Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43649
Рецензій: 85081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

March October

© Роман К, 23-01-2016
Давайте, я розкажу вам одну історію.
Але перед тим, як її слухати, треба налаштуватись на відповідний лад.
Це буде звичайна побрехенька людини, яка підійшла до певного життєвого рубежу, і хоче передати весь накопичений досвід щонайменше своєму поколінню, бо прийдешньому це все не впирається так само, як ото мені байки покоління моїх батьків.
Ото ж.
Уявіть собі сучасний паб. Це така собі більш-менш елітна кав’ярня, де частують запашним порошковим пивом, всякою гидотою на кшталт копчених свинячих вушок, лососевої соломки, грінок з часниковим соусом чи без, картопляними та сирними чіпсами, сирним-таки чи м’ясним асорті з дивним соусом, рулькою, супами та рештою радощів, наливають віскі з ромом чи бренді, але горілки не дають, ну і звісно, як і належить кав’ярні – чаєм з кавою та тістечками. Атмосферу кав’ярні доповнюють всілякі штуки, які покликані створити у відвідувачів враження, що це, все ж-таки, паб – постери з футболістами чи пивом, кілька плазмових телевізорів, де постійно крутять футбол і всілякою псевдо-роковою поїботою та кшталт MUSE, «Ляпис Трубецкой» і похідним Brutto чи «Океаном Ельзи», від якого у всіх, хто хоча б поверхнево знайомий зі справжнім роком, кровоточать вуха, але людям, які залюбки слухають рєп, попсу та іншу третьосортню музику, подобається, що символізує. Весь цей  антураж, розбавлений то напів-темрявою, то відверто відбуваючими номер лабухами або іншими вигадками, повинен створювати враження брутальності закладу і його приналежності до класу пабів, що, втім, нівелюється відсутністю сплячих п’яних, галасу, бійок і наявінстю офіціанток, яких, проте, чомусь не можна мацати за сраку чи інші відповідні місця. Точніше, можна, але лише раз і двері пабу після цього назавжди будуть перед вами зачинені.
Але ми сидимо от саме в такому от пабі. Бо нам вкрай необхідне якесь душевне місце і ми всіма силами віримо, що, власне, осьдечки воно. Ну, і те, що хай і порошкове, але за таку ціну цілком прийнятне пиво, бо ж, їй-богу, вам хоч раз хоч хтось розказував побрехеньку за чашкою кави? Хоч, звісно, ви, як людина з тонкою душевною організацією, можете замовити собі кави чи чаю, але йдіть тоді, будь ласка, під три чорти з мого тексту, мені тут такі не потрібні. Хоча, ні, вертайтесь. Я перепрошую за свою грубість. Як казав у своїй п’єсі один художник: «Повинні ми любити всіх підарасів».
Для повноти ефекту нам потрібна публіка.
Якщо озирнутись, можна побачити, що навколо нас сидять поважні хіпстери, їхні по-поганому дивакуваті кралі, або ж красиві дівчата, які жлуктять пивас, чи страшнуваті мордаті дівахи, і не правда, що некрасивих дівок не буває – дуже навіть навпаки, скажу я вам. А ще навколо інтелігенти, що, як і всі ми з вами, з бидла вийшли, і офісні працівники, і металісти з рокерами, і решта людей, що глибоко всередині вважають себе неймовірно цікавими й загадковими інтровертами, але ким є насправді, ви вже здогадались. Мудаками зашуганими, якщо хто не в курсі. А ще тут підстаркуваті дідки і трошки бидла, яке, втім, теж не ризикує поводитись так, як ото належить в пабі, а сидить з гордим виглядом, мовляв, можу собі дозволити. Ну а ми, своєю чергою, сидимо тут, бо для нас це - протест проти гламуру і надає нам в очах нас самих такого шаленства, незалежності і, якщо хочете, андеграундності. Тож, давайте за це вип’ємо кави, або не більше двох кухлів пива.
Але в дійсності, було б гарно, коли б ви дійсно сиділи зараз в пабі – тоді не потрібно було б нічого вигадувати, і ви б мали більше часу на фейсбук, чи контакт, чи все разом, а, може, й ще щось.
До речі.
Якщо досі цього не зробили, прогляньте зараз стрічку новин і повідомлення – просто я людина з класичним вихованням, і мені трохи неприємно, коли мене перебивають неувагою. Дякую.
Але перед цим, будь ласка, одне оце пшеничне і, нехай, свинячі вушка. Хоча, чекайте. А ось у вас грінки. Вони з яким соусом подаються?
— Вони без соусу.
— Що, правда? Хай Господь милує. Тоді вушка.
— А Вашим друзям?
— Ну і їм вушок і оцього пшеничного, чого ж там.
