35
Мальфар кивнув головою і Майша пішов відчиняти двері.
– За дверима троє людей, – повідомив присутніх маг. – Я не відчуваю від них загрозу.
– Може, краще, відіслати їх, – запропонував Тобіас.
– Ні, дізнаємося, що вони хочуть.
Двері грюкнули, почулись голоси. Через мить старий хазар відчинив настіж двері і впустив до кімнати ще трьох гостей. Виглядали вони досить цікаво, особливо виділявся своїм велетенським зростом і міцною статурою дуже загорілий юнак. Другий хлопчина, замурзаний і дивно незграбний, поблискуючи великими очима з цікавістю оглядів людей за столом, зупинивши свій погляд на Ізані. Вперед виступив третій їх товариш, невисокий та із здоровенними ручищами і звернувся до Мальфара.
– Доброго всім здоров’я! Пане маг, я гном Дартаз, племінник Бартаза, ви може пам’ятаєте мене. У нас до вас є важлива справа, ми прохаємо вислухати нас.
– Здраствуй, Дартаз. Я пригадую тебе і готовий вислухати вас, – ледь посміхнувся маг, розглядаючи прибулих.
– Якщо можна то наодинці, – нерішуче кашлянув гном.
– Наодинці!?
– Я вам розкажу суть діла, а ви самі потім вирішите, як вам діяти, – досить дипломатично сказав гном.
– Добре, – погодився Мальфар. – Майша, розмісти гостей біля столу і пригости їх чимось, вони видно приїхали здалеку і зголодніли. А ми, Дартаз, піднімемось наверх, до мого кабінету. Тобіас і ви, пане Роман, зачекайте на мене, будь ласка.
Ті кивнули головою, погоджуючись. Маг підвівся і запросив за собою гнома. Коли вони вийшли з кімнати, Майша приніс ще три стільця і почав їх прилаштовувати біля столу. Прокл був змушений тісно присунутись до Ізани, а поруч з ним присів молодий велетень, а біля нього замурзаний хлопчик. Всі мовчки сиділи і чекали, лише Майша ходив поміж ними, накриваючи стіл. Та новоприбульці не наважувались їсти, а тільки поглядали один на одного. Магістр Роман, якого дещо турбував третій сяючий камінець на піхвах, сказав.
– Ви пригощайтесь, не дивіться на нас, ми вже поїли. Ви ж приїхали здалеку?
– Так, – відповів засмаглий юнак, – але ми встигли трохи перекусити.
– Випийте вина.
– Дякуємо, поки не хочемо.
За столом знову повисла тиша. Та невдовзі пролунали кроки і до кімнати повернулись Мальфар з Дартазом. Маг якось дивно посміхався, а гном виглядав не дуже задоволений. Вони присіли на вільні стільці.
– Ярослав, я хотів би щоб ти розповів свою історію всім присутнім, – звернувся до високого юнака Мальфар. – Постарайся, якщо зможеш, стисло і зрозуміло.
Юнак поглянув на гнома, той кивнув головою.
– Не знаю, як буде зрозуміло, але коротко зможу, – несподівано посміхнувся приємною білозубою посмішкою хлопець. – Справа в тім, що народився і виріс я в іншому світі, дещо схожому на ваш світ та все ж інакший.
Він обвів присутніх поглядом, всі трішки здивовано але спокійно слухали його.
– Я нічого не знав про інші світи доки не захворів мій дід Сергій. Він, вже тяжко хворий, розповів, що давним-давно його занесла доля з іншого світу і залишив мені сундук, сказавши щоб після його смерті я прочитав там папери. Коли дідусь помер, я відкрив сундук і знайшов в ньому папери, шкатулку, кинджал і кольчугу. А далі трапилось дивне. Я пристигнув до пояса кинджал і відкрив шкатулку. В шкатулці лежали два зелених камінця. Взяв один в руку і раптово перенісся в цей світ. На моє щастя, я зустрів Дартаза і він вирішив мені допомогти повернутись додому. Він згадав про мага Мальфара, що жив Кийграді та був знайомий з його дядьком і ми вирішили добратись до нього. Ось так ми опинились тут.
Ярослав замовк і подивився на Мальфара. Той обвів всіх поглядом і попросив хлопця.
– Покажи, юначе, нам свій кинджал.
Хлопець витягнув його із торбини і поклав на стіл. Всі схилились над ним. Роман простягнув руку і взяв кинджал. Потім дістав піхви із трьома сяючими червоними камінцями і вставив його туди. Камінці погасли. Хтось тихенько охнув. Роман щасливо посміхнувся, завдання великого магістра було виконано та ще й так швидко. Мальфар ледь нахмурився і простягнув руку до Романа. Той, трохи вагаючись, віддав кинджал із піхвами.
– А тепер моя черга дещо розповісти, – звернувся до Ярослава, здивовано спостерігавши за цим, маг. – Двадцять років тому цей кинджал пропав із нашого світу, а він тут свята реліквія для віруючих у Єдиного бога.
– Це неможливо, – перебив його хлопець. – Цей кинджал у мого діда був понад сорок років.
– Можливо. Час тече по-різному в інших світах. У вас могло пройти сорок років, а в нас лише двадцять. Цей кинджал називають – Кинджал Пророків і він належить церкві Єдиного бога. Так, що бачиш які справи.
Ярослав розгублено подивився на Дартаза. Гном встряв у розмову.
– Мені відомо дещо про вашу релігію і віру в Єдиного. Я хотів би сказати, що якщо кинджал потрапив до Ярослава то на це була воля вашого бога.
– Так, – сказав Роман. – На це була воля нашого бога, він за допомогою цього юнака повернув священну реліквію і зібрав нас всіх у цій кімнаті.
– Не знаю, – промовив задумливо Тобіас. – Важко ось так відразу тлумачити волю Єдиного. А як же бути із хлопцем? Чи не потрібно нам допомогти йому повернутися додому?
– А як ми це зробимо? – поцікавився магістр.
Всі поглянули на Мальфара.
– Я теж не можу відповісти на це запитання, – сказав він. – Потрібно добре подумати і можливо вернутись на те місце куди вперше потрапив Ярослав.
– Ви збираєтесь мені допомогти? – зрадів юнак.
– На це я зможу відповісти трохи пізніше, – проговорив маг і протягнув кинджал хлопцеві. – а поки що нехай цей кинджал побуде в тебе. Мені здається, що так буде надійніше.
Ярослав взяв кинджал в сріблястих піхвах і поглянув на горбоносого молодого чоловіка в червоно-білім камзолі. Той дивися запитально на мага.
– Я думаю, магістре Роман, ми поки не знаємо, чого від нас чекає бог. Цей хлопець перенісся через тисячі світів тільки з волі Єдиного і може бути його обранцем для якоїсь справи.
