Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43979
Рецензій: 85711

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Роман "Сірі метелики" - ЧАСТИНА 1 Дедлайн 14. Розділ 4. Підставна мішень

© Ольга Мігель, 25-01-2016
  Як і очікувалось, розмова з директором музею була мила та пізнавальна. Коли журналістка закінчила, то поспіхом повернулась в редакцію за кілька хвилин до закінчення робочого дня.
– Що сталося? – затурбувалась Вікторія, побачивши головного редактора у незвичному для нього депресивному стані.
– Сашко звільнився, – з сумом повідомив чоловік.
– Як так? Чому?
– Не знайшов спільної мови з директором, – пояснив Дмитро. – Ми готували макет номера і принесли їй його на затвердження. Спочатку все було гаразд, але раптом пані Сафонова вирішила, що деякі матеріали треба поміняти місцями. Зрозуміло що це Сашкові треба було переверстувати всю газету, це за дві-то години до здачі на друкарню! Він заледве втримався і пішов уже з кабінету, коли в дверях його наздогнав голос директора, який наказав йому зробити номер кольоровим! А в Сашка ще й не було кольорового шаблону, отже його треба було повністю робити заново, бо де подівся той, який був ще до його приходу в газету, не знав ніхто. Потім відбулось багато чого, що я навіть і описувати не хочу. Було чимало сварок та нервів, і все закінчилось тим, що Сашка директор поставила перед фактом: за цей номер вона йому не заплатить. Тоді Сашко заявив, що коли так, то він звільняється. У відповідь на це пані Сафонова просто вказала йому на двері!
– В мене немає жодного цензурного слова! – просичала Вікторія. Молодий та веселий верстальник їй дуже подобався, на відміну від істеричної директорки.
– В мене теж, – зітхнув Дмитро. – На додачу вона накричала ще й на мене, розказала недрукованими словами, який я бездарний, ні на що не здатний редактор, через якого в неї самі лише збитки з цією газетою! І це при тому, що всі мої ініціативи вона придушувала з першого дня, аж поки я не плюнув на них з кінцями! Мені вже набридло. Не знаю чи довго ще залишуся на цій роботі… не така це вже й робота, щоб так за неї триматися.
У відповідь Вікторія змогла лише співчутливо зітхнути. Схоже, Дмитро щойно перестав бути «новою іграшкою» і для нього розпочався другий цикл. Цікаво, чи втримається?
– Кепсько все це. Ну, побачимося завтра, мені вже пора, – проговорила дівчина та поспішила покинути редакцію. Її офіційний робочий день саме закінчився… а це означало, що настав час виконати наказ директора. Так, зараз вона могла б просто наплювати на все та піти додому. Але наслідки, які після цього на неї чекали б, могли бути значно серйозніші за звільнення.
Кав’ярня «Мандаринка» знаходилась зовсім неподалік. Світла та затишна, просочена ваніллю, вона цілком відповідала тому образу, який Вікторія вибудувала для себе в уяві пані Сафонової.
Журналістка обрала столик у лівому від входу куточку та сіла спиною до стіни – так, щоб бачити вхідні двері, а ті, хто знайдуть до кав’ярні, одразу бачили її.
Біла цупка серветка швидко перетворилась на паперовий кораблик, який дівчина поклала на стіл, попередньо замовивши кави. Тендітна рука була стиснута в кулак та лежала на столі поряд з корабликом, і лише вказівний палець вистукував знервований ритм.
Так Вікторія просиділа в кав’ярні майже дві години. За цей час вона випила три чашки кави, з’їла тістечко та невеличку піцу. Але загадкова Мадам Пуазон так і не з’явилася.
Задзвонив телефон.
– Можеш йти додому, – скомандував владний і очевидно роздратований голос пані Сафонової. Щойно ці слова пролунали, директор компанії «Королева» поклала слухавку.
Вікторія швидко розплатилась і поспішила додому. Досі пам’ятаючи про напад, вона обрала довшу дорогу, на якій постійно метушилися перехожі.
Незабаром журналістка вийшла з маршрутки та попрямувала до свого будинку.
– Дякую за попередження, – несподівано пролунало за її спиною.
Ця жінка стояла в тіні дерева. Не зважаючи на ефектну зовнішність, не потрапляти на очі в неї виходило дуже вдало.
– Нема за що, – відказала Вікторія. Сховавшись в тіні, вона краще розгледіла незнайомку: висока, вродлива, в стильному костюмі та чобітках на високих підборах. Так, це вона, саме її журналістка бачила в кафе. Тоді жінка зайшла на кілька хвилин – випила чашку кави та пішла собі.
– Хоч мені напередодні казали, щоб я була максимально обачною, але якби ти не подала умовний знак, що це пастка, мене б зараз, вірогідно, саме скидали до найближчої канави. Тому я, все ж, вважаю, що є за що. Добре що Сафонова спробувала підсадити когось з наших, інакше мені б так не пощастило.
– Це правда,  – кивнула Вікторія. – Та жінка зараз ладна розірвати кожного, хто під руку попадеться. Що б вона не казала про своє непохитне становище, та остання стаття її дуже розізлила.
– На те й працюємо! Якби ще люди реагували якось активніше за розмови на кухнях…
– Думаю, одного дня так і буде, – оптимістично посміхнулась Вікторія.
– Я, звісно, не Мадам Пуазон, просто член мережі, та й хто вона навіть гадки не маю, – доброзичливо хмикнула краля. – Але все одно йтиму за нею до кінця заради того, щоб нарешті змінити цей клятий світ на краще.
– Так само, як і всі ми. Люди, які будують свою владу на крові, не повинні керувати країною, – кивнула журналістка і, попрощавшись з незнайомкою, поспішила до своєї квартири.

