Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43883
Рецензій: 85485

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Сантименти

© Гнат Дарнишин, 27-01-2016
Чомусь дуже люблю прикладати вухо до чола своєї  коханої. В тому є своя таїна, особливо коли їдеш в електричці. Гуркіт коліс, метушливий рейвах у вагоні, погляди, пальці, каблучки, валізи, сморід поту... А ти сидиш і слухаєш – всю ту какофонію крізь її голову. Навіть моторошно інколи стає. Проте...
- Ти вмієш грати на альті, - запитала вона ледь тремтливим     голосом?
- Я вмію писати вірші, - відповів він іронічно...
З того все й почалося...

Так вже трапилось, що виказувати чужі секрети набагато легше, аніж свої, але  я нікого не  зрадив... Я виконав тільки доручення.


Одразу зізнаюсь, що я навряд доживу і до 25 років... Часом про це лячно думати, але моя хвороба не виліковна. Лікарі кажуть: протягну рік, а то й менше. Ще ці кляті електрички в печінки в’їлися! Ненавиджу електрички, слово честі. В них завжди страшенні протяги й смердить сечею. А публіка... Ну, подивіться хоча б на того легеня: не п’є, не палить, займається онанізмом щосереди і вважає, що таких бухгалтерів як він, світ ще не бачив. Живе з матусею в однокімнатній квартирі десь на Татарці. Ніколи не був одружений, адже впевнений, що всі жінки лярви. Їсть мало, любить котів, Шнітке й Стівена Кінга. Їде додому з дачі, яку ненавидить, але по дорозі заскочить до Юрія Сергійовича. В таких типів обов’язково є приятель на ймення Юрій Сергійович. Ви запитуєте звідки я все про нього знаю? Розумієте, важко пояснити, проте, мені здається, що я знав це завжди... Це навіть не телепатія, а так... гра. В дитинстві я обожнював роздивлятися пасажирів у транспорті й вигадував собі: хто вони, чим займаються, як живуть. Потім  ділив їх на типи, щось віднімав, щось додавав, словом, вивчав людей день за днем. Зараз я листоноша І, даруйте, грішу тим, що дозволяю собі читати листи. А в них понаписано стільки...
***
Я, Георгій. Приятелі прозивають – Гео. Коли рідні хваляться перед кимсь моїми здобутками, то здебільшого кажуть наступне: “Він народився із компасом у руці – завжди знає куди треба йти”. Аби не виглядати хвальком, зізнаюсь, що я таки дійсно частенько ходжу правильними шляхами. Проте, діставшись до місця призначення, зазвичай, ловлю себе на гадці, що остаточно не розумію, якого дідька було пертися в таку  далечінь і, що власне я маю тут зробити? Моя бабця впевнена, що все це через дитячі комплекси.

Першого комплекса дістав, ще немовлям. Татусь забороняв матері приколисувати мене, тож я погано спав і завжди плакав. Звідси – хронічна неврастенія.

На четвертий день народження я впав і зламав руку. Татусь засмутився, взяв мене за зламану руку й підняв високо над собою. Мовляв,  коли знатимеш,  що таке справжній біль – будеш уважніше... А щоб я не заважав гостям гучним рюмсанням, мене зачинили в батьківській спальні. Відтоді, панічно боюся залишатися сам у закритому  приміщенні.

Якось шестирічним хлопчиком, подивився фільм “Білий Бім, чорне вухо”. Коли песик з того кіно вмер – я почав плакати. Татусеві сподобалось, що в нього росте чуйне дитя, а тому він відтяг мене від телевізора і дав погортати свій армійський фотоальбом. Щоб те гортання не пройшло на марно, він лишив мене самого й настійливо попросив, аби я підрахував скільки разів він на фото у  пілотці, у фуражці й скільки з непокритою головою. Рахував я до ранку. Відтоді, ненавиджу точні науки.

У дев’ять років мені проломили голову шматком шиферу. Вдома був лише татусь. Відтоді  я інколи люблю дивитись на власну кров.

Власне, міг би ще багато чого пригадати, проте чи варто?
***
Обережніше, панні, я з лопатою. З лопатою, кажу, тікай геть! От же ж, корова. Навіщо  мені ваше “вибачте”, треба дивитись куди пхнетесь! П’яна чи що? О, дивіться, яка задниця! Бач, як вихиляє... Ви на 401 в черзі стоїте? Я за вами. От, дідько, де вони понабирали ці мікроавтобуси. Вже дуже, блін, “мікро”: не влізеш. Нормальна там, шановний, гривня! Яку ви мені вранці здачі дали, таку вам зараз і віддаю. Та, обережніше ж лопата! Ну, слава Богу, ми сьогодні поїхали. Де там моя мама Зоя? Осьо. Трохи почитаю.

Здраствуй, Люба!
Така рада, що получила  твоє письмо.  Дід наш зовсім захворів. На таблетках живе і я тоже  плохо себе почуваю. Сеньчин зять б’є бабу і мати. А Галіна Фьодоровна торгує все на лотку. Діду вчора викликали скору. Сказали простатит. А я й не знаю що робити. Напиши мені, чи ти можеш купити кашемірові нитки. Дуже треба, бо у нас нема, а светр діду з них буде гарний. Знаєш, раніше кашеміру китайського було повно, а зараз нема. Чи то дефіцит, чи то я не знаю. Як знайдеш нитки в Києві, купуй і собі. Гарні з них кофти в’яжуться. Моль їх, Люба, зовсім не їсть, а носяться довго й не патраються. А то в мене синтетична кофта була, так вся чисто опатрана стала. Та ти її пам’ятаєш, синя така кофта, з павліном. Дід передає привіт. Він, Люба, з цим простатитом, всіх заколібав. Бігає сцять кожні пів часа. А злий який робиться. То йому каша холодна, то йому чай без сахару. Робити не хоче. Приходив Олєг з пожарки, каже, дід Саша, ходьом до нас сторожем на бензобазу. Не пішов. Каже, я пенсіонер, я хворий, я рибу буду ловить. А оце пішов на рибалку, два карасі спіймав і прийшов п’янючий як смерть. Ліг кричить, що вмирає. Я кажу, падло, скіки можна пить? А він уже й заснув. Була у тьоті Ніни, справляли юбілєй 60 год. Гарно так погуляли, поспівали. Як там Павлік?  Давно не бачила його. Мала Блудниківська вийшла заміж. Зараз в Шепетівкці живе. У нас все дорого. Купила пшона курам давати, а вони не несуться. Дуже переживаю за Дімочку. Нехай кидає ту прастітутку, бо толку не буде. Ти йому мої слова передай. Поцегокались і хвате. Вона ж і курить і матюкається і трусів, Люба, не носить. А як почала стонать, як вони ото у  нас ночували, так дід чуть не оскаженів. Каже, Дімі вранці, шоб у гості їздив, а їбаться вдома їбався. Дуже, Люба, дєдушка наш захворів. Синій весь лежить, мовчить. Отаке. Як там ти? Пиши, буду чекать. Не забудь про нитки. Обнімай Дімочку, Сашу, Зіну. Цілую. Мама Зоя.
***
Читання – сенс мого життя. Француз Буаст казав, що допоки є можливість читати, не можна вважати себе цілковито нещасним – я з ним згоден. Не знаю, скільки прочитав за своє невеличке життя книжок, певно багато, але скільки було листів – пам’ятаю точно. 1372, разом із цим недолугим від мами Зої. До речі, розписалася щось стара: за місяць сьомий лист. Так-так, а сьомий лист за місяць у нас, як правило, не доходить... Суттєвого у ньому нема нічого, тому залишу-но я його собі. Ви здивовані, вважаєте, я фетишист, збоченець, маніяк... Можливо.
Коли мені було вісім років, я вперше написав матері листа. Після цього пройшло багато часу, та все ж... Власне, а що таке “та все ж”?  Уявіть, у мене немає  ніякого “та все ж”! Вранці кава з канапкою, вдень робота, увечері книга і пані Покальська, та й та, коли запросить.
Пані Покальській 71 рік. Вона сиділа у сталінських таборах. Вона називає мене онучком. Вона любить мене пригощати ожиновим варенням. Вона самотня стара баба. Я самотній молодий шахіст.
- Добридень, пані Покальська. Як живеться?
     -    Добридень, Георге. Нічого. Заходь сьогодні увечері. Маю для тебе “раритет”.
- О, неодмінно зайду.
- Знову був за місцем? А навіщо лопата?
- Шукаю скарби.
- Дотепник. Не обманюй літню жінку.
- Хотів накопати дубового коріння. Воно дуже корисне.
- Дійсно, не чула. Накопав?
      -   Так, Грета Мануїлівно, можу й вам трохи дати. Зробите з нього настойку – від ревматизму перша річ.
- Дякую, Георге.
- Нема за що. О восьмій я у вас.

