– Норо, поклади мені ще шматочок торту, – з посмішкою мовила Яна. – Він – диво!
– Авжеж, мила, – сказала молода жінка, потягнувшись до запашного «Наполеона». – Я так за тобою скучила!
– Кохана, може, підемо вже спати? – втрутився Степан, чоловік Нори. – Завтра у вас буде вдосталь часу, аби поспілкуватися. Ми – після довгого перельоту. І Яна, напевно, втомилася. Що то за шум у кухні?
– Я все вимкнула, крім холодильника, – мовила дружина.
Пішли перевірити.
– Прилади й речі на своїх місцях… – задумливо сказала Нора. – Мила, відпочивай, я сама помию посуд, – всміхнулася молодшій сестрі.
Яна пішла до своєї кімнати. Саме там дівчина проводила найбільше часу, доки її сестра й зять подорожували Італією. Поглянувши на годинник, вона взяла книгу і вмостилася на ліжку. Довго читала. Спати геть не хотілося. А очі втомилися. Трохи поморгала. Раптом ніби щось упало. «Наче на кухні…» – подумала Яна. «Але ж Нора й Степан як зачинилися у своїй кімнаті, так і не виходили звідти… Я б почула…» – міркувала дівчина. Перевіряти, що спричинило шум, вона боялася.
Пройшлася поглядом по кімнаті. Увімкнула ноутбук. «Якраз можна перекинути собі наші сьогоднішні світлини…» – вирішила Яна. Підвелася й узяла з шафки «Nikon». Витягла з фотоапарата картку пам’яті та вставила її в потрібне гніздо. Замислилася. Підійшла до дверей і зачинилася на замок. У квартирі було тихо. Дівчині хотілося відволіктися від дивних подій і важких думок. Кортіло подивитися фото.
Яна всміхнулася. На першому знімку всі троє на тлі гарних жовтих штор, які Нора придбала в Італії й сьогодні ж повісила, виглядали прекрасно. «Треба це на мою сторінку…» – подумала дівчина. І ледь не вронила ноутбук, коли побачила другу фотографію. За Яною, Норою й Степаном, які сиділи за столом, стояв напівпрозорий сірувато-білий «чоловік» зі злісно прищуреними очима, холодним поглядом і скривленими губами. «Привид», – пронеслося в голові.
Дівчина залізла на ліжко з ногами. Дивилася на ту саму страшну світлину. Не зводила з неї очей. Серце калатало. Яна поглянула на двері. «Треба будити сестру й Степана… Тікати…» – думала, притиснувшись до спинки ліжка. Блукала очима по кімнаті. Не могла поворухнутися. «Годі сидіти!» – кричала душа. Дівчина зібралася з силами й повільно встала. Крок. Другий. «А якщо він позаду?» – промайнуло в голові. Озирнулася. Обережно вийшла до коридору. Почала стукати у двері спальні сестри й Степана. Смикнула ручку. Було зачинено на замок.
– Норо! Прокинься! – заголосила несамовито.
– Що сталося?! – озвалася та.
За кілька секунд вони з чоловіком вибігли до Яни. Дівчина потягла їх до своєї кімнати.
– Подивіться на цю фотку! – крикнула, вхопивши ноутбук.
Старша сестра на деякий час втратила дар мови. Мовчала й розглядала знімок.
– Цього не може бути, – раптом сказала вона, здригнувшись. – У нашій квартирі… Як? Чому?
– Треба зараз тікати, – озвалася Яна. – Розумієте? Чи ми чекатимемо, доки привид нас тут повбиває? Степане, скажи їй! Біжімо звідси, потім розберемося!
– Вона має рацію, – сказав Норі чоловік.
Ухопивши за руки дружину й свояченицю, він потягнув їх за собою до виходу з квартири. Але двері не відчинялися.
– Ти зараз замок зламаєш! – крикнула Яна.
– З ним уже щось погане сталося! – озвався Степан.
– Допоможіть! – заголосила Нора. – Люди, агов!
– Може, сусіди таки почують…
– Ми не зможемо вибити двері з цього боку, – пробубонів чоловік.
– Я знаю, – сказала дружина, опустившись на підлогу.
– Он він, – ледве вимовила Яна, показавши рукою в напрямку кухні.
Усі троє кинулися до спальні й зачинили за собою двері на замок.
– Це не допоможе, – у відчаї прошепотіла Нора.
– Кохана, – звернувся до жінки Степан. – Пам’ятаєш, що нам той антиквар-фанатик казав про старий годинник, який ти в нього купила?
– Думаєш… – почала дружина.
– А чому б у нашій квартирі узятися привиду?! – закричав чоловік.
– Ви про що? – спитала Яна, заламуючи пальці.
Голос дівчини тремтів.
– Нора показувала тобі ввечері гарний старовинний настінний годинник, – озвався Степан. – У крамниці нам було сказано, що його перший хазяїн, який давно загинув, заповідав не вивозити цю річ з Італії. І ніби до когось, хто колись порушив волю померлого, приходив привид... Ми сміялися...
– Нащо ти купила той мотлох, сестро?! – скипіла Яна. – Треба вранці його відправити назад!
– Та я його зараз розіб’ю! У вікно викину! – крикнула Нора, кинувшись до великої сумки.
– Здуріла? – Степан підстрибнув до неї. – Не чіпай!
– Вибач, – прошепотіла дружина.
Чоловік обійняв її. Дістав з-під подушки свій мобільний телефон.
У кімнаті з’явився привид. Злісно всміхнувся. Яна забилася в куток і вчепилася руками в ковдру. Нора сховалася за Степана й вони разом відступили назад, до стіни. Жахливий гість зробив різкий випад у їхній бік. «Невже ми помремо цієї ночі?» – постало в голові Яни страшне запитання. Вона вхопилася за серце. Дивилася широко відкритими очима то на привида, то на Нору й Степана. Наче розучилася дихати. Цокотіла зубами від жаху й холоду.
Почувся стукіт.
– Відчиніть! Це міліція!
– Рятуйте! Ламайте двері! Швидше! – закричала щосили Яна.
Удар. Ще один. До квартири увірвалися стражі порядку. Привид кудись подівся.
– Сержант Гончаренко, – представився той, який увійшов до кімнати першим.
Чоловік показав своє посвідчення.
– Що тут сталося? Нас викликала ваша сусідка збоку, – мовив він.
Яна, Нора й Степан розповіли міліціянтам про свою жахливу нічну пригоду у власній квартирі, показали фотографію, на якій був привид.
– Вам є де переночувати? – спитав сержант Гончаренко.
– Я візьму їх до себе, – втрутилася та сама сусідка.
Вона потрапила до квартири разом з міліціянтами. Ті ж поспішили ретируватися.
Уранці старовинний годинник було відправлено до Італії, на адресу антикварної крамниці, де його було куплено. Після цього привид уже не турбував Яну, Нору й Степана, покинувши їхню квартиру назавжди.