Коли Вікторія зайшла в створений нею тред на «Три-чі», на неї чекала приємна несподіванка: тема Кота чимало зацікавила анонімів. Більшість відвідувачів просто обговорювали інформацію, яку прочитали в цьому ж треді. Щоправда значна частина цієї інформації була скопійованими фрагментами з тої самої теми, яку Вікторія відшукала на форумі. Але дещо нове та корисне також знайшлося!
До такої інформації цілком можна було зарахувати хронологічний список жертв Кота, в якому були зазначені час та дата, коли знайшли голову.
«Я от чого не розумію, – писав один з анонімних користувачів. – Якщо в одному й тому самому місці, в одні й ті самі дні місяця, майже в один і той самий час знаходили відрізані голови… вони що, зовсім тупі? Невже не можна було посадити ментів у засідку?»
«А вони так і зробили, – відповідав йому інший анонім. – Але користі було по нулям. Вони тільки голови почали раніше знаходити, а того, хто їх туди приносив, так і не бачили. Ніби їх там чарівна фея залишала!»
Серед цікавинок в треді Вікторія побачила також скановану сторінку з газети «Епіцентр» за 16 лютого 1981 року:
«Міліція не змогла врятувати чергову жертву божевільного вбивці, відомого нам як Кіт.
Цього разу життя втратила двадцятисемирічна Катерина Самохіна, яка працювала бухгалтером при міській раді.
Останні дні свого життя пані Самохіна провела, замкнувшись у квартирі разом зі своїм чоловіком, який будь що не збирався її залишати. Саме він і побачив першим її обезглавлене тіло, поряд з яким прокинувся вранці в своєму ліжку.
Біля під’їзду та безпосередньо дверей оселі загиблої було виставлено загін міліції, але всі вони стверджують, що нічого не бачили.
Катерина Самохіна знайшла ложечку з вигравіюваною мишкою, як і інші жертви Кота, першого числа поточного місяця. Четвертого лютого вона зомліла дорогою з роботи, а прокинулась вранці, лежачі у фонтані посеред центральної площі.
Починаючи з сьомого лютого вона стала піддаватись паніці та запевняла, що бачить і чує речі, які не піддаються раціональному поясненню. Померла також стверджувала, що на вулицях знаходить залишені для неї Котом знаки.
Десятого лютого Катерина Самохіна, відправивши дітей до свекрухи, забарикадувалась з чоловіком у квартирі, де врешті зустріла свою смерть».
Судячи з розміру статті, журналісти вже втомилися писати присвячені Коту матеріали на розворот. Тому інформативність була цілком посередня, однак серед кількох скупих абзаців дещо дуже сильно схвилювало Вікторію:
«Катерина Самохіна знайшла ложечку з вигравіюваною мишкою, як і інші жертви Кота, першого числа поточного місяця».
Вівторок, вона знайшла той клятий брилок у вівторок… чи в середу?
У два кліки Вікторія відкрила на моніторі календар і відчула, як голова наповнюється свинцем:
Вівторок, перше серпня. Сім днів тому.
Але ж минуло понад тридцять років, хіба таке можливо? Чи може це наступник, або божевільний імітатор?
Та що тут можна зробити, окрім як рознюхувати інформацію, Вікторія поки не знала. В міліцію з тим, що вона наразі мала, йти було безглуздо – тільки висміють і спровадять. Та й попереднім тридцяти трьом жертвам міліція не надто допомогла…
