Хоч я вже давно доросла, знаю, що Діда Мороза немає і ніякого дива на Новий рік не станеться, та все ж передноворічні сподівання приходять до мене, як і до кожної людини.
Їх підсилює ще купа туристів, яка рветься в Карпати саме на Новий рік, щоб назавтра з опухлим від алкоголю лицем намагатись згадати, що з ними було і куди треба ще поїхати.
Під Новий рік мене чекає сім’я і ялинка, колядники, родичі, гості, річні показники та море роботи.
Про звіти, які наближаються, я взнаю по червоному, як буряк обличчю статистки, яка рахує показники. Всяк знає, чим червоніше то обличчя, тим більший цейтнот. Виняток може складати хіба день народження в тої ж статистки, або в її друзів, але тоді вона кричить дещо з іншою інтонацією.
В перервах між звітами воно звичайного кольору, та й саму власницю не дуже десь видно.
Звірені дані ще треба надрукувати. Так як в мене вдома завжди повно роботи, то я намагаюсь передати друк секретарці. Це теж непросто, зважаючи, що кожен хоче зробити те ж саме, і якомога ближче до часу здачі.
Секретарка друкує, статисти лаються і інколи п’ють на роботі новорічне шампанське, а я
тим часом намагаюсь вдома прибрати і зварити святкову вечерю.
Тож я варю і мрію:
Тихо мерехтить вечірній прибій. Я сиджу на камені, морські водяні язики лижуть його. А навкруг зорі, здається, до них можна дотягнутись рукою, бо це пустеля. Можливо, навіть Сахара. Біля мене статечно і чинно проходить караван верблюдів. Погоничі теж дивляться в небо, на зірки, що так близько і не гаснуть. Так само колись дивився на небо і Ходжа Насреддін, пояснюючи еміру сутність світу.
А це вже Європа. Розлився Рейн, ми з тобою удвох йдемо по мосту. Ти щось говориш мені, навколо твоєї шиї обмотаний шарф. Але обрисів обличчя не видно, бо я його не знаю…Жену від себе ці марні думки і мрію про щось інше.
…Ще хотілось би попасти на європейські новорічні розпродажі. А то в нас спочатку піднімають ціни, а потім ставлять знижку. В результаті добре, якщо товар залишився з попередньою ціною. Але люди все одно купують, бо не знають, що їх чекає в Новому році.
І ось святкова вечеря приготована. Гарно вбрані, ми сідаємо з друзями за стіл біля новорічної ялинки поруч включеного телевізора, де за нашими спинами щось вітальне каже президент.
12.20 – Я так і знала! Лунає дзвінок.
- З Новим роком! – вітає колега.
- Перший виклик твій.
- З Новим роком ! – радісно вітаю його я з бокалом шампанського в руці.
- Ви ж не на роботу кличете?
- А чого я тобі дзвоню? – охолоджує мою радість колега.
- Але я того… вже шампанське пила…
- То немає значення. Давай сюди.
Перебираюсь і востаннє кидаю погляд в дзеркало. Не забути би переодягнути светер, вбраний навиворіт і зняти тапки. Надворі вже чути шум від машини.
…і знову я вдома. Сміємось, жартуємо. Знову дзвінок, я ж сьогодні ургентна.
- Ну в тебе й робота – кисло всміхаючись кажуть гості о пів третьої, збираючись спати, я ж стрибаю на одній нозі, марно намагаючись попасти ногою в чобіт.
Тільки лягла нарешті перед ранком – знову дзвінок. Вже сама вбираюсь, йду до воріт.
- Що таке? Нема машини. Щось не їде.
Дзвоню на роботу, виясняю.
- Лягайте спати - каже заспана медсестра.
- Ми вам не дзвонили.
День короткий, тож вночі бігаю між корпусами, нагорі ті ж зорі, тільки на більшій відстані, але такі ж прекрасні, правда, холодні. Комусь помагаю, потім для когось стаю Святим Миколаєм, комусь вселяю надію, а попри те мрію колись відіспатись за безсонну ніч.
Вітер шумить в кронах дерев – ялин і смерек.
Цього року в мене при здачі звітів виникли зміни – щоб не бігати по кілька раз до секретарки, вирішила зробити розрахунки вдома на своєму комп’ютері. Документація – нудна штука, особливо, як я раніше сама це не не робила.
По інерції я відкрила Однокласники, і відразу мене там зафрендив якийсь француз. Мало того, він ще почав писати мені повідомлення.
Я давно хотіла підучити англійську, якою він мені писав, тож стала відповідати в цілях мовного розвитку, користуючись онлайн –словником.
Франк спочатку питав в мене, чим я займаюсь. Потім – чи хочу я поїхати в Париж? На це провокаційне запитання я відповіла ствердно і пожартувала, що приїду, як мене запросить.
Француз виявив готовність запросити і до мене приїхати, в чому я щось засумнівалась.
Тоді він спитав, скільки мені років і почав просити фото ( я зазвичай в соц.мережах фото не викладаю).
Чи то з перевтоми чи піддавшись проханню я це виконала. Роки мої йому підійшли, бо він був старший, побачивши ж моє фото він буквально засипав мене компліментами.
Тепер Франк звертався до мене не інакше як “ Моя принцеса”, казав, що я подібна на сонце і т.д. Це трохи мене насторожило. Ні, я знаю, що непогана, без помітних вад але щоб так зачаруватись моєю красою!
Українці взагалі не дуже люблять робити комусь компліменти. Наприклад, коли я хочу почути їх в свого чоловіка, то просто питаю його: Я гарна?
- Гарна – відповідає він. По двох причинах – я не погана, та й така відповідь для нього безпечніша. Але щоб так хтось говорив про мою красу?
Француз тим часом продовжував співати мені дифірамби. Так як я була все –таки трохи зайнята, бо заглядала до звітів, вирішили віртуально списатись ввечері.
Ввечері я знов була зайнята - з роботи прийшов чоловік і син пристав до мене з уроками.
- Що ти робиш кохана? – так почав своє спілкування Франк. Може, не так дослівно, бо я перекладала з словником.
- Я хочу про тебе знати все, бути твоїм другом, щоб ти мені про все розповідала. Потім він порівняв мене ще з якимись істотами, з яких я переклала тільки про курча.
- Ти ще тут? – перепитав він.
- Чим зараз займаєшся? Я хочу знати про тебе все.
- Складаю синові книжки – відповіла я, після чого Франк чомусь відключився.
На другий день все повторилось знову.
- Чи маєш ти скайп? – запитав француз, і я це зрозуміла без перекладача.
- Но скайп – відповіла я.( В кімнаті буває не прибрано, ще й я одночасно спілкуюсь , готую їсти, відповідаю по телефону і т.д.)
- Що ти робиш зараз, я дуже тебе чекав? – заливався Франк солов’єм.
- Хотіла дописати звіти – відповіла я.
Франк відключився надовго.
На третій день я його вже в інеті не застала. Так як в мене була вільна хвилина, я зайшла на його сторінку. Серед друзів в Франка були одні дівчата, десь штук 400. Мужчин не було, хоч це добре.
От і з’їздила в Париж.
Я видалила свою фотку і почала дораховувати показники.
Після Нового року ще треба звіти здати. Виглядає все приблизно так:
Зрання – раненько опухлі й заспані, в кожухах, бо мороз ми збираємось біля машини . В кожного торба з паперами. Напихаємось в машину, по дорозі підбираємо тих, хто проспав.
Хто легко вбрався, мерзне і жаліє за залишеною шубою. Але шуба – ще півбіди, гірше, коли після святкування забуваєш взяти документи. Тоді вся машина їде назад і чекає, поки роззява з звітами і могоричем знов ввіллється в їхню дружню сім’ю.
Цілий день здаємо, виправляємо, чекаємо, потім купляємо гостинців. Надворі вже знов темно, тож чекаємо своєї машини.
В машині гріємось, хто чим може і закусуємо. Вредна статистка знов червона, але це вже можна пояснити, роздає закуску і сміється найбільше. Мабуть, від нервового шоку. Домашні видзвонюють на мобільні, та ніхто їх не чує. Кому зараз в голові домашні справи, як ми звіти здали !
Шофер дбайливо розвозить особливо старанних здавачів по домівках, і перш за все статистку, яка ледве тримається на ногах і щось весело гукає вслід машині. Можна розслабитись до наступного року.
А зараз я йду додому, чавлю чоботами багнюку, змучена, що навіть не дивлюсь навкруги і думаю : А коли ж це все збудеться?