***
Грета Мануїлівна Покальська моя сусідка. Родом з Дрогобича. Вона не в маразмі. Вона любить читати книжки і знає, що я  колекціоную листи. Моє хобі не викликає в неї подиву. У 50-ті в мала коханця, який збирав листівки. Каже, що я схожий на нього. Дітей у неї нема.
- Ти запізнюєшся, Гео.
- Вибачте, дзвонила кохана і ми посварилися... Потім мирилися... Знаєте, як це буває?
- Авжеж. Пам’ятаю свого Людвіга – ми лаялись тричі на годину. А коли мирились, він завжди цілував мене у віко. Дивний був хлопець. Емігрував до Чехії.
- Буває.
- Слухай-но, я ж маю для тебе лист. Ось подивися: 1937 рік, травень.
- Грета Мануїлівно, вам ціни не має, де ви його взяли?
- То вже не твій клопіт. Я просто люблю робити тобі подарунки. Певно мені б хотілося мати сина схожого на тебе. Такого ж навіженого, такого розумного... Ти зовсім не слухаєш мене!
- Боже мій, де ви взяли цього листа?! Це фантастично! Признайтесь, у вас ще є такі? Я шаленію, Грето! Я шаленію!    

Феліксе
Ось вже три дні, як у Болехові дощить. Ненавиджу провінцію. Постійно згадую тебе. Твої руки, твої дитячі руки. Ти ще зовсім маленький хлопчик, ти ще багато чого не розумієш, а я стара, Феліксе. Мені мало б лестити, що ти кохаєш мене, що ти ладен померти за мене, проте молодому правнику варто бути розважливим у почуттях, я за тебе хвилююся. Відверто кажучи, не гадала, що наш маленький флірт переросте у щось більше. До речі, я і зараз не певна, що він це “щось більше”. Я...
Я, я, я, постійно повторювати це слово, більше немає сенсу! Я давно вже не я, я давно вже забула, що це означає бути я. В мені тисячі я! Вони деруть мені макітру! Вони входять у мене армадами фалосів. Пружний фалос під  самісіньким шлунком! ...Любчику, не так швидко, ти ж хочеш, аби твоїй кицьці було хороше...  Шаленію від цього, Феліксе. Я розпусна, я страшенно розпусна, а ти ще дитина. Ти просто дитинка, котра довідавшись, що таке пестити жіночі груди, геть сказилася. Ти плетеш нісенітниці, Феліксе. Кохання до мене  не існує, воно лишилось на  сторінках французьких романів, воно гниє у шанхайських портах, воно віддихає цвіллю з лона старої повії.  Забудь мене, забудь. Я не хочу кохати тебе, я просто дала зрозуміти, що й хлопчаки можуть бути чоловіками, але це ще ні про що не каже. Знайди собі дівчинку з гарної родини  у Відні чи Кракові. Тобі буде добре з нею. Тільки, я благаю, тебе, не роби дурниць. І не їдь до мене: клініка – це не місце для маленьких хлопчаків. Мені вже добре і лікар каже, що за два тижні, я зможу винайняти помешкання десь поблизу, замінивши амбулаторне лікування на процедури.  До речі, Феліксе. Той зошит із віршами, що ти надіслав мені – вражає. В тебе талант, хлопче. Коли буду у Львові, а я сподіваюся, що буду там скоро, обов’язково покажу твої творіння Зижківському – він у захваті від молодих талантів.
Не буду брехати, я скучила за тобою. Бувай.
Надія Лотоцька 5. 11.1937

- Грета Мануїлівно, за три дні Надія Лотоцька помре від хронічного пієлонефриту. Перед смертю вона напише Феліксу листа, про те що кохала його і, що він – це найсвітліше в її розпусному житті.
- Що ти несеш, Гео? Це вже схоже на якийсь ідіотський роман.
- Ви нічого не розумієте! Вона мала вмерти! Вона померла! Вона покохала його! Не сперечайтесь зі мною! Ніколи не сперечайтесь зі мною. Я читав багато книжок! Я знаю, як буває у таких випадках. Мені наплювати на мораль і чесноти! Я сам собі мораль! Коли ви не вмієте читати між рядків – мовчіть собі! Навіть нездатні зрозуміти листи. Я вам доведу, що я правий. Я вам доведу!
***
Мої стосунки із жінками розпочались рано. Дуже рано. Проте, незважаючи на рано – далеко вони не зайшли. Мою першу і поки єдину жінку звали Кіті. Їй завжди не до вподоби все, що я роблю. Уявіть, постійно мовчить, але я точно знаю – вона гнівається! Власне про це можна було і не розповідати, проте щось таки мене змушує. Розумієте, Кіті давно вмерла...

Ми познайомилися років сім тому на Андріївському узвозі. Я ще тоді носив червоний шалик і шапку з помпоном, а вона вже була схожа на майданну хвойду. Так-так, саме на хвойду – навіть пишалась цим. Кіті була вільною від усього і вважала, що все в світі давнісінько зрозуміла: “Чоловіки – це наївні істоти. Ха, завжди впевнені, що вполювали нас, що ліпших хлоп’ят ми не зустрічали, що лише з ними нам до всеру добре... Думають, що всі ми шльондри й, окрім сексу та грошей, нас нічого не цікавить... Чоловіки... А що, я люблю їх, правда, малий?”.

