Їхній клас немов хотів довести всій школі, що якогось разу світ мав звестися нанівець. Двадцять чотири хлопці й усього дві дівчини – такої перехнябленої на один бік світобудови ще варт було пошукати.
Дві дівчини – як два полюси, як світло та тьма, як сміх і лють, як Бог і диявол – так різнилися одна від одної.
Антошка Скабинцева – сіреньке платтячко під тьмяною злинялою хустиною. Непомітна, як мураха на дорозі. Ото й тільки, що застрягла директору школи в оці набожністю своєю.
Колись, забачивши, як перехрестилася й молитву прошепотіла, здаючи диктант, прямо на очах у всього класу оскаженів, зірвав з худеньких плечей червоного піонерського галстука, ревів, як бульдозер перед непокірною горою:
- Ти…, ти…, - слина летіла, ніби дощ з грозової хмари, - та ти ганьба не тільки руху піонерського, а всієї нашої радянської держави ганьба!
Галстука не повернув, з піонерів витурив – так і лишилася ганьбою держави.
Побожність Антошчина – то від матері. А материна набожність – від дня батькової смерті. Батько ж, якого Антошка й не пам’ятала зовсім, знаний свого часу на всю округу п’яниця й лихослов, саме ганьбив, стоячи під стовпом, матюччям Бога й усіх матерів світу, як ні з того ні з цього від стовпа відірвався чи то перетлілий, чи перегорілий, чи Божим обуренням відірваний провід і впав прямісінько на батькову дурну головешку, обірвавши як потік бруду словесного, так і життя нице та негоже в Господніх очах.
Регіна ж Яць, дочка дуже проти Бога налаштованого директора школи – то не що інше, як гелікоптер. Усе в неї гуло, крутилося, кудись здіймалося, за щось чіплялося й до чогось долітало.
А що вже красунею була – то не просто вабила зір, вона розривала спрямовані на неї очі навпіл і ставала поміж половинок суддею всесвітньою, від якої одної й залежало, чи зійтися розірваним очам докупи, чи довіку косоокими блукати по світу.
Воно, може, й Антошка була гарною, але голівка схилена, одіж скупенька, чобітки кирзові – по ній погляди ковзали, як олені по замерзлій річці, ковзали й тікали перелякано до інших, не замерзлих, розквітлих річок, де весною пахло, привабливою травичкою, свіженьким мохом, але аж ніяк не закушпеленою, що й не видно нічого з-поза тої сірості збідованої, незрозумілістю.
А ще був у класі хлопець – Антон Потайчук. Така собі проста сільська незграба – довготелеса рудопика особина з величезними ковальськими кулаками та ніби ще більшими гарнющими очима.
А доля – вона як вертихвістка. Обшморгнула хвоста в школі, принесла парубоцтво та дівоцтво до колишніх учнів, зазирнула в їхні душі, наламала дров, накидала пеньків – спотикайтеся, діти.
Регіна – вона не те щоб спотикнулася, вона, певно, й сама не знала, що шукала у власній душі, але знайшла Антонові очі й великі руки. Вже будучи в інституті, вже спробувавши й оцінивши не тільки чоловічі руки, а й деякі інші деталі, раптом затялася на Антонові, як проклятий на проклятті.
Махнула хвостом перед хлопцем, покликала за собою – а він не оцінив. Брів щовечора, опустивши голову ледь не в траву, до тихої Антошки, немов хотів у її богобоязливості схопити Бога за бороду.
Взялася Регіна за ножиці, різала ту бороду, немов віхтя якого, обклала парубкові руки копицями непотрібного волосся та серед тих копиць одного вечора таки обвила руками жадану шию, вустами пекельними припала до рудої пики, злизала, стерла все ластовиння, застелила ним землю й на тій постелі заголилася до краю, віддалася на волю хлопцеві, як комар жабі – а він не втерпів, висолопив язика та й проковтнув.
Але не приклеївся. Брів до Антошки. Збирала Регіна по ворожках чари, зілля варила й тілом спокушала – він чарувався, пив зілля, користувався тілом, але…
У старої Скабинчихи в хаті висіла старовинна поруділа ікона. А побіля неї цілу ніч стояла на колінах Антошка. Тиха, сутула, вона не могла собі дозволити обвивати Антонову шию ще до весілля руками, не могла злизувати ластовиння та заголятися на постелі з нього, вона не знала, як це робити й чи гоже це в Божих очах, вона не збирала чарів, не варила зілля, не спокушала тілом – вона знала, що він один на землі; що зветься Антон, а вона – Антошка, що схибив з душі, що пішов за гріхом до відьмуючої солодколицої дівулі, котра потягла до пекла, бо негоже до весілля раювати. Вона знала, що він стромляв їй у душу ножаку, що провертав його там, як татарин шаблюку в козачих грудях, що боліло їй, ніби та душа варилася в кип’ятку, але вона ж поцілувала його раз була – як же ж тепер до іншого цілованою вже йти. Та й немає іншого на землі – ось біда.
- Господи, - здіймала руки до Бога, - я ж твоя з пелюшок, допоможи.
І Антон прийшов. Приніс у клунку злизане з нього ластовиння, гепнув ним біля порога.
- Пробач, якщо зможеш, - пробубонів.
Змогла. Вийняла з клунка ластовиння, почепила назад і – рудопикий мій, рудопикий – щастям заливалася під старенькою іконою.
- Віддай, - перед самим весіллям прителющилася до Антошки Регіна.
- Не можу, - відповіла Антошка, - нас Бог поєднав. Щастя моє від нього.
- Отой? – тицьнула Регіна пальчиком у ікону. – А він що, тільки твій, він щастя іншим не дає, він його відбирає для однієї тебе?
Усміхнулася Антошка потай – а хто його знає, може, й так.
- Ну, нічого, - зціпила Регіна зуби, - ми й до Божого поїзда доберемося, постійних пасажирів ніде не буває. Бо чи є ще й постійний Бог.
