Шуру лизя злизала так само, як перед цим виплюнула в Тамарине життя.
- Знаєш, Тамариск, - ховав очі, - Ірка по ночах сниться, діти. Буду вертати в сім’ю.
Позливав меди в бочки, покалатав додому. За квартиру – й то забув розрахуватися. Мусила сама.
Стріла Ірка якось серед райцентру.
- Що, розлучнице, - втішалася, - вивалявся в тобі, як у калюжі, мій барбос, та й підібгав хвоста, потяг до мене. Дівко, де твоя голова, він же ж від тебе на добрих п'ятнадцять літ старший, нащо він тобі здався, у тебе ж дочка, чоловік, як злиток золота – куди ти голову вмочила, дурепа? Хай мені вже нікуди подітися, бо п’ятеро дітей від нього доглядаю, а ти, ти де очі свої розгубила?
- В коханні, - відповіла.
- У якому коханні, дитино, - аж пересмикнуло Іркою. – Кохання – воно одне буває, а не тридцять шосте тільки в цьому році.
- Ні, я одна в нього кохана, інші так були – як порятунок від нудьги біля набридлої дружини. Він до мене повернеться, повернеться.
- Як з Галькою Шовковою нагуляється, - сплюнула Ірина й пішла геть.
Кинулася Тамара до села – леле, немає її Шури; повіявся до столиці з Шовковою Галькою – дівкою незаміжньою.
Помчала слідом.
- Шура, - стала на порозі, - а як же я?
- Ти зістарилася, Тамариск, - проганяв геть. – Ти скисла, а я люблю свіжі меди. Вибач, життя тече й нам не варто пливти за течією, нам варт купатися в різних річках. Інакше ракушками обростемо, як старі човни. Шукай собі річку, Тамариск, не бігай за мною, бо я вже назавжди відчалив від твого берега.
- А Іра? – натякнула на дружину.
- Іра мотузками мене обплела, на них і тримає. А ти чим, окрім слів? Знаєш, Тамариск – із слова слабе мотуззя, коли в жінок інші принади є. Та ще коли жінок, як піску в морі.
Закрив двері. Сипонув піском замість меду межи очі – й закрив двері. Відплив від берега. Думала – він хату на її березі збудував, а він курінь мостив, аби ніч переночувати, зігрітися та й теліпати далі слизькими своїми дорогами.
А їй куди?
Ну, куди їй, окрім Василечка. Як-не-як, чоловік законний, дочку рідну доглядає. Як-не-як, а її він, її.
Поїхала в село. Рипнула хвірткою на знайоме подвір’я.
- А куди? – свекор з-за рогу.
- Додому.
- А де це тут твій дім? – визвірився. – Ану геть звідси, - та п’ятірню як поклав на лице, та як штовхнув, то й хвіртка не втримала, вивалилася разом з нелюбою невісткою на дорогу.
А свекор матюччям, ніби ковдрою. Ковдрою холодною, зі снігу та льоду.
Не здалася. Розмела сніг, скришила лід, чатувала, по селу блукаючи, на Василечка.
Здибала.
- Томо?! – звів здивовано брови.
- Може, помиримося? – запропонувала замість привітання.
- Ой, мій батько на тебе таке городить, таке городить, - зітхнув Василечко.
- Я знаю, - мовила. – Оце так, Василечку, якщо не можеш мене простити, то слухай свого батька, а як можеш, то забирай дочку та гайда зі мною в район, я там наймаю квартиру.
Постояв, подумав.
- Можу, - видихнув.
І зрадів. Зраділа й Тамара.
Старий Баян кляв сина, мабуть, ще більше за невістку. Але син повіявся на райцентр. Покинув батькове фермерство, отаборився в найманій квартирі й, оскільки роботи не було, то зайнявся звичною для себе справою – домашнім господарством: варив їсти, прав, мив, прибирав.
Тома ж при роботі.
Торгує. Вже й засутеніло, вже й стемніло – торгує. Компанія якраз добра підібралася – грошей не жаліють, п’ють, гуляють, продавщицю, жартуючи, пощипують – чом і не торгувати.
З дверей війнуло холодом, а разом з тим холодом до генделику вліз і свекор.
- Чи не миритися часом, тату? – єхидно підмітила Тамара.
- Хай диявол з тобою мириться, - визвірився свекор. – Бачу, не заспокоїшся ніяк, і далі трусиш між людей своїм гріховним. Глянь, глупа ніч надворі, якого дідька ти не дома, на табличці он написано, що закритий заклад уже має бути. Подумай – у тебе ж дочка, воно ж сидить, бідне, голодне й холодне в занедбаній хаті, бо мати в гульбі.
- За дочку не хвилюйтеся, - відрізала Тамара, - вона не голодна й не холодна, та й хата не занедбана, бо там мій Василечко порядкує.
- Залигала, залигала, відьма, обпоїла чимось мого Василя, - біснувався свекор.
- А Василечко вже не ваш, ні, - наблизилася до свекра. – Він мій, мій, - глянула хижо та зверхньо в бичачі свекрові очі.
- Бо дурний, - вилаявся свекор, подався геть.
- Хай і так, - погодилась. – Але однак нічий інший, як мій, - крикнула навздогін ненависному свекрові.
- Мій, - повторила й спокійна за дім, за дочку, подалася до компанії торгувати далі.
