Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44504
Рецензій: 87034

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трилер

А хто хто Миколая згубить ІІІ ч. (Закінчення)

© Микола Мисковець, 29-01-2016
   До місця пригоди зовсім безшумно підкотився патрульний поліцейський Пріус, освітлюючи фарами і синьою мигалкою навколишній простір. Слава тобі Господи! Порятунок, подумав інженер. Тим часом з авто вистрибнули двоє патрульних. Один відразу вихопив пістолет і вистрілив угору.  Заюшена кров’ю сука  на мить підняла голову, і знову рвонула до своєї жертви. Наступні два постріли звалили її на землю  поряд з чорним псом. Вона якось хрипло чи то гавкнула, чи то зітхнула і навіки затихла. Залишки зграї миттю розчинились десь в ночі.
— Допоможи йому! — гукнув полісмен своїй напарниці, кивнувши на лежачого Воху, а сам тримаючи пістолет на готові побіг  до Миколи Васильовича і Льохи.
Інженер ступив назустріч.
— Руки! — гукнув патрульний, наставляючи на нього пістолет.
— Це вони на мене напали…
— Заткнись! Руки вперед!
Микола Васильович збентежився, затих і мовчки протягнув руки вперед. За мить на зап’ястях замкнулися кайданки.
   За якусь хвилину до цього поліційний патруль у складі лейтенанта Ігоря Стасюка і рядової Оксани Грась що рухався у новенькому Пріусі ківерцівською  трасою, помітив на околиці села Жабка якийсь рух. Спочатку бігли три постаті, потім одна кудись зникла а  дві  інші летіли далі в менш освітлену зону. Коли патрульне авто повернуло в бічну вулицю, і освітило її фарами, вони побачили, що переслідувач вдарив свою жертву чимось довгим, а потім почав добивати ногами, а трохи ближче оскаженіла собака шматувала якогось чоловіка. Лейтенант діяв так як і належало в подібній ситуації, але ще не розумів, що тут трапилось. Після того, як пристрелив собаку і нейтралізував нападника, надівши йому кайданки, він підійшов до Льохи допоміг йому підвестися і спитав, що ж тут сталося.
— Він ворог, зрадник, сєпар! Він героїв зневажає! Смерть… зрадник…  ворог! Вбити! Смерть… —  почав кричати Льоха, затинаючись і якось по дівчачому розмахуючи руками.
— Чекай, спокійно!  Стій!— зупинив його лейтенант, — по порядку, твоє прізвище і ім’я?
— Льоха… Олексій Попадюк.
— Що тут трапилось, Олексій Попадюк?
— Він ворог! Зрадник! Сєпар! Воха! Воха скаже… — Він озирнувся і побачив лежачого на землі Воху і дівчину-поліцейського, що надавала йому першу допомогу. Вона витрусила з автоаптечки весь перев’язочний матеріал і намагалась якось перемотати страшно понівечене обличчя Вохи, щоб хоча б спинити кровотечу. У неї не дуже виходило.
— Воха! Воха! Воха! Ви мусора! Козли! Воху вбили! Сашу Білого вбили! Воха! Мусора! Гандони… — волав і лаявся переляканий і нічого не тямлячий  Льоха, тупцюючи і розмахуючи руками біля закривавленого Вохи  і дівчини.
— Він живий! Стій спокійно! — лейтенант схопив хлопця за плечі і сильно тряхнув, після чого той притих і часто закліпав очима
— Він  непритомний, його собаки погризли,  зараз буде швидка, заспокойся!
— А-а! Собакиии!— якось пискнув Льоха, кілька разів хвицнув ногою трупи собак, потім трохи заспокоївся і почав тихо плакати.
Лейтенант взяв прикріплену до портупеї портативну радіостанцію.
— Центральна вісімнадцятому!
— Слухаю вісімнадцятого, почулося у трубці.
— Швидку на ківерцівську трасу, село Жабка, десятий кілометр. Молодого мужчину порвали собаки, дуже покалічена голова, велика втрата крові!
— Зрозуміла! Вам допомога потрібна?
— Впораємось. Кінець зв’язку.
В голові лейтенанта вже склалась приблизна картина того, що тут відбулося. Він почув, як від Льохи несло спиртним і бачив, що хлопець зовсім неадекватний. Від літнього, але ще досить міцного, добре вдягнутого чоловіка теж був ледь відчутний запах. Але навряд це він розпочав бійку. Скоріш за все повертався чоловік з гостей і нарвався на хлопців, що випили зайвого і пішли шукати пригод. Схоже вони недавно з АТО і схоже мають отой букет воєнних синдромів, що калічать чоловічі душі. Лейтенант теж там бував у складі загону, відрядженого з Волині в зону АТО для охорони правопорядку, і хоч йому не довелося воювати, але смерті в очі дивитися доводилось не раз. Він знав багатьох фронтовиків, бачив, що може зробити з людиною війна і вважав, що їм багато що можна простити. Вони заслужили.  
