В переддень свята Миколая, 18 грудня, невелика торгово-виробнича фірма, що спеціалізувалась на продажу, монтажу і обслуговуванню торгівельного обладнання, «ПрАТ «Продакс»» гучно відзначала ювілей — двадцяту річницю заснування. Для корпоративу замовили ресторан «Зелений Гай», що за п’ятнадцять кілометрів від Луцька по ковельській трасі. Точніше, це ресторанно-готельний комплекс. Велика бенкетна зала, що могла вмістити вдвічі більше народу, була прикрашена по новорічному, електричними гірляндами, дощиком, а також гірляндами різнокольорових повітряних кульок. Керівництво не поскупилося, зафрахтувавши весь ресторан, тому чужих не було. Столи стояли не впритул, а окремо, одинадцять штук, за кожним по шість чоловік. Правда, прийшли не всі, тому за деякими столами сиділо по чотири чи по п’ять гостей. Грала жива музика.
На сьому вечора свято було саме в розпалі. Вже прозвучали перші «стандартні» тости і ще з десяток вже спонтанних привітань. Вже спорожніло кілька десятків пляшок горілки, коньяку і недешевого вина, вже подали дві чи три гарячі страви. Народ розслабився, і розбрівся. Хто вийшов на перекур, хто танцював у центрі зали під гучну попсу. Хто, зібравшись по двох-трьох за столами доганяв норму. Нарешті музиканти припинили грати і закликали присутніх до столів.
Микола Васильович, п’ятдесятип’ятирічний інженер технічного відділу не пив. Він не вживав спиртного вже більше року, бо страждав на хронічний простатит. Минулої осені він пройшов курс лікування, і лікар категорично рекомендував утримуватись від спиртного, інакше курс буде марним. А пройти таке пекло вдруге Микола Васильович не хотів. Процедура масажу простати була настільки болюча, що він закушував язик, аби не закричати, і навіть один раз втратив свідомість. То ж краще не пити. Але признаватись колегам про справжню причину утримання він, як і більшість його товаришів по нещастю, соромився. Тому на всі питання відповідав жартом:
— Пройшов курс лікування від алкоголізму. Підшився, закодувався, в штунди записався. Потрійний захист!
правда, останнім часом він вже дома, або з друзями іноді дозволяв собі грамів п’ятдесят-сто, але не більше і то зрідка, і не на роботі. Бо тут завжди знайдуться «доброзичливці», що будуть вмовляти:
— Ну давай ще по краплі! Ну ще по чуть-чуть! Ну що ти, колектив не поважаєш…
І тоді вже на ста грамах не зупинишся.
Ото ж він вже починав нудьгувати, бо тверезому поміж підпилих колег було не цікаво. Ситуація нагадувала бувальщину, яку розповідав товариш, мисливець Максим. Одного разу він, через якісь обставини, запізнися на полювання. Прийшов на домовлене місце, коли вже все закінчилось, була накрита галявина і товариші висушили більше половини запасів спиртного.
Сів я з ними, — розповідав Максим, — чую, таку вже нісенітницю верзуть, така вже дурна та п’яна мова. Але налили мені, випив чарку, випив другу, чую, а таки правду вони говорять…
То ж Микола Васильович думав, як би по тихому, по англійському полишити це товариство і звалити додому, де його чекала сім’я, любляча дружина Тамара і вже дорослий син Саша. Старша донька Таня була вже заміжня і жила окремо. Завтра все таки Миколая, і хоч малих дітей дома не було, він по традиції купував солодощі і мандарини чи апельсини і це нагадувало дитинство. Та була одна проблема. Маршрутки в цю пору сюди вже не ходили, а таксі з викликом обійшлося б десь у сотню гривень. А йшли свята і не хотілось витрачатись «на дурне». Два автобуси, що мали розвести працівників по домах були замовлені на двадцять другу тридцять.
— Мікола Васільєвіч, дараґой, ми с вамі уже столько лєт працюємо разом, а єщьо на брудершафт ні разу не пілі. Ну ка, нелєйтє дамє водкі!
Алевтина Юріївна, сорокатрирічна начальниця фінансово-економічного відділу, підійшла несподівано, і застала Миколу Васильовича зненацька. Він трохи розгубився, і навіть злякався.
— Будь ласка , але я не п’ю, хіба водичку…
— Ну, токо нінада, Мікола Васильевич, я знаю, что п’ятдесят ґрам ви можетє. Давайтє давайтє, нє задєрживайтє, і вообщє, скажитє мнє комплимєнт. Як я сьогодні виглядаю?
— Ви незрівнянні, Алевтино Юріївно, ну, тільки для Вас!
Микола Васильович налив Їй і собі повні чарки і під оплески і вигуки, переплівши руки вони вихилили до дна, а потім Алевтина вп’ялася йому в губи міцним і пристрасним поцілунком.
Він відповів, правда без пристрасті, просто мусив прийняти її гру. Але шалене буйство її феромонів таки подіяло. По всьому тілу Миколи Васильовича пройшла зрадлива тепла хвиля збудження і «дурень» в штанах несподівано швидко напружився. І вона це відчула і вже торжествувала перемогу.
— Всьо! Я Аля, ти Коля! І нє іначє! Коля, сєгодня ти мой рицарь і палкий залицяльник!
Алевтина простягнула йому руку для поцілунку, і він, нахилишись в шляхетному поклоні, таки її поцілував.
— Коля, нас сєгодня ждут незабутні враження, я надєюсь…
В Алевтини задзвонив телефон.
— Да, слушаю, а Дмітрій Нікітічь… Да… Спасібо… Спасібо…
Алевтина пішла до вестибюлю, мабуть розмова мала бути довгою.
Оце влип, — подумав, Микола Васильович. Він бачив, що колеги вже дивляться на нього зі співчуттям. Всі знали, що Алевтина розбалуване, підступне і безжальне стерво, яке поламало долю вже не одного чоловіка. Яскрава жінка-вамп, розумна, вольова, озброєна якоюсь відьомською красою і гіпнотичним поглядом кобри, двічі розлучена, вона крутила мужиками, як хотіла, і отримувала все, що хотіла. У неї було достатньо впливових покровителів і корисних зв’язків, і вона маніпулювала навіть генеральним директором. Микола Васильович ніколи особливо не прислухався до пліток, але навіть він знав щонайменше п’ять її жертв. Двоє менеджерів через неї мусили розрахуватись з роботи, ще двох покинули дружини і один з них потім спився, а ще один, Андрюша, айтішник і системний адміністратор здався і вже кілька років був фактично її сексуальним рабом і ганчіркою для витирання ніг. А ще, ймовірно, інструментом контролю за іншими працівниками. Але, зазвичай її жертви були молодшими, чому ж тепер вибір впав на нього, непримітного підстаркуватого інженера, що живе на одну зарплату. Відповіді Микола Васильович не знаходив. Він був упевнений, що Алевтина вже все продумала і підготувала, і номер в готелі вже замовлений. Може напитися в зюзю… але ні, це погана думка. Алевтина його осоромить перед всіма і добряче познущається, потім хоч на вулицю не виходь. Піддатись… нізащо! Тамара зради не пробачить. Просто відкрито послати… Найгірший варіант. Ходили чутки, що один її послав, то через кілька днів його знайшли мертвим, а ще одного вона підставила і засадила до в’язниці . Краще вже вбити її саму, хоч знатимеш за що сидиш… А може це просто дурний жарт… Але від її жартів ще нікому не було весело, крім її самої… Тікати! Єдиний розумний вихід. Якщо вона вибрала його випадково, просто заради примхи, то може все обійдеться і Алевтина знайде собі інший об’єкт. А якщо ні, доведеться шукати роботу. А кому ти потрібний в п’ятдесят п’ять, всі шукають молодих. А так хотілося спокійно допрацювати тут до пенсії, улюблена робота за фахом, непогана платня… Мабуть не доля…
Микола Васильович машинально налив собі ще чарку і машинально випив.
— Толя, — звернувся він до напарника, — забери з гардеробу мою куртку і шапку, і винеси на вулицю, а я так вийду, щоб не привертати уваги. Я звалюю. Скажеш потім, що мені стало погано і я кудись пішов…
Через п’ять хвилин він уже йшов у напрямку Луцька по обочині траси. До міста близько п’ятнадцяти кілометрів, якщо пішки, то десь три години ходу. В принципі, можна було зайти, та Микола Васильович надіявся спіймати попутку. По дорозі зрідка проносились фури, здіймаючи за собою вихори, що зривали шапку з одинокого пішохода. Ще рідше на шаленій швидкості пролітали легковики. Тут довга рівна ділянка, то ж можна розігнатись. Микола Васильович повертався і «голосував», але ніхто не зупинявся. Обабіч траси чорнів ліс. Правда, від обочини до лісу з кожного боку було метрів по тридцять, а може і більше. Ніч була тиха і зоряна. Сніг ще не випав, а блідий серп місяця мало випромінював світла, то ж було досить темно. Невеликий морозець, градусів три-чотири зовсім не дошкуляв. Нова, куртка, хоч базарна, але не з дешевих, була занадто теплою на таку погоду, тому він розстібнувся. Ще на ньому був не новий і не брендовий, але хороший достатньо дорогий костюм і біла сорочка з вишивкою білим по білому. Вигляд, як на інженера, був досить презентабельний.
Він йшов і уявляв, як лютує Алевтина, що спіймала облизня. Адже вона гадала, що її кролик загіпнотизований, паралізований і з жахом чекає, коли змія його проковтне. А фіг тобі! Треба вимкнути телефон, а то ще, не дай Бог, подзвонить, подумав Микола Васильович і зупинився. Враз позаду знову почувся шум автомобіля, і він знову повернувся і підняв руку. На диво, авто зупинилось. Це був старий, майже добитий мерседес. Колись він був крутий і розкішний, кольору темно зелений металік, а тепер заводська фарба місцями проглядала між зашпакльованими і замазаними різним ґрунтом латками. В крилах і порогах зіяли діри, а деренчання двигуна нагадувало дихання-хрипіння старого курця. Ржаві рефлектори фар сіяли тьмяно-жовте світло. Микола Васильович відкрив двері.
— До Луцька підвезете?
— Сідай.
Водій був один, мужчина, приблизно ровесник Миколи Васильовича. Міцний, плечистий, але не товстий, з великими жилавими руками . Мерседес, голосно гаркнувши, рушив і салон наповнили нові звуки: стук підвіски, деренчання коробки, скрип обшивки і ще якийсь брязкіт невідомого походження.
— В «Зеленому гаї» гуляли?
— Так, корпоратив, двадцятиріччя фірми.
— Жируєте буржуї, — в голосі водія почулись загрозливі ноти, — давили ми вас колись з Цумою, та не додавили, суки…
Микола Васильович знав, хто такий Цума, знав його, ще до того, як той став «хресним батьком» волинської мафії. Володя Цуманський, ще коли був пацаном і займався в секції боксу проживав у районі вокзалу, але здружився з хлопцями Сорокового кварталу, поряд з яким проживав і Микола Васильович. Хлопці часто збиралися на вечірні тусовки, хоч тоді цього слова ще не було. Просто сиділи компанією, попивали пиво, або «чорнило», дешеве плодово-ягідне вино. Грали на гітарі, травили анекдоти, часом лупцювали чужаків, що приходили до сороковських дівчат. А потім їх шляхи розійшлись і більше не перетинались. В кінці вісімдесятих, в епоху талонів, суцільного дефіциту і початку «польських базарів», Цума організував банду рекетирів, і скоро захопив контроль над всім містом, а потім поширив свій вплив ще далі. Його слава гриміла чи не на всю Україну, пізніше, навіть книги про нього понаписували. А наприкінці дев’яностих банду ліквідували, контроль за бізнесом перебрали на себе силовики, а колишніх братків кого відстріляли, кого посадили, хто втік за кордон, хто заліг на дно. Через роки, коли все вляглося влаштувались хто як міг. Цуманський, відсидівши символічний термін, полишив справи, мав свою невелику частку в деяких великих компаніях, отримував дивіденди і жив для свого задоволення. Колишні братки влаштувалися по різному. Спритніші завели власний легальний бізнес, простіші пішли до них помічниками і охоронцями. А деякі не змогли влаштуватись, перебивались подачками колишніх товаришів, випадковими заробітками і дрібним криміналом. Саме з таких був і водій мерса.
Отже водій — колишній рекетир. Звичайно, таким кулачищем можна бика звалити. Проти такого шансів нема, подумав пасажир.
— Пулю в лоб хош? — дедалі більше розходився водій, — чи паяльник в жопу?
В Миколи Васильовича коліна зрадливо заніміли, до горла підкотився клубок і закрутило в животі. Може вистрибнути… Занадто швидко, можна розбитись. А він ще і психопат… Що робити?
Враз водій вихопив ніж, зробив швидкий і вправний випад і притулив вістря до обличчя пасажира трохи нижче ока.
— Шо малчіш, — рявкнув водій, доповнивши міцними матюками, — Піку в глаз, чи в жопу раз?
Ага, то він ще й сиділець, — подумав Микола Васильович, — видно зону не раз топтав. Ото щастить мені сьогодні. Треба якось його заспокоїти, щось сказати, бо мовчання його все більше дратує.
— Піку в глаз, — тихо видушив з себе,— я не буржуй, я інженер, працюю в компанії і живу на зарплату.
— Маладєц, — вже спокійніше мовив водій і прибрав ножа.
Деякий час їхали в незручній і напруженій мовчанці.
— Ви мене тільки до міста довезіть, я заплачу… — сказав Микола Васильович і відразу ж про це пошкодував. Та було пізно, слово не горобець, а водій знову вибухнув люттю.
— Я тобі шо, бомбило!? Ти мене за таксиста маєш, ізвожчика? Запомни, сука, я не заробляю, я беру!
Водій схопив свого пасажира за груди і потягнув на себе. Микола Васильович вже майже попрощався з життям. В цей час зустрічна машина освітила фарами їхні обличчя.
— Ні хєра собі! Ти що, пєтух, підар!? Чо в тебе губи накрашені!?
Він різко відштовхнув від себе ледь живого інженера, а той, провівши пальцями по губах побачив яскраво-рожеву помаду Алевтини.
— Та ні! Ти що, здурів!? Я з кобітою одною цілувався! — майже прокричав Микола Васильович
— Да? Молоток… — витримавши паузу вже миролюбно мовив водій, — є ще порох в порохівницях і ягоди в ягодицях! Мене Гриня кличуть, а тебе?
— Микола.
— Рад знайомству, Коля. Слухай, а поїхали , знімемо по шмарі, гульнемо по взрослому.
Машина вже в’їжджала в місто і Микола Васильович гарячково думав, як би скоріше попрощатися з Гринею.
— Та ні, вибач, мені додому треба…
— То може ти справді голубарик, єслі тобі дєвок не треба,— знову грізно прогарчав водій.
Та Миколі Васильовичу це все вже набридло, будь що буде, може не вб’є…
— Гриня! Фільтруй базар. Я вже сьогодні відстрілявся, погуляв, обойма порожня, боюсь опозоритись, мені ж не двадцять років.
— Все ніштяк, Коля, — засміявшись, по дружньому мовив Гриня,— я на ГПЗ, а ти де спригнеш?
— Якщо на Возз’єднання довезеш, буде нормально.
Через хвилини дві-три на площі Возз’єднання вони прощались
— Будеш в районі ГПЗ, спитай Гриню Бетеера, мане там знають, бувай Коль, заходь в гості!
Микола Васильович зітхнув з полегшенням і попрямував до зупинки. Дякувати Богу, найгірше позаду. Він вже в Луцьку, і хоч додому добиратись на інший край міста, але це вже не проблема. Пора ще не пізня, близько двадцятої години. Маршрутки ходять регулярно. Максимум хвилин за сорок-п’ятдесят він буде дома. Та, як писав один відомий сучасний письменник, Бог, коли хоче посміятися, спускається на землю і слухає плани людей на майбутнє. Якби ж то знати де впадеш, соломи підстелив би…
