Шуру лизя злизала так само, як перед цим виплюнула в Тамарине життя.
- Знаєш, Тамариск, - ховав очі, - Ірка по ночах сниться, діти. Буду вертати в сім’ю.
Позливав меди в бочки, покалатав додому. За квартиру – й то забув розрахуватися. Мусила сама.
Стріла Ірка якось серед райцентру.
- Що, розлучнице, - втішалася, - вивалявся в тобі, як у калюжі, мій барбос, та й підібгав хвоста, потяг до мене. Дівко, де твоя голова, він же ж від тебе на добрих п'ятнадцять літ старший, нащо він тобі здався, у тебе ж дочка, чоловік, як злиток золота – куди ти голову вмочила, дурепа? Хай мені вже нікуди подітися, бо п’ятеро дітей від нього доглядаю, а ти, ти де очі свої розгубила?
- В коханні, - відповіла.
- У якому коханні, дитино, - аж пересмикнуло Іркою. – Кохання – воно одне буває, а не тридцять шосте тільки в цьому році.
- Ні, я одна в нього кохана, інші так були – як порятунок від нудьги біля набридлої дружини. Він до мене повернеться, повернеться.
- Як з Галькою Шовковою нагуляється, - сплюнула Ірина й пішла геть.
Кинулася Тамара до села – леле, немає її Шури; повіявся до столиці з Шовковою Галькою – дівкою незаміжньою.
Помчала слідом.
- Шура, - стала на порозі, - а як же я?
- Ти зістарилася, Тамариск, - проганяв геть. – Ти скисла, а я люблю свіжі меди. Вибач, життя тече й нам не варто пливти за течією, нам варт купатися в різних річках. Інакше ракушками обростемо, як старі човни. Шукай собі річку, Тамариск, не бігай за мною, бо я вже назавжди відчалив від твого берега.
- А Іра? – натякнула на дружину.
- Іра мотузками мене обплела, на них і тримає. А ти чим, окрім слів? Знаєш, Тамариск – із слова слабе мотуззя, коли в жінок інші принади є. Та ще коли жінок, як піску в морі.
Закрив двері. Сипонув піском замість меду межи очі – й закрив двері. Відплив від берега. Думала – він хату на її березі збудував, а він курінь мостив, аби ніч переночувати, зігрітися та й теліпати далі слизькими своїми дорогами.
А їй куди?
Ну, куди їй, окрім Василечка. Як-не-як, чоловік законний, дочку рідну доглядає. Як-не-як, а її він, її.
Поїхала в село. Рипнула хвірткою на знайоме подвір’я.
- А куди? – свекор з-за рогу.
- Додому.
- А де це тут твій дім? – визвірився. – Ану геть звідси, - та п’ятірню як поклав на лице, та як штовхнув, то й хвіртка не втримала, вивалилася разом з нелюбою невісткою на дорогу.
А свекор матюччям, ніби ковдрою. Ковдрою холодною, зі снігу та льоду.
Не здалася. Розмела сніг, скришила лід, чатувала, по селу блукаючи, на Василечка.
Здибала.
- Томо?! – звів здивовано брови.
- Може, помиримося? – запропонувала замість привітання.
- Ой, мій батько на тебе таке городить, таке городить, - зітхнув Василечко.
- Я знаю, - мовила. – Оце так, Василечку, якщо не можеш мене простити, то слухай свого батька, а як можеш, то забирай дочку та гайда зі мною в район, я там наймаю квартиру.
Постояв, подумав.
- Можу, - видихнув.
І зрадів. Зраділа й Тамара.
Старий Баян кляв сина, мабуть, ще більше за невістку. Але син повіявся на райцентр. Покинув батькове фермерство, отаборився в найманій квартирі й, оскільки роботи не було, то зайнявся звичною для себе справою – домашнім господарством: варив їсти, прав, мив, прибирав.
Тома ж при роботі.
Торгує. Вже й засутеніло, вже й стемніло – торгує. Компанія якраз добра підібралася – грошей не жаліють, п’ють, гуляють, продавщицю, жартуючи, пощипують – чом і не торгувати.
З дверей війнуло холодом, а разом з тим холодом до генделику вліз і свекор.
- Чи не миритися часом, тату? – єхидно підмітила Тамара.
- Хай диявол з тобою мириться, - визвірився свекор. – Бачу, не заспокоїшся ніяк, і далі трусиш між людей своїм гріховним. Глянь, глупа ніч надворі, якого дідька ти не дома, на табличці он написано, що закритий заклад уже має бути. Подумай – у тебе ж дочка, воно ж сидить, бідне, голодне й холодне в занедбаній хаті, бо мати в гульбі.
- За дочку не хвилюйтеся, - відрізала Тамара, - вона не голодна й не холодна, та й хата не занедбана, бо там мій Василечко порядкує.
- Залигала, залигала, відьма, обпоїла чимось мого Василя, - біснувався свекор.
- А Василечко вже не ваш, ні, - наблизилася до свекра. – Він мій, мій, - глянула хижо та зверхньо в бичачі свекрові очі.
- Бо дурний, - вилаявся свекор, подався геть.
- Хай і так, - погодилась. – Але однак нічий інший, як мій, - крикнула навздогін ненависному свекрові.
- Мій, - повторила й спокійна за дім, за дочку, подалася до компанії торгувати далі.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design