«І куди тепер?» – розгубилася Оксана. Тремтячи, озирнулася навколо. З усіх боків – нічний ліс. Дівчина сіла на колоду й закрила обличчя руками. Думки плуталися. Ледь не плакала. «Що робити? До ранку ще довго… Бігти? Куди? Як же так?» – гарячково міркувала Оксана. Раптом почула шум. Завмерла. Поглянула вперед. Зіскочила з місця. Позадкувала.
Помчала в невідомому напрямку. Навмання. Хоч очі вже дещо звикли до темряви, видно було погано. Дівчина неслася нічним лісом, мов навіжена. Не розбираючи стежки. Не озираючись. Вгледівши кремезний дуб, сховалася за ним. «Може, мені здалося? Що я бачила? Чи… Кого?» – думала, задихаючись. Уява малювала страшні картини. Обережно визирнула з-за дерева. Тільки ліс. Почулися кроки. Дівчина заклякла.
«Тікати? А якщо наздожене? Бути тут? Раптом знайде?» – вагалася. Хтось наближався. Оксана вчепилася руками у власну куртку. Не рухалася. Навіть дихати боялася. Кроки були все ближче. Сльози потекли по щоках. «Він майже поряд…» – пронеслося в голові. Дівчина зірвалася з місця. І за мить опинилася в міцніх обіймах.
– Степане!
– Нарешті, – озвався парубок. – Я шукав тебе!
– Нам треба тікати звідси, – гарячково затараторила. – Не знаю… Може, примарилося…
– Вибач, будь ласка, кохана, – мовив Степан. – Через мій дурний жарт ти пішла… Заблукала, так?
– Я ж казала, що пікнік у лісі з ночівлею – погана ідея, – сказала Оксана.
– Хіба? – хлопець поцілував її.
– Припини, не зараз, мені страшно, – відрізала дівчина. – Ми маємо якомога швидше забратися з цього лісу.
– Гаразд, – Степан серйозно поглянув на неї. – Що тебе так налякало?
– Я бачила великий чорний силует, – мовила Оксана. – Він наче рухався… Побігла, сховалась за широким деревом. Потім почула кроки. Але ж не знала, що це ти...
– Заспокойся, усе буде добре, – прошепотів хлопець. – Ходімо, – узяв її за руку й потягнув за собою.
– Ні, туди не можна, – запротестувала дівчина. – Я ж бачила…
– Але саме в тому боці – наша автівка й дорога до міста, – мовив Степан.
Оксана здригнулася. Напружено поглянула в глибину лісу. Важко зітхнула. «Боже, хоч би вибратися звідси…» – змолилася подумки. Стиснула руку хлопця.
– Ходімо вже, – сказав той.
Вони пішли. Дівчина боялася дивитися навколо. Але все ж озиралася. Здригалася майже від кожного звуку. Ноги ледве слухалися. Насилу. Десь хруснула гілка.
– Степане, ти чув? – прошепотіла Оксана.
– Так, – відповів парубок.
– Тсс, – вона приклала палець до губ. – Говори тихіше.
– Гаразд, – погодився хлопець.
– Там, – дівчина показала рукою.
Помчали. Оксана не випускала Степанової руки.
– Це не людина, – мовила дівчина на бігу.
– Я зрозумів, – озвався парубок.
Вони пронеслися мимо своєї палатки, за кілька хвилин після того дісталися автівки.
– Відчиняй хутко, – Оксана кинулася до дверцят.
Заскочили всередину, Степан натиснув на газ. Машина рушила. Дівчина подивилася назад. Зітхнула з полегшенням.