– Не знаю, Мальфаре, та згоден лише в одному ми мусимо добре в цьому розібратись.
– Це добре, що ви хочете у всьому спокійно розібратись та ви забули одну річ, – сказав Тобіас. – Вам потрібно швидко залишити Кийград бо, якщо вас спіймають, розбиратись буде нікому.
– А що трапилось? – запитав гном.
– Помер Святослав, а його син Ізяслав захопив престол, вбивши брата Ярополка.
– Що!? Не може бути!? – дзвінким дівочим голосом крикнув замурзаний хлопчина, вскочивши із стільця.
Всі поглянули на нього.
– Так і хто це у нас в гостях? – спокійно запитав Мальфар.
– Я княжна Дарина, дочка Святослава, – зірвала із себе шапку дівчина і трусонула чорними косами.
Ізана зацікавлено поглянула на неї, вона раніше всіх помітила досить дивне в її в поведінці і запідозрила в замурзанім хлопчині дівчину.
– Цікаво, – сказав маг. – Розкажіть нам свою історію.
– Все дуже просто, – зітхнула Дарина і знову сіла на стілець. – Мій брат Ізяслав не хотів щоб я приїхала в Кийград до батька і переслідував мене. Його дружинники напали на мого діда Добриню але Дартаз із Ярославом врятували мене.
– А де ж воєвода Добриня?
– Він помер.
– Співчуваю, – тихо промовив Мальфар. – І що ти збираєшся робити?
– Не знаю. Батько помер і тепер я не відаю, як мені поїхати до Венедії.
– До Венедії? – перепитав Роман.
– Так. Там мій наречений – герцог Вольмир.
– Хмм... Навіть не знаю, як вам сказати, княжна, – нерішуче почав магістр і поглянув на Прокла із Ізаною, які ніяково потупились. – Та дещо змінилось.
– Про що ви кажете?
– Розумієте, ми з посольства Венедії. Якого, на жаль, вже немає, князь Ізяслав наказав своїм дружинникам всіх вбити, залишились тільки ми.
– Яке нещастя, – зовсім зблідла Дарина.
– Та це ще не все, – продовжував Роман. – Герцог Вольмир незабаром одружиться із принцесою Анною, дочкою імператора Цезарії.
Дівчина, почувши цю новину, поникла і Ярослав, не втримався, обняв її. Вона притулилась до його плеча і тихо розплакалась. Стільки всього на неї звалилось. Смерть самих близьких людей і ненависний брат на престолі та ще й неможливість втекти від нього.
– Кріпись, Дарина, – зітхнув Мальфар. – Ми допоможемо тобі, не забувай, що твій брат Володимир – князь Новограда. Ти можеш поїхати до нього.
– Так, – погодилась дівчина, витираючи сльози. – Це буде найкраще, можливо він мене захистить.
Всі ніяково мовчали. Потім Тобіас підвівся і сказав.
– Я піду зараз до тисяцького Туровця і попрохаю допомоги, може пришле з десяток дружинників щоб допомогли нам виїхати із міста.
– Добре, – відповів Мальфар. – Нам ще потрібні добрі коні і припаси.
– А куди ми направимось? – поцікавився Роман.
– Спочатку на північ, а потім вирішимо, куди далі.
– А чого на північ?
– Мені здається, що там нас не будуть шукати.
Роман не дуже впевнено кивнув головою але сперечатись не став.
Тобіас попрощався і вийшов із магом.
– Візьми ці гроші, – Мальфар сунув в руки своєму учневі чималий кошіль з грошима. – Туровець чесний чоловік але гроші йому не завадять. І ще, про княжну ні слова, хай краще він про це не відає.
– Добре, – сказав Тобіас та вийшов на вулицю. Там він сів на кобилу і відразу поїхав до терема майбутнього тестя.
Маг повернувся до своїх гостей, присів на стілець. Всі з очікуванням подивились на нього.
– Завтра рано вранці ми вирушимо із Кийграда, – заговорив Мальфар до всіх. – Треба діяти обережно і сьогодні залишатись в моєму домі.
– Я хотів би провідати своїх знайомих, – встряв Дартаз.
– Це небезпечно, в місті повно людей з братства Ведмедя, а вони по чуткам давно розшукують якогось гнома.
– Зрозуміло, – похмуро сказав Дартаз і переглянувся із Ярославом.
– А ти, Дарина, знову перевдягнешся хлопчиком. Я тебе трохи підмалюю і вже точно ніхто не впізнає.
– А ми? – запитав магістр.
– У мене і для вас дещо знайдеться, будете хазарськими купцями.
– А може нас ніхто і не буде шукати, цьому Ізяславу зараз не до нас.
– Можливо, але не будемо ризикувати, – маг потріпав свою довгу бороду. – Я теж перевдягнусь.
– Мене буде важко передягти, – пробурчав гном.
– Нічого, щось придумаємо. А зараз давайте трохи вип’ємо вина. Майша, проведи Дарину до умивальні, нехай княжна приведе себе в порядок.
Дівчина, яка пробула витертись хустинкою, встала і пішла за старим хазаром. Мальфар неспішно розлив вино і, дочекавшись Дарину, підняв келих.
– За наше знайомство.
Всі мовчки випили.
– В мене таке відчуття, що ми зібрались всі разом не спроста і на нас чекає щось дуже важливе, – сказав маг поставивши келих.
– І що нас чекає? – вперше подав голос Прокл.
– Поки не знаю. Та я б хотів щоб ми ближче познайомились один із одним.
36
Прокл довго не міг заснути, він ворочався, підбивав подушку та рятівний сон не приходив. Поруч гучно хропів гном, а біля вікна тихо посапував Ярослав – прибулець з іншого світу. Прокл тихенько зітхнув, інші світи це повинно бути так цікаво, та що йому до цього. Зараз він мусить щось вирішити для себе, як йому жити далі. Його єдиний син, заради якого він врешті і жив, загинув. Залишився батько та вони ніколи не були близькі, Прокл давно вже зрозумів, що той лише використовував його в своїх цілях. Знати би ще в яких? Він, з дозволу герцога Вольмира, написав листа до Феофана, котрий вийшов досить жорсткий і гнівний, в якому звинувачував свого батька у всіх смертних гріхах. Та тепер Прокла мучило сумління, чи треба було так гнівно писати, все таки Феофан по-своєму дуже любив свого онука і сподівався провести його по всім щаблям ієрархії ордена, можливо навіть зробити магістром. Здається загибель Редо була просто трагічною випадковістю. Прокл сумно зітхнув.
