«Ух!» - Катерина притулила велику картату сумку до паркану, перевела подих. Потерла долонями скроні, хукнула на задерев’янілі від холоду пальці.
Сумка роздалася, обважніла, наче живіт після застілля на селі. Блискавка у двох місцях розійшлася, до ручки прив’язаний розпізнавальний знак - вишита носова хустина. Колись такі сумки були «хітом сезону». Та й шили усі однаковісінькі, наче близнята. Доводилось їх позначати.
Тепер вони майже вийшли із вжитку. А її «помічниця» виявилась витривалою.
Катерина вирівняла хустку, з-під якої вибилося блискуче каштанове волосся. Зустрічає вже п’ятдесят другу зиму, а воно тримає натуральний колір, сивина на ньому не приживається.
- Бог у поміч, Маріє! – вітається з сусідкою, котра складала біля ґанку дрова.
- Добридень, Катрусю, - жінка випрямилася, тримаючись рукою за поясницю.
- Чому займаєтесь чоловічими справами? Де ваш Степан?
Обличчя Марії залив густий рум’янець. Вона погарнішала, розквітла.
- Зліг. Слабує на ноги.
Катерина співчутливо закивала. Здогадувалась, що у Степана чергове ускладнення хронічної хвороби під назвою «лінь».
Марія зиркнула на важку ношу Катерини.
- А де ваш Микита? Чому не допомагає? – не проминула пустити шпильку у відповідь.
- Та сидить у тому лісі. Як вовк. Скоро геть здичавіє.
Марія знизала плечима і повернулася до своєї роботи. Тишу розірвало голосне бухикання. Біля своїх воріт стояв дід Платон. З надривом кашляв, хапаючись за живіт. Кожен напад задухи в нього супроводжувався нецензурною лайкою.
- Добрий день, Платоне! – одночасно відказали жінки.
- Добрий, - загортаючи жовтими пальцями самокрутку, байдуже кинув той.
На селі Платона сторонилися. Старий буркотун мав кепський характер. Щоб з ним не посваритися, потрібно бути глухонімим. До того ж, колишній ув’язнений. Добрий десяток років тому, переіначивши відому приказку на: «Чуже завжди погано лежить», заходився «полегшувати» гаманці односельчан… Правда, його злодійська кар’єра завершилась, ледь розпочавшись.
Повернувшись із в’язниці, покинув небезпечне ремесло. Взявся за голову. Або, точніше, сів на шию доньці.
Катерина поглянула на свої руки. Й досі почервонілі, набряклі, із випнутими темно-фіолетовими венами. Сумно прошепотіла: «Важкі торби і важка доля».
До свого двору лишилося три хати. Але тягти сумку далі не мала сили. Довелося продовжувати світську розмову.
- То як там ваші діти, Марійко? Подобається їм у столиці?
- Все добре. Задоволені. Працюють. Обіцяють привезти на літо онучат.
- Ну дай Бог!
- А ваші як? Гарна зараз погода в Одесі?
- Кажуть, у них вже зліз сніг. І літають ластівки. Уявляєте?
- Що ж тут дивного? – пхикнувши, розвела руками Марія. – Чують весну. Завтра Стрітення. Подивимось, хто переможе.
- Потрібно тепло. Як без нього, - погодилась Катерина. – Мої кличуть нас із дідом на літо в Одесу. Побавити малих, погрітися біля моря.
- То гарна справа. Їдьте.
- Я б поїхала, от тільки дід не схоче. Не виженеш його з того клятого лісу.
Подав голос рудий пес Платона. На вулицю завернув Іван Бобрик із незнайомою дівчиною. Гарненька така, довгокоса. У куценькому білому кожушку, покритих блискітками чобітках на високій шпильці. Іван легенько обіймав дівча за талію, а воно несло в руці оберемок дрібних кремових троянд.
Порівнявшись з Катериною, молоді чемно привіталися. Марія підморгнула подрузі.
- Ви тільки погляньте. Іван вже парубкує. Як швидко ростуть чужі діти.
- Швидко, - погодилась Катерина. З матір’ю Іванка, Дариною, вона навчалася в одному класі. Разом дівували, співали у хорі. Чорноброва Даринка вважалася першою красунею на селі. І чоловіка собі знайшла до пари – високий, статний, з обличчя хоч воду пий.
