Була середина жовтня. Налиті по самісінькі вінця теплом і сонцем, стояли гожі дні, схожі на літні, й не хотілось навіть думати, що десь недалечко зима. Про неї вже шепотіли змарнілі дерева, наче й зелені, та зверху припорошені жовтуватим пилком; й ріденький туман за видолинком, й помітно здовжені ночі. Не встигало сонце сховатись за горизонт, як звідкись з потаємних шпарин виповзав холод, всідавсь на міських газонах та дитячих гойдалках, повисав на деревах, кущах. Тримався чіпко аж до самого ранку, доки сліпуче сонце не піднімалося в прозору синь.
О цій порі року смеркає рано. Містяни тільки повертаються з роботи, а вже горять ліхтарі, зливаючись з магазинними вітринами; вікна багатоповерхівок бризнули домашнім світлом, й повільно – до самого ранку - завмирає життя. Іноді з вуличного мороку виринають перехожі, швидко заходять в магазин, щось купують і знову вертаються, зникаючи в пітьмі. Там, сховане від стороннього ока, починається нічне життя...
Великий двір нового мікрорайону одним боком приліг до жвавої автотраси, іншим вперся в пустир. У дворі десятків зо два багатоповерхівок, школа й дитячий садок. А ще - торгівельний павільйон - найметушливіше місце, - де з раннього ранку стоять гамір та суєта: тут сваряться, діляться новинами, снують вантажники, туркочуть голуби. По обіді з’являється двірничка й починає прибиратись - човгає мітлою й бурчить, лаючи всіх на світі. Під вечір від ранкової торгівлі не лишається й сліду, лиш видніється гора картонок на сміттєвому майданчику та щось мирно визбирують горобці. Сам майданчик, огороджений бетонною стіною, давно став притулком для бездомних собак; вони підтягуються сюди, ледь на місто спадає ніч.
Життя бездомних тварин, назване «собачим», тісно переплелось з життям тих, хто їх приручив. Важко сказати, на якій стадії одвічних стосунків людей і тварин стався збій, але все перевернулось, й замість турботи собаки отримують жорстокість. Та чотириногі волоцюги виживають наперекір всьому: і комунальній шкуродерні з провінційними догхантерами, і людській байдужості, і злобі. Вдень собаки ховаються - уникають людей, на промисел виходять затемна. Сміттєві майданчики - то їх територія, куди ні чужих, ні новачків не пускають, з ними ведеться війна.
«Хазяйкою» двору є чорна собака з покаліченою задньою лапою. Велика й кудлата, вона відома місцевим жителям злим та агресивним характером, за що її прозивають Лютою. Вроджений норов та жага життя допомагають тварині вижити, й про те свідчить «собача історія».
В розпал минулого літа мерія організувала «санітарну кампанію» - боротьбу з амброзією – комунальники взялись викошувати пустирі. До робіт залучили центр зайнятості, що обліковував і геть пропащих п’яниць. Трапляється, що озлоблені на весь світ безробітні – гірше агресорів, що відіграються на безпомічних та слабких. Того дня двоє «косарів», хильнувши натщесерце, знайшли на пустирі собаче лігво: в ямі, під бетонною плитою, Люта ховала сліпих цуценят. Вона люто гавкала, як могла, захищалась, та нелюди були дужчі - цуценят вбили, а її покалічили. Собаку ще довго переслідували страхи й жахіття, вона стогнала вві сні, а прокинувшись, тоскно вила… Поранена лапа боліла, всихаючи, але не від цього собака страждала, вона шукала й не знаходила своїх дитинчат. Згодом все забулось, Люта навчилась бігати на трьох, але п’яниць в дворі не оминала: побачивши перехожого, що хилитавсь, вона кидалась назустріч і заливалась гавкотом. Дворові собаки хутко збігались і нападали зграєю, а людині було непереливки... Не дивно, що Люту ненавиділи й хотіли отруїть.
Цього вечора вона вийшла зі сховку раніше звичайного. Попередня ніч була невдала, голод дошкуляв противним ниттям. Зла й дратівлива, собака бродила старником пустиря, й заледве смеркло, як вислизнула з кущів та побігла позад будинків. Дібралась до сміттєвого майданчика, пірнула за бетонний паркан та й причаїлась, втягуючи повітря. Кислувато-гострий дух злежаних відходів розбуркав апетит, і Люта залізла в найближчий бачок.
Землю повільно огортала ніч, розіп’явши над містом зоряне покривало. Гасли вікна будинків, зникаючи в мороці; десь чулись крики та шум автомобілів. Люта була сердита: шматок черствого хліба лиш роздразнив апетит, тож вона мотнулась вбік, вискочивши на сміття. Трохи понишпорила, знайшла варені овочі й жадібно їх ковтнула; ще трапились кісточки - ними похрумкала, жмурячись від вдоволення. Довго принюхувалась, взявши дивний слід, а на краю смітника завмерла: під самісінькою огорожею стояла сумка, наче її хтось забув.
Опустивши голову долі, Люта ловила потік повітря й раптом загарчала: їй згадався запах людини, що принесла біль. Та кругом було тихо, ніщо не загрожувало, і вона, вспокоївшись, підійшла зовсім близько. Вдарив разючий дух, собака чхнула, та за мить всунула морду досередини, щось дістала. Поклала здобич на землю, і саме в цю мить десь завила сигналізація, завалували собаки. Люта відволіклась. З північного боку налетів рвучкий вітер, пахнув холодом, а те, що було здобиччю, раптом ожило – почулися дивні звуки...
Собака різко присіла й спробувала захищатись, та це було зайве: згорток виявивсь немовлям, живим-живісіньким немовлям! Свіжий струмінь повітря його розбуркав, і воно запищало - тихо… безпомічно… Дитя було таке слабке, що, здавалось, уже не плакало - воно квилило, як горопашне пташеня… В тих звуках чулося стільки страждань, що Лютій забулися всі нещастя. Плач дитяти одізвався в ній їдким щемом, ніби ожививши цуценят; собаці здалось, що вона відчуває їхні тіла, й маленькі писочки, котрими вони штовхалися в живіт, шукаючи соски… Почуття радості накотилося, заливаючи м’якою хвилею, розбудило материнський інстинкт, й собака перемінилась: покірно лягла на живіт й поповзла до дитинчати, а за мить облизувала теплим язиком. Гола земля холодила живіт, і вона перебралась в куток, вимощений ганчір’ям; притулившись до знайди, собака гріла його своїм великим тілом. Всю ніч не спала - огризалась на пацюків, перелягала на другий бік та все вилизувала тепле личко дитини...
Над світом, розпластавши чорні крила, в безвість летіла ніч. Спали в гніздах дрібненькі пташки, в нірках – тварини. Мирно спали містяни, й ніщо не тривожило їхній супокій. З дерев часом зривався прижовклий листок, тихо летів, падаючи, і з шерхотом торкався асфальту. Лиш на темному небі, у височині, холодно блимали на землю волохаті зорі. Добре, що вони німі, бо якби мали голос – кричали б…
…На сході посвітлішало небо, прооране рожевими скибками хмар, з-за них виприснуло сонце. Великий двір повільно прокидавсь; десь хлипали двері будинків, покотився велосипед, гуркнув автомобіль. Біля торгівельного павільйону вранішні продавці ладнали свої місця, й Люта вибігла до них, заливаючись гавкотом. Почувся грубий окрик, та вона не вгавала - моталася від смітника до людей, кличучи на допомогу. Здогадуючись, що те неспроста, хтось відділився від гурту й поспішив до собаки, а вона, вперше за багато літ, радісно крутила хвостом і лагідно скавучала…
