Я знову відчув їхній смак.
Пекучий.
Тону і посміхаюсь до темряви. Намагаюсь увібрати крихти світла, що давно померли й живуть лише в моїй уяві.
Опускаюсь далі.
Плин часу не відчуваю. Можливо збігла година чи рік. Чи я вже став прахом й тисячоліття випиває грецьке вино читаючи календи. Та все ж Бог змилостивився й викарбував поруч зі мною холодну блискавку.
Чи мені здалося?
Та все ж бачив химерні тіні дивовижних істот. Ось зверху майнула тінь кита, крила якого, немов паруси човна конкістадорів гнали його до незвіданих берегів.
Праворуч, рука торкається тіла Кракена. Воно тремтить тисячами душ моряків, що гниють в чреві доісторичної потвори.
А вдалечині до мене тягнуться зелені коси русалок та сирен. Не бійся їх. Вони самотні. Хочуть лише тепла… Ти можеш їй це дати?
Блискавка цілує знову воду і я ловлю поглядом гострозубі стіни хмарочоса. Він хилиться до мене і я жахаюсь його величі. Торкається мене й вибухає скляним потоком, що крутить мене й затягує дедалі вниз. Друзки впиваються у тіло, проникають під шкіру й течуть по венам до серця, де зливаються воєдино й покидають мене із сльозами та болем.
Не слід дивитись на них. Відвернись і шепчи молитву.
Поруч виривається букет фіалок.
Ти не покидаєш мене, навіть тут, на краю свідомості.
Хапаю його. Пригортаю до себе. Кусаю пелюстки й солона вода уривається нахабно в мій храм й тече до шлунка.
Спиною відчуваю дно. Мул налякано тріпочить зграєю метеликів, а потім вкриває мене пухкою ковдрою. Дивлюсь востаннє на букет й засинаю.