Я сердився, коли чув подібне. Насправді, в ній не було анітрохи зла. Романтична натура, – вона любила красу і жадала від усіх лише справжніх почуттів. Проте її хворобливе бажання всім довести свою незалежність призводило до того, що чоловіки (а їх було багато) рано чи пізно називали її “бездушним стервом”. “Я – стерво, – кричала Кіті, – а ви хто!? Сильна стать!? Ви хтиві, закохані в своє причандалля потвори! Вам не дано відчувати жінку! НЕ ДАНО! Ви знищуєте мрії! Ви бачили себе, коли тягнули когось до ліжка – ну янголи Божі! А за тиждень?! Що ж відбувається за тиждень: “Люба, мені важко зрозуміти, хіба нам погано вдвох, хіба я тебе не задовольняю?”, – брешу?! А потім я, виявляється, “бездушне стерво”, адже кажу, що любите ви себе за те, що можете задовольнити мене! За те, що ви впевнені, що мені цього лише і треба. Любі, ви лайно, хоч інколи з вами таки буває добре. Всі лайно, всі тупе лайно, ось хіба що малий... Та хто зна, яким він виросте”. Мені подобалось, що Кіті думає про мене добре. Я кохав її. Кохав щиро. Кохав більше за життя. Хлопчик з букетом – це еротично, – промовляла вона в пів-голоса і цілувала мене в ніс. Я шаленів від того цілунку. Я  просто  шаленів...

Ми були разом три роки. Хоча “були разом” погане словосполучення. Вона не хотіла, мого кохання: “Ти дуже маленький – я не можу робити тобі боляче”. Наші  відносини були складні. “Я не можу”, “Це важко”, “Так не буває”, “Тобі ще рано це розуміти”, “Невже ти відчув мене”, “Я застара”, “Зроби щасливою якусь маленьку дівчинку”, “Тобі буде складно  жити”, “Я винна перед тобою”, “Я створила тебе”, “Ти лише  моя вигадка”, “Зникни”, “В тебе нема гордості”, “Скільки можна бігати за  мною”, “Я ненавиджу тебе”, “Мала потворо”, “Ти моя галюцинація”, “Ти нікчемне падло”, “Ти не живий”, “Ти здохнеш”, “Пиши свої дебільні віршики і не чапай мене”, “Хочеш дозу”, “Ти досі тут”, “Ти все бачив”, “Ти мовчиш”, “Чому ти не можеш піти”, “Невже ти відчув мене”, “Ти потрібен”, “Не йди”. А потім  вона вмерла... А що лишилось мені сьогодні? Спогади? Самотнє, вкрадене чуже кохання, до жінки, котра так і не встигла стати моєю... Чужі листи... Самотні, чужі листи, що ніби вона колись, наповнюють незрозумілим й принадним сенсом мої однакові дні? Певно, що так...
  
***
  Привет!
Спасибо за поздравление. Львов – просто чудесный город. Полная гармония, полное отсутствие дурных мыслей и приличные дозы алкоголя в крови. Я побывал в Олесском замке, слазил на центральную ратушу и сфотографировался в монашеской рясе. Хотя, самое яркое впечатление таково: ласковая майская ночь, я сижу на открытой террасе кафе «Вiденська Кав’ярня» в самом центре города и пью кофе с взбитыми желтками, запивая всё  это минеральной водой. Вокруг зацветают каштаны, вокруг джаз, саксофонисты, шикарные проститутки и крутые дяди с  деньгами.… А мне просто плевать на всех и вся. Передо мной старинный собор  и куранты, которые бьют полночь.… Веришь, это так походило на хорошо срежесированный голливудский фильм. Потом была  прогулка по ночному городу и сотни рифм и образов, которые всё рождались и рождались в моей дрянной и пропитой голове. Словом съездил чудесно. Не знаю, когда выберусь туда снова, но очень хочу, чтобы эта поездка была как можно быстрее.
День рождения тоже неплохо прогулял. Собрал пару-тройку близких мне людей и поехал с ними в Гидропарк кушать жареных курей и пить водку. Потом потащил всех на прогулочный катер, оплатил билеты, купил много пива и отправился бороздить просторы родного Днепра.
Сейчас же жутко занят на работах, плюс пытаюсь выделять время на написание бакалаврской работы. Писать её ломает, но, как говориться, выхода нет. Такие вот дела.
Когда получил последнее письмо от тебя, то почему-то стало жутко тепло. Надо же подумал ведь есть где-то человек, который не разу меня не видел, но так откровенно и причём уже длительный срок общается со мной. Это просто отлично! Спасибо тебе за это.
И ещё, хочу, чтобы ты ни с кем не ссорилась, не забывала об учёбе, а главное находила время  для маленьких жизненных радостей.
Писать буду редко. Прости. Занят. Но это не означает, что ты должна ждать моих  писем. Пиши мне, когда хочется, а я буду стараться отвечать на твои послания.
Пока.

***
Філософію листів вигадав не я. Її не я вигадав, розумієте. Мабуть такої філософії зовсім не існує. Мабуть – це просто фантазії. Я не хотів вбивати пані Покальську – так вийшло. Якось я просто зустрів її в під’їзді і вбив. Вона навіть не пручалася, коли я зіштовхнув її зі сходів. Старі баби так смішно котяться зі сходів – як мішок із брудними наволочками, слово честі. Я хотів зайти до пані Покальської пригоститися ожиновим варенням. Я не хотів її штовхати. Я викликав швидку, коли вона  впала. Я викликав міліцію. Пані Покальській зробилося зле й вона впала сама. Ви що, я її не штовхав. Вірте мені. Вірте, чуєте?    