   Тим часом Оксана закінчила перев’язку, повністю замотавши голову хлопця, залишила тільки вузьку щілину над нижньою губою, для дихання.
— Потрібно занести його в приміщення,— сказав лейтенант, —швидку, можливо, ще пів години доведеться чекати. Оксано, заглянь туди, — кивнув він в бік генделика.
Дівчина швидко мотнулася туди й назад.
— Там є столи і лавки, сидить п’яна компанія три чоловіка,— швидко і чітко доповіла вона.
— Ви двоє, — звернувся лейтенант до Льохи і Миколи Васильовича, — берете за ноги, а ти зі мною за руки. А, хвилинку…  
Він швидко  зняв з інженера кайданки,  але поки це робив, Льоха встав на коліна і почав обережно підіймати йому голову, плечі, і намагався взяти його на руки, як малу дитину.
— Воха, Воха… —тихо скиглив він собі під ніс.
Лейтенант підхопив з іншого боку, а інженер з дівчиною взяли за ноги. Якраз, в той момент, коли пораненого поклали на лавку в генделику, десь звіддаля почулась сирена швидкої. Інженер знову простягнув руки перед  лейтенантом, чекаючи, що той  надягне наручники, але той тільки махнув рукою.
— Документи у вас є?
— Не має з собою…
— А у тебе?— звернувся до Льохи.
Той дістав посвідчення.
— Подивись у нього , — кивнув він Оксані на Воху.
— Так, Олексій Попадюк, де проживаєш?
— Тут, близько, за тамтою хатою —  кивнув  Льоха в бік великого двоповерхового будинку.
— А він?
— З Запорізької області, мій друг, приїхав до мене.
Лейтенант сфотографував посвідчення на смартфон і віддав документ Льосі. Взяв у Оксани посвідчення Вохи, згідно документа, Володимира Куценка, теж сфотографував, поклав собі до кишені, і пішов на вулицю зустрічати швидку. Він уже знав, що буде робити. Протокол про бійку складати не буде, інакше у хлопців потім будуть неприємності. Напише у звіті про нещасний випадок з бездомними собаками. Того Куценка і так вже доля покарала, якщо виживе, все життя буде калікою. А Попадюку, схоже потрібний курс реабілітації. Зараз нехай іде додому, а пізніше треба буде навести довідки і при потребі допомогти. Залишався літній чоловік, наче спокійний і законослухняний. Документів немає, отже є формальна підстава для затримання. Доправимо у відділок, візьмемо свідчення, і м’яко, але наполегливо переконаємо написати розписку, що претензій ні до кого не має, щоб потім десь не вилізло, після того відпустимо, от і все.
   Хвилин через десять швидка з Куценком на повній швидкості, ревучи сиреною, мчала в бік Луцька, а двоє патрульних і затриманий сідали у Пріус.
— Може ви мене відпустите, Я у Луцьку на Наливайка живу, — несміливо попросив інженер. У нього раніше ніколи не було проблем з міліцією, але чути доводилось всяке, тому було трохи страшно. Та й зовсім не хотілося провести ніч перед святом  десь у мавп’ятнику з хуліганами, п‘яницями і повіями. Він не знав, чи це так, але крім кіношного стереотипу, жодного уявлення про роботу міліції, чи то поліції не мав.
— Сідайте  в машину і пристебніться, розберемось,— коротко сказав лейтенант і відкрив задні дверцята.