Живуть наче пісню щебечуть, жодної сварки, жодного кривого погляду. А їхній єдиний син Іван – рудоволосий, опецькуватий, з великою родимою плямою на лівій скроні. Чому ж плід такого великого кохання вийшов настільки непоказним?
- А букетик не дешевий, - зауважила Катерина.
- Так сьогодні свято. Валентина.
Вона зневажливо скривилася.
- Не розумію я цих новомодних свят. Ось у наші дні були вечорниці так вечорниці. Гарно все, пристойно. Музика, співи, танці. Весело, аж душа співає.
- Не журіться, дорогенька. Он посватає Іван свою дівчинку, запросять Вас виступити на весіллі. Тоді й влаштуєте своїй душі свято.
- То не розваги, а робота.
- А мені подобається День святого Валентина, - Марія замріяно примружила очі. – Дуже романтичне свято.
- Яка там романтика? Спершу квіточки й цукерки, а потім вариш борщі і переш шкарпетки, - Катерина нахилилася, взялася за ручку сумки, потягла її до себе. – Не бачила я в юності тієї романтики, то вже й не побачу.
- Добридень, дами! – наче з-під землі виріс Катеринин Микита – високий, сивоволосий, обвітрений життям чоловік. Повернувся до сусідки. – Як почуваєтесь, Марійко?
- Та добре. Дякую, - на обличчі жінки, наче пуп’янок на сонці, розпускалася весела посмішка.
- Допомогти з дровами? Я миттю!
- Ні. Дякую. Вже все зроблено, - поспішила відказати Марія.
Катерина невдоволено примружилась. Що не кажіть, а її чоловік ласий до жіночого товариства.
Випросталася, легенько копнула ногою сумку.
- Неси додому. А я скоро під’їду.
Микита хвацько підняв торбу, закинув на плече, завернув на дорогу.
- Знайшовся, господар! – з іронією кинула Катерина, притуляючись спиною до парканної сітки. – Повірите, Марійко, днями його не бачу. Все сидить, стереже щось у своєму гаю. Лісовик! Були малими діти, ще якось тримався хати. А коли вони роз’їхались, геть відбився від рук. Вже й не розумію, заміжня я чи ні.
- То ж самі, Катрусю, вибирали, за кого йти, - поблажливо посміхнулася Марія.
- Та де ж сама? – чомусь спалахнула та. – Пішла за нього за наказом долі.
Катерина завжди знала свої сильні і слабкі сторони. Сильні – голос. Вважалася чи не найкращою співачкою на селі. Слабкі – зовнішність. Ніколи не була занадто гладкою. Просто – в тілі. Але поряд зі стрункими подружками почувалася «гарматою». Високе чоло, бліда шкіра, до якої зовсім не береться засмага, кручене, неслухняне волосся, широкі вуста.
Що таке поцілунки до двадцяти знала лише з розповідей щасливіших подружок. Згодом не витримала і вигадала собі кавалера. Буцімто парубок із сусіднього села закохався в неї до нестями. Залицяється, обіцяє золоті гори, спокушає заміжжям.
Чесно намагалася запам’ятати біографію вигаданого кавалера, але постійно плуталася в деталях. Дівчата все сипали запитаннями, вимагаючи подробиць. Ставились до слів подруги із все більшою недовірою. «Покажи нам його!»
Наближалися святки. Зима вбрала село в білий кожух, розмалювало вікна прозорими морозними квітами. На той час Катерина дуже втомилася. І від уявного нареченого, і від неуявних проблем. Ходила понура, небагатослівна, уникала галасливих компаній.
Дівчата вирішили поворожити. У найстрашніший, але й у найпривабливіший спосіб. Катерина завжди уникала ворожіння із дзеркалами. Відмовилась і цього разу. Пішла додому. Під розчаровані вигуки подруг: «Боягузка!»
Мала інші плани. Збиралася на Різдво з батьками до родичів. На Волинь. Та застудилася. Поїхали без неї.
Можливо, виною тому стала випита в лікувальних цілях чарка слив'янки, але Катерині раптом страх як закортіло зазирнути у свою долю, дізнатися, хто ж він – той омріяний єдиний. Розуміла, що ворожити на Різдво – великий гріх. Але це був єдиний вільний вечір. Батьки у рідні, обряду ніхто не завадить.
Надягла білу сорочку без ґудзиків, розпустила волосся, зняла натільний хрест. Зачинилася у темній кімнаті, запалила свічки. Зробила дзеркальний коридор. Затамувавши подих, пильно вдивлялася в люстерко. В цьому було щось магічне і, водночас, моторошне. У темному сяйві дзеркал. Дивилася в нього, а тілом розповзався холод. Навіть якщо нічого не відбувалося.
Катерина вже почала шкодувати, що прийняла виклик подруг. Якось одразу пригадалися усі жахливі історії, пов’язані із дзеркалом. Найстрашніша з них про подругу Стасі з Олександрівки. На ранок батьки знайшли дівку за письмовим столом, перед трюмо. Сивокосу і німу. Довго возили її по лікарях і знахарках, відливали, викачували переляк, тільки нічого не допомогло. Дівчина видавалася абсолютно здоровою, та більше не зронила жодного слова.
Час спливав, а прозоре скло лишалося незворушним. Розбурхана уява поволі заспокоювалась, дівчина почала смачно позіхати. «Дурня все це. Казочки». Вже ладна була завершити експеримент, коли раптом полум’я свічки затанцювало, вигнулося, наче від сильного подиху вітру. Ожив і вогник у дзеркалі. Почав швидко наближатися. Находу переродившись у велику тінь. Вона випросталась, перекинувшись на чоловіка. Високого, дужого, світловолосого. Був у розхристаній сорочці тілесного кольору, темних брюках.
Раптом суджений витягнув із-за спини праву руку. В якій затис величезну сокиру.
Катерина зойкнула, підхопилася з місця, перекинувши стілець. Із запізненням проказала: «Чур мене!» Боязко простягнула правицю, накинула на дзеркало, котре вже нічого не показувало, наперед приготоване простирадло, загасила свічки.
Дівчина заледве перевела подих. Повмикала в усіх кімнатах світло, повернула на шию хрестик, тричі прочитала «Отче наш». До приїзду батьків тримала дзеркало закритим.
Старі повернулися додому о дев'ятій вечора. Помітивши, що Катерина наче знята із хреста, ненька занепокоїлася. Але списала нездоровий блиск в очах доньки на лихоманку.
Катерина не обмовилась подругам про ворожіння. І декілька діб після того спала із ввімкненим нічником. А потім, за кілька місяців, зустріла його…
Пішла з подругами в ліс по чорниці. От тільки ягода ніяк не йшла до рук. У дівчат кущі обліплені чорними цятками, у неї – набагато скромніші. Заграли гордощі. А чим я гірша? Відстала від подружок. Незважаючи на те, що вже починало сутеніти, пішла у глиб лісу. Сіла на галявині, замилувавшись барвінком.
Він з'явився безшумно. Вийшов з-за дерева. Катерина одразу впізнала його статуру, волосся кольору прілої пшениці і… сокиру в правій руці. Дівчина сіпнулася, подалася вперед, розсипавши кошик з вбогим врожаєм, перечепилася об корчі, заверещала, на жаліючи зв’язки.
«Тю, дурна, - відпоюючи її потім домашнім вином, реготали подруги. – Чого злякалася? Це ж наш новий лісник».
У відповідь Катерина ніяково посміхалася. Як пояснити їм те, чого не розуміла сама?
Сподівалася, що ця пригода не матиме продовження, але донині «невидимий» охоронець лісу якось надто часто почав потрапляти їй на очі. То забіжить до крамниці, в якій вона постійно скуповується. І стоїть, притримуючи двері, щоб вона могла вільно пройти. То загляне на її роботу, до бібліотеки, в якій раніше не бував, і годинами блукає книжковими рядами, вибираючи, що почитати. А сам справляє враження людини, яка навряд чи вміє це робити. Іншого разу вони з дівчатами підуть на річку, а він вже там, рибалить.
Пізніше лісник, котрого звали Микитою Новохатьком, почав носити їй квіти і цукерки. «Жених», - кепкували з неї подруги. «Та цур йому», - відмахувалась Катерина. Микита був старший на п’ять років. Із себе, правда, гарний. Але дивний, відлюдькуватий. Все сидить у тому лісі. Навіть хижу там збудував. З'являвся у місті переважно вночі. За що діти кликали лісника, чи лісовика, як їм подобалось більше, вампіром.
Катерина намагалася випровадити небажаного нареченого. Іноді супилась, мовчала, ігнорувала його пропозиції провести її додому. Чоловік зовсім не розумів натяків. А сказати прямо не могла. Він дивився на неї так віддано, так ніжно.
Якось Микита запросив її до лісу. Розповідав щось про красу природи, показував свою хижу. А вона бачила лише голі стовбури дерев, чіпкі реп’яхи і проклятущих комарів. Навіть сонце за кошлатими кронами дерев виглядало збляклим, заскубаним.
Раптом Микита вхопив її за руку. Катерина злякалася не менше, ніж тоді, коли побачила у дзеркалі його двійника. Юнак нервово посміхнувся і гарячково випалив: «- Виходь за мене.» Дівчина ледь розібрала ті доленосні слова.
Катерина ладна була відмовити. Чому він так на неї напосівся? От тільки доля… Микита не такий вже й поганий. Працює, заробляє. Не п’є. Сумирний. Не зачавить й комахи. З язика зірвалося підступне «так».
За місяць побралися. Справили скромне, за сільськими мірками, весілля. Не обійшлося без допомоги батьків. Очікували зарплатні молодого, щоб розрахуватися з боргами. Виявилось, даремно. Цукерки, якими так щедро пригощав наречену Микита, були записані на його рахунок. Тож половина заробітку лісника пішла на погашення тих «солодких» боргів.
Микита пропонував Катерині переїхати до його будинку, але жінка категорично відмовилась жити в лісових хащах. Перетягла судженого до міста. Деякий час у ньому ще грав гонор. «Не личить чоловіку йти у прийми». Катерина його впокорила, але від лісу не відірвала.
- Добре, піду я, дорогенька, - жінка потерла рукою закляклу спину, випросталась, розпрощалася із сусідкою.
- Побачимось, Катрусю, - кивнула Марія, заклопотано орудуючи віником.
Уже підходячи до свого дому, Катерина помітила, як від дверей відділилася велика тінь. Микита, як завжди, пішов навпростець городами, до хвіртки. От лихо непосидюще! Вже повіявся у світи.
«Лісовик!» - сміються люди. А ліс завжди був йому наче дім. Його звуки ненав’язливі, не змушують здригатися, не розривають мозок на тисячі клаптів.
Микита викинув недопалок. Витяг із кишені і перелічив на долоні гроші. Вдихнув у ніздрі чисте морозне повітря. А день сьогодні, справді, особливий. Он як сяють зірки. Немов по небу розсипали начищені до блиску золоті монети. Як того вечора, коли він вперше зустрів свою Катерину.
Коли дівчина заверещала, він спершу отетерів. Сіпнувся, кинув собі під ноги сокиру. Наче зграйка ластівок, набігли дівчата. Заспокоювали її, обіймали. А Микита заховався за деревом і все дивився на ту галасливу. Сама низенька, не надто показна, а горлянку має – дай Боже.
Хлопцю йшов двадцять п’ятий рік, а дівчата його цікавили лише як співрозмовниці. В його будинку давно потрібна була господиня, та він не мав часу вибирати.
Катерина – перша жінка, побачивши яку, юнак подумав: «А раптом?...» Микита любив дівчат з перцем. Але довго сумнівався. Надто вересклива. Чи вживеться з такою? Та й Катерина дивилася на нього наче на комашку. От тільки він підтирав заплаканим гордощам носа і йшов за нею. Що поробиш? Дівча впало йому в око. Як надокучлива смітина.
І тепер, коли у них двійко дітей і онуки, він й досі розривається між родиною та лісом. Вони – два окремих, самодостатніх світи, які так вдало поєднуються у його всесвіті. Коли він йде тонкою лісовою стежкою, душа виграє сопілкою, ширяє небесами разом із невгамовними ластівками. А коли Катерина співає на весіллях, жінки плачуть. Груди розпирає від гордощів. «Моя дружина!»
У кімнаті було незвично холодно. Микита пішов з дому, полишивши вікно відчиненим. Спекотно йому, клятий лісовик! Не раз, в пориві гніву, Катерина лаяла долю. Чому присудила їй ось-такого типа? Чи вона не варта кращого?
Стогнучи, жінка закрила вікно. Сіла перевести подих. Понижений тиск змушував голову йти обертом. Микита закликав її вести здоровий спосіб життя. Свіжі овочі, фрукти. Приносить з лісу шипшину, горобину. Колись навіть разом бігали. Тільки лісом. Катерина страшенно соромилась односельчан. Ще скажуть, що дружина Лісовика здуріла.
Здоровий спосіб життя чомусь не приносив відчутних результатів. Організм все ламався, потребуючи нових капіталовкладень.
Кишеня замуркотіла мелодію «Титаніку». Задзвонив «стариган». За десять років її Samsung був у ремонті лише одного разу. А цьогоріч 31 грудня не зміг перейти на новий рік.
- В календарі не закладений 2015, - пояснив їй син подруги, котрий трохи петрав у електроніці.
Чомусь Катерину розібрали дикі гордощі. «Ти ба, ніхто не вірив, що він прослужить стільки років».
- Я в «Сніжинці», біля переїзду, - просопів у слухавку Микита. – Негайно приходь.
- Ей, а що там? Чому? – крикнула Катерина, наштовхуючись на короткі гудки.
Це «негайно» ніколи не віщувало нічого доброго. Знову вліз в якусь халепу…
Швидко зібралася, бігла безлюдною вулицею (від їхньої хати до переїзду – рукою подати). «Сніжинка» - придорожнє кафе. Раніше на його місці стояв дім колишнього голови. Кафе не настільки популярне, як шинок «Скриня», який знаходиться в центрі Михайлівки. В «Скрині» відпочиває сільська еліта. Вечорами через прихильників зеленого змія там ніде ступити ногою.
У «Сніжинці» затишніше. Біля яскравої фіолетової хатини зупиняються перепочити переважно водії й далекобійники.
- Привіт! – Микита зустрічає Катерину біля дверей. На ніч береться нічогенький морозець. Чоловік кумедно пританцьовує на місці.
- Що трапилось? – переводячи подих, нетерпляче запитує вона.
- Зараз побачиш, - він хапає її за руку і тягне у середину. Його пошерхлі долоні віддають тепло. На серці стає затишно.
Переступивши поріг, Микита змушує дружину заплющити очі. Вона нехотя виконує наказ, намагаючись підгледіти. Але бачить тільки розпливчаті тіні.
Коли їй нарешті дозволили подивитись, Катерина побачила гарно сервірований стіл. У куценькому підсвічнику горіла рожева фігурна свічка.
Микита тицьнув до рук збентеженій дружині букет із червоних герберів і навіть чмокнув її у щоку.
- Це що? – остаточно розгубилася вона.
- Романтика. Ти ж сама хотіла.
- А…
- День Святого Валентина.
Сіли. Микита розлив у келихи вино. Офіціантка принесла гарячі страви.
- Це що? – знову, вже тихіше, повторила Катерина.
- Побачення.
- Побачення…, - жінка ледь не поперхнулася вином. Озирнулася, чи немає поблизу знайомих. Ще хтось почує, засміє. Баба має трьох онуків, а в неї побачення!
І що це з дідом? Геть здурів у своєму лісі.
- Ти їж, доки не вистигло.
І вона їла, відчуваючи, як на обличчі розквітає рум’янець. Навколо молоді парочки. І вони, сивоволосі… Підтоптані, не вбрані для подібних місць.
Крученики подали смачнючі, із хрумкою ніжною скоринкою. І як вони у них такі виходять? От би запитати рецепт.
А свічки трохи чадили. Від диму сльозилися очі. Але Катерина мовчала. Романтика…
Заграла музика. Дітлахи повиходили в центр зали, до танцю. Микита відсунув столові прибори, підвівся, подав Катерині руку.
- Ходімо.
- Куди?
- Я запрошую тебе на танок.
Голова знову йшла обертом. Але цього разу тиск ні до чого. Колись Катерина була знатною танцівницею. Та це було так давно…
- Танцюватимемо? Тут?
- Тут.
- При всіх? – все ще сподівалася, що неправильно витлумачила слова чоловіка.
- При всіх.
«Ось якби хтось побачив, - зітхнула жінка. – Вмерли б із заздрощів».
Кивнула і подала Микиті руку. «А доля не помилилася», - щасливо посміхаючись, подумала Катерина.