Ізана. Солодка біль і страх її жалю. Маленька і вертлява дівчинка виросла і покохала його. А він боїться цього кохання, тікає від нього, а вона переслідує його, не відпускає. Дивні створіння ці жінки – кохання і жертвенність у них поруч. Вже йому здалось, що все, вони розлучились навіки, аж раптом вона, забувши про все, спішить йому на поміч. І ось зараз Ізана знову готова помчатись за ним на край світу. Де тільки цей край? Прокл подумав вже вкотре, а чи не краще йому все розповісти їй і розставити все по своїм місцям та для цього треба йому зібрати всю свою мужність. Мужність? Він гірко посміхнувся.
Дарина з Ізаною спали в одній кімнаті. Вони довго не могли заснути і багато розмовляли. Ізана розповіла про своє життя, особливо про події останнього місяця і, що зараз вона не знає, як їй бути далі. Дарина ж, уважно вислухав її, розказала про домагання свого брата Ізяслава та про загибель свого діда і запропонувала разом добратись до Новограда, де княжив Володимир. Зітхнувши, Ізана сказала, що спочатку їй необхідно серйозно переговорити із Проклом, а потім вже щось вирішувати. Та невдовзі їх зборов сон і вони, неспокійно крутячись, заснули.
Маг Мальфар і магістр Роман розмістились в одній кімнаті. Молодий магістр підозрював, що маг мав намір поговорити з ним та і в нього виникло багато запитань до господаря. Роман перший не витримав і звернувся до Мальфара.
– Мальфар, у мене до вас багато питань, – сказав він, збивши подушку і усівшись на ліжко. – Я розумію, що вам хочеться допомогти хлопцеві вернутись додому, та Кинджал Пророків це святиня нашої церкви і необхідно його повернути до ордену, щоб він слугував нашим віруючим. Ви ж вірите в Єдиного, то чи не краще повернути кинджал церкві?
– Роман, я розумію твоє прагнення повернути цю річ до церкви але спочатку дай мені відповідь, чому Феофан так наполегливо домагається цього кинджала? – сказав маг, сівши на стілець.
– Як чому? Це наша реліквія і можливо вона допоможе подорожувати іншими світами, а це означає ми зможемо нести правду Єдиного бога в ці світи.
– Багато хто пробував здійснити ці подорожі та нічого в них не вийшло. Нам ще треба дізнатись більше про навколишній наш світ, перед тим як ми зможемо добратись до інших.
– А Ярослав? Він же зумів, значить і ми зможемо, – не погодився Роман.
– Це особливий випадок і зовсім незрозумілий. Я до сих пір не впевнений в тому, що це пов’язано із кинджалом але перевірити треба.
– Ось чому нам потрібно вивчити цей кинджал. Тут іде річ не про магістра Феофана, який мені ніколи не подобався, і якому цей кинджал точно не дістанеться, а про можливість вивчення його нашим орденом.
– Магістр, ти чув легенду про місто Талім? – раптом запитав маг.
– Дещо чув, – відповів Роман. – Там віруючі вистояли перед навалою тоді ще диких аравських племен. Вони пересвідчились в силі Єдиного бога, коли тисячі віруючих своїми молитвами можуть робити чудеса. А чого ви запитуєте?
– Послухай, що мені розповів очевидець цих подій. Аравські племена оточили невелику гірську фортецю Талім, їм потрібно було захопити його, щоб прорватись на перевал і спуститись в долину для грабування. В Талімі були не лише еллінці але і арави, і славени, які прийняли віру в Єдиного та навряд чи вони могли довго протриматися, ворогів було так багато. На їх щастя в фортеці знаходились п’ять Пророків – Еманол, Куртан, Танрон, Манфус і Еліра. Пророки пообіцяли захисникам Таліма, що через три дні до них прибуде поміч. Три дні захисники мужньо відбивали напад ворогів, а на четвертий день їх залишки піднялись на стіни і побачили незчисленні аравські війська, які готувались на вирішальний штурм. Захисники Таліма впали на коліна і почали молитись Єдиному. Ворог пішов на приступ, здавалось все скоро скінчиться. Та раптом із найвищої вежі міста вдарив вогненний промінь і за мить спалив майже половину військ аравів. Це було жахливо. Дим чорним стовпом піднявся до самого неба і заволок його, сонця майже не було видно, сморід від згорілих тіл людей і коней не давав дихати. Арави не витримали цього жаху і кинулись тікати. Це їх пізніше переконало в могутності Єдиного бога і з часом вони прийшли до його віри та ще й стали найбільшими запеклими прибічниками.
– Можливо, що все так і відбувалось. Та що ви хочете цим сказати? – зітнув плечима магістр.
– Слухай далі. Цей очевидець, повір мені, я маю вагомі причини довіряти йому, розповів, що Пророки використали Вогненний щит. Три дні Вогненний щит лежав під палючим сонцем на вежі, потім вони прикріпили до його середини зелений кристал, відомий нам тепер як камінь друїдів, вставили в спеціальний отвір кинджали і закріпили їх піхвами. Вранці четвертого дня Пророки Еманол і Манфус піднялись на вежу. Коли вороги пішли на приступ, вони направили на них щит і з кристала вирвався промінь, який за десяток секунд спалив половину аравських військ.
– І що це означає? – оторопіло запитав Роман.
– А це означає, що магістр Феофан робить спробу зібрати цю страшну зброю знову, здається він знає як користуватись нею.
– Боже мій, – прошептав магістр, – та ж це така могутня зброя.
– Ти знаєш, що Вогненний щит був у Персидії в храмі вогнепоклонників, зелений кристал у кельтських друїдів, один із трьох кинджалів, Кинджал Пітьми перебував на землях кафрів і лише два – Кинджал Пророків і Кинджал Еліри знаходились в ордені Зірки. Більше двадцяти років тому я дізнався, що хтось пробує все зібрати в одні руки.
– Феофан?!
– Так. За ці роки він отримав всі речі, окрім Кинджала Пророків.
– Це ви його викрали?
– Не просто викрав, а замінив на точнісінько такий чи майже такий, сподівався, що Феофан не здогадається. Справжній кинджал я вирішив віддати одному магу, відомому як волхв Олег, та в силу різних причин він загубився і я мав надію, що назавжди.
– То виходить Пророки самі розкидали ці речі по різним куточкам землі, давши їх різним племенам, щоб їх не могли використати, – задумливо проговорив магістр.
– Вони добре розуміли, що це дуже жахлива зброя, щоб довірити її одній людині чи одному племені.
– Зрозуміло, що магістр Феофан хоче використати цю зброю. Але проти кого?
– Не знаю. Та які б у нього не були цілі, зброя не повинна бути зібраною, тому що наслідки можуть бути жахливими.
– І що ви хочете зробити?
– Я хочу, Романе, спробувати відправити цього прибульця з кинджалом знову в його світ.