***
Пані Покальську ховали тихо. Вітер. Ранок. Пасма кленового листя в свіжій могилі. Виявилось, що корінна галичанка Покальська мала склеп за давно померлими й наглухо далекими родичами в самісінькому центрі Байкового цвинтаря. Піклуваннями моєї бабці, яка виявляється знала про рідних небіжчиків покійниці, Грету Мануїлівну підховали до того склепу. На похорон прийшло п’ятеро осіб: я, бабця, наша сусідка Ванда Василівна та дівчина в кошлатому шалику з моїм давнім-давнім приятелем.
Приятеля звали Понч. Ми товаришували з шести років. Татко Понча був офіцером, мати – вчителькою хімії. Типова інтелігентська родина. Типове щастя з веселими вечерями й зоопарком кожної другої неділі місяця. Брехати не буду, я завше трохи заздрив своєму друзяці, бо сам походив із робітничо-селянського середовища й змалечку був привчений до того, що маю, як вчив татко, “знати своє місце”. Власне на цій татковій сентенції ми з Пончем і зійшлися. Якось сидячи на гойдалці, уздрів очима дивного хлопаку в синеньких шортах й майці з усміхненим зайцем. “Ти знаєш, де твоє місце?”, – запитав його. “Знаю”, – відповів – “коли я виросту, мені місце тільки в тюрмі, каже дідусь”. На тому й порозумілися. Понч був шибайголовою. У дворі його ніхто не любив, крім мене, старого собаки Артура, ну й звичайно, пані Покальської.
Коли Понч довідався про її смерть, коли той йолоп Понч довідався, він, котрий полишив наш район років зоп’ять тому, нічого ліпшого не зміг вигадати як припертися на похорон зі своєю дівахою й надривним тихим басом промимрити їй: “Діла, мала... Вмерла одна з найщасливіших митей мого дитинства”.  
***
Кожен любовний трикутник розпочинається з одного розчарування і двох надій на краще. Коли вони покохали одне одного, була зима. Пекуча трясовиця судомила ніздрі, а знахабнілі сніжинки заліплювали очі. Щоб не померзнути та знайти надійний прихисток для свого ледь народженого почуття, вони мусили линдати вихилястим мереживом київської підземки. Там вони цілувались, дратуючи ґречну публіку та вайлуватих сержантів міліції, там – спокутували гріхи,  сповідуючись у діяннях минулого... Врешті, там потроху відтавали їхні приморожені серця. Хай, це буде затертий штамп, проте до першого цілунку на станції “майдан Незалежності”, колотнеча лютувала не лише на дворі, а й у душах цих двох людей...  
А коли морози припинились й почалась весна, яку він, до  речі, терпіти не міг, обоє зрозуміли, що кохання їхнє – не пристрасна пошесть, а справді довговічне диво у цілком доконаному стані.
Вони, читали одне одному Ахматову й Рільке і разом мріяли про те, як колись обклеюватимуть стіни власної квартири репродукціями Енді. Вони снідали однією цигаркою, віталися стримано, лякаючись, аби хто не довідався про їхнє щастя, та дивилися на світ глибоко запалими очима... Вони любили зачинятися в пліснявій душовій студентського гуртожитку і співати “Черемшину”. Вони крали з макдональсівської клозети мило, та раз на тиждень ходили на пошту скуповувати за безцінь списані номери щоденних газет. Поки він писав вірші, вона заповнювала щоденник. Поки вона пиляла нігті, він робив стійку на голові...
Вся та ідилія мала реальні шанси закінчитися здоровим шлюбом, капцями, хатнім затишком, здібним дитинчам та з року-в-річним гладшанням боків обох закоханих... Воно, певно так би й трапилось, аж поки на їхньому поступі до комунального благополуччя не трапився я.
***
Рідна моя!
Тільки-но я побачив сонце на твоїй нозі, одразу розповів про це Оресту. Завжди все йому розповідаю. Він викликає повагу й обожнює шалики. Здебільшого клітчасті. Навіть влітку не знімає. На  мою розповідь Орест зауважив, що навряд юний естет з викривленою свідомістю зможе задовольнити досвідчену жінку. В чомусь він має рацію. Проте я інколи плюю на його поради. Ну, хто він такий, щоб повчати мене? Колоритна постать. Якось його ледь не запроторили до буцегарні за зґвалтування. Врятувався. “Жертва” вчасно зрозуміла, що до шалу кохає його й справу зам’яли. Орест – мистецтвознавець. Досить здібний. Раз на місяць він зникає. Каже, що їздить на етюди. Мабуть, бреше – ніколи в житті не бачив його “полотен”. Живе на  іменну стипендію якоїсь “Базельської фундації сприяння постмодерні в Україні”. Як він її примудрився вициганити відомо лишень Богові й “діяспорі”. 300$ на місяць. Вистачає навіть на коштовні подарунки матусі. Орест – трагічний персонаж. Лікувався у “Павлівці”. Чудасія, ненавидить своє минуле, але живе ним. Він пишається своїм походженням. Любить пиячити. Я  теж люблю пиячити. Ми часто сваримось. Від лайки мені робиться погано, а він це бачить й  нахабно регоче. Коли б не знав його цілих 19 років, думав би, що він сволота. Літератор зі смаком, але надто амбітний. Йому не можна брехати. За невеличку брехню – зненавидить. Орест  закомплексований. Слухає сумну музику. В душі революціонер. Годинами може патякати про будь-що.  Постійно каже те, що думає. Його легко засмутити. Його треба розуміти. Він не  виживе без розуміння. Він страждає. Його руки  тремтять. Він хоче спокою і Щ А С Т Я.  А, як же Я?!!!!!!!!!!! Чому, ніхто не помічає мене поряд із ним? Чому всі розмовляють про нього? Я вартий більшого. Я виховав у ньому митця. Я навчив його розуміти. Навчив відчувати моменти життя гостріше, ніж то вмію сам. Я подарував йому існування у світі химер. Коли ми всі живемо у світі власних химер, Орест живе химерами всіх. Це  моя  заслуга. Я робив із нього свою виставу, я  писав про нього свій роман. Він мій літературний герой, мій трагік. Він нічого не вартий без мене. Забобонна пустка, сопливе вчора з переляканими очима! Невдячне падло, він забув, що Я існую. Що Я хочу, аби Мене розуміли, слухали, кохали. Що Я сам хочу кохати!!! Що я знову і знову хочу торкатися твоїх грудей, відчувати як вони дихають і сонливо тремтять. Ти маєш розкішні груди, чому вони повинні належати Оресту. Йому треба вмерти. Що я хочу торкатися твого лона...
***
Коли пані Покальську поховали, я довго блукав містом. Навколишнє життя міста судомило скроні. Я не відчував себе, я танув у фрагментах... Бруківка, вікна, знову бруківка... Порожня кімната, теплий чай... Холодний чай, стіни, знову вікна. Вечір, вітер, лампа, магнітофон SONY зі зламаною клавішею Play... Сумні мотиви Вертинського, уривки фраз, уривки листів, розпорошені думки і тихий, трохи зляканий, а від цього тупуватий, внутрішній голос, набатом розривав моє тіло: “Навіщо ти зробив це, Гео? Навіщо...”. Химери... Боже правий! Ми ж усі живемо у світі власних химер! Здається, я десь читав про це? Здається, вся ця клята достоєвщина була вже описана... “Гео, навіщо ти зіштовхнув бабцю зі сходів? Навіщо?”... Мелешко, так, це клятий Мелешко зі своїм “Настінним епістолярієм” спантеличив мене, це він, це він... Господи, цей дешевий писака змусив мене піти на гріх... Звичайно, хіба не в нього я вичитав, що “сьогодні святі, а завтра п’яні ми ладні за мідяк продавати недоноски своїх батьків слинявим мученикам зі сторінок псевдо-біблейських легенд”. Хіба не цей йолоп, мов кілок у серце, вбив мені, що “стара оповідка про вічний сон і спокій – це просто шмат лайна на чоботі борця з вітряками”. Зважте, саме на чоботі, хоча в цьому нема аж ніякого сенсу. “Будь-хто може видрати з ваших рук Фенікса й зґвалтувати його під звуки весняної арфи, а коли ґвалтують Фенікса, він голосно сичить. А ми плачемо, рвемо на собі волосся й гадаємо, що в такий спосіб привертаємо увагу загалу.”, – писав він, а я читав це і вірив, бо ліпшого чтива за його не читав ніколи у світі. Зважте: “Крововилив свідомості – це, насправді, ще гірше, аніж моральна імпотенція. Ліпше потай від ліхтарів і ксьондзів займатися онанізмом, віддаючи шану національній традиції вшанування мертвих. Треба  лише не забризкати спермою лакові черевики, бо ніхто не знає, в якому місці їх доведеться скидати”. Або це: “Момент істини, настільки химерний, наскільки праведним є кат заштатної буцегарні. Той, хто звик різати, ніколи не буде директором зоопарку. Ракові пухлини під піхвами колишніх коханців – це все, що нагадує нам про велич почуття обов’язку”. Певний час він був для мене генієм, месією пророком, ледь не святим... Я марив його революційними слововиливами: “Ми забуваємо як у школі вчили патріотичні вірші, і купуємо корейські презервативи задля швидкого сексу на теренах батьківщини. Землекопи не обирають собі легенд – вони їх створюють”. Землекопи... Це слово засіло в мені як шило, воно тішило мене, гріло... Землекопи... Землекопи... Перекочуючи його в роті, немов смачнючий льодяник, я почав марити ідеєю “обраних”. А одного разу зрозумів, що землекоп, котрий зважиться, спочатку відрубати саперною лопаткою голову ницості й зайвині цього світу, а потім поховати її рештки – це саме я. Одного разу мені просто спало з небес, що я, лише я, кволий і майже мертвий, мушу стати одвічним землекопом. Героєм, котрий зариє в сиру землю недобиті, недокохані, недописані й недожиті рештки людських доль, кохань і мрій... “Це все схоже на нудну, крикливу, осатанілу забавку неповноцінного маніяка, але я не можу нічого з цим удіяти... Я йду з життя. Йду дуже скоро... Але поки я тут, то мушу вичищати це місто від решток сірих спогадів і їх уособлення у вигляді тлустих тіл, нікому не потрібних людців. Людців, що ніби в хмиз, поховали свої жовтуваті, схожі на дешеві костюми тіла, у власні ж таки тупенькі, липкі химери й легенди... Я буду робити це до останнього подиху, до гуркотіння грудок по віку моєї труни... Буду! Буду! Буду!... і може колись, іншому землекопові таки вдасться створити для всіх одну спільну ЛЕГЕНДУ...”, – записав тоді у щоденнику. З того моменту пройшло багато часу. Я не став революціонером, не перетворився на обраного, а навпаки ставав дедалі злішим і загнаним у кут власними комплексами і хворобою, звірятком. Єдине на що спромігся, це красти й читати чужі листи. А кожен сьомий лист одноному й тому ж адресатові лишати собі... Я складав їх у акуратну стопочку, перев’язував мотузком і ховав на антресолі, якраз за коробкою зі старими ялинковими іграшками. І раз на місяць, складав ту писанину до рюкзака, брав лопату, і віз за місто ховати... Так, я ховав чужі листи. Без трун, без квітів і плачу рідних, без прощальних промов і епітафій... Навіщо я це робив? Певно, знову ж таки через того Мелешка, ідеї якого колись сприйняв буквально... Ця маленька підлість була для мене єдиною в світі пристрастю, вона дарувала сили і змушувала жити. Такий вже я, даруйте, шизоїд, але це моє життя і не вам мене судити. Не вам і нікому. Все б було гаразд, аби не та Грета... Не знаю як, але вона викрила мене. Довідалась про мою тайну і почала казати мені, що це не погано... “Хто вам сказав про це? Хто? Як?”..., “Ти гарний хлопчина, але не роби підло... Про це всі знають і не лише я. Облиш, побійся Бога, кинь ці диявольські дивацтва...”, “Це я роблю підло? Та це ви, стара падлюко! Підло, та що ви знаєте про це? Я нікому не дозволю вкорочувати моєї жаги до життя!”... Словом, я не втримався і штовхнув її, але вбивати не хотів... Так вийшло.
***
Чому ми п’ять років не бачилися із Пончем? О, це довга історія. Його татко був військовим, а вони, як водиться, завжди мандрують світом... Так ось, Пончев татусь отримав направлення до Харкова. Там їм дали квартиру, здається на Салтівці, там Понч закінчував школу, там він навчився писати вірші, звідти він і не думав повертатися...
Але шалена молодість далася взнаки. Понч подорослішав – йому треба було отримувати освіту... Його татко, на середину 90-х вже підполковник знакових статків не мав, а отже сина міг влаштувати тільки туди, де є файні знайомі. Файні знайомі у Пончевого татка були лише у харківській Юридичній академії. Бути правником Пончеві не хотілося, тож він зібрав до рюкзаку своє небагате майно: зміну білизни, шкарпетки, шалик, теплий светр, томик Гадамера, нотатник, плеєр з одвічним Лу Рідом і ще дечого з найнеобхіднішого, й, поцілувавши татка з мамою, вирушив підкорювати столицю. Прибувши в Київ, він намагався вступити на філфак чи істфак шевченківського універу – та не судилося. Доля посміхнулася Пончу лише на факультеті дефектології педінституту. Не журячись з того приводу, він виклопотав файну кімнатку в оболонському гуртожитку того вишу й почав смакувати нектар вільного студентського життя.
Місяців зо п’ять по приїзді до Києва він запізнався з файною кияночкою на ймення Марічка. Кохання до нестями, жага й таке інше... Словом, де йому був час знайти старого друзяку Гео? Але одного разу йому все-таки спало на думку мене відшукати. Не довго з того приводу міркуючи, Понч рушив до нашого двору відшукав там купу знайомих мармиз і... довідався про смерть пані Покальської.        
***