Попереднім?
Зригнувшись, Вікторія з жахом відігнала від себе думки про те, що вона тепер наступна, та повернулась до треду. Але, нажаль, нічого корисного там далі не було.
«А взагалі, щось по цій справі треба шукати або в архівах прокуратури, або в газетних підшивках того часу», – порадив один з анонімів, і ця порада видалася дівчині найбільш слушною.
Аби не загубити нічого важливого, Вікторія скопіювала всю зібрану інформацію в один документ та роздрукувала його.
Але зараз найбільше на світі дівчині хотілося хоч якось відволіктись від страшних думок. Година була вже пізня, а інтерв’ю розшифрувати краще сьогодні, бо завтра на роботі на це навряд буде час. Тож журналістка заварила велику чашку чаю, влаштувалась в м’якому комп’ютерному кріслі, скинула файл з інтерв’ю на комп’ютер та переключила звук на навушники – так їй завжди було легше працювати.
Рядок за рядком, короткі запитання та змістовні відповіді з’являлися чорними символами на білому екрані. Директор краєзнавчого музею нарешті закінчив розказувати про найцінніший експонат виставки і Вікторія поставила йому наступне запитання. Чоловік задумався на кілька секунд… і перш ніж він знову почав говорити, журналістка почула в навушниках якийсь дивний шум. Він лунав трохи більше секунди, був дуже тихий та нерозбірливий. Дивно, здається директор нічого не говорив, та й до кабінету ніхто не заходив.
Насупивши брови, Вікторія пересунула бігунок в аудіоплеєрі трохи назад. Ось вона закінчує своє запитання… щоб краще розібрати дивний шум, дівчина поставила гучність на максимум і почула хрипкий, глухий голос, який прогарчав:
«Хто ти?»
За мить директор музею почав відповідати на запитання, але Вікторія не чула його голосу, максимально підсиленого динаміками: навушники валялись на підлозі біля стіни, в той час як сама дівчина нерухомо сиділа в старому комп’ютерному кріслі.

P.S. Перша арка роману "Сірі метелики" - "Дедлайн 14" - надрукована в журналі "Дніпро".
Якщо кому цікавий цей роман, роман "Сновида", а також інша моя творчість - долучайтесь до спільноти ВК! http://vk.com/club_olga_migel Там всі посилання на повні версії моїх книг

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 28-01-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 25-01-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7334291934967 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка нових досліджень від сучасних істориків
Видання історичних книг набирає обертів, і тому ми вирішили зробити добірку нових видань з історії України. …
«Людський фактор» Карлґаарда: Книжка про нематеріальні конкурентні переваги
Коли хтось розпочинає стартап, чи обіймає керівну посаду в провідній комерційній організації, неминуче …
Огляд нового роману авторки «Дівчини у потягу»
Затишне містечко, поруч із ним — Затон Утоплениць. Затока, яка протягом століть забирає життя жінок. …
Жити заради життя: «Фієста» Гемінґвея
«Фієста» — перший знаковий роман Нобелівського лауреата Ернеста Гемінґвея. Це історія про групу американських …