– Чесно кажучи, не знаю, що і відповісти. З одного боку ця зброя жахлива, а з іншого, ніхто не знає, можливо, вона нам повинна колись пригодитися. Якщо Пророки захотіли б, то вони просто знищили ці речі.
– Тому і я не зміг просто знищити кинджал, – зітхнув Мальфар.
– Тоді краще сховати його разом із піхвами.
– Можливо, та не знаю. А якщо хтось знайде? Це повинно бути дуже надійне місце.
– Давайте, Мальфар, порозмислимо над цим і поки не будемо спішити приймати рішення.
– Добре, – погодився маг і запитав. – Скажи ти довіряєш Проклу? На скільки мені відомо, саме він роздобув Вогненний щит і камінь друїдів для Феофана.
– Я був проти його поїздки з нами але Константан наполіг. Мабуть він вважав, що буде краще тримати його в полі зору.
– А ця дівчина, Ізана, чому вона з вами?
– Ізана закохана у Прокла, котрий виховав її з дитинства, тому вона з нами і ще за неї прохала принцеса Анни, яка перейнялась долею дівчини.
– Зрозуміло. Анна таким чином хоче якось віддячити цій дівчині, – сказав маг.
– Скоріше за все, – погодився Роман.
– Так, дивна зібралась у нас команда, – задумливо промовив Мальфар.
– Згоден. І все відбувається навколо Кинджала Пророків.
Переговоривши ще кілька хвилин, вони загасили свічку і лягли спати. Та Роман довго не міг заснути, думав, що йому робити, як бути далі. Просто викрасти кинджал і втекти він не міг, щось стримувало магістра і це суперечило його натурі та, правду кажучи, цього хлопця теж було жаль. Константан послав свого племінника лише за тим щоб цей кинджал не дістався Феофану, можливо у Великого магістра були якісь підозри, що до свого старого приятеля. Роман вирішив поки плисти за течією, а потім видно буде.
***
Гості прокинулись рано вранці, при перших променях сонця, нашвидку привели себе в порядок і щільно поснідали їжею приготовленою старим хазаром. Майша показав себе із кращої сторони, вставши раніше всіх, він приготовив дуже смачний сніданок.
– Ну що, тепер потрібно зайнятись перевдяганням, – сказав Мальфар, підвівшись із-за столу.
– З кого почнемо? – посміхнувся Прокл і допив кухоль духмяного медовару.
– Зараз Майша принесе хазарські наряди і ви перетворитесь у купців.
– А я? – поцікавився гном, доїдаючи смажене м’ясо.
– Ти будеш слугою і охоронником, що приїхав з нами із Хазарії.
Дартаз звично покуйовдив бороду але промовчав. Через годину майже всі були одягнені у візерунчасті халати хазарів. Роман із Проклом стали хазарськими купцями, Ізана їх служницею, а гном – охоронником. Дарину знову передягли в хлопчика, маг її трохи підмалював, навівши легкі вусики. Ярослав залишився таким же, який і був, халата такого розміру йому не знайшлось. Сам же маг, підстригши довгу сиву бороду, покрасив її в чорний колір і теж перетворився у купця. Одягся він досить кричуще, в багаті хазарські одежі, обвішав себе золотими прикрасами, а тюрбан на його голові був самий більший, тепер в ньому впізнати мага було майже неможливо.
– Ми хазарські купці, котрі наняли дружинників для супроводження, тут так часто роблять, своєрідний побічний дохід. Ярослав і Дарина мої племінники, а ви Роман із Проклом мої товариші у торгівлі. Дартаз охоронник, гномів часто наймають для цієї справи, а Ізана просто служниця. Зрозуміло?
– Так, – за всіх відповів Роман, пробуючи глибше натягнути на голову тюрбан.
– Розмовляти буду я, хазарську мову добре знаю, а вам краще мовчати.
Вони стали чекати. Майша зніс кілька валіз Мальфара і поставив біля дверей. Сам же знову пішов на кухню, приготувати щось свіженьке в дорогу. Пройшла година, а Тобіас не з’являвся, всі потрохи почали нервувати. Дарина шепталась з Ізаною, Прокл спокійно сидів, лише Ярослав із Романом часто вставали і ходили по кімнаті. Мальфар тримав в руці покритий різьбою посох і щось розглядував на ньому.
– Може щось трапилось, – не втерпів гном. – Давайте пройдемо до ріки, там ми залишили човен.
– Ні, почекаємо, – сказав маг.
Їм довелося просидіти ще години дві доки не пролунав стукіт у двері. Маг сам відчинив Тобіасу. Латинянин зайшов до кімнати і посміхнувся, побачивши напружені погляди.
– Все гаразд. Десь за годину під’їдуть десяток дружинників Туровця. Вони приведуть коней для вас і відведуть до південних брам, там ви приєднаєтесь до сотні із тисячі Туровця та виїдете з міста.
– А куди вони направляються? – запитав магістр.
– Вони їдуть до застави на південних рубежах, змінити там сторожу.
– Нам же треба на північ, – нахмурився Мальфар.
– Ви трохи проїдете з ними, а потім з десятком дружинників об’їдете Кийград і виїдете до маленького містечка Жорстін. Звідти ви можете поїхати куди завгодно.
– Зрозуміло.
– Скажіть, маг Мальфар ви допоможете мені повернутись додому? – запитав трохи хвилюючись Ярослав.
– Спробую, – відповів маг. – Та Кинджал Пророків тобі можливо прийдеться залишити.
– А як же без нього у вас вийде відправити мене додому?
– Побачимо. Виберемось з міста, тоді поговоримо.
Через годину, в супроводі десятьох мовчазних дружинників, вони виїхали до широкої вулиці, де на них чекала сотня вершників. Серед них виділявся богатирською статурою Муровець, брат Златки, він сидів на великому жеребці чорної масті.
– Ого! Муровець їде з нами, – не втримав здивування маг.
– Його попрохала Златка, – пояснив Тобіас. – Я вас не буду проводжати, а вернусь до Майши, закрию дім і заберу його із собою. Вночі було неспокійно, кількох хазарських купців пограбували і вбили двох гномів, волхвів із братства Ведмедів все більше прибуває до Кийграда.
– Щасливо тобі, мої вітання твоїй нареченій і тисяцькому, – сказав Мальфар.
– І вам хай щастить, – відповів той. – Якби не моя Златка поїхав би з вами. Буде можливість, дайте вісточку.
В оточенні дружинників вони поступово під’їхали до південних брам. Рідкі перехожі майже не звертали на них увагу, вони вітали місцевого улюбленця богатиря Муровця. І дійсно його не можливо було не примітити, справжній велетень у сріблястих латах, з великим мечем на поясі та булавою в лівій руці, з окованим залізом щитом на спині. Він добродушною посмішкою зустрічав вигуки городян. Південну браму охороняли теж воїни Туровця, тому вони без перешкод минули їх.
Від’їхавши кілька верст від міста вони розділились. Сотня поскакала на заставу до Дикого поля, а Мальфар зі своїми супутниками та десятком дружинників на чолі з Муровцем до Жорстіна.
Дорога була напрочуд спокійною, зустріли вони лише декілька селянських підвід. Ярослав із Муромцем іноді кидали погляд один на одного, міряючи хто виглядає міцніше. Якщо Муровець і уступав хлопцеві в рості то лише трішечки, а в плечах він був явно ширше. Але вони так і не наважились заговорити. Ярослав весь час був поряд із Дариною і не хотів щоб хтось необачно її викрив. Єдиним, хто не замовкав весь шлях, був гном Дартаз. Він швидко знайшов спільну мову із дружинниками і вони дружно сміялись над його небилицями.
Вечором їх загін дістався Жорстіна. Дружинники вирішили заночувати в містечку та зранку повернутись до Кийграда, а семеро вершників не заїхавши до Жорстіна поскакали далі. Попереду їхали Прокл із гномом, потім Ізана і Дарина, а далі Мальфар з Ярославом і магістром, за ними ж два коня з поклажею. Вони скакали доки зовсім не стемніло, тоді завернули до лісу і вирішили заночувати. Багаття не розводили, літня ніч була теплою, навіть трішки задушливою. Розсідлали коней, стриножили їх і пустили пастись на невеликій галявині, а самі уляглись під молодим ясенем. Вартували по черзі, спочатку Ярослав і Прокл, а на світанку Дартаз. Дорога добре втомила мандрівників, тому вони відразу полягали спати і заснули майже миттєво.
37
Вранці, коли мандрівники нашвидкуруч привели себе в порядок і сіли снідати, Мальфар сказав.
– Тепер, коли нам вдалося вибратись із Кийграда, ми повинні вирішити, що нам робити далі.
– Ми з Ярославом повертаємось до нашої лісової хатини, – першим почав Дартаз. – А тебе, Мальфар, просимо поїхати з нами і спробувати допомогти Ярославу повернутись додому.
– А як же кинджал? – не витримав магістр і поглянув на хлопця, той торкнувся кинджала.
– Він нам не потрібен, – сказав гном, заспокійливо поклавши руку на плече Ярослава. – Може він допоможе відкрити ворота до його світу, тоді забирайте цей кинджал.
– А що ти знаєш про ці ворота? – зацікавився маг.
– Чув легенди про Браму до інших світів. Біля моєї хатини на берегу озера є руїни якогось древнього храму, можливо в них знаходяться саме ці ворота і тому Ярослав опинився там.
– Цікаво, – проговорив Мальфар і додав. – Романе, ти не турбуйся, можливо вдасться відправити хлопця і залишити тут кинджал. Треба спробувати.
– Тоді я їду з вами, – відповів магістр.
– А ви що надумали? – маг звернувся до Прокла з Ізаною.
– Поїдемо до Новограда, – відповіла Ізана, кинувши погляд на мовчазного Прокла. – Супроводимо Дарину до її брата Володимира.
Ярослав нишком поглянув на княжну, яка задумливо сиділа і дивилась собі під ноги. Серце в нього раптом защеміло.
– Ви можете поїхати з нами, – сказав він трохи схвильовано. – Наскільки я зрозумів, впевненості, що у нас все вийде – немає і ми потім могли би разом відправитись до Новограда. Все ж буде безпечніше. Як ти вважаєш, Дарино?
Гном здивовано подивився на хлопця, покуйовдив бороду але промовчав. Мальфар хмикнув. Ізана торкнулась руки Дарини, та підвела голову і зустрілась поглядом із Ярославом.
– Добре, – тихо погодилась княжна. – Все одно спішити мені нікуди, я не знаю чи буде мені краще у Володимира.
– Згода, поїдемо всі разом, – подав голос Прокл. – Цікаво буде на все це поглянути. Сподіваюсь, Ярославе, тобі пощастить повернутись додому.
– Ну що ж, якщо ми всі їдемо до хатини Дартаза, потрібно зняти ці хазарські одежі і стати просто подорожніми, – підвів риску розмові Мальфар.
Всі мовчки погодились, один магістр не дуже був радий цьому рішенню, він до кінця не довіряв Проклу. Та що поробиш і він теж почав перевдягатись. Перевдягнувшись, мандрівники запрягли своїх коней.
– Дідько мене забери! – вилаявся гном, залазячи на коня. – Гноми не створені для їзди на цих створіннях, за тиждень моя сідниця стане камінною.
– А що краще бігти тримаючись за хвіст коняки, – весело засміявся Ярослав, він дуже зрадів, що Дарина їде з ним.
– Ти ще не знаєш, скільки гном може пройти пішки, – пробурчав Дартаз. – Гноми найкращі піші воїни у світі!
– Анітрохи не сумніваюсь, – сказав хлопець і заскочив на свого коня. – Та мені здається на конях все-таки буде швидше.
За годину вони знову їхали дорогою на північ. Ярослав, Прокл, Дартаз і Роман були в латах і при повному озброєнні. Виглядали вони, як невеликий загін воїнів, які супроводжували купця, цю роль на себе взяв знову Мальфар, з його двома дочками.
Попереду їхали Прокл із гномом, вони про щось неспішно розмовляли, точніше Дартаз пробував розговорити задумливого крадія. Дарина і Ізана навпаки жваво про щось тараторили. Як тільки княжна вирішила поїхати разом із Ярославом, вона трішки повеселішала і часто кидала погляд назад, спостерігаючи, як Мальфар та Роман розпитували у хлопця про його рідний світ. Той напружуючи всю свою уяву, старався задовольнити їх цікавість, підшукуючи для них зрозумілі слова.
– Ну все, Романе, на сьогодні досить мучити хлопця своїми запитаннями, нехай трохи перепочине, а то бач, як спітнів, – весело проговорив Мальфар до магістра.
– Добре, – погодився той, здивовано поглянувши на мага, чого б це він так звеселів. – Бачу у вас покращав настрій.
– Атож, – посміхнувся Мальфар. – Можна сказати, що ти Ярослав повернув мені віру в майбутнє.
– Як це? – здивувався хлопець і витер спітніле чоло.
– Розумієте в нашому світі діють закони магії, точніше діяли, зараз магія майже зникла, – зітхнув маг. – Скажіть, як пережити це чоловіку, котрий сотні років мав справу з цією силою, вивчав її і використовував, а вона, звісно магія, за останні двісті років зійшла нанівець. Скажу чесно, для мене це було дуже боляче, особливо думаючи про майбутнє людства.