Шановний, Дмитро Гнатовичу!
Ще дванадцятого я був упевнений, що ваша четвергова розмова з Татарчуком – це просто приятельські ляси. Але сьогодні, коли Емма повідомила мені про вашу із ним домовленість рекомендувати на місце небіжчика Палаткова того нездару Ландика, втриматись не можу! Я протестую! Я кістьми ляжу,  але не дозволю вам провернути цю аферу! Мені байдуже, хто за ним стоїть, і що ви з Татарчуком з того отримаєте! Коли ви плювати хтіли на мої рекомендації, коли вам плювати на думку Опанасенка, мені лишається напряму звертатися до Степана Гавриловича! Можете вважати це підступом, можете скаржитись на мене – мені байдуже! Я навмисно пишу вам цього листа. По-перше,  у вічі сказати все це я б просто не зміг, бо мусив би заліпити вам по пиці, по-друге, як людина чемна, я повинен повідомити вас про свої плани! А те,  що ви вчинили підло, те,  що вас треба лишити членства в раді, позбавити права голосу, і випхати на пенсію як паршивого собаку – це шановний ви й без мого листа знаєте. Останнім часом, я під впливом якоїсь мари змінив свою думку про вас, але зараз визнаю, що був повнісіньким йолопом, адже таким як ви слизьким типам не можна вірити, а тим паче давати ДОВІРЮВАТИСЬ!
До зустрічі на колегії! (Позбавлений йоти поваги до вас М.П. Юзевич).