— Отже, оце пшеничне і вушка?
— Все вірно.
— Зачекайте десять хвилин.
Посміхнулась і пішла зі своїм немацальним задом, а я, позаяк ви вже закінчили мацання телефонів, розкажу вам одну історію.
Та перед тим – невеличкий аперитивчик. Я, до речі, пива вам замовив, так що, педрило хіпстерське, питимеш з нами. Так от, є одна притча. Дуже б хотілось сказати, що вигадав її я, і, власне, нічого мені не заважає то зробити, але не буду, бо настрій не той.
Словом, жив собі маленький бегемотик. І був у нього маленький паровозик. І маленький бегемотик дуже любив гратися своїм маленьким паровозиком. Та одного дня прилетіла маленька ворона – і вкрала у маленького бегемотика маленького паровозика. Гірко заплакав маленький бегемотик, і пішов шукати свого маленького паровозика. Кілька маленьких днів йшов бегемотик – мужньо перепливав маленькі моря, переходив маленькі гори, витримував жорстокість маленьких пустель, долав маленькі степи та долини, аж поки одного дня не підійшов до маленького дерева. Знічев’я підняв маленький бегемотик свої маленькі очі на маленьке дерево, і побачив там маленьку ворону, яка гралася його маленьким паровозиком! Нічого не сказав маленький бегемотик, а просто виліз на маленьке дерево до маленької ворони – і заїбашив ту пернату суку к йобаній матері, одні кишки на гілках зостались висіти, бо нєхуй ото красти чуже. Що, власне, і є мораллю.
— Пшеничне…
— Дякую. І грець з ним, а можна тому педрилі каву?
— Звісно.
— Дякую. За мораль, мої дорогі.
Ця історія про одного чоловіка – Сергія Петровича.
— Ву-у-ушка… І кава.
— Дякую.
Нічого, що ми на вас трошки витріщаємось? Це питання так і лишилось поставленим лише в нашій уяві, бо як не крути, а ми, все ж, напів-задроти, всім смачного.
Сергій Петрович прокинувся через скрипку. Піт Йохансен шикарно нарізǎв мою любов, але через неї Сергій Петрович прокинувся. І не сказати б, що це було погано, – все таки, він любив цю пісню, а надто ж, партії Піта Йохансена в ній, - просто він не любив прокидатись по будням. Тому й визначив у якості будильника одну зі своїх улюблених пісень – щоб хоч так скрасити горе прокидання. Бо воно означало необхідність вставання і йдіння на роботу. І якщо перше було доволі незначною справою, то друге перетворювало життя Сергія Петровича на маслянисту субстанцію пекла. І не сказати б, що він не любив свою роботу – дуже навіть навпаки. Йому не подобався сам процес йдіння, їхання та знову йдіння на неї. І сказати б тут «отаке», та це означатиме кінець, і хоч так воно певним чином і є, - бо доводиться вдягати штани, - але насправді, ні.
І таки дійсно, Сергій Петрович встає і вдягає штани. Потім сорочку, краватку, бере рюкзак і взувається. Не на босі ноги, ні – на шкарпетки, і не з рюкзаком – той стоїть собі на стільці, але навіщо переобтяжуватись аж такими деталями, тим більше, що сам Сергій Петрович робить це все на автоматі і не звертає ніякісінької уваги на процес збирання, а тому давайте забудемо і ми про це.
Тим більше, що Сергій Петрович виходить з квартири і закриває її ключем. Смикає за двері – словом, виходить з дому на роботу.
Виходить і думає про те, як гарно світить ранкове сонце, яке красиве смарагдове листя на деревах і мелодійний спів пташок. Ну звісно ж - літо надворі! Тому й сонце таке привітне. І дерева. І пташки. І голоногі дівчата, які вдають, що не помічають, як на їхні все ті ж ноги задивляється Сергій Петрович. А то і у виріз майки чи блузи зазирне.
А чому б і не зазирати? Коли тобі нема ще й тридцяти, то це не попахує ні бісом в ребро ні єдиною втіхою.
І тому, що Сергію Петровичу ще нема навіть тридцяти, не слід, певно, говорити про нього в такому тоні, наче описується якийсь невеличкого зросту позитивний моторний дідок, який ще не втратив любові до життя, хоча, в принципі, за статусом уже повинен би був.
І отак от Сірожик, дивлячись на дівчат, пішов до автобусної зупинки. Сів в маршрутку, доїхав до метро і ля-ля-ля, словом, приїхав на роботу, зайшов до кабінету, і давай зі всіма здороватись. Слово за слово, попив кави, як оцей наш педрило, якому я пива замовив, чо ти гроші мої на вітер викидаєш, потриндів з мужиками, пофліртував з дівчатами, в контакті посидів, ви, їй-богу, наче ото не розумієте, що люди в офісі роблять, хрін з тобою – сам вип’ю.