– А до чого тут Ярослав? – поцікавився магістр.
– Так він же розповів про свій світ де зовсім немає магії, за те з’явилась нова сила – наука, яка і далі допомагає вирішувати проблеми людства. Чи не так Ярослав?
– Схоже, що так, – хитнув головою юнак.
– Ось бачите і я тепер маю надію, що у нашому світі відбудеться теж саме, на зміну магії прийде наука. До речі, магістр, поява П’ятнадцяти Пророків зовсім не випадкова, вони дали новий поштовх розвитку, скажімо так, нашої цивілізації. Всім же відомо, що Пророки не користувались магією, скоріше за все це була наука, про яку так чудово розповів нам наш юний друг.
– Про це ж саме віруючі в Єдиного Творця давно твердять, – сказав Роман.
– Скажіть, Мальфар, а маги теж вірять у Єдиного бога? – запитав Ярослав.
– Що значить теж, – весело обурився маг. – Та нам про це давно відомо, ще до появи Пророків, недаремно багато магів допомагали їм. Тільки тепер мені стало зрозумілим, що вони напівсвідомо зрозуміли про новий етап розвитку людства.
Він замовк, а потім підморгнув магістру.
– Був час, коли і я став магістром ордену Зірки, зробивши багато корисного для нього. Недаремно тодішнє моє ім’я записано золотими скрижалями в історії ордену.
– Це могло бути, – відповів на запитальний погляд Ярослава Роман. – Свого часу маги багато зробили для становлення нашого ордену. Та зараз їх серед нас майже не залишилось.
– Зовсім не залишилось, я маю на увазі справжніх магів, – підняв вказівний палець Мальфар.
– А хто це справжні маги? – поцікавився хлопець.
– Це ті в роду яких одні лише маги і живуть вони сотні, а то тисячі років. На жаль, діти в них народжуються дуже рідко.
– А чому?
– Не знаю, можливо це плата за магічну силу. Хоча багато тисяч років тому було інакше та після появи на небі Прани все змінилось.
– А ви справжній маг?
– Так.
– А батько ваш живий?
– Можливо, – спохмурнів Мальфар. – Та не будемо про це.
– Перепрошую, – зніяковів Ярослав.
– Ладно, – махнув рукою маг. – Може тебе щось інше цікавить?
– Не знаю навіть, розкажіть тоді про Творця, – попрохав хлопець.
– В наших дуже древніх книгах сказано, що давним-давно, коли не було ні простору, ні часу, з’явилось щось чи хтось. Скільки часу минуло невідомо та несподівано воно вирішило творити. Так з’явився Творець. Він став плодом чи можливо яйцем і за мить з нього виросло дерево Всесвіту. Схоже на о той молодий розлогий дуб.
Мальфар вказав пальцем на дерево попереду їх.
– Дерево Всесвіту росло, збільшувалось, в ньому з’явились зірки з планетами і багато чого іншого. Творець створив собі Безсмертних помічників і наділив їх великою силою, з їх допомогою населив Всесвіт величезною кількістю різноманітних живих створінь. Та цього йому здалося замало і він вирішив сам пересилитись у створений їм Всесвіт. Для цього він створив людину, в яку вселив свій дух і люди стали його очима в цих світах. А світів у Всесвіті безліч і він поступово розчинився в людях. Його Безсмертні помічники побачили, що Творець покинув їх і став жити мільйонами життів, розлетілись по різним світам, стаючи там місцевими божками. Вони почали сперечатись між собою і навіть воювати, хотіли щоб якнайбільше людей, а значить і дух творця поклонялись їм, тоді Безсмертні становились сильнішими і могли хизуватись один перед одним.
– Тут ми дещо незгодні, – не стримався магістр. – Єдиний бог не розчинився в людях, а як би заснув і скрізь сон спостерігає за нами, чекаючи на пробудження. Творець прокинеться, коли люди увірують в нього, тоді відбудеться Справедливий Суд Божий і кожна людина отримує по своїм діянням.
– А як же мертві, вони теж пробудяться? – поцікавився Ярослав.
– Що значить мертві, людина не вмирає, просто її душа переноситься до іншого світу і відтворюється в іншій людині. Якщо людина жила праведно, вона знову відроджується в доброму і світлому світі, а якщо ні, то це буде світ пітьми і страждань, де треба очистити свою душу від бруду.
– І скільки це триватиме?
– Для нас можливо безкінечно довго, а для Єдиного бога – одна мить, – відповів Роман.
– Тоді, як же я зміг потрапити сюди? – запитав хлопець.
– А що тут дивного? – втрутився Мальфар. – Просто наші світи виросли із однієї гілки Всесвіту і, скоріше за все, роз’єднались зовсім недавно. Щось колихнуло їх, вони зблизились і ти перенісся до цього світу. Це як комаха, котра несподівано з однієї гілки звалилась і впала на іншу, пройшло майже миттєво.
– Виходить люди можуть подорожувати світами?
– Безсмертні створили Брами Світів, де це можна зробити. Вони і самі так подорожують і переносять цілі народи, які поклоняються їм, – сказав маг.
– Якщо люди в усьому світі увірують щиро у Єдиного бога то Безсмертним дорога буде закрита до них і почнеться Золотий вік людства, – вставив Роман. – Тому ми і проповідуємо нашу віру але не можна насильно заставити людей повірити, треба щоб вони самі прийшли до віри в Єдиного.
– А ці Безсмертні вони перешкоджають цьому?
– Так. Та вони не можуть діяти відкрито, а тільки через інших людей. Якщо вони переходять в тіло людини, то стають смертні, тому роблять це вони рідко, здебільше спокушають людину різними благами і наділяють якимось властивостями, щоб вони могли проповідувати за для них.
– Дивно, у моєму світі багато релігій, хоча майже всі вірять в одного бога і лише поклоняються йому по-різному, – промовив задумливо Ярослав.
– Коли ці релігії об’єднаються, тоді і наступить для вас Золотий вік, – сказав повчально магістр. – Теж саме і у нас.
– Ці релігії говорять про рай для праведників, який на небі і пекло для грішників, що під землею. Можливо це якісь світи?
– Можливо, – зітнув плечима Роман.
– Дехто із великих магів стверджував, що дерево Всесвіту росте в двох напрямках, одне тягнеться до світла, а інше до пітьми. Так що все може бути, хоча особисто я думаю, що це дурниця, – проговорив Мальфар і додав. – Будемо сподіватись, що нам вдасться відправити тебе назад, до твого світу, хоч зробити це буде дуже важко.
Ярослав замислився над перипетіями своєї долі. Його супутникам теж перехотілось розмовляти і вони мовчки їхали далі, думаючи про своє.
Ізана розповідала щось смішне Дарині і та весело сміялась. Гном нахилився до Прокла і сказав кілька слів, той кивнув головою. Видно поступово в них зав’язались дружні стосунки, можна навіть сказати, що вони чимось були схожі між собою, такі ж одинаки. Раптом Дартаз притримав свого коня і підняв руку. Всі насторожились. Із лісу назустріч їм вийшли троє озброєних людей і перекрили дорогу.
– Стійте, – наказав один із них, сивоусий воїн. – Хто ви і куди їдете?
– А сам ти хто такий щоб нас запитувати? – похмуро відгризнувся гном.
– Спокійно, – промовив сивоусий, – на вас націлені стріли так що відповідайте ввічливо.
Ярослав закрутив головою, пробуючи побачити у лісових хащах лучників але нікого не було видно. Мальфар трішки виїхав вперед і сказав.
– Я купець і по своїм справам їду до Новограду. Не знаю хто ви, та ви не схожі на розбійників.
– Ми не розбійники, а дружинники князя Ярополка і теж направляємося до Новограда. Нам потрібні ваші коні.
– Нам вони теж потрібні, – спокійно сказав Прокл, дивлячись в очі сивоусому.
– Ви зможете купити їх собі у селищі, верст десять звідси. Грабувати вас ми не будемо.
– А що ж ви самі не купите? – запитав маг.
– Там дружинники Ізяслава, цього братовбивця. Так що злізайте з коней і без дурниць, – погрозливо наказав воїн.
– Здається мені, що у вас там засів лише один лучник і ви хочете взяти нас на переляк, – насмішливо сказав Мальфар.
Сивоусий зло примружив очі і відповів.
– Досить і однієї стріли для твоєї дочки. Так що накажи своїм воїнам злізти з коней.
– На жаль нам самим потрібні ці коні, – похитав головою маг.
Ярослав нарешті здогадався і трохи підвівши голову, побачив на високому старому дубі, що навис над дорогою, лучника. Той цілився прямо в Дарину. Хлопець напружився і почав потихеньку тягнутись до кинджала на поясі. Тут Дарина промовила до нападників.
– Я – дочка князя Святослава і сестра Ярополка, Дарина. Ми теж тікаємо від Ізяслава так що нам дуже необхідні ці коні.
– Не знаю, чи ти правду кажеш, але нам потрібні лише ваші коні. Не бійтесь ми не заподіємо вам зле, якщо віддасте коней.
В цю мить Прокл розпрямився і кинув із двох рук маленькі ножі, які полетіли до крони дуба. Почувся зойк і на землю впали два чоловіка. Гном миттєво сплигнув з коня і підскочив до сивоусого. Той вихопив меч і схрестив його із сокирою Дартаза. Знову змах обох рук Прокла і два товариша сивоусого впали із ножами в горлі. Роман вихопив меч і поскакав на підмогу гному та не встиг. Той вибив меч у противника і розкроїв йому голову так, що дві половинки його шолома покотились по траві. Ярослав тільки встиг витягнути кинджал, коли все закінчилось. Він поглянув на дівчат, Ізана з кинджалами в обох руках насторожено крутила головою, а Дарина так і залишилась приголомшено сидіти, спостерігаючи за миттєвою схваткою.
– Прокл, – зітхнув Мальфар, – здається ти трохи поспішив, ми могли домовитись з ними.
Той зліз з коня і підійшовши до вбитих зібрав свої кидальні ножі. Випростувавшись, він сказав.
– Не люблю бути під прицілом.
– Вони хотіли лише коней, – гнівно сказала Дарина. – Їх самих переслідували дружинники Ізяслава, ми могли з ними поговорити і переконати, що ми їм не вороги. Ці люди пробирались до князя Володимира і могли поїхати з нами.
– Заспокойтесь, Дарина, – промовив магістр. – що зроблено, то зроблено.
– Вам легко казати, а це мій народ, – зціпила зуби княжна.
До неї під’їхала Ізана і почала щось тихо казати, заспокоюючи її. Прокл з гномом відтягнули трупи до кущів і накрили зрубаними гілками. Потім сіли на коней і їх маленький загін знову продовжив свій шлях.
Ярослав порівнявся із Дартазом і Проклом.
– Як це вам вдалось, так швидко розправитись з ними? – запитав він.
– Дартаз їх раніше помітив, – сказав Прокл. – І ми зупинились, щоб лучники не опинились у нас за спиною, а то б вони нас перестріляли, як куріпок.
– А що домовитись з ними було неможливо? – нерішуче запитав хлопець.
– Ярославе, вони забрали б наших коней, а потім і нас пограбували, могли і вбити. Як можна повірити на слово незнайомим людям? – відповів гном.
– А чому вони не стріляли перші?
– По-перше не так просто поцілити, а по-друге ми могли від них утекти. Як би вони тоді нас догнали?
Ярослав кивнув головою, хотів ще щось запитати та передумав і, відставши, приєднався до Романа. Хлопець з тугою згадав про свою домівку і вирішив все зробити, щоб повернутись додому.
38
Князь Ізяслав сидів за столом із воєводою Щербанем і рвав руками, ще гаряче м’ясо кабанчика, допомагаючи собі гострим хазарським кинджалом. Він тільки повернувся із Ярополкового терему, де вершив суд над прибічниками свого брата. Більшість з яких тут же прирізали та декому Ізяслав залишив життя, взявши із них клятву на вірність. Якщо добре подумати, треба було всіх порішити та це могло визвати ускладнення із їх родичами, тому він стримався. Ще не час. Треба спочатку поховати батька і брата, справивши їм велику тризну з багатими дарами богам, щоб трохи умилостивити їх. Старійшина волхвів Горюн знову наполягає на принесенні цнотливих дівчат в жертву Перуну. Ну ще зрозуміло полонених, а дівчат то навіщо? Точно, цей волхв навіжений і трохи не сповна розуму але без нього поки що не можна.
Щербань, який не був такий голодний і пив лише холодне пиво, спостерігав за князем, котрий їв, рвучи м’ясо, наче вовк. Нарешті наситившись, Ізяслав смачно ригнув і випив повний кухоль вина.
– Ну що там у тебе? – поцікавився князь.
– Все гаразд. Городяни сидять принишклі, багато купців виїхало із міста, ті ж хто залишився пережидають, коли все заспокоїться. Торгівлі, правда, майже немає.
– Купців чіпати не можна, я потім з ними переговорю. А тобі скажу, що все залишиться, як при моєму батькові.
– Мені можеш не казати, князь, – сказав воєвода. – Тільки треба трохи заспокоїти братство Ведмедя.
– А що таке?
– Вони почали вбивати віруючих в Єдиного бога та це ще нічого, братство добралось до купців. Вчора вночі напали на подвір’я купця Білімтаза і всіх там повбивали.
– Білімтаз це той гном, що торгує зброєю? – нахмурився Ізяслав.
– Так. Чомусь братство задалось цілю винищити всіх гномів. Потім можливо перекинуться на інших.
– Мені це теж не подобається. Наскільки я пам’ятаю, мій батько, князь Святослав, мав дружні стосунки з купцем Білімтазом, той доставляв йому зброю і непогану, треба віддати йому належне.
– Тому він і не виїхав з міста, мав надію, що його це не торкнеться, – промовив трішки сердито Щербань і додав роздратовано. – З гномом знаходились п’ятеро моїх дружинників, яких теж вбили.
– Зрозуміло, я переговорю з Горюном. Ну, а що говорять про смерть мого брата Ярополка?
– Балакають різне, здебільше, що ти наказав його вбити, – досить сміло сказав воєвода.
– Повір мені це не правда, – зітхнув князь. – Сам подумай, для чого мені треба було випускати його з великокняжого терему, щоб потім вбивати на вулиці. Це просто дурна випадковість, його б затримали і все але ті бовдури із посольства Венедії, почали його захищати. До речі, облиш ловити венедійських шпигунів, нам зараз не потрібно враждувати із Цареградом.
– Добре.
– І ще одне, в нас торгівельний договір із Цезарією, що в Кийграді їх єдиновірці матимуть можливість вільно молитись, я хочу щоб так і було.
– А братство Ведмедя? – хмикнув Щербань.
– Це тимчасово, – зло усміхнувся Ізяслав і наповнив свій келих вином.
В двері легенько постукали і відразу на порозі з’явився одноокий воїн, сотник особистої охорони князя – Вепр.
– Князь, прибув волхв Горюн.
– Хай заходить, – сказав Ізяслав і витерши руки об рушник встав із-за стола.
– Князь? – запитально поглянув воєвода, теж підвівшись.
– Залишайся, ти мені ще потрібний.
Двері у великокняжу світлицю широко розчахнулись і зайшов старійшина волхвів Горюн в супроводі двох воїнів із братства Ведмедя. За ним показався Вепр із двома дружинниками, вони залишились стояти біля дверей. Непомітною тінню до світлиці прослизнув згорблений старик весь в амулетах із пучків трав і присів на стілець, неподалік від вікна. Це був чаклун Свудрог, який ще служив діду Ізяслава – князю Ігорю. Його обов’язком було слідкувати, щоб князя ніхто не зачарував і він добре знав свою справу. Братство Ведмедя недолюблювало його але намагались не зачіпати, побоюючись його чаклунства.
– Здраствуй, Горюн, – доброзичливо посміхаючись привітався князь, направляючись назустріч волхву. – Приємна несподіванка, не очікував сьогодні на зустріч з тобою.
– Здоров був, князь Ізяслав, – пробурмотав той і зиркнув на Щербаня, він терпіти не міг цього пузатого воєводу.
– Можливо приєднаєшся до нашого столу, – запропонував князь.
– Ні, спасибі, діло є до тебе, – відказався Горюн.
– Що за діло?
– Справа в тім, що загинув Врон із братства.
– Знаю такого, він поїхав з моїми дружинниками до Боброва, – миттєво спохмурнів Ізяслав. – А що трапилось?
– Поки не знаємо але в живих його немає. Ти ж знаєш між братами є свій чаклунський зв’язок.
– Що ти пропонуєш?
– Треба послати когось дізнатись, що трапилось. Братство відправляє десятьох своїх братів.
– Мене це теж турбує, – замислено проказав князь. – Я пошлю з ними сотню дружинників. Вибирай любого сотника.
– Спасибі, князь. Якщо можна пошли сотню Курія із кийградської дружини.
– Добре, я накажу йому збиратися до від’їзду. І ще щось?
– Все, поки. А зараз, пробач мені, піду готуватися до заупокійної тризни по князям Святославу і Ярополку... Ти часом не передумав, може принесемо в жертву незайманих дівчат, Перун був би дуже задоволений, – поглянув в очі Ізяславу волхв.
– Ти що, – посміхнувся той, – у мене знаєш скільки не жонатих дружинників. Хай краще народжують нових воїнів на славу Перуну.
Горюн злегка вклонився і хотів вже піти, коли князь сказав йому вслід.
– Старійшина, ти б притримав братство, ще не час діяти так жорстоко, а то вони всіх купців мені налякають.
– Братство очищає від скверни наш народ і навертає до заповідей наших предків, – відповів вже біля дверей Горюн. – А прийшлим купцям не завадило б виділити окреме місце від наших.
– Ти бачив таке, – зло скривився Ізяслав, коли за волхвом і його супровідниками зачинились двері.
– Дійсно, я вперше бачу щоб Горюн приходив до тебе з охороною, – розвів руками Щербань.
– Та я не про це, – хмикнув князь і підійшов до вікна.
До нього приєднався воєвода і вони мовчки слідкували за тим, як старійшина волхвів бога Перуна з десятком воїнів із братства Ведмедя залишили великокняже подвір’я. Свудрог, що здавалось, задрімав сидячи на стільці, підвівся і вийшов тихенько із світлиці. Ізяслав відійшов від вікна, глянувши на воєводу, запитав.
– А цей сотник Курій, хто він?
– Балакають він родич Врона, що із братства. Якого хтось, здається, вбив.
– І багато в тебе сотників в котрих є родичі в братстві?
– Ще парочку і все. Більшість дружинників недолюблюють братство цих відьмаків.
Ізяслав знову присів до столу, налив вина собі і Щербаню, котрий підсів до нього. Вони випили.
– Воєвода, ти сказав, що братство заполонило місто?
– Так.
– І скільки їх?
– Десь близько тисячі, може трішки більше, – потиснув плечима Щербань.
– А в тебе скільки воїнів?
– П’ять тисяч.
– І моїх дружинників ще дві. Я думаю цього буде досить, – замислено поглянув на воєводу князь.
– Дай тільки наказ, – зраділо стрепенувся той. – Багато городян їх терпіти не можуть, вони теж приєднаються.
– Ще не час, друже, ще не час.
***
Вечором із північних воріт Кийграда виїхала сотня Курія і десять воїнів із братства Ведмедя. Вони пришпорили своїх коней і поскакали на північ до Боброва. Першим їхав Курій, худорлявий воїн із пишними вусами, а поряд з ним похилого віку чоловік у ведмежій шкурі, котрий був рідним дядьком Врона. Його звали Опанасом і він займав досить значне місце в братстві Ведмедя. Очі Опанаса люто палали, він жадав помсти за свого племінника, якого виховував з дитинства, наче рідного сина.
