахом якої і ми знайшли прихисток, хіба захистила людство від все тієї ж сегрегації, про яку ви так в запалі сказали? Ось саме такі політико-психологічні конструкції і є тією критичною масою, що збурює людей до ненависті – сегрегація, це психотропна зброя минулого тисячоліття. Ми, генетики, в очищенні людства від всілякої скверни пішли шляхом генного інженерінгу і ніхто, чуєте? ніхто! не зможе відрізнити звичайну людину від генетично модифікованої, окрім невеличкої групи людей, що матимуть доступ до ключа кластерів. Ми будемо правити світом в недалекому майбутньому! Світ – без війни! Світ – без класової боротьби! Світ – де спроможність кожного буде контрольованою, згідно відповідного кластеру, а потреби кожного індивідуума будуть максимальними – це наша ціль у досягненні кінцевої мети! Хіба не цього бажає людство?
Очі Директора випромінювали вогонь абсолютного переконання своєї правди.
– Тоді, що для вас означає свобода, рівність, братерство?
Директор аж підстрибнув від мого печерного нахабства.
– Це все ідеологія від марксистів-маразматиків! Звичайна людина – це істота, що завжди бореться за своє виживання всіма доступними їй методами!
    
Я був приголомшений побаченим і почутим з перших вуст. Для мене земля стала такою хлипкою, як тонкий лід, що хрумтить під ногами після кожного наступного кроку.
– Вам зле? Випийте нашого тонізуючого напою, він згладжує відчуття жахливої реальності, – якось таємниче промовив Директор подаючи склянку з прозорою рідиною.  
Я з жадністю проковтнув напій навіть не відчуваючи смаку рідини. Жах від уяви недалекого майбутнього людської цивілізації  був настільки непередбачуваний, а напій був таким заспокійливим, що… я втратив відчуття реальності…

– Він отямився, – почув я дзвінкий, солодкий, радісний дівочий голос.
Я кліпнув очима, вони вперлися в білу стелю, в ніс вдарив запах хлорамінової стерильності. Потім я перевів погляд на пантограф крапельниці, трубка, що тяглася до моєї руки, була прозорою і я бачив як по ній, краплями, стікала якась рідина. Я заплющив очі, в цю ж саму мить, у своїй уяві, я чітко побачив образ Директора «Лабораторії», а його останні слова знову повернули мене в стан анабіозу.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 03-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 02-02-2016

Дияволіада?..

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тетяна Старосвітська, 02-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-02-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.29897999763489 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …
Огляд щоденника литовського повстанця: Приклад для наслідування
Боротьба з совєцьким режимом в середині ХХ століття набула широкого розмаху на окупованих територіях. …