***

Коли я був зовсім маленьким хлопчиком мені здавалось, що оркестру насправді не існує, а музика лине прямо з рук диригента... Розумієте, диригент видавався мені чарівником, котрий порухом своєї палички може творити дивовижні звуки... Потім я трохи подорослішав, але цей спогад досі не полишає мене в спокої. Людські руки таки можуть творити дива. Наприклад, візьмемо фокусників? Хіба не диво?
Найбільше диво сталося зі мною у 10 років. Був у мене друзяка, звали його Євгеном. Стало нам із ним нудно і без грошей погано, а де їх взяти ми не знали... Тож нічого ліпшого, як збір склотари по околицях Борщагівського базару ми вигадати не змогли... Було літо, торговці пили багато, здебільшого пиво. Різнобарв’я пив тоді не було, тож нам здебільшого траплялися порожні пляшки з-під “Жигулівського”. Збирали цілий день, а вже під вечір здали назбиране підпитому приймальнику. Грошей, що він нам дав за тару стало якраз на дві турецькі шоколадки “Hi-Lal”, які ми подарували своїм матусям... Того ж вечора ми з Євгеном розповіли про наші подвиги Пончу. Пончеві ця історія не сподобалася і він назвав нас жебраками. На його думку, склотара – це прибуток стабільний, але маленький, а ось пластмасові ящики під склотару – це, не лише стабільний, а й великий прибуток... Тож не довго міркуючи, ми вже наступного дня рушили до центру Борщагівки красти ящики.
Аби не переповідати кожен наш крок, скажу, що десь за три дні ми гарно піджилися грішми, а на четвертий були схоплені... Били нас четверо азербайджанців. Били сильно, а побивши змусили розвантажувати дині й кавуни з фур, що цілою юрмою купчилися по обидва боки Великої кільцевої дороги. Коли ми, троє десятирічних хлопчаків із заюшеними носами, тягали ту бахчу до пізньої ночі, а наші батьки збилися з ніг розшукуючи своїх чад, я зрозумів найбільший в житті дивовижний знак в своєму житті: Понч приносить нещастя... Це диво повторилося двічі: спочатку він покинув мене, під час бійки на вулиці, потім ледь не підвів під статтю, заховавши в мій школярський портфель, подарованого його батькові “Макарова”.  Відтоді, я зненавидів того хлопця і на все життя переконався, що його поява віщує лише лихі речі. І ось це диво сталося знов...        

***
Із цвинтаря вони поверталися тихою ходою і всією своєю поставою, ніби промовляли, що це не вони лишають цвинтар, а цвинтар поволі виходить із їх тіл. Через три години вони мають зустрітися із його давнім друзякою у кав’ярні... Через три годи вони будуть балагурити й, лязгаючи одне одного по плечі, сміятимуться із своїх дитячих вивертів...  Часу було ще багато, але, колись говіркий і охочий до жарту, він хотів лишень мовчати. Вона ж, не розуміючи, розуміючи справжньої ваги стану, в якім перебуває її коханий також намагалася триматися якомога стриманіше...
Сховавшись за мовчанкою, Понч згадував дитинство: лагідну пані Покальську, незграбного Гео, з яким за три години вони мають зустрітися, їхні перші бійки, перші кохання, першу випалену цигарку, першу випиту пляшку пива, вина, горілки... Дитинство минуло, допоки він намагався переконати світ у своїй несхожості на інших, дитинство минуло, а доросле життя починає ховати по трунах ховати всі його найтепліші спогади. На цвинтарі бабця Гео, пошепки розповіла йому, що в її онука рак... Боже-боже, рак... Страшно навіть подумати, що за кілька років, а можливо місяців, він Понч, буде стояти і давитись слізьми над тілом небіжчика Гео... “А зараз? Що роботи зараз? Удавати ніби нічого не знаю, удавати ніби все нормально... Чи спробувати за трауром по Покальській придати зустрічі якомога траурнішого штибу? А потім? Невже я не схочу бачити його потім і...” Такі думки просто розвалювали скроні Пончу...
В цей час Марічка, нічого не вкладаючи у фаталістичний зміст слів, ледь пошепки наспівувала “Між нами з тобою давно стіна”... На її думку, в їхньому аж надто правильному житті, давно мала з’явитися нова людина. А то стає аж надто нудно... Вона мала гарну вдачу та схильність до екстравагантних вивертів. Під час останньої лайки вона видала Пончеві на гора наступне: “Ну який же ти правильний, аж зайобує, слово честі!”. Вона знала, що Понч ще й досі не може пробачити їй цієї фрази, тому розраховувала, що прихильне ставлення до його старого друзяки, трохи згладить негатив у їхніх стосунках...      

***
Привет, Любимая!
Я уезжал от тебя с одним желанием: Как можно дольше задержать на себе ощущение от последнего прикосновения твоих губ. Дурацких 300 километров ехать и чувствовать, как ты целуешь меня. Людям, у которых не развита сенсорная память, это не под силу. А ещё взгляд. Слегка лукавый, брошенный, подаренный, вымоленный… Стараюсь запоминать его до последнего нюанса. Стараюсь снова и снова чувствовать то, что ощутил при прощании с тобой. А потом долгие, тупые минуты трястись в сонном поезде, думая только об одном: губы – глаза, глаза – губы… До  завтра, послезавтра, псоле-послезавтра, после-… – это всё, что ярче всего будет напоминать о тебе. Тебе – не придуманной, тебе – настоящей, с переменчивыми настроениями, свободолюбием и сложным характером… О такой родной и, до боли в сердце, необходимой. Сейчас я пойду спать. Передо мной завис твой капельку удивлённый взгляд с грустинкой и чуточку растерянная улыбка. Правую щёку ласкает поцелуй. Клянусь, всю дорогу  я хочу закрыть её рукой, чтобы ветер, не дай Бог, не сдул твои губы с моего лица…
До скорой встречи, моё счастье. Всё будет хорошо
***
Якщо не можеш знайти однодумців, знайди учнів – казав Горацій, а, можливо, і я сам. Те, що маленький Понч був моїм учнем з самого дитинства вже не викликало в мені жодної підозри... Він розмовляв і шуткував, як я, палив і пив горілку, як я, писав подібні до моїх вірші, ми весь час закохувались у одних і тих самих дівок, слухали ту саму музику, танцювали, вдягалися у ті самі лахи, носили однакові зачіски... Пам’ятаю, як у мене в голодні 90-ті з’явилися нові кросівки “PRO shot”, і що ви думаєте? За кілька днів по цьому, Понч приплентав до мене і мовив: “Гео, а навчи мене їх шнурувати, ну щоб як у тебе було...”. Єдине, чого він від мене не навчився, так це читати гарне чтиво: ну не було в хлопця літературного смаку, хоч гаттю гати. Але дуже скоро я переконався, що зараз, це хлопчисько і в цьому мене унаслідувало.
Ми зустрілися в кав’ярні “Чарівна кава” на Еспланадній. Місце зустрічі обрав я. Ця забігайлівка, колись дуже запала мені в серце, адже чимось нагадувала львівський “Золотий дукат”, де я, зазвичай, кнайпую, по приїзді в місто Лева.
Як ведеться, я прийшов трохи раніше, Понч, за старою звичкою, запізнився. Перше, що кинулося у вічі – товстелезний том Джойса під Понечвою пахвою, здається то був “Улісс”. “Ну-ну, ми стали естетом”, – майнуло тоді в моїй голові. Вигляд у “старого друзяки” був дивний і навіть якийсь переляканий: він нервово тис мені руку, нервово ліз обійматися і, взагалі, був якийсь накручений... Марічка навпаки – стримана, привітна, з хижою усмішкою і трохи втомленим поглядом, підійшла до мене досить спокійно й по-приятельські чмокнула в щічку, ніби на знак довгої дружби...
- Ну розповідай, що в тебе? Як живеш, як радієш... Я не ж бачив тебе тисячу років! – мовив Понч, одразу по тому як ми всілися на хиткі стільці.
- Та знаєш, особливо цікавого нічого не трапилось. Живу, працюю на пошті листоношею...
- Листоношею – із захопленням виплав він.
- Так, на нашій пошті. Зарплата маленька, проте дуже багато вільного часу, який витрачаю на свою літературу. До речі, за два тижні в “Кур’єрі Кривбасу” вийде нове оповідання,  раджу-раджу, – з удаваною самовпевненістю вимовив я і підкурив.
- Та ти що!? Марічко, ще коли ми пули зовсім пісюнами, Гео закохував у себе поезією всіх навколишніх дівок! А зараз пишеш вірші? Чи звалився на прозу?
- Пишу, але набагато менше, ніж колись... А ти не покинув?
- Не покинув, але моє писання не для друку, радше для друзів, – трохи незграбно відповів Понч.
- Знаєш, Гео, я також пишу, Пончик каже, що мої вірші дуже цікаві, коли ти зайдеш до нас, я обов’язково покажу, як спеціалістові, звичайно, – сказала Марічка, впившись поглядом в мій срібний перстень.
- Буде цікаво почитати. А ви як надовго в столиці?
- Ой-йой, я розумію, що гівно, і що мав би тебе розшукати одразу після того як вивалився на вокзал, але... Ми вже два роки тут. Точніше я, а Марічка – корінна киянка.
- Он воно як, та Бог із ним... Давайте ліпше поминемо небіжчицю – по  цім слові я влив собі в горлянку сотку дешевого коньяку, потім по кількох словах ще сотку, потім ще... Словом, нализався добряче. Власне, розмова в кав’ярні в нас ні до чого не зводилася, таке собі: дитинство, юність, кар’єра, гроші, діти, аборти, сніданки в ліжко, “Пончик такий милий”, “Марічка перебільшує – це вона саме щастячко”, старі знайомі, нові знайомі, перспективи, презервативи, служба у війську, гайдамаччина... Розбіглися ми десь о-пів на другу ночі... А вже на ранок, вона не йшла мені з голови: “Дивна кобіта та Марічка, мені здається я її хочу”...

***

Привіт! Як ти там живеш? Мовчиш... Не пишеш... Я, правда, теж молодець... Проте маю виправдання: сесія, алкоголізм, заручини... Проте все по-порядку
1) Сесія. Склав на 5,3,5,5... Не радий абсолютно... В нашому довбаному інституті корупція і здирництво. Екзамен, який я склав на трояк – 70% курсу, взагалі завалило... Преподша хоче 80 баксів... В западло, мені такі гроші давати. Хоча ціна тройка висока: вона перекрила мені всі шляхи в аспірантуру, в яку червоний диплом іде за співбесідою. Можна, звичайно, й самому кандмінімум скласти, але кажуть – не реально: хабар в аспірантуру 10 штук баксів. Он як... Дожилися, бля.. І взагалі – новий ректор – мудак...  
2) Алкоголізм. Я заприсягся, що зав’язую з бухлом...  Лячно за себе, уявляєш, коли печінка лусне... До речі, пам’ятаєш, казав, що хочу в кабак з циганами? Сходив... Йой, Новий рік буду зустрічати з одним келихом шампана за всю ніч, слово честі.  
3) Заручини. Так, я вже заручений. Іра подарувала мені светр. Я зготував вечерю. Все було милим й до біса сентиментальним... Щоправда, коли вона піша, я сам з собою страшенно налигався. Важко  то все пояснити, коротше кажучи...
Загалом, по життю все йде добре. Навіть є чим хвалитися. Після Н.Р. мені дадуть міжнародну премію “Марії-Орнати”... Іруня, з того дуже тішиться. Таке.
Новий рік буду зустрічати з Іркою і її батьками... Не дуже, як на перший погляд, хоча мені до дупи... (все-рівно не питиму). Потім Іра поїде кататися в Польщу на своїх лижах, а я лишуся сам. Віриш, ні кому про то не казав, але мені просто кортить лишитися самому. Так, я сумуватиму, буду ревнувати, казатися... проте відмовляти її їхати НЕ БУДУ... Най віддише від мене. І я... Взагалі, втомився я. Ні не від Іри, а від життя за останній місяць... Хочу просто забити на все найглибше і відпочити. Чи ні... Нагородив тут два городи, ти вже вибачай...
Як ти? Як з відповідями на питання? Як з проблемою Батьківщини? Як дитя із мамою-партизанкою й  тупенький татко? І ще, які запахи зараз навколо тебе? Які любиш? (Зюскінда я давно читав, щоправда до питання він стосунок має).
То що ж? Зі святами! Купа милих і банальних побажань + побажання хвилеподібного життя з гармонією штилів і цунамі – так цікавіше...

***
- Дивний хлопець цей Гео... Ти не зауважив, як він їв мене очима?
- Та ні, здається він їв, радше мене, ніж тебе: ми ж тисячу років не бачились...
- Хто знає, Пончик, а чому ти раніше мені про нього майже нічого не розповідав? Ви ж не просто приятелі, а друзі...?
- Були друзями... І якби не його бабця з тими страхами про його рак, не дуже б хотів його бачити... Він злий...
- Ти дуже добрий... Мені цікаво, що між вами трапилось...
- Та підставив я його, коли був з мала розуму, а він не пробачив і почав мститися... Ще пацанами були, забрели поночі в чужий мікрорайон... Там банда, хуйо-мойо гроші, шапки горнички... Гео в бійку, я в штани... Покалічили його тоді добряче, а я цілий собі... Потім тисячу раз пробачався, тисячу раз витягав його із різного гівна, а він ні як...  А коли в мене там перше коханнячко замайоріло, він просто її від мене відбив... По тупому, розумієш... Він навіть не хотів  її, просто помстився. А коли, вона вже в нього закохалася й ладна була, що хоч, підсадив малу на голку... Підсадив, а потім покинув...
- Не хуйовий дружок... І що з дівчиною?
- Та не знаю... Шалиндається десь, може вилікувалась, а може здохла вже, як і він скоро...
***
Єдиний за ким я жалкую з дитинства – це Валєрік. Ми не були друзями, бо того хлопця просто перла наша із Пончем дружба а ми не відганяли його від себе, от і все. Валєрік був талановитим парубагою, вчився в музичній школі імені Лисенка, грав на валторні, співав...., але незважаючи на це, хотів стати режисером. Режисерський хист у нього був збочений. Чи то татко, чи то мама, затягли хлопця з малолітства в якусь неофітську секту й задурили йому голову. З тих дурощів Валера дуже захотів знімати кіно на релігійну тему. Він просто дістав нас із Пончем своїм варіантами сценаріїв: то йому заманулось зняти кіно, що янгол-охоронець закохується у жінку, яку приставлений охороняти, то про те, що Бог, насправді живе в якісь печері високо в горах і якийсь спелеолог знайшов його, а потім з’їхав з глузду, то він вигадав кіно на тему людини, яка хотіла пізнати Бога, а пізнала диявола, словом, дістав він нас остаточно... Після чергового варіанту сценарію, яким Валєрік проколював нам мізки, Понч не витримав і запропонував:  “Валєрік, а зніми кіно про нас, прикинь ми з Гео станемо богами, й почнемо мочитися один з одним, а потім втомимося і станемо правити світом разом, як два друзяки... Банальний сюжет, але й мораль і хеппі-енд присутній, – подумай...”.  
Ця історія досі крає мені серце... Але... За кілька років, Валєрік спився, покинув секту, покинув школу, покинув мрії про кіно і зараз працює заправником на одній із станцій біля Кільцевої... Я богом не став, не став і Понч, проте цей вилупок просто взяв і привіз в моє сране життя богиню, за яку й не гріх потупцюватися із старим другом... А що буду, як я запрошу її Ії собою за місто може звеселимося?

***
За останні кілька місяців їх, і без того нудне життя, стало просто нестерпним... Вони майже не лаялись, поводилися чемно, але кохалися за розкладом. Окрім нестихійного  сексу, в житті не вистачало багато чого: вогню в очах, поцілунків на прощання не для годиться, а тому що душа бажає, витівок, бешкетів, мандрівок нічним містом, скандалів, ревнощів й іншого дріб’язку, що вирізняє стан закоханості з поміж інших станів. Стан же цілком усталеного кохання у цілком доконаному виді, чомусь їх більш не влаштовував... Важко пояснити чому, але це факт. Можливо, гнітив сімейний бюджет, можливо, декотрого із них вабила перспектива вскочити у гречку... можливо, було сто тисяч “можливо” про які вони просто здогадувалися, але просто боялися обговорювати їх в голос.
Коли Гео, запропонував їй, потай від Понча з’їздити за місто, вона чомусь не відмовилась... Подорож була трохи дивною. Всю дорогу він розповідав якісь історії, всю дорогу сміявся, а потім.... А потім він із своїм рюкзаком поперся в якісь лісові хащі, а вона мусила чекати на галявині майже півгодини. З хащів він вийшов із шизофренічною посмішкою, трохи спітнілий. Руки йому тремтіли. Присівши біля неї, він запалив цигарку, хамськи плюнув поперед себе й почав розповідати про дівчину, з якою запізнався в метро. Судячи з розповіді, дівчина йому подобалася, але як приступитися до неї з інтимом він не знав... По цьому він перепитав у неї тисячі порад, на тему “а що б ти зробили на моєму місці”, тисячі раз гучно реготав... А вже коли вони повернулися, під самим будинком він, притиснувши її поглядом до стінки тихо запитав: “Скажи чесно, ти зраджувала Пончеві?”...

***
Здрастуй, Люба!
Вчора справили діду дев’ять днів. Людей було небагато. Наплакалися. Ходила до церкви замовила всім нашим “здравіє”. Не переживай, що не можеш мені дозвонитися, бо телефон виключили. Приїжджай на сорок днів, дуже тебе прошу і Павліка з собою бери. Отпросись з роботи, в тебе ж таке горе. Справимо діду оградку і посидимо. Оце пишу і плачу... Важко мені, доця, ти далеко всі далеко. Що робить не знаю. Приїжджай.
Мама.

***
Коли вже я лежав у лікарні, до мене цілком несподівано прийшов Понч. Він був трохи розгублений. Розмова не йшла, бо певно, хтось із моїх близьких на розповів йому, що з цього ліжка я підведусь навряд... В очах у нього були сльози, на мої вони також наверталися... Ми сиділи й дивилися одне на одного. Просто й тупо... Не знаю чому, але на якусь мить мені здалося, що отут біля сидить зовсім інший Понч, точніше, такий якого я любив у дитинстві... Це враження не йшло від мене і я розплакався... А потім він. Вам певно, важко уявити, як два дорослих лобуря сидять один напроти одного й голосно ридають, але це правда... А ще мені здалося, що через очі виливалося все моє життя від першого дня... Це настільки збентежило мене, що я не витримав і почав сповідатися перед Пончем у всіх своїх гріхах. Я розповів йому, про пані Покальську, про листи, про дитячі кохання і зраду, про ненависть, яка жила в мені стосовно його особи... Я розповів все. Все що знав, що накоїв, і, слово честі мені, на якусь мить стало легко. На мить. Але потім почав сповідатися він... Чесно кажучи, від його слів про “змарноване життя” мене ледь не знудило. Пончева сповідь закінчувалась на тому, що він зрадив Марічці з якоюсь  там Танею, але кидати не хоче, як не першої так і не другої... По цім слові, він, знову залившись слізьми, попросив мене, аби я вже на небі прийшов до Бога і на колінах поблагав для його души наставляння на шлях істинний і прощення. “Я хочу, щоби він знав, що мені важко, щоби ти розповів йому, як я втомився і хочу зажити нормальним життям... Обіцяй мені Гео, я благаю!”... Плюнувши про себе, я пообіцяв зробити це, а залишившись наодинці почав голосно реготати.  
За кілька хвилин я дістав стос чистих аркушів і почав писати всю цю історію. Писав довго, а закінчивши, запакував ту писанину в конверта, підізвав медсестру й мовив: “Дорогенька, коли я раптом дуже швидко помру, перекажіть моїм рідним, аби поклали цей пакуночок до моєї труни, але най бог їх вбереже, читати все що там по написано. Розумієте, там чужі секрети і я мушу їх забрати із собою на небо, аби виконати доручення”...











Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 03-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 28-01-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 27-01-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.52857303619385 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …