Наука для науки
Тринадцять старих лисих чоловіків, серед яких двоє спітніли, на всіх були костюми. Дев'ятнадцять жінок різного віку й один трансґендер розсілися по довгій кімнаті за світло-коричневий стіл.
"Чи варто нам увімкнути світло?" - запитав дряблий, але енергійний чоловічок.
Дехто замахав головою.
На голодний шлунок кожний має подумати, як їм далі бути - пояси затягувалися. Усі холодно взялися за руки, почали викликати дух Достоєвського.
"You're all useless assholes, that's why." - прогримів чийсь голос, який ніхто не впізнав.
Кожний, навіть чоловік з щоками Шиви, обережно записав у блокнот.
Одна жіночка почала викликати дух Толстого, її дихання прискорилося, мантра збилася. Усі затамували дихання, перелякано, але з полегшенням. Навколо білої голови зібралося світло, і він неї почав розходитися аромат знань. Усі поглянули в її бік, пролунав наче вибух, і вона почала читати з папірця:
"Практичність існує в усьому. Навіть у спіритичному сеансі."
На що глухий голос із шафи почав бурмотіти:
"Бізнес - це коли чорний кіт влітає в кімнату й каже, чого хоче. Не притримуючи іншим двері. Він мало знається на тонкощах politeness. Йому треба зараз, аби продати потім, яке вже для когось настало, бла, як зараз, тобто він на крок позаду, бла-бла. Поки він навіть над цим роздумує, можливості просіюються, бла-бла-бла, крізь пальці."
"Чізбургер, будь ласка."
Лавою піднімається кава у шлунку.
По ліжку розкиданий я, ковдра, ще одна ковдра. Незалежно по який бік, мене не має там бути. Перевіряю шафу, клацаю світильники. Навіть стіл у мене темний-темний, весь у плямах.
Кубізм, дада, антидепресанти, кока кола, багато курячого м'яса. Поки буде метал, будуть діти, треба будуть школи й гуашеві коні. З них виростають спітнілі чоловіки, жінки в коротких спідницях і перехідні стани буття.
"Запишіть домашнє завдання. "Що таке бізнес?" На дві сторінки. Як ми домовлялися, вступ і висновок."
Так я і здав. Вступ і висновок. У вступі я сказав: Закрий свій рот. У висновку: Добре, пане.
Ні, пригадую, не здав. Один голос у мені сказав: З тебе нічого не буде. А другий відповів так, що мені стало соромно.
Паралізований, навколо газ. Зарплата - не хочу думати. Важливість досліджень? Не проводжу. Хто у всьому винен? Уряд. Не будемо про погане, давайте про ніщо.
"Рот закрий."
"Так, пане."
Звернувся в клубок, став равликом і поповз виноградним стеблом.
Першим з трансу вийшов наймолодший співробітник, останнім - голова. На вулиці вже стояло літо й студенти роз'їхалися додому хто з п'ятірками, хто з четвірками. Безперечно, ситуація давно вже вийшла з-під контролю й життя звелося до публічного ритуалу.
"Сорок років, як Моісей, я водив вас пустелею після атомної бомби. Ви маєте знати. Не Достоєвський. Не Толстой. Не Карл Маркс і Фрідріх Енгельс..."
"Само собою." - прийшов до тями професор української літератури.
"Ми маємо вклонитися чорному коту. Ми створені за його образом і подобою."
І напали на старого професора його колеги, розірвали його на шматки, як вітчима.
Потім, з тяжким серцем, але за потребою, дістали з кишені по банкноті й відправили аспіранта за наїдками. Для економії вимкнули світло.