   Микола Васильович раніше ніколи не пристібався на задньому сидінні, тому сприйняв трохи з образою, але підкорився і замовк. Автомобіль рушив. Двигуна було майже не чутно, тільки колеса шаруділи по асфальту. За Жабкою тягнулось невелике чисте поле, далі село Дачне з яскравими ліхтарями вздовж траси, Ось міст об’їзної дороги з петлями розв’язки а далі пряма ділянка, близько двох кілометрів до Луцька. Дівчина вела авто, дотримуючись правил. Минувши міст і залишивши позаду населений пункт вони почали потроху прискорюватись, почався пологий спуск. На зустріч, розігнавшись перед підйомом летіла величезна фура. Раптом позаду на шаленій швидкості вилетів якийсь джип і почав обганяти патрульну машину. Він вже вилетів на зустрічну смугу і мчав прямо в лоб фурі. Коли між ними лишилось якийсь десяток метрів і, здавалось,  що зіткнення невідворотне, джип різко взяв праворуч, підрізавши Пріус. Микола Васильович, наче у сповільненій зйомці побачив, що перед ними, у світлі фар, виник темно коричневий блискучий Туареґ. Він встиг з усієї сили впертися руками в переднє сидіння. Далі був удар, Пріус врізався в задні двері і крило позашляховика. У поліцейських, що не прив’язувалися пасами, спрацювали подушки безпеки.  Потім авто різко відкинуло праворуч і може, проскочивши неглибокий у цьому місці кювет, вони б вискочили в поле і зупинились, але на шляху, як і належить за законом Мерфі, виріс великий, мабуть зо три метри висотою, бетонний знак з масивними буквами «ЛУЦЬК». Другий удар був значно сильніший.  Звідкись полетіли іскри і на якусь мить інженер відключився, а коли знову опанував себе і почав щось розуміти, перш за все став обмацувати себе, ворушити ногами, руками, головою. Позаду, швидко віддаляючись, мчала фура. Десь далеко попереду задні ліхтарі Туареґа вже майже злились з вогнями міста. Боліла голова, праве плече, перетиснуте пасом безпеки, права нога. В машині було темно, погас дисплей і всі сигнальні прилади на передній панелі, і взагалі всі вогні, ззовні і всередині. Мабуть спрацювали запобіжники чи якась автоматика. Спробував відкрити дверцята, з другої чи третьої спроби таки вдалося. Вибрався, нога боліла, але йти міг. А як ті патрульні?  Раптом з боку Луцька промчав легковик, не зупинився. Не помітив чи не захотів? Скоріше друге… Він повернувся до машини, спочатку погукав.
— Ви там живі?
Відповіді не було. Почав обмацувати руками спочатку лейтенанта. Пошукав на шиї пульс, знайшов… цей живий. Десь у них ліхтарик був. Ага, ось у  кишені. Витягнув, посвітив. У дівчини з рани на шиї цибенів слабкий пульсуючий струмінь крові, отже жива. Де аптечка. Ага ось в кишені за сидінням. Зараза, ні бинтів, ні серветок, все пішло на перев’язку того хлопця. Знайшов у своїй кишені хустинку, не дуже чиста… ага, ще є бактерицидні вологі серветки.  А чим притиснути? Джгут на шию… Зовсім недоречно згадався старий анекдот про тещу і він мимоволі посміхнувся. Раптом в одному заглибленні помітив моток скотчу.  Він не знав, чи можна бактерицидні серветки накладати на рану, але спитати тут нема в кого і часу на роздуми нема. То ж за кілька хвилин відрізками липкої стрічки,  заклеїв рану, прикриту серветкою. Все, він тут не залишиться. Додому півтора кілометри, за пів години помалу доклигає.  Але спочатку викличе допомогу. Він взяв у лейтенанта радіостанцію, говорив повільно.
— Центральна.
— Хто викликає?
Хотів сказати: «вісімнадцятий». Але вчасно похопився.
— Випадковий перехожий. Ваш патрульний автомобіль зазнав аварії на ківерцівській трасі неподалік села Дачне, біля бетонного знаку «Луцьк». Патрульні, лейтенант і рядова дівчина непритомні. У дівчини втрата крові, викличте швидку.
— Назвіть себе, хто ви?
— Не гайте часу. І ще, винуватець аварії , Туареґ, темно коричневий металік, він втік в напрямку Луцька. Номера я не бачив. У нього обдерті праві задні двері і крило. Кінець зв’язку.
Все, йому набридли ці пригоди, він хоче додому, досить! Подалі звідси.
В бік Луцька промчав вантажний бус і теж не спинився, цей не міг не помітити. Микола Васильович поклигав стежкою в напрямку залізниці, що йшла неподалік майже паралельно трасі, і був уже на середині шляху, коли біля розбитого Пріуса таки зупинився якийсь фургон, а десь у районі Сорокового завили поліцейські сирени. Нога, вірніше коліно, боліло дедалі більше. Ось і залізниця, повернув на вузеньку стежку, що тягнулась вздовж полотна. По трасі мчав поліцейський патрульний пікап Ісудзу і вже за хвилину прибулі поралися біля місця аварії. Ще хвилин за п’ять прилетіла карета швидкої.  Миколі Васильовичу все було добре видно, бо між ними було чисте поле, тільки його самого ніч ховала від сторонніх очей. Вузька стежина ледве вгадувалася в темряві. Ось уже залізничний переїзд, тут світять ліхтарі, але вже не важливо, він вже далеко. Його ніхто не шукає. Ось платформа полустанку Прилуцьке, теж освітлена ліхтарями. Вийшов на ґрунтову дорогу між платформою і посадкою. Додому ще з пів кілометра, ще десять хвилин, та він вже майже дома. Там за посадкою його вулиця, не зовсім його, там ще  село Прилуцьке, але воно плавно переходить у рідну вулицю Наливайка, де він прожив практично все своє життя. А коліно болить вже майже нестерпно. Там, на платформі будка з лавкою, така ж як на автобусних зупинках, може трохи спочити. Почав підійматись по викопаних в землі і вимощених дощечками сходинках на платформу. Їх всього п’ять чи шість. Раптом посковзнувся і втратив рівновагу.
— Ай! Блін… Клінтон!
Незграбно хитнувся, замазавши руками і все тіло пронизав різкий нестерпний біль. Знову зрушив диски… В поясницю наче забили цвях двохсотку. Будь-який рух відгукувався диким болем. Все, не дійду. Якийсь фатум, якесь прокляття ніяк не пускало його додому. Невеличка латка льоду на одній сходинці, мабуть якесь п’яне надзюрило, і він вже позбавлений можливості рухатися. Що ж тут лишилось, шапкою докинути, доповзти, докотитись, як легендарний льотчик Маресьєв. Та не той випадок. Маресьєва поясниця не боліла, інакше б він не котився, навіть не повернувся б на бік. Хто цього не пройшов, той уявити не зможе. Невже я тут замерзну. Кричати? Хто почує? Всі сидять по теплих хатах, дивляться телевізор. Електричка зі Здолбунова буде години через дві, але не факт, що хтось тут буде виходити. Телефон! Микола Васильович повільно опустився і сів на дерев’яну сходинку, дістав телефон, окуляри, ось номер Тамари. Виклик. Господи! Він, що завжди був для дружини опорою, захистом, стіною, міцним чоловічим плечем, тепер проситиме її витягти його з цієї халепи. Його, такого безпорадного, безпомічного, розбитого, приниженого, обкраденого і безсилого. Вони прожили щасливо у шлюбі вже тридцять три роки, вік Христа. І невже тепер йому судилося бути розіп’ятим. Його Тамара, Томочка, Томця, маленька, тендітна жіночка з великою душею левиці. Вона була левом за гороскопом,  він — рибою. Вогонь і вода, непередбачуване поєднання двох протилежних стихій у їхньому випадку вийшло напрочуд гармонійним. Якщо поза домом вона була беззаперечним лідером, грізною і неприступною,  всюди по житті йшла прямо і гордо напролом, у його руках перетворювалась у м’яку, грайливу, муркотливу кішечку. А він поряд з нею почувався великим, могутнім , поважним і незворушним синім китом. Вони практично ніколи не сварились, крутились цілими днями у своїх стихіях. Вона, редактор відділу новин одного з обласних видань, у своїх спекотних масмедійних саванах, а він інженер торгівельно-виробничої фірми в безмежному океані торгівельного бізнесу. А після роботи вони прямували до спільного берега і кожен приносив з собою щось своє. Вона — тепло савани, а він свіжість і прохолоду океану. І був це берег щастя, захищений від штормів і суховіїв храмом любові, який вони разом звели на своєму березі.
   А сьогодні він ніяк не міг прибитись до свого затишного берега і  був схожий на здихаючого оселедця, що крізь безліч порогів і водоспадів, крізь пастки і пазурі хижаків, майже дістався до місця нересту, але  розгубив усі сили на довгому і небезпечному шляху і ледь живий догори животом плив за течією не в силі опиратись.
Пішов набір, гудок, два, три, чотири… Чому так довго.
— Так!
— Тамара! Я на платформі Прилуцьке, спину … Що?
Телефон видав жалібний звук: «тлю-тлю» і вимкнувся. Господи!
   Своєю Нокією-5000 він користувався вже років сім, хороший бюджетний телефон, що цілком задовольняв його потреби. Найбільший недолік — малий акумулятор, що тримав три-чотири дні. Він купив собі запасний і носив зарядженим у гаманці. В разі розрядки основного, просто за хвилину замінював акумулятор і знову був на зв’язку. Але гаманця не було. Що встигла почути Тамара? Знайти якусь палицю і намагатись рухатись, чи сидіти і чекати? Тривале сидіння на вже підмерзлій землі не йшло на користь його зболеній спині і він вирішив рухатись. Ось валяється якась гілляка. Помаленьку, по сантиметру просовуючись вперед, стогнучи і крекчучи, він таки дістався до неї підняв і оперся, намагаючись максимально розвантажити хребет. Діло пішло, він пішов, крок за кроком, спираючись на той уламок дерева, долав нескінченні метри шляху, час від часу німіючи від  несамовитих больових блискавок, що супроводжували кожний необережний рух. Він уже втратив почуття часу, не знав, чи пройшло пів години, чи година, поки добрався до краю посадки і повернув у вулицю. Він відійшов лише на сотню метрів від платформи, коли назустріч, сліплячи його всіма чотирма фарами виїхала біла Шістка. За кілька кроків від нього вона зупинилась і звідти вискочили Тамара і Вітя, син Тамариної подруги Наташі, що жили через три хати від них.
— Слава тобі Господи! Нарешті!
Вони посадили нещасного чоловіка на переднє сидіння, а Тамара без упину щебетала, і для нього це була наймиліша музика.
—  Я почула тільки: «я на платформі», чекала, що передзвониш. П’ять хвилин – немає, десять, п’ятнадцять — немає. Почала набирати сама. А там: «на даний момент п’яний абонент». Подзвонила Наташі, розказала… так і так. Вітя якраз зі зміни повернувся, ще не повечеряв. Вирішили перевірити всі платформи від Луцька до Ківерець. Почали з Промислової, не знайшли, потім сюди… Ну слава Богу! А що сталося? Чому ти тут?Хто тебе так? Вітя бачив, як швидка поїхала в бік Дачного, потім ще одна… Розказуй! Ну що ти мовчиш, як риба. А, ти і є риба…
— Хіба за тобою слово вставиш, — усміхнувся, — я був там,  там аварія… я зупинку свою проїхав…  дома розкажу…  спина болить…
Дома, поки вона допомагали йому роздягтися, вмитися, поки замазувала подряпини і гулі якимись цілющими мазями та кремами, поки вкладала його, мов дитину в ліжко, він розповів їй усе. Змовчав лише про еротичний танець циганки-упириці і про витівки «дурня» в штанах. А вона, що відразу перебрала на себе роль опори, захисту, стіни і міцного плеча, слухала і співчувала, і дивне тепло, що виходило з її єства зігрівало душу і тіло, гоїло рани і тамувало біль. Яка вона прекрасна, моя Левиця, подумав чоловік, і тепла хвиля збудження знову прокотилася по тілу, і «дурень» в трусах знову напружився. Вгамуйся, дурню, — присадив його подумки Микола Васильович, — сьогодні не твій день.
— А ваша Алевтина після вихідних буде на місці? — раптом запитала вона.
Чоловік пильно подивився на дружину. Ззовні спокійна, але десь глибоко в очах вгадується неприборкана, невгамовна дика енергія, як а адронному колайдері, енергія, що здатна спопелити  цілий світ, або спресувати його в одну точку, в  маленьку чорну діру, з якої немає вороття. Даремно він розповів їй про Алевтину. Він зрозумів, що вона кинеться на кожного, хто посягне на її синього кита і перегризе горлянку, або загине, як та руда сука за свого кудлатого друга. Він зрозумів, буде бій, і живою залишиться тільки одна, і він зараз  не в силі що-небуть змінити. І всі сьогоднішні пригоди — дитячі іграшки, в порівнянні з тим, що їх чекає.

                                                                              Кінець.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 31-01-2016

І сміх, і гріх...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 30-01-2016

Шляхи, які ми обираємо

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ant.on, 30-01-2016

Та нычого не зробила йому та Алевтина

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Надія, 30-01-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.8013858795166 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …