Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44525
Рецензій: 87071

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригоницький роман з елементами альтернативної гео

Зона скальпів_1. Зухвале викрадення журналіста

© Владислав Івченко, 11-01-2016
Папірець був, чомусь, зеленого кольору, як її очі. Але ж я давно вже заборонив собі думати про неї, то і зараз не став думати. Я вийняв той папірець з поштової скриньки. Взагалі то я чекав переказу з Києва, таких приємних кількасот гривень, які б дозволили мені деякі фінансові маневри. Але замість зелені грошей отримав зелень цього дурного клаптика, десь шість на чотири сантиметри, на газетній шпальті це б був кілобайт тексту. Тексту тут було набагато менше. Повістка. Навіть не в суд, такі я кілька разів отримував. До воєнкомату. Громадянин М.Галібарда, тобто я, викликався завтра до обласного воєнкомату. При собі мусив мати паспорт, офіцерський квиток, змінний одяг і тижневий запас харчів. Тижневий! Тварі!
Я нервово засміявся. Потім подумав, що цього можна було чекати. Їм треба було прибрати мене з Оклункова. Мабуть, вони готувалися зачистити всіх активістів. В першу чергу опозиційних журналістів, які писали про Майдан. В останньому номері вийшов мій великий матеріал про розгін Майдану, про те, як жорстоко побили студентів. В саму ніч розгону я там не був, ночував у знайомих, але приїхав вранці і встиг багато сфотографувати, поговорити з очевидцями, то матеріал вийшов вражаючий. На сайті одразу набігли платні тролі, які почали мене лаяти та звинувачувати, з чого я зробив висновок, що в управлінні внутрішньої політики нашої облдержадміністрації мене прочитали. Я підозрював, що спробують щось встругнути, але про подібний розвиток подій не думав. Коли ось на тобі - я терміново знадобився рідній армії. Тільки хер вам. Я не дам себе запроторити аби куди! Буду боротися з Туловищем і далі, вони так просто мене не приберуть.  
Зустріч мені було призначено на 8.45 ранку. Вирішив сходити туди, спробувати налякати журналістським посвідченням. Хоча, якщо це спецоперація по моєму видаленню з міста, то вони анітрохи не злякаються. І, можливо, по закону вони будуть праві. Треба було знайти якісь аргументи, бо крику і погроз скандалу могло виявитися замало. На слабке здоров’я я посилатися не міг, особливо враховуючи мій квітучий вигляд. Дітей в мене не було. Що там дітей, навіть родина відсутня. Тобто по документах я одружений, але дружина рік тому виїхала до США і...
Я скривився. Заборонив же собі про неї думати, то і не думати. Якого ж гарбуза мені вигадати рідній армії? Я ішов на роботу пішки, думав про це, але так нічого придумати і не зміг. На роботі ж була купа справ, в Оклункові організовували мітинг на підтримку Майдану, піднімали студентів, вимагали повернути з Києва оклунківський «Беркут», тиснули на депутатів міської та обласної рад, щоби ті висловили підтримку протестувальникам. Роботи було багато, новин теж, то забув про повістку.
Вже по обіді вийшов на ґанок подихати свіжим повітрям. Була зима, без снігу, але морозно і сонячно. Добре. Поруч стояли колеги, курили, розмовляли. Ось тут я і згадав про повістку. Показав їм. Дизайнери подивилися і впевнено сказали, що на жарт не схоже, бо олдова штукенція. Та і кому це прийде в голову жартувати посеред зими? До першого квітня ще далеко.
- Тебе точно хочуть прибрати з міста. Не виключено, що других активістів теж. – сказав один з колег. Я подумав, що це ж просто: два-три автобуси активістів вивезти з міста і тут буде тихо, наче в якомусь Краматорську. – Давай ми сходимо з тобою.
- Та ну навіщо? Не треба, я сам. – запевнив я. Після того, як дружина поїхала, хлопці почали боятися за моє психічне здоров’я. Я дійсно деякий час це важко переживав, але зараз все було добре. Я просто не думав про неї, намагався побільше працювати, захопився Майданом.
- Просто не нервуй там.
- Та я спокійний, наче слон, ви ж знаєте. – запевнив я.
- Спитай у нашого юриста, чи треба тобі іти у той воєнкомат, чи покласти на них. Якщо можна, то просто не ходи. Здається, це просто спроба потріпати тобі нерви.
- В мене нерви, наче канати, нехай тріпають. – я посміхнувся, колеги чомусь дивилися в бік. Я змінив тему розмови і вони були раді цьому. Пізніше зателефонував юристу. Той трохи розгубився, сказав, що не знає всіх деталей, але порадив таки сходити до воєнкомату, щоб з'ясувати все достеменно.
- Скоріше за все, це якась помилка. А телефон у повістці вказаний? – спитав він.
- Якби був, я б уже зателефонував.
- І коли тобі треба бути у військкоматі?
- Завтра.
- Це ж субота? – здивувався юрист.  
- Та отож. – і мені це не подобалося. Вихідний день, а мене викликають.  
- До мене теща приїздить, то я не можу піти з тобою. – сказав юрист винувато.
- Та не треба, я сам впораюся. – мене трохи дратувала оця впевненість колег у тому, що мене потрібно опікати. Господи, від мене усього лише пішла дружина. Від багатьох вони йдуть і що? Життя є життя!
- Моккі, будь на зв’язку. Якщо буде необхідно, я під’їду. – пообіцяв юрист.
- Мене дійсно можуть призвати? – спитав я.
- Поки не можу сказати, зараз почитаю закони. Думаю, що зможемо їх налякати. Візьми з собою журналістське посвідчення.
- Та я ледь не сплю з ним. – пожартував у відповідь. Останнім часом посвідчення завжди носив з собою, у паспорті. Там же і копія договору з адвокатами. Можливо це була зайва пересторога, але ходили чутки, що можуть початися арешти в регіонах. Туловище мало б закатати протест на місцях, щоб нічого не заважало мочити Майдан. Якби почалися арешти, я був би у перших десятках арештованих в місті. Принаймні так мені здавалося, хоча, можливо, я переоцінював свій вплив у Оклункові. Але ось ця клята повістка могла свідчити, що я не помиляюся. Ще раз подивився на неї. Я чекав якихось провокацій: зашив собі зовнішні кишені на одязі, заклеїв ящики на робочому столі, поставив в квартирі, яку знімав, маленьку відеокамеру, яка реагувала на рух і мала зафіксувати непроханих гостей під час моєї відсутності. Це могло бути схожим на паранойю, але я бачив, що ситуація заходить далеко. І якщо раніше здавалося, що треба просто досидіти до 2015 року, а потім вже вигнати Туловище, то зараз ставало зрозуміло, що до 2015 року треба ще дожити.
Дожити не в тому сенсі, що нас можуть повбивати. Хоча і цього б я не став виключати, якщо справи Туловища підуть погано. Дожити, це означало мати можливість боротися, брати участь у спротиві. В Оклункові не любили Туловище, але не любили дуже пасивно, по кухнях. Це не Галичина і не Волинь. Тут годі й думати було про мітинги, на які вийде хоча б кожен десятий житель. Тисяча, в кращому випадку дві. І то завдяки роботі активістів. Якщо їх прибрати, то на мітинги буде виходити сотня-дві людей, а це вже не мітинги, а посміховисько. То у влади був мотив зачистити тут все і потім доповісти у Київ, що в Оклункові все спокійно.
Все це мені не подобалося, щоб дарма не перейматися, я узявся до роботи. Виносив новини про протест в Оклункові. Думав, що якби не інтернет, то нічого не було б. Влада контролювала телебачення, легко могла прикрити газети, а ось з інтернетом впоратися було важче. Я любив пофантазувати, щоб було, якби Союз дожив до інтернету. Як би вони співіснували? Думаю, що Союз би зробив власну мережу, без виходів у світ. Лише ідеологічно правильні сайти, що доносять позицію партію. Можливо, якісь соціальні мережі, але тільки з дозволу парткому і під пильним наглядом КДБ. Мережа будівників комунізму, з групами на основі первинний парторганізацій. Ніякого вайфаю, бо ж важко стежити за користувачами, тільки стаціонарні місця підключення вдома чи на роботі, щоб можна було встановити автора кожного допису. У всьому цьому болоті неодмінна б траплялася якась партизанщина, якісь радянські хакери, що створювали би закутки свободи. Було б там якесь неофіційне життя. Причому не обов’язкове дисидентське, думаю, що порнуха цікавила б не менше, аніж боротьба з совком. Нові технології б роз’їдали режим.
Я думав про це, уявляв боротьбу в радянському інтернеті, коли прийшов хлопчик-пожежник. До роботи в газеті, я думав, що пожежники, це ті браві дяді у шоломах і чорних вбраннях, що тушать вогонь і рятують людей. Зараз я розумів, що то – чернь, гарматне м'ясо. Справжня біла кістка пожежників, то інспектори. Вони всі, наче зроблені на одній фабриці: середнього зросту, худенькі, сором'язливі, але з такими липкими очима, що коли інспектор йде, я біжу вмиватися. До нас інспектор ходить, щоб розміщувати якісь ідіотські доповіді про кількість пожарів за відповідний період. Причому, результати роботи пожежників за перший квартал він чомусь приносить під закінчення другого. І просить розмістити. Взагалі то, це така форма ввічливості «просять». Пожежники нічого не просять. Вони ж можуть закрити будь який об'єкт, нашу редакцію також, бо кількість норм протипожежної безпеки не піддається обрахуванню і розумінню. Пожежні інспектори, як жерці древньої релігії, вони приходять і кажуть, що боги вогню невдоволені і потребують жертви. Підприємці приносять жертви і боги вогню закривають очі на порушення правил протипожежної безпеки, настільки численних і заплутаних, що дотримуватися їх можуть лише інші боги, наприклад з прокуратури.
Я щиро усміхнувся цьому жерцю-вогнепоклоннику, узяв його матеріал, який засуну кудись далеко-далеко, щоб читач навіть не помітив цю маячню. Але ж жерцю це не важливо, жерцю треба відрапортувати перед керівництвом вирізками з газет. І він збирав ті клаптики паперу з набором літер, в яких не було жодного сенсу. В Україні це така хвороба – тут існує багато інституцій і людей, які не мають ніякого сенсу. Взяти тих же пожежників, які зараз гордо звуться рятівниками. Цікава річ, у пожежників великий недобір в пожежні команди і по сім людей на місце пожежного інспектора. Інспекторів в кілька разів більше, аніж тих, хто їздить на пожежі. Бо риба шукає там, де глибше, а людина -  там, де гроші.
Особливість української економіки в тому, що головні гроші тут виникають зовсім не в царині виробництва товарів, послуг чи знань, а в царині контролю. Безліч контролюючих органів роблять великий перерозподіл грошей на свою користь. Прокурори, менти, пожежники, робітники СЕС, митники, чиновники, що розподіляють землю, інші невідомі герої, усі вони контролюють якийсь шматок, тобто мають можливість кусати від нього скільки можуть. Відповідно в Україні немає сенсу нічого робити, окрім того, що контролювати потоки і пиляти бюджети. Була надія, що після повороту до Європи місцеві звичаї почнуть пом’якшуватися у європейський бік, але потім Туловище вирішив піти на уклін до Росії і так почався Майдан, на який ми покладаємо всі надії. Бо більше сподіватися немає на що.  
Я працював до вечора, потім з колегами вирішили трохи випити, щоб розслабитися у ці неспокійні часи. В нас ліберальні правила, то пили прямо в редакції. Вже пізно увечері я викликав собі таксі, бо почувався занадто змореним, щоб іти пішки. Дихав у слухавку, чекав, поки забалакає оператор. Зараз з'ясується наскільки я п'яний. Бо перше, що в мене забирає алкоголь, то вміння чітко формулювати. Ось у слухавці приємний голос дівчини зі служби таксі. Оклунків - королівське місто, тут на всіх службах таксі працюють дівчата з голосами янголів. Я був у Дніпропетровську, там диспетчерами працюють якісь баби, яким би вести радіотрансляції в пеклі.
Я сказав адрес, куди треба під'їхати. Здається, що я досить п'яний, бо не міг сформулювати, куди саме. Але дівчинка-розумниця, сама з’ясувала адресу за номером телефону. Обіцяла машину за п'ять-сім хвилин. Зараз друга година ночі, то таксі вільні. Ми вийшли на ґанок, колеги запалили по останній цигарці, я сходив до вітру, дивився на зоряне небо. Думав про моральний закон всередині нас.
Приїхало таксі. Я сів і поїхав на свою околицю, піднявся в однокімнатну квартиру у хрущовці. Почистив зуби, потім випив літр води. Я не хотів пити, але примусив себе, щоб зменшити вірогідність похмілля. Основна ж причина неприємних відчуттів при похміллі – то зневоднення організму. А так літр води виведе шлаки, серед ночі я підведуся, схожу в туалет, вип'ю ще води. І матиму надію, що ранок буде більш-менш прийнятним. Перед тим як впасти в ліжко, я поставив будильник на телефоні.
О-пів на восьму мобільник підняв мене. Я прислухався до організму. Кілька секунд чекання, аж поки не надійшла відповідь, що похмілля немає. Чи, майже немає. Це диво, враховуючи, що вчора до магазину ходили чотири рази. Я пішов на кухню, поставив чайник. Їсти не хотілося, хоч міг би зробити собі яєчню або бутерброд. Але після великої п'янки я починав відчувати голод тільки по обіді. То просто випив кави, одягнувся і пішов у той клятий воєнкомат. Я був налаштований рішуче, збирався дати їм відсіч. Козли! Вирішили заткнути мені рота! Тільки фіг вам! Думав, що про цей випадок можна написати колонку, де розповісти, як влада намагається залякати журналістів. Вирішив спочатку не піднімати шуму, побільше довідатися, а потім вже дати їм просратися.
Доїхав маршруткою до центру. Обласний воєнкомат знаходиться недалеко від редакції, на вулиці, де були зосереджені всі силові структури Оклунківщини. По машинах одразу ставало зрозуміло, що найкрутіші в області – прокурори. Вони обігнали і ментів і податківців і пожежних, навіть суддів! Під прокуратурою вишикувався цілий ряд дорогих машин, кожна з яких коштувала багато річних зарплат робітників органу нагляду. Вони могли собі дозволити такі авто, бо доїли усіх, в тому числі і тих, хто доїв інших. Вища ступінь харчової ланки. Справжні хижаки.
А ось вимираючий вид – військові комісари. Колись вони були теж королями, коли збирали хабарі від тих, хто не бажав іти в армію. Але зараз призов скоротився і ніхто не хоче платити за те, що можна отримати даром. А ще ж ось-ось мусять зовсім відмінити призов. То співробітників військкоматів можна буде записувати в Чорну книгу українського чиновництва. Хоча ні, в Україні чиновники не зникають. Ось ці будуть набирати контрактників, чи робити ще щось. Вигадали викликати мене.
Я підійшов до невеличкого білого будинку ще дореволюційних часів. Колись тут жив який-небудь заможний купець, товсті стіни, невеликі вікна, більше схоже на фортецю, аніж на будинок в центрі місця. На ґанку стояли троє військових, молодих хлопців у спортивній статурі і в камуфляжі. Вони курили, тихо розмовляли між собою. Я показав їм повістку і спитав куди з цим. Вони махнули, щоб я заходив. Зайшов. Побачив за склом типового прапорщика, дядька років під п'ятдесят, з вусами. Він строго спитав мене про ціль візиту.
- Я з повісткою. – пояснив йому і подав зелений папірець у маленьке віконце.  
Він узяв зелений клаптик у руки, прочитав, потім невдоволено обдивився мене.
- Тут же чітко вказано, що прибути треба зі змінним одягом і тижневим запасом їжі! – гримнув він.
Якийсь захланий прапор дозволяв підвищувати на мене голос! Та що він собі вигадав! Я хотів поставити його на місце, але втримався, бо не треба лаятися з шістками. До того ж я хотів побільше дізнатися про те, що тут відбувається. Треба було набрати фактажу, а потім вже давати волю своїм почуттям.
- Куди мені? – проігнорував я його зауваження.
- Чому не узяли одяг і їжу? – гнівно спитав прапорщик.
- Як розмовляєш з офіцером! – я теж вмів бути гнівним. Прапорщик здивовано подивився на мене, не міг второпати, чи жартую я чи ні. Показав йому свій офіцерський квиток, отриманий під час навчання на віськовій кафедрі. Квиток справив враження.
- В нуль двадцять п'ятий. – тихо сказав прапорщик.
- Який, який? – здивувався я такій складній нумерації у одноповерховій будівлі.  
- Нуль двадцять п'ятий! – потворив прапорщик.  
Я пройшов далі, потрапив у довгий коридор з купою дверей по обох боках. Озирнувся у пошуках клятого кабінету №025.
- До підвалу! – крикнув позаду прапорщик. – Нуль – значить у підвал! – пояснив він таємниці тутешньої нумерації.  
Я пройшов до кінця коридору, побачив сходи вниз. Спускався довго, глибоко. Мабуть тут було колись бомбосховище в якому керівництво сумського гарнізону повинно було перечікувати ядерну атаку, а то і ядерну зиму. Нарешті я був внизу, там коридор. Дуже темний. Один ліхтарик і той ледь жеврів. Я зупинився біля перших дверей, щоб прочитати їх номер. 0-22. Наступні – 0-24. Потім – 0-26. А! Це як нумерація будинків по вулицях. Парні та непарні. Повернувся до іншої стіни. Тут вже 0-29. Смішно, у підвалі лише вісім дверей, але номерів он майже три десятка. Запасні?
Постукав до знайденого 0-25.
- Заходьте. – пролунав неприємний голос.
Я зайшов у невеличкий кабінет, в якому за столом сидів офіцер. Трохи старший за мене, невеличкий, худий, в погонах майора. Рідке русяве волосся, викладене акуратним пробором. Привітливо дивився на мене.
- Чаю не бажаєте? – несподівано лагідно спитав він.
- Я бажаю знати, що відбувається! – строго відповів я.  
- А що відбувається? – удавано здивувався він.
- Навіщо мене викликали сюди? – я намагався не дратуватися, але у цього майора була така нахабна посмішка, що хотілося йому в морду дати!
- Давайте повістку, я скажу навіщо. – спокійно сказав офіцер. Побачив на його столі табличку «Майор Огурцов». О, підходяще прізвище для такого дебіла. Я віддав йому повістку.
- О, зелена! – оживився він і бридко зареготав. Я вже його ненавидів.
- Той що? – спитав роздратовано.
- Зелена - це терміновий призов, Мокію. Що за ім’я таке?
- Названий на честь діда. То що терміновий призов? – поцікавився я, вклавши в запитання гаргантюанську дозу скепсису.
- Будеш відправлений до діючої армії. – майор кивнув, зробив паузу. – Вже сьогодні!
Він точно грав у КВК! Це тільки там вчать такій бридкій та манерній театральності.
- Що сьогодні? – я вклав у питання всю можливу іронію. Точніше руйнівний сарказм. Я дивився на цього таргана Огурцова, як на нижчу істоту, на порожнє місто, діромаха на людстві.  
- Сьогодні відправка, десь хвилин за двадцять. – майор робив вигляд, що не помічає моєї зневаги. – Тільки от прийде наш психотерапевт, подивиться вас.
- Якого біса? Я – здоровий! – обурився я. Можливо більше, аніж було потрібно.
- Ну, ви ж доглядалися у психдиспансері через напади гніву.
- Цього немає у моїй медичній картці!
- Ну, ми ж збираємо інформацію про призовників. – Огурцов посміхнувся.
Я ледь утримався від того, щоб роздратуватися. Посміхнувся. Ця падла не зіб’є мене з пантелику.
- Де твоє керівництво? – спитав я з презирством, наче розмовляв з черваком.
- Сьогодні вихідний день. Черговий по воєнкомату – я. То я і є моїм керівництвом. – відповів майор.
- Гівно ти, майоре. А я повернуся, коли буде керівництво. – сказав я і пішов до виходу.
- Тобі не можна покидати межі воєнкомата. Ти вже призваний до лав армії. – попередив майор.
Я зареготав і сказав цьому дурню на прощання:
- Пішов в сраку.
Озирнувся, бо хотів побачити вираз його обличчя. Він посміхнувся чи то скривився, подивився на мене недобре. Я почув, наче щось задзеленчало у коридорі. Може у них тривога? Від військових всього можна чекати. Я вийшов, хлопнув дверима, достатньо гучно, пішов коридором до сходів. Вже коли почав підніматися, то почув що згори хтось біжить. Ага, ті хлопці, що курили на ґанку. Я ще встиг подумати, що, мабуть, точно тривога, коли перший з хлопців стрибнув на мене. Збив з ніг. Він був менший за мене, але розігнався, до того ж я не чекав. То гепнувся на підлогу, на мене наскочили інші, перевернули, заламали руки, сильно заламали, я закричав.
- Відпустіть! Ви що, зовсім ідіоти? Що ви робити? – я намагався підвестися, але вони тримали  мене обличчям в підлогу. Потім побачив перед очима чоботи. Я здогадався, що це майор Огурцов. Хочу крикнути йому щось образливе, коли один з чобіт кудись зник, а потім щось гепнуло мене в обличчя. Я заверещав від болю.
- Потвора, якщо ти хоч раз ще образиш офіцера, я зроблю тобі з обличчя відбивну. Зрозумів? – спитав мене майор Огурцов, якого я тепер не бачив, бо в очах потемнішало, але добре чув.
- Відпустіть мене! Ви за це відповісте! – закричав я від гніву та болю.
Мені дали ламали руки, я лише стогнав, але не кричав!
- Відповідати старшому по званню треба «Слухаюсь!». Зрозумів? – сказав майор.
Мені треба було підкоритися, не лізти на роги, але тут трапилося те, що завжди траплялося зі мною в екстрених ситуаціях. Я несподівано заспокоївся, наповнився мовчазною люттю, мене охопила судома. Я вигнувся і зміг скинути хлопців, кинувся до майора. Я б вбив його, у такому стані я був на це здатний, але мене перечепили ногою, я впав, підхопився і мене знову збили з ніг, притиснули до підлоги, я смикався і не міг вирватися, тоді закричав, у матерній формі пообіцявши майору, що все йому буде погано і безперспективно.
Це не мало жодного сенсу, просто відчай. Майже одразу я знепритомнів, бо мене почали сильно бити. Майор ось кричав, здається, він дуже перелякався, то хотів вилити свій жах ударами. Далі нічого не пам’ятав. Отямився, коли мене кудись несли. Одне моє око нічого не бачило. Іншим я дивився на небо і солдат, які шли поруч. Це вони тягли мене на ношах. Десь по вулиці. Дерева, небо, тиша. Що це за вулиця у центрі Оклункова? Я не розумів.
- Де я? – спитав у солдат.
- Лежи, лежи. Добре тебе відмудохали. – солдати дивилися на мене перелякано.
- Де я? – повторив я.
У мене боліло обличчя. Я такого ще не відчував у житті. Бувало, що боліла голова, чи шлунок, але щоб обличчя! Я побачив бік чогось брудно-зеленого. Мілітаристьске залізо. Танк, чи що? Переді мною відкрився льох. Це був БТР, я ж проходив військову кафедру, трохи знався на бронетехніці. Мене заносили туди. Я нічого не розумів.
- Що це таке?
- Та все добре. Зараз вже поїдемо. А на заставі тебе лікар подивиться. У нас знаєш який лікар? Во, баба! Мальва Григорівна! – сказав мені дядько років за сорок, з круглим засмаглим обличчям, у бушлаті, з автоматом за спиною. – Все повантажили? – спитав він.
- Все! – відповіли солдати.
- Триматися колоною, зброю напоготові, дивитися уважно! З Богом! Поїхали! – крикнув дядько, зачинив люк і сів поруч. Двигун БТРу заревів і машина рушила з місця. Майже відразу скакнула на якійсь ямі. Я застогнав.
- Ти зберися, хлопче. Дорога херова, трясти буде не по-дитячому. На ось тобі шапку під голову. – чоловік дав мені звичайну вушанку зі штучного міху, яку носили в армії.
- Що відбувається? – спитав я, геть розгублений.
- Їдемо. На Заставу. – відповів він так, наче це все пояснювало.
- Навіщо? – спитав я.
- Як навіщо? Знаєш як нам артилеристи потрібні! – дядько закивав головою, наче показував, що без артилеристів нам не жити.
Які, в біса, артилеристи? Кому, їм? Навіщо потрібні? Питань було безліч, я нічого не розумів, окрім того, що мені, відомому в Оклункові журналісти, зробили з обличчя відбивну якісь потвори з обласного військкомату, а тепер я їду невідомо куди. Точніше мене везуть невідомо куди. Це було вже за межею. Я очікував, що влада почне пускатися берега, але навіть подумати не міг, що так зухвало. Боліло обличчя, око не бачило. Що за маячня? Може це дійсно маячня? Якби мене кинули у камеру десь у підвалі, я б не став сумніватися. Але БТР, якась застава, все це було занадто фантастичним. Ніколи не бачив в Оклункові БТРи. То може мені все це ввижалося?
Я хотів намацати телефон. Це в мене був такий метод. Іноді мені снилися довгі і важкі сни. Причому, я не розумів, що то сни, мені здавалося, що все відбувається насправді. Так от, у снах я ніколи не дзвонив по мобільному. Не знав чому, але ніколи. І коли у мене були сумніви щодо реальності, я шукав телефон. Якщо я не міг його знайти, значить – сон. А якщо я міг зателефонувати, то – реальність. Я перемацав всі кишені, телефону не було.
- Де телефон? – спитав я.  
- Не знаю. Та він і не потрібен, тут покриття немає. – попередив мене дядько, який дивився за моїми рухами.
- Як немає? – здивувався я. – У Оклункові усюди покриття є!
- Оклунків вже далеко. Тебе привезли на тилову базу, а зараз ми їдемо на Заставу.
Він посміхався мені, цілком щиро. Приємний такий простий дядько. У затертому камуфляжі, з бронежилетом та автоматом. Це було схоже на якийсь абсурд. Кафка з нами. Я думав, що мною займатиметься СБУ чи прокуратура, але не цей прапорщик з добрими очима. Якого біса? Вони що, викрали мене? Невже не розуміють, що куди б вони мене не привезли, я втечу звідти і підніму скандал! На всю країну скандал! І за кордоном теж! Бо не можна ось так вчиняти! Викрадати журналістів, бити їх!
Потім я подумав: а що як почалася зачистка. По всій країні. Сотні і тисячі арештів, активістів вивозять з міст у концентраційні табори. Режим може піти на таке, пішов же на кривавий розгін Майдану у Києві, коли побили дітей. Це могло бути частиною плану, розробленого у Кремлі. Зарівняти українську ситуацію до російського рівня зрілого тоталітаризму, знищити будь-який спротив. Тоді погано. Тоді втекти не вдасться. Можливо мене і вб’ють. А що як вони вивозять мене до лісу, щоб знищити. Куля в голову і до побачення, панове журналісте. Немає людини, немає проблеми. Стало дуже страшно. Навіть обличчя вже не так боліло. Я подумав, що не хочу помирати. Ну, скільки невиконаних планів, плюс моя смерть нічого не змінить, а ще… Потім я подумав, що мене не питатимуть. Якщо рішення прийнято, то я вже мертвий. Стало страшно, я ледь не заплакав, тільки застогнав.
- Боляче? Потерпи, у нас на Заставі лікар. Вона допоможе. – сказав чоловік.
Він брехав, заспокоював мене, щоб я не рипався. А потім виведуть десь у лісі, розстріляють під дикою грушею і закопають. Або кинуть у загальну могилу, якщо це велика операція. Скількох вони вивезуть на розстріл з Оклункова? Сотню-дві активістів? Чи вистачить зникнення десятків, щоб інші замовчали або втекли? Я подумав, що історія несподівано стала актуальною для мене. Завжди думав, що історія залишила ці місця назавжди. Узбіччя цивілізованого світу, від якого нічого не залежить. Це мої діди переживали історію, їх розстрілювали, призивали на Світову війну, примушували гинути у двобої найбільших тоталітарних режимів. Думав, що про таке тільки читатиму, бо тут тепер все було тихо, гниле корупційне болото української державності. Коли ось на тобі! Мене везуть розстрілювати, так само, як розстрілювали сестру моєї бабусі в окупованому Оклункові (сестра почала молитися біля стіни і німці відпустили її). Добридень, пані історіє, щоб тебе.
Я скривився і затремтів. Треба було думати про те, щоб хоч померти з честю, не боятися, не просити порятунку, дивиться в очі вбивцям і… Я не міг думати про свою смерть, я не хотів вмирати! Не хотів! Я хотів побачити Орину, мою дружину. Вона зараз в Америці за тисячі кілометрів, я бачив погляд її зелених очей! Ні! Я не хочу помирати! Відчай та паніка. Кудись бігти, але куди? І що робити?
Я дуже злякався, а потім кілька правильних думок. Що заважало вбити мене раніше? Для чого везти кудись, могли порішити прямо у підвалах військкомату. Потім, для чого вивозити мене на БТРі? Повантажили б у легковик чи «ГАЗель». Нарешті, якщо мене збиралися вбивати, то логічно було б зв’язати руки чи, хоча б, наставити на мене автомат, щоб я не рипався. Але прапорщик тримав автомат з спиною. І не реагував на мої рухи. Прямо зараз я міг кинутися на нього і відібрати зброю! Цей прапорщик не був схожий на ідіота. А ще у БТРу були якісь ящики. Вантаж. БТР їхав за своїм маршрутом, а мене сюди вже підсадили. Це не схоже на підготовку вбивства. Мене бачили люди, які вантажили БТР. Щось забагато зайвого для простої операції по знищенню журналіста. Здається, мене таки не збиралися вбивати.
Я відчув радість. Людині треба зовсім небагато. Ось зараз я сидів побитий, зі скривавленим обличчям, мене везли невідомо куди, а я відчував себе щасливим, бо, здається житиму. А як житиму, то це вже краще. Мене везуть до якогось табору. І що там? Гулаг? А що ще ці тварі можуть зробити? Знущання, голод, пропозиції прислужитися режиму. Господи, двадцять перше століття на дворі і ось така дикість, середньовіччя. Я скривився і скрикнув, бо БТР стрибнув на черговій ямі і я боляче вдарився.
- Тримайся, хлопче. – сказав мені прапорщик.
- А хто ви? – спитав його я. Не знав навіщо, може щоб зістрибнути з сумної теми майбутнього концтабору. Мені і так було погано, щоб ще думати про сумні теми.
- Я - прапорщик Соломаха. Взвод тилового забезпечення. – доповів мені дядько і щиро запитав. – Як ти?
- Херово. – сказав я.
- Ну тримайся. Скоро вже доїдемо.
Я кивнув головою. Тримався, а що мені вмирати? Почав роздивлятися де це я. Ніколи не був в середині БТРу. Коли вчився на військовій кафедрі, де отримав звання молодшого лейтенанту, у нас були тільки самохідки 2С3. В них кілька разів сидів. Всю іншу бронетехніку бачив тільки ззовні. БТР був завантажений якимись ящиками і оклунками, біля яких поклали і мене. Соломаха сидів поруч. Ось взяв автомат з-за спини, але зовсім не для того, щоб наставити на мене. Просто поклав собі на коліна. Справжній АК. Навіщо йому автомат?
- Автомат? – здивовано спитав я.
- Автомат. – кивнув прапорщик, який не зрозумів мого здивування.
- Навіщо?
- Ну як це! А як нападуть? Ми без зброї із Застави не виходимо.
- Застави? – перепитав я.
- Застави.
Якщо застава, то це прикордонники. Ми з ними співпрацювали, особливо коли вони ловили великі групи нелегалів, здебільшого індійців та китайців, що перли через Україну в Європу. Я зробив кілька шикарних репортажів про нелегалів, коли ті жили у прикордонників. Але зараз їх стали швидко повертати в Росію, то тема зникла.
- Майора Шишкіна знаєш? – спитав я.
- Кого? – здивувався прапорщик.
- Майора Шишкіна. Він керівник вашої прес-служби.
- Чого керівник?
- Прес-служби! У вас, у прикордонному загоні є прес-служба! – пояснив я.
- У прикордонному може і є, звідки я знаю? – розвів руками прапорщик.
- А ви що, не прикордонники? – тут вже і я здивувався.
- Звісно, ні! Ми - мотопіхота, по новому механізовані частини, армія! – досить погордо відповів Соломаха.
- А Застава тоді до чого? – здивувався я.
- Ну, це ми так її називаємо. Застава.
Нічого ані про яку Заставу я не чув. Як і про мотопіхоту. Військ в області було мало. Звідки тут мотопіхота? Може мене вивезли за межі Оклунківщини?
- Слухай, а це яка область? – спитав я.
- Де?
- Ну, де ми зараз їдемо.
- Ніяка.
- Як ніяка? Вся України на області поділена! – здивувався я.
- Ну, не знаю. Спитаєш у командування, коли приїдемо. – відповів Соломаха. – Води хочеш?
Я кивнув головою і отримав флягу. Коли пив, то зрозумів, що мої губи роздулися, як вареники. Сучий син, той майор Огурцов! От тварина! Я відчув до нього ненависть. Мене ж ніколи в житті не били, тим більше по обличчю, ось так нахабно.
- Ти майора Огурцова знаєш? – спитав я.
- Звісно знаю! Він же наш куратор в Оклункові.
- Чий куратор?
- Північно-Східної Окремої групи військ. ПСОГВ. Це ми так називаємося. Хоча яка там в дупу група! Менше батальйону! – почав бідкатися Соломаха. – От раніше була група! Кулак! Танки, авіація, артилерія! А зараз - голі і босі, ледь відбиваємося.
Я дивився на його кругле обличчя, сподіваючись побачити іронію. Але ніякої іронії не було. Він говорив серйозно. Доросла людина, а верзе якісь дурниці та ще й з серйозним виразом обличчя.
- Від кого відбиваєтесь? – обережно запитав я. І побачив, що це питання дуже його здивувало.
- Як від кого? – він прискіпливо подивився на мене, чи не жартую. Але з таким обличчям, як у мене, люди, зазвичай, не жартують. – Ти що, не знаєш? – запитав він, все так же дивлячись мені в очі. Точніше, в одне око, інше запливло чимось гарячим і червоним.
- Не знаю. – чесно відповів я. І подумав, що це нагадує якесь абсурдисьтське дійство. Від звичайного розвитку сюжету ти чекаєш прояснення. Ось побили мене, а далі розслідування, хто побив, чому, що їм за це буде. Це якщо класична історія. Але в абсурдистських історіях незрозумілого стає все більше. Побили? А потім везуть кудись. Куди? А бозна, але відбиваються. Від кого? Невідомо, але ціла група військ. Що за війська? Та якісь війська, а з неба вогонь падає. Який вогонь? І зима якась дивна. Ну і так далі. Питань стільки, що про побиття вже не згадуєш.
- Про що не знаю? – уточнив я.
- Про чорних. – сказав Соломаха з таким виразом обличчя, наче питав чи знаю я, що земля кругла.
- Про кого?
- Про чорних.
- Що за чорні?
- Ну, кочовики ці кляті. – Соломаха скривився.
- Кочовики? – колись я захоплювався історією Древнього Світу і раннього Середньовіччя. Здається, у Гумільова (того дядьки, що придумав теорію пасіонарності, а також обстоював тезу, що монголи Русь не палили, а складали з нею майже ідеальну спільність. Бу-га-га! Правильно, все зло від Папи), так ось у Гумільова я багато читав про кочовиків, хоча ні про яких чорних не було ані слова. До того ж, то Гумільов, а це життя, двадцять перший вік, Україна.
- Племена! Племена! Дикуни кляті! Вороги! Чорні! – залепетав Соломаха. Його обличчя зробилося серйозним і рішучим. Він стиснув автомат.
Слухайте, якби в БТРі не було темно, я б подумав, що це знімають для телебачення на приховану камеру. Ті мудрагелі на все здатні, аби лише рейтингу набрати. Але телевізійникам потрібне якісне зображення, тут їм ловити нічого, то це не ТБ-витівки. Тоді що? Мене намагаються довести до божевілля? Я скривився і важко дихав. Я не божевільний! Я – здорова людина! Не треба мені морочити голову! Вигадують якусь фігню!
Несподівано БТР різко загальмував. Я скрикнув, бо все тіло заболіло. Соломаха підхопився, тримав автомат напоготові.  
- Що там таке? – крикнув він досить стривожено. Зробився напружений і нервовий.
- Завал! – відповіли йому спереду, мабуть, водій. – Дерево впало, перекрило дорогу.
- Чорні?
- Та може і ті гади.  
- От чорт! – вилаявся Соломаха і клацнув затвором. – Лежи тут і не вилазь! – сказав він голосом, що не передбачав заперечень. Я кивнув головою. З розбитим обличчям важко сперечатися. А ще я нічого не зрозумів з того, що відбувалося, то куди мені рипатися? Соломаха перевірив на собі бронежилет, одягнув шолом на голову і металеві щитки на руки.  
- Зараз порадимося, що робити. – прошепотів Соломаха і зняв автомат з запобіжника. Він виглядав кумедно у своїй серйозності, вискочив за БТР, тримаючи автомат напоготові, наче йому міг чекати ворог. Кіно якесь. Або дитинство, тоді ми ось так грали у війну, щоправда реманент у нас був куди гірший. А тут все наче по-справжньому. Слухав, як гомоніли чоловіки на вулиці. Відчув, що хочу відлити. Я ж пив багато води, щоб уникнути похмілля, тепер та вода просилася на волю. Підвівся, в БТРі було тісно, до того ж в мене боліли боки, по яким пройшлися чоботи товаришів з військкомату. Я застогнав, але до люка доліз.  
- Ти куди? – спитав мене водій, якого я не бачив за ящиками.
- До вітру.
- Не можна! А що як чорні?
Я махнув на нього рукою. Чорні, білі, зелені. Я ж не ідіот, щоб вірити у таку херню. Виліз з БТРу, озирнувся і глибоко дихнув свіжим, морозним повітрям, таким приємним, після задухи в БТРі. Ще кілька глибоких подихів, я трохи роздивився. Ми стояли на дорозі серед поля. Попереду був якийсь лісок. Виявилося, що ми їхали не одні, ціла колона з двох БТРів та трьох вантажівок. Вантажівки, ЗИЛ-157, з дивними кабінами, обшитими металевими листами. В листах були вузенькі прорізі. Ще металеві листи частково прикривали колеса. Через це вантажівки були схожі на якихсь стимпанкових чудовиськ. Дивовижно виглядали, цілком годилися б для зйомок якогось кінотрешу. Я зійшов з дороги у бур'ян, досить високий, ноги в ньому путалися. Хотів відійти, бо не дуже правильно справляти потребу на очах у інших людей. Але іти було важко, мене хитало, до того ж дув холодний вітер, а я був лише в скривавленому светрі, мою куртку ці тварі з військкомату забрали. І взуття теж. Замість моїх теплих зимових черевиків всучили якісь берці. Ну, покидьки, ну я вам влаштую! Сядете, тварі такі!
Я відійшов метрів на двадцять і зупинився. Розстібнув ширинку і дивився у небо. Щось є в тому, щоб відливати на природі. Можна ось так от відкинути голову і дивитися на небо, геть закрите хмарами. Дивитися і думку гадати. Подивився на сечу. Зрадів, що без крові, можна сподіватися, що внутрішні органи не ушкоджені, тільки пика та боки. Подивився навколо. Позаду нас залишилися високі пагорби, порослі лісом. Попереду розстилався степ з невеличкими острівцями лісу, в один з яких заходила дорога. Я знову дивився на небо. Одним оком. Наче той Кутузов. Я спробував посміхнутися і миттєво заболіли розбиті губи. Я плюнув з роздратування.  
- Пане лейтенанте! – почувся крик Соломахи, але я не здогадався, що прапорщик звертався до мене. Бо ніхто і ніколи не звертався до мене, як до лейтенанта. Але Соломаха кричав так перелякано, що я озирнувся, щоб зрозуміти, чого це він так панікує. – Пане лейтенанте, назад! – верещав він. Я ж побачив кумедну картину: Соломаха і ще кілька хлопців з автоматами сховалися за БТРами і вантажівками, махали руками.
- Тікайте, пане лейтенанте! – Соломаха кричав так, наче я стояв на протитанковій міні і зараз буде вибух. Це в них жарти такі, чи що? Я доробив свою справу, струснув член, сховав його у штани, почав застібатися. На ширинці були ґудзики, дуже не зручно.
- На землю, падайте на землю! На землю! – верещав мені Соломаха.
Я тільки плечима зітнув. Це було тупо, падати на землю. Що, прямо там, де я відлив? Що це за дурниці? І чого вони валяються на землі? Холодно ж! Можуть простудитися. Я спокійно пішов до дороги,  серед бур'янів, думав, що їх можна було б підпалити. В дитинстві це була одна з головних забав – навесні палити суху траву. Для цього на палку насаджувалася пластмасова банка, яка підпалювалася. Пластмаса горіла, плавилася і падала на траву палаючими краплями, від яких суха трава добре загорялася. Так можна було підпалити великі площі старої трави.
- На землю! – Соломаха прямо такі надривався. Дорослий чоловік, а оце одягся у шолом, бронежилет, металеві нарукавники, валяється з автоматом під колесами БТРа, кричить, наче його ріжуть. Звісно, усе робилося зрозумілим, якщо це сон. Для сну, принаймні мого сну, те що відбувалося, було нормальним. Я бачив і куди більш абсурдні, зарозумілі сни. Я тільки заспокоївся, коли почув якийсь свист. Я ніколи не чув такого свисту. Потім щось пролетіло поруч зі мною. Долетіло до БТР, який вже був недалеко і вдарилося в нього, дзенькнуло і впало на сіру землю цієї безсніжної зими. То була стріла. Я бачив її на власні очі. Стріла, як в музеях, чи кіно про індіанців. З металічним гострячком попереду та пір'ям на кінці.
- На землю! На землю! – це кричав і Соломаха і інші, але я нічого не розумів. Я просто ішов, подумав, що нехай стріла. Вона нічого мені не зробить, бо це сон. Нехай в мене влучать сто стріл, а потім я прокинуся і все буде добре. В мене буде ціле обличчя, я буду живий і продовжу свою боротьбу. Слава Україні! Героям слава! То нехай стріли летять, що мені до тих стріл? Знову свист, потім постріли, це Соломаха почав стріляти кудись мені за спину. Я був ошелешений всім цим цирком, озирнувся і скам’янів. Бо побачив, як на мене несеться загін вершників. Багато, кілька десятків вершників з луками. Ось від загону вилетіла хмарка стріл, що полетіла в наш бік. Кілька вершників покотилися з коней, мабуть, посічені пострілами Соломахи. Стріли почали дзенькати по борту БТРа. Я не ухилявся від них, я стояв, наче перетворений на соляний стовп. Якби хоч одна стріла летіла у мене, вона б легко влучила, але всі пройшли повз. Якийсь хлопець з солдат підхопився і кинувся до мене. Підбіг і збив з ніг, робив це жорстоко, боляче. Притиснув до землі і потягнув до БТРу. Я був схожий на мішок. Не пручався, не допомагав, я був наче зачарований.
Хлопець тягнув мене, а я не міг відійти від побаченого. Подивився на вершників, вони дали залп з луків і розвернули коней. Той хлопець, що тягнув мене, зненацька закричав. Ми були вже поруч з БТРом, нас затягнули під нього.
- Не підпускати їх! Вогонь! – кричав Соломаха. – Сашко, що з тобою?
- Вони влучили. – тихо відповів солдат, який таскав мене. Він якось одразу заслаб, сили в нього закінчилися, він облишив мене і голос в нього затремтів. Я подивився. З руки солдата стирчала стріла. Як раз з того місці на згині, де була щілина між двома щитками. Боєць дивився на стрілу приречено. Так, наче вже збирався помирати. Потім поклав голову на землю і заплакав. Гірко та гучно. Що за ідіот? Несерйозна рана, стріла, навіть, руку не пробила! Мені морду порихтували значно сильніше!
- Чорт! Тримайся! Зараз я витягну стрілу! – закричав Соломаха так, наче це було смертельне поранення. Я подивився на прапорщика і побачив, що він переляканий, немов стріла влучила хлопцю у серце. Це був цирк, чортів цирк! Сон! Важкий похмільний сон, іншого пояснення цій ахінеї не було! Клятий сон, а щоб його!
Я подивився у поле. Побачив, що вершники зникли у якомусь ярку неподалік. Забрали всі трупи, окрім двох, які були занадто близько від нас. Якби не ці трупи, я б подумав, що нічого і не було, привиділося. Однак ні, он лежали на жовтій траві люди у шкіряному одязі, чомусь з чорними обличчями. Може мене занадто сильно побили? Кілька ударів точно влучили у голову і тепер мені бозна що ввижається? Я став дивитися в іржаве дно БТРа над собою. Не знав, що і думати. Тим часом Соломаха навіщось одягнув рукавиці, як у зварювальників, потім узявся за древко стріли. Він торкнувся стріли з такою обережністю, наче це була отруйна змія, що у будь-який момент могла вкусити. Соломаха важко дихав, на його обличчі виступив піт, хлопець плакав. Так, йому могло бути боляче, але хлопчику, подивися на мене! Мені гатили чоботом в обличчя! Я нічого не бачу одним оком! І не плачу, не збираюся вмирати!
Я згадав, що це маячня, зрозумів, що мої претензії до хлопця недоречні. Хай буде, як буде. Маячня, викликана травмами голови. Може, навіть, струс мозку. Тільки от я дуже реалістично ходив до вітру. Хоч не напудьорив у ліжку? Такого зі мною ніколи не траплялося. Невже зараз? А ті чорні вершники, то символ мого сорому за такий вчинок? Не знав, як це все розуміти.
- Ну що там? – спитали бійці, які лежали під вантажівкою попереду нас.
- Виймаю. – напружено сказав Соломаха і витягнув стрілу. Хлопець скрикнув і затремтів. – Тихо, тихо, тримайся, зараз оброблю рану.
Прапорщик розірвав зубами медпакет, узяв бинт, промив рану перекисом водню, потім почав замотувати бинтом.  
- Ми за чубами сходимо. – сказали йому солдати. – Он поруч.
- Скільки там? – спитав Соломаха, який продовжував перемотувати рану.
- Двоє.
- Сходіть, тільки щити візьміть. І прикривайте один одного! – наказав прапорщик.
- Добре. – сказали солдати.
Їх пішло вперед четверо. Двоє зі щитами. Звичайними, як ото у бійців Внутрішніх військ, яких я бачив коло Майдану. Двоє зі щитами бігли вперед, а за ними бігли бійці з автоматами. Побігли у бік трупів нападників.
- Не хочу вмирати! – прошепотів поранений крізь сльози. Мені хотілося дати йому ляпасу. Господи, та тебе стріла ледь подряпала, припини! І чому прапорщик терпить це скиглення?
- Я обробив рану, Сашко, все буде добре. – якось винувато прошепотів Соломаха і поплескав бійця по плечу.
- Я вмираю. Не хочу! - зненацька закричав солдатик і затрясся в істериці. Тьху! Його боягузтво мені набридало. Подивився б він, як били студентів, коли розганяли Майдан! Що б тоді сказав! А то подряпали стрілою, а він влаштовує цирк! Я виліз з-під БТРу. Болів бік, плече, але головне обличчя. Помацав праве око. Його затуляли два гарячив вареники. Добряче той Огурцов мене відходив. Відповість за це. Я скривився і подивився у степ. Він не був схожий на маячню. Тоді що?
- Давай, я допоможу. – сказав Соломаха пораненому, витяг того з-під БТРу і затягнув всередину. Поклав на мої ноші. Солдат старанно удавав, що він ледь живий. Я відвернувся, дивився на хлопців, що побігли у поле. Вони присіли над трупами. Роздягали їх чи що? Здобич? Двоє зі щитами прикривали, а двоє щось там нишпорили. Якісь дивні рухи, я нічого не зрозумів. Потім почали відступати. Попереду двоє з автоматами, за ними двоє зі щитами. Рухалися разом, наче гралися.
- Пане лейтенанте, візьміть автомат. – зненацька сказав Соломаха і подав зброю.  
- Автомат? – я розгублено дивився на «калашнікова».
- Беріть, беріть! Зараз нам кожен автомат важливий! Ми ще дерево не відтягнули з дороги. Чорні відійшли, якщо їх стільки, скільки ми бачили, вони не нападуть. Але якщо більший загін, то можуть. Беріть.  – Соломаха тицьнув мене автоматом у груди.
- Добре. - сказав я. Не дуже впевнено, бо я тримав автомат всього кілька разів у житті, а стріляв і взагалі тільки раз, коли нас вивезли на полігон під Оклунковим. До речі, всі кулі пішли бозна куди. Автомат стукав мене у плече і скакав у руках, як свинка у поганого колія.
- Тоді пішли. – сказав Соломаха. – Тільки каску одягніть. І бронежилет.
В мене болів тулуб, ледь утиснувся у бронежилет, він був замалий на мене і не застібався на боці.
- Ну нічого. Хоч щось прикриє. – сказав Соломаха. – Значить так, пане лейтенанте, будете стояти на цьому БТРі, сержант Сергієнко на другому. Дивіться навколо, як тільки побачити щось підозріле, то стріляйте. Чорні десь поруч. Їх було з півсотні, шістьох-сімох ми вбили. Але поруч може бути серйознішій загін цих покидьків. Пане лейтенанте!
Соломаха схопив мене за плече і смикнув, бо побачив мій ошелешений погляд і відпалу щелепу. Я стояв, наче телепень і дивився, як підбігли четверо бійців, що бігали у степ. Один з них тримав у руках щось дивне і криваве.
- Ось, два чуби! – показав він Соломасі. Той задоволено кивнув. – І вуха!
- Погуляємо сьогодні. Лейтенанте! – Соломаха засміявся.
Прапорщику довелося смикати мене ще кілька разів, поки я зміг відповісти:
- Так, слухаю!
- Стоятимете на БТРі і дивитиметеся навколо. Побачите чорних, одразу стріляйте. Говійний, Паць та Юрчишин ідуть зі мною. Узяти сокири та пилку. Швидко прибираємо дерево і їдемо далі. Все зрозуміло?
- Так точно! - відповіли йому солдати.  Я ж ошелешено дивився на бійців, бо в руках одного з них були скальпи. Так, ті самі скальпи, як у книгах чи фільмах про індіанців. Волосся і шматки шкіри з черепа. Волосся, до речі, було не чорняве, скоріше темно-русяве. Скальпи! А ще у одного солдата в руках були невеличкі скривавлені шматочки в яких легко пізнавалися вуха. Вуха! В мене ноги почали підгинатися, але потім я згадав, що це мені все ввижається. Травма голови. Що тут дивного для сну? Та нічого, зовсім нічого! Я непритомний, мене побили, ось і уявляється якийсь кривавий жах.
- Так, ті, хто насторожі! Стріляти на кожен рух! Навіть, якщо не впевнені, що то чорний, стріляйте. Придивляйтеся до землі! У них можуть бути викопані ями, де вони ховаються! То коли є хоч малий сумнів – стріляйте! – Соломаха кричав, як футбольний тренер, що намагається у перерві переламати ситуацію і підняти дух гравців. – Розійтися по позиціях! Пане лейтенанте, лізьте на БТР.
Я поліз, Соломаха мені трохи допоміг.
- Сергієнко, стоїш? – крикнув прапорщик.  
- Так точно! – відповів йому солдат, що стояв на БТРі в кінці колони. Я помітив, що у кабінах вантажівок теж є солдати, але вони не виходили.
- Дивіться, хлопці, не підпустіть чорних! Водії, приготувати зброю! Будете допомагати вогнем у випадку появи чорних! – крикнув Соломаха.
З кабін броньованих «ЗіЛів» вилізли дула автоматів. То щілини у металічних листах не тільки для того, щоб дивитися, але і для того, щоб стріляти.
- Пішли. – сказав Соломаха. Він тут був за командира, йому всі підкорялися.
Прапорщик і троє з ним побігли до дерева, що лежали поперек дороги. Соломаха і ще один тримали автомати напоготові, а двоє інших почали рубати гілки і відтягувати їх. Сокири, автомати, ще раніше стріли, поле, безсніжне, вкрите сухою травою поле, яке тягнулося аж до самого горизонту. Відчуття тривоги, відчуття ворога поблизу.
Я стояв на БТРі і намагався второпати, що відбувається. Коли краєм ока побачив якийсь рух у полі. Метрів за сто, здається, був ярок, з якого стирчали верхівки дерев. І там наче щось майнуло. Якби це було кіно, то я б цього не помітив і відвернувся, а ворог міг би підкрастися ближче і нанести удар. Але ж я параноїк, я по п'ять разів перевіряю чи на місці мій гаманець та мобільний, чи зачинив я двері вдома, частенько мені здається, що за мною стежать і я починаю озиратися. Щоб я помітив якійсь рух і не звернув на нього уваги! Та я найкращий спеціаліст по виробництву слонів з мух! Я тільки і дивився у той ярок. Дуже хотів, щоб звідти вибіг заєць. Я б розреготався і з полегшенням зітхнув. Але з ярку вискочила ціла орда вершників. Таких самих, що і раніше, тепер міг краще роздивитися. Усі на невеличких прудких конях, в шкіряному та міховому вбранні, з луками. Вони вискочили з ярку і розсипалися по полю, наче жменя гороху по підлозі.
Я відставив ногу, впер автомат у плече, подивився єдиними працюючим оком на приціл і почав поливати вогнем нападників. Збирався почати, натиснув на гачок, але автомат мовчав. Мені вистачило пари секунд, щоб зрозуміти в чому справа. Я переставив запобіжник і почав стріляти. Як я не готувався, але з перших же пострілів автомат заплигав у мене в руках, я намагався схопити його, але він вислизав, наче риба у воді. На щастя, відкрили вогонь і інші: той хлопець, що чатував на іншому БТРі, водії вантажівок. Вершники почали падати на землю разом з конями, але орда продовжувала наступ. Я, нарешті, міцно схопив автомат і дав прицільну чергу, збивши одного чи двох, коли в мене закінчилися набої. Де взяти повний ріжок? Я трохи розгубився. Бачив, як накочуються вершники, як від них відлетіла хмара стріл, я присів, намагався зрозуміти, що робити далі. Потім щось вдарило мені в груди і я покотився з БТРу, гепнувся на землю. Лежав, чув, як цокотять стріли бо БТРу. Перша думка, чи не розбився я. Поворухнув руками. Болів лікоть, але рука діяла. Ноги теж. Я подивився і побачив стрілу у грудях. Спробував висмикнути її, потім згадав, як Соломаха обережно брався за неї. Залишив. Відкрив люк до БТРу, побачив пораненого бійця. У того на поясі були кишені з ріжками. Здається, це називалося розкладкою. Я схопив один ріжок, вийняв порожній, вставив. Вибіг з-за БТРу, щоб стріляти по чорних, коли побачив, що вони вже тікають. Дав чергу услід. Автомат знову застрибав, