– Все, приїхали! – зухвало мовив Андрій.
– Ти що, знущаєшся?! – закричала Тетяна. – Прохала ж підвезти додому!
– Заспокойся, переночуєш тут, у нас є вільна кімната, – сказав парубок.
– Ні! – відрізала дівчина, ледь не плачучи. – Будь ласка, підкинь хоча б до центру!
– Слухай, ти як хочеш, а я – до хати, – мовив молодик. – Йдемо?
Вона помчала на зупинку маршруток, на бігу поглядаючи на годинник. «Як пізно вже! Хоч би встигнути!» – непокоїлася. Кожна секунда була для дівчини зараз дуже дорогою. Тремтіла, задихалася. Нічний спальний район пригнічував її своїм виглядом. Чужі обшарпані багатоповерхівки, гаражі, зачинені кіоски, розбиті тротуари, – усе це Тетяна сприймала, мов ворожий полон. Та й темрява не додавала оптимізму.
Всередині дівчини засіло відчуття, що ось-ось із нею може статися щось жахливе. «Це лише мій страх… Усе буде нормально», – намагалася заспокоїтися. Вона подумки сварила себе останніми словами за те, що послухалася подругу й сіла в Андрієву автівку.
Дісталася зупинки. Озирнулася навколо. На відстані кількох метрів була ще відчинена маленька крамничка. За нею височіли багатоповерхівки. В іншому боці виднілася велика промзона. Жодної маршрутки. Тетяна знов поглянула на годинник. Віднайшла в сумочці свої останні чотири гривні й обережно поклала їх до внутрішньої кишені. Наближався «Богдан». Надія зажевріла в душі дівчини. «Те, що треба!» – відзначила подумки. Маршрутка зупинилася. Пасажири вийшли з салону. Тетяна підійшла до дверцят.
– Ви ж іще поїдете зараз до центру? – спитала у водія.
– На сьогодні – все, – відповів той.
– А чи не знаєте, я ще зможу виїхати звідси якоюсь іншою маршруткою? – мовила схвильовано.
– Навряд чи.
На очах у дівчини з’явилися сльози. Ночувати в моторошному спальному районі просто неба або йти пішки додому при тому, що дорога зайняла б кілька годин, аж ніяк не хотілося. Маршрутка рушила й швидко зникла за рогом. Проїхала легкова автівка. Тетяна замислилася. Раптом біля неї зупинилася машина.
– Дівчино, сідайте! Підвезу, – мовив водій.
– У мене мало грошей, – попередила вона чоловіка, знаючи, що має лише чотири гривні, а стипендію отримає тільки завтра.
– Домовимося, – кинув той.
Тетяна здригнулася. «Куди ж бігти від нього?» – промайнуло в голові.
– Не треба, – сказала, задкуючи.
– А якщо подумати? – наполягав водій.
– Ні, – заявила дівчина, зробивши пару кроків у напрямку крамниці.
Чоловік махнув рукою, зачинив дверцята. За кілька хвилин автівка зникла з очей. Тетяна озирнулася. Поспішила до ще відчиненого магазину. Усередині було тепло й затишно. Вітрини підсвічувалися вогниками. Дівчина побачила свої улюблені цукерки, які збиралася купити зі стипендії. Підійшла до каси.
– Олено! Невже?! Привіт! – зраділа.
– Вітаю! – озвалася продавчиня. – Ого! Давно не бачилися!
«Я врятована», – подумала Тетяна. Розповіла знайомій про свої поневіряння цієї ночі.
– Бідна, співчуваю тобі, – мовила Олена.
– А ти мені допоможеш із ночівлею? – несміливо спитала дівчина.
– Та я скоро зачинятиму крамницю, – відповіла продавчиня. – Тут не можна лишатися, бо хазяїн влаштує прочухана. А вдома – чоловік…
– Зрозуміло, – понуро мовила Тетяна.
За кілька хвилин вона розпрощалася зі знайомою й знов лишилася сама на зупинці. Стояла й плакала. Похолоднішало. Промайнула думка озирнутися. Нікого не побачила. Але її турбувало відчуття, що позаду хтось таки є. «Іти кудись? Тут хоча б ліхтарі світять і автівки проїзжають… А там що?» – міркувала дівчина, дивлячись навколо. Тремтіла. Раптом почула шум. Шаркання за спиною. Знов озирнулася. Нікого. Здригнулася. У грудях ніби хвилі розбурхалися. Маршруток Тетяна більше не бачила. Жодного перехожого. Зупинилося таксі.
– Вас підвезти? – запитав водій, парубок років двадцяти.
– Дякую, але я маю лише чотири гривні, – відповіла дівчина.
– Сідайте, – мовив той. – Я приїхав до цього району за викликом, але люди чомусь передумали…
Дівчина вагалася. Раптом її погляд упав на велике вікно вже темної крамниці. У віддзеркаленні вона побачила когось у себе за спиною. Різко озирнулася. Очі розширилися. Тетяна похитнулася. Істота з неймовірною силою вхопила її за руку. Але дівчина вирвалася. Кинулася до таксі.
– Сідайте швидко, – крикнув водій.
Вона заскочила до салону автівки, парубок різко натиснув на газ. Спочатку їхали мовчки. Тетяна й досі тремтіла.
– Хто це був? Чи що? – озвався таксист.
– Не знаю.
Дівчина дивилася у бокове вікно. Повз пролітали будинки, дерева, вулиці й площі. Вже показався й центр міста. «Як же мені пощастило!» – раділа собі.
Тетяна прийшла до тями, лежачи на асфальті. Зрозуміла, що була втратила свідомість. «Знов ця зупинка… Значить, мені наснилося, що я виїхала звідси. Але ж…», – думала, дивлячись на свою руку, на якій лишився великий червоний слід. Піднялася. Озирнулася. Побігла додому. За кілька годин дівчина таки дісталася свого будинку. До світання вона не могла заснути. А вранці пішла до університету. Після пар отримала стипендію й купила свої улюблені цукерки. Але з тої ночі боялася ходити темним містом.