Аж тут перерва. Сірожка, між іншим, працював у досить просунутій конторі, бо в них їдальня була, куди всі ходили, бо з них вираховували, тому що шеф хотів, аби окупилося швидше. Ну і Сєрий пішов.
І от, прийшов, значить, замовив там якогось салату, котлетоньку, ще там що… Як вам вушка, до речі? Між іншим, перепрошую, але зараз зробимо перервочку і займемось корисними справами: ви в інтернеті посидіть, щоб вас попустило, а я сходжу посцю. Ти зі мною? Ну, ходім. До речі, в одному з барів… ну як, барів – наливайка… На Контракті за «Євразією», там ще прикольна система, коли сам собі в холодильнику кухоль вибираєш. Одного разу, до речі, мені трапивсь із запахом шмати, якою посуд в нашій шкільній їдальні мили – я час від часу там чергував, як і всі, тож, знаю. Так от, там в туалеті хтось маркером понаписував прикольні штуки. Всі не пам’ятаю, але кілька – ти мене чуєш? От і прекрасно, - так от кілька можу сказати. Ширінку застібни. Ні, це не на стіні було написано, це ти зараз зроби, а то нас патом нє так паймут. Так от, заціни силу фрази прямо над очком: хай пре.
Це я розказую, що в наливайці на Контракті, де ще табличка є: «Водки нет и не будет никогда!» в туалеті стіни маркером пообписувані і  один з написів: хай пре. От так от, без якохось там знаків оклику, ще чого – просто: хай пре. А інший – колись сциш, життя видається кращим. І як апогей цьому всьому: будь-яка війна – громадянська.
І от, словом, сів Сірожка їсти. Їв, шаривсь в телефоні, як от ти, педрило кавопійне. А коли поїв, то поклав усе на тацю – і поніс до відповідного віконця. І поки ніс, то подумав про те, що за потреби, столовим ножем - таким, як ось нам до вушків дали, - нікого не заріжеш. А от виделкою заколеш. А тому схопив її, рідну, і всадив у шию чувачку, що саме повз проходив. Той закричав, а Сірожка виделоньку ще й повернув – у чувачка аж захрустіло все. А Сергій Петрович – нічого. Аж сподобалось йому. Тому він виделку з шиї чувачка витягнув і встромив її в око іншому чувачку, який кинувся першому на поміч. Хотів ще й третьому, який вирішив його скрутити, та щось там пішло не так, тому нічого йому не  вдалось. А давайте ще сухарів замовимо?
- Можна? А-а-а принесіть нам, будь ласка, ще сухарів. І 0,5 медяного. Дякую.
Словом, приїхали поліцаї, забрали його з собою і справу завели. Поки готувались до суду, віддали Сірожку мозкоправам: подумали, може, він неадекватний, та весь цей час шифрувався, чи ще що. Ті ж хлопці та дівчата ледь до задниці йому не зазирнули, так хотіли дізнатись, чому звичайна, успішна для свого класу людина, яка не мала ні проблем на роботі, ні вдома, ні з жінками, ні ще з ким раптом заколола двох людей і зупинятись не збиралась.
Сергійко ж на всі їхні питання твердив лиш одне: не знаю, просто захотілось – і не втримався.
Божився, що нікого з жертв не знав. Ну, як – бачив часто, все ж, в одній конторі працювали, але не перетинавсь з ними і не розмовлялв ніколи. І слідство це підтвердило, тож версія негараздів на роботі відпала.
Чувачки ці були звичайнісінькими собі виконавцями, тож перейти дороги не могли нікому, щоб бути «замовленими» Сєрьозі, тож ця версія відпала теж.
Як і та, що Сергій Петрович… дякую… як і та, що Сергій Петрович – псих: всі тести показали, що він абсолютно психічно здоровий.
Єдине що, він усіх допитувавсь, чи не траплялося з ними такого, щоб хотілося набити комусь пику, чи зарізати, чи розстріляти всіх к бісовій матері? Ховатись тут нічого, тож всі по правді і відповідали, що так, іноді, або колись «накривало». Тільки ж стримувались, розуміючи весь абсурд такого немотивованого вбивства.
- А я от стриматись не зміг, - сказав Сірожка і повторив це на суді.
Його, між іншим, в одиночку посадили, бо ж раптом що.
От така от історія.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Viktoria Jichova, 28-01-2016

[ Без назви ]

© Артур Сіренко, 28-01-2016

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 26-01-2016

раптом горор?

© Надія, 23-01-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.3786141872406 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …