| © Роман К, 19-01-2016
|
Коли хлопчик народився, його ляснули по сраці, аби він заплакав. І якби цей текст претендував на звання невизнаного шедевру, то другим реченням став би роздум про те, що першим контактом людини з людиною є побиття без жодної на те причини, і плач той є нічим іншим, як плачем відчаю від несправедливості і влади сили, якими сповнений цей світ. Але цей текст – текст собі і текст. І всі прекрасно розуміють, що хлопчика вдарили, аби пересвідчитись, що дитина народилася не німою, адже відразу після свого входження вона мовчала. Мама ще потім довго ламатиме собі голову, чому, але яка різниця? Не всім же з’являтись на світ з перекошеним від крику обличчям.
Хлопчик плакав собі і, певно, боявся. Боявся всього того світла, яке сотнями тонн тиснуло на нього. Боявся всього того повітря, яке мільйонами атмосфер проникло в нього. Боявся власного голосу, який захмарними децибелами різав його. Та і як не боятися всієї тієї інформації, яка вивалюється на тебе в першу хвилину життя?
От він і боявся. І плакав. Ну а що?
Потім, коли хлопчик вже, наче, зі всім звикся і перестав боятись себе, маму, світло, мушок, ковдру і ще багато приємних речей, його винесли надвір, посадили в автомобіль, щасливий батько поцілував його в щічку, завів мотор і повіз додому.
Хлопчик з переляку вробився, але всі вирішили, що він вробився, бо хлопчик, а їм за статусом належить вроблюватись. Мама заходилась тут же міняти пелюшки, а батько розчулився – це ж уперше його син, плоть від плоті, гордість і майбутня підтримка обісрався в його присутності! Протерши очі, які вже починало виїдати душком радості, він опустив скло, мама полегшено вдихнула нового повітря і закінчила перепеленання, а хлопчик заснув, бо вдруге ощасливити батька не міг, а страшно було. Тому він ліг спати - щоб не боятися.
І було так доти, доки він не почав бодай трохи розуміти світ. Щодня купа страхів. Щогодини – новий жах. Щохвилини – нове ще щось, я не вмію нанизувати.
Купа незрозумілих звуків, образів, предметів, відчуттів, страшних людей, тварин, а потім все це стає звичним, бо не заподіює ніякої шкоди, але натомість приходять нові люди, інші діти, їхні мамці, готові кинутись на хлопчика за будь-яку спробу позастатутного контакту з їхнім чадом, злісні дорослі, котрі ненавидять тебе за твої пустощі, за незграбність, за повільність, за батьків, які не додумуються в переході взяти свою дитину на руки, аби та не заважала іншим, за коляску, в якій хлопчик їде і яка гальмує рух, за зелене світло будь-якій капості, адже він ще дитина, а потім батьки гримають і б’ють і обіцяють віддати діду Борису, або ще гірше – діду Тарасу з кошлатою сірою бородою, який живе он в тому вікні і забирає до себе неслухняних хлопчиків, які не хочуть їсти, не хочуть вдень спати, не слухаються маму, галасують на вулиці і взагалі, а потім його садять дивитись криво намальовані мультики з аморфними гнітючими персонажами, а потім знову їсти – і спати, але приходить якийсь дивний батько, і кричить на маму, а мама кричить на нього, а потім щось грюкає, і мама вже скиглить, а батько виє, і він намагається прорватись до хлопчика, а мама кричить, що не пустить, та батько вже гупає в двері, і ввалюється, і вмикає світло, а за ним мама, і вона намагається його не пустити до ліжечка, та батько відштовхує її, і вона знову скиглить, а хлопчик кричить, а батько горланить, щоб заткав пельку, а мама вищить, що налякав, козел, дитину, а тепер хоче, щоб та мовчала, і батько повертається до неї і вона знову скиглить, а він гарчить, щоб стулив пельку, а пелька не стуляється, і під сракою стає тепло, а батько метається кімнатою, а мама вищить, а він кричить, що смердить, а вона, що то від нього, а хлопчик верещить, а батько відриває вікно, але це не той батько, що вчора підкидав до стелі, а у дірці в стіні видно вікно діда Тараса, а батько хапається за голову, а мама кричить, щоб заткав пельку, а батько горланить, що переполошила дитину, а тепер хоче, щоб та замовкла, а стіна над головою починає гупати, і кричати вже нема сил, проте є сили зробити ще тепліше, а батько теж стукає у стіну і кричить, щоб хтось там пішов на хрін, а стіна гупає, а мама вищить, а батько шаленіє, а вікно світиться, а голова болить, а стеля теж гупає, а кричати вже нема сил і все десь дівається.
А потім уже перестає бути страшно, коли батько приходить і кричить. І навіть мамине скиглення не страшне. І гупання стіни. Тільки дід Тарас. І, часом, дід Борис. А потім і вони вже не лякають. Та й мама з татом більше не кричать. Але з’являються якісь діти. І якісь дорослі. Мама каже, що в садочку сподобається. Але там не подобається. Там забирають іграшки. Там змушують їсти. Там змушують спати. Там лякають вовчком. Там виводять надвір і кричать, щоб не ліз нікуди. А мама каже, що там добре. Але там дають стусани. А дорослі не бачать. І хлопчик б’є у відповідь. А дорослі вже бачать. І вони б’ють по сраці. І мама вдома б’є по сраці. Тому всі діти отримують теж всім, що під руку трапиться. А ще водять до старої баби, а вона посміхається і каже, щоб відкрив рота, і суне туди пальці, і хочеться блювати, а вона натискає на язик, а пальці гидкі, а вона каже говорити «р», а не виходить, а вона тисне, і хочеться блювати, та тут приходить звична доросла і забирає, баба витирає палець об халат і суне в рота комусь іншому. А потім приходить мама і веде додому. І по дорозі зустрічає якусь тітку, і вона каже, що такого гарного хлопчика забере собі. І стає страшно. І мамина нога стає прихистком. А завтра бабера знову суне палець в рота. І хлопчик кусає. Бабера кривиться, але палець не виймає. І хлопчик починає кусати доти, доки не відчуває в роті щось солоне. А бабера кричить. І б’є по попі. А потім кричить вихователька. І хлопчик боїться, що вдома знову перепаде. І коли приходить мама, він не йде до неї. А мама посміхається і кличе. А він не йде. А вихователька каже, що він покусав оту баберу до крові. А мама каже, що це не правда, бо він не міг прокусити гуму. І тут вже кричить мама. Вона погрожує затягати по судам. Каже, що завтра говоритиме із завідувачкою і так і робить, а вихователька каже, що він догрався і перестає звертати увагу, коли його ображають. І хлопчик знову боїться ходити в садочок. А ще ж криві мультики, якісь дорослі, які погрожують забрати до себе, а мама з татом і не захищають, а ще баба з дідом кажуть, що заберуть, а ще бабай під ліжком, і двірник, і пацанва в дворі, яка кидається камінням, і перша поїздка електричкою, хоч там було більш цікаво, ніж страшно, і великий магазин, а мами десь нема, купа рядів, людей, а її нема, а потім вона з’являється, і каже, що тепер він вдома отримає, а ще перукарня, миття голови, собаки в тому ж дворі, гуси, чорні люди з величезними губами.
В кінці кінців, хлопчик перестав ходити в садочок. І тому на честь скорого йдіння до школи його відправили туди, куди і досі люблячі батьки із захватом відправляють своїх кого вимріяних, а кого й випадкових – до баби з дідом на свіже повітря під нафтобазою.
Дорогою у вже звичній електричці типу «тяга» хлопчик отримав від батька по потилиці, бо захотів цукерків, які тітка-торгашка носила вагоном. І мало того, що захотів, так ще й заплакав. Гірко так і зболено. А якась дівчинка - чи хлопчик, хто їх в такому віці розрізнить? – злякалася того душероздираючого плачу і заревла й собі. Тож щоб виправити ситуацію, батько вирішив проявити свої глибокі пізнання у тій області виховання дітей, яка відповідає за пояснення, чому щось не дісталось з одночасним припиненням плачу, цілющим потиличником. Певним чином, це дало ефект, адже ні про які цукерки мова вже не йшла, але зайшла вона про навіщо бити дитину по голові з боку матері. Батько відповів, мама не погодилась, зав’язалась дискусія, хлопчик почухав голову і почав дивитись у вікно, мама його поцілувала, батько сказав, що він мужик, тож нічого, на сусідній колії хтось лежав, мама заперечила, дитинка горлала вже не сама, батько буркнув, стовпи й кущі, мама теж буркнула, виявляється, вагон заповнений дітьми ледь не на чверть, по сусідній колії проїхав поїзд, чи інша електричка, зав’язав би хтось їм пельки, а як твій таким був, а раптом того хтося переїхав поїзд? Аж піт виступив. Звичайна, словом, поїздка.
Баба з дідом радо прийняли внучка, пообіцявши тому веселе літо з місцевими хлопчиками, молочком, медком і всіма іншими складовими комплекту, а ще спитали, чи буде він їм по хазяйству помагати. Внучок чесно сказав, що ні, але всі засміялись, назвали його вигадником і сказали, що буде. Якось так відразу все трошки посіріло і захотілося спати, але внучок зрозумів, чому, лиш за кілька років. А тоді просто посміхнувся.
А наступного дня, коли батьки сіли на тягу, яка їхала в бік хтося, почалося обіцяне веселе літо. Спочатку внучок познайомився з хлопчиками і його перековбасило від їхньої грубості і напів-диких забавок. Потім йому дали густющого молока зі смаком корови, і меду. Надвечір прийшла якась баба, яка теж захотіла такого красеня собі забрати. Але то вже було не страшно, бо внучок знав, що то порожні балачки. Страшно було завтра йти зі своєю бабою на город зілля рвати. Але це виявилось не так страшно, як марудно. А от черв’як, який виліз із землі і проповз по пальцю, то було страшно! І роздовбане тіло якогось жука, що в землі жив, теж було страшно. І те, що вліз в те тіло поміченим черв’яком пальцем, а хлопчики сказали, що от йому й хана, бо тепер в пальці заведуться личинки і він буде сцяти маленькими жучками. І корови, які сунули грізно і мукали моторошно, і баби, які дубасили тих корів палицями, через що вони стогнали ще голосніше і починали вигоцувати, а він стояв і не міг зійти, а хлопчики сміялися, а бабера лупила, аж тут його щось потягло в бік і стало тепло в штанах, а дід засміявся і сказав, що молодець, не злякався корів, і повів городського храбрєца додому купатись.
А коли літо закінчувалось, то корови були вже не страшні. І черв’яки з жуками, якими він так і не посцяв. І хлопчики виявились нормальними, аж шкода було з ними прощатись. І молоко смачне. І город як був марудним, так і лишився.
А потім – школа, і все спочатку. Незнайомі діти, старшокласники, хтось зі своїх знає старшаків, які грозяться жопу надрать, крикливий фізкультурник, залякування поганими оцінками, батьківські збори, трагедія через першу погану оцінку, небажання виходити з кімнати, я тебе все-одно дістану, старшак, який не пропускає випадку зачепити, черговий по школі, який обіцяє намалювати карикатуру і вивісити на новинну дошку, медогляд, шеплення, невиконана домашка, старшак, «грибок», з якого всі спускаються, та ну його в баню з такою висотою, застряглий ліфт, згублений пенал, однокласник, який теж обіцяє начистити пачку, знову п’яний батько, дід з бабою, мати зараз прийде, а в домі неприбрано, знову школа, вперше сам вдома, однокласники оточили в кільце, розбита губа одного з, батьківські збори, батьки в школі, вони мене бити хотіли, не чіпав би, а я бачила, як він сидів і нікого й не чіпав, то, значить, йому погрожують, а він ще й винен, розбив губу, я вас по судам затягаю, ти дострибався, я не піду ні в яку нову школу, купа незнайомих людей, а раптом незлюблять, нові старшаки, відпусти малого, тепер нічого не бійся, лінійка, високий турнік, розбита ваза, шпана в дворі, подерті штани, вмер дід Тарас, розказувати віршик перед усією школою, вмерла баба, боже, це не справжня баба, ну і що, що бігав, вже дорослий, на поминках не бігають, які цвяхи, а раптом баба жива, не полізу я на той турнік, а хто не вивчить – тому два, в санах я буду сам, шпана обстрілює всіх сніжками, я не вивчив, можна не піду, не треба боятись, ти нам двоячку винен, подертий піджак, нічого вже не винен, за те, що нашестьорив, з наступного року – на всі вчителі.
І вічна пісня про те, що знову нові люди, нові правила, нові компанії, нові підколи. А хлопчик ріс доволі сором’язливим, тож на дискотеки не ходив. Сподівався, буде в нього образ загадкового інтроверта, а виявився чуваком зашуганим. А тусуватись хочеться. Але як до них підступитись, всі компанії вже зібрані, нових приймають неохоче, а якщо ти себе позиціонуєш, як не бидло, то і шансів нема. Тому почав хлопчик жити звичайним підлітковим життям. Ховався від мамки, щоб не бачила, як палить, циганив у батька гроші, пив на них пиво, ховаючись, щоб він не засік, хуліганив, але дівчата не липли, а липла міліція, і от сидить він у ментівській приймальні, і це ж його посадять, і скоро мати прийде, ліпше б посадили, батько ж вб’є, а на зоні його сосать змусять і зуби під це діло виб’ють, пустіть, дядьку,більш не буду, мам, то не я, я там випадково, батько замочить, а в школі лінійка і перед усією школою, наче ото віршик розказуєш, кажуть, що тепер нікуди не вступить, а в армію піде, зав’язав, а покликали на стрілу, а там вибив одному пів-жмені зубів, сказали, готуватись, ліпше б батько ото замочив, а раптом дійсно не візьмуть нікуди, треба вчитись, але ж руки повисмикують, то такі, що можуть, я бачила тебе з цигаркою на стадіоні у вікно маршрутки, я просто тримав, і в приймальні просто так сидів, і мати не довіряє, і батько кричить, та пішли вони всі на хрін, ото повішуся, сахання від кожної тіні, якого чорта кличуть у військкомат, міська олімпіада, нікому не потрібен, жодного завдання не вирішу, проте красива дівчина, ти все написав, ага, я теж, біжать собаки, господи, біжать собаки, кинути саму, кинути саму, ідіть нафіг, не нюхайте мене, а я собак боюсь, а я теж, яка ще приписна комісія, батьки віддаляються.
Тому одного дня хлопчик взяв папір з ручкою і попросив на ньому простити йому все. Пояснив, що більше так не може і взагалі, прощавай, жорстокий світе. Тоді засунув голову в петлю, і стрибнув, але батько прийшов коли ще було не пізно і його завезли в лікарню. Дорогою хлопчику подумалось, що от він і помре, і це його злякало далі нікуди. А в лікарні він думав, що краще б вмер, і що і так вмре, або його калікою зроблять, а вона не приходить, хоч батьки подобрішали, а він нікому не потрібен.
Але вона прийшла. І руки йому не повисмикували. І з батьками все налагодилось. І сходив ще раз у військкомат. І закінчив школу, а з нею і все те, що є в людей у цьому віці і про що було не сказано.
А потім він подав документи з посередніми балами в університети. І казав усім, що наплювати, чи вступить, але самого аж в лід кидало, коли думав, що ні. А потім вперше хлопчик побачив дівчинку у всій красі. І стало йому страшно, що не зможе. А потім стало страшно, що не сподобалось. А потім у неї не пішли місячні. І не можна було заснути, не виходило обісратись, і самовбиватись було страшно, і поки проходив лиш на контракт, і прийшла повістка.
А коли щасливий бездітний хлопчик вступив до університету, все перезапустилось. Гуртожиток, незнайоме місто, нездача, пролетів повз стипендію, ледь не відрахували, розбіглись, знов нікому не потрібен, самотність, з такими темпами зіп’ється, кажуть, в падруги сифіліс. Чи щось таке, а раптом хтось щось десь, а його підставлять, заметуть і повісять справу, безгрошів’я, сесія. Не закріплюють кімнату, нормалізувалося, перша робота, зимова ніч надворі, друга робота, скоро випуск, жити ніде, зарплати не вистачає, кому будеш потрібен, нарешті, не сам.
Хлопчик почав знімати кімнату. Ходив на роботу з вищою зарплатою і боявся, що його звільнять і потім доведеться шукати нову роботу. А такі гроші йому ніхто ніде не платитиме. І от якщо звільнять - за що жити і де. Повертатись в одноманітне і вже сумне місто? Він працював і боявся. Робив успіхи і боявся. Накосячив і ледь серце не стало.
А потім почали оголошувати мобілізації. І повістки пішли одна за одною. І сказали, що можуть ввести воєнний стан. І він уявив, як в його будинок селять солдатню. Як бидло у формі наказує йому, що робити, а він не має права заперечити. Як п’яне бидло у формі ґвалтує його жінку, а він, побитий, не може нічого вдіяти. Як його забирають і кидають м’ясом. І здригалося все, що є, коли чув різкі звуки, і повістки йшли, і робота змінилась, і все закінчилось, так і не почавшись.
Він гуляв з дівчинкою, пив пиво і квас, розлучався, заводив нову, їздив до батьків і згадував дитячий садок з цікавими іграми, школу з її історіями, хотів написати книжечку університетських спогадів, і думав про те, що, дякувати Богу, у нього було світле життя, позбавлене злиднів і страхів.
А якось прийшло йому в п’яну голову, що він може так і лишитись перспективним і все. І що так нічого не досягне. І захотілося спати.
І коли трохи задвадцятилітній хлопчик витав у газоподібному пилу між зірками, йому подумалось, що одного дня йому стане нічого страшно і він перестане боятись.
І стало тепло в штанах.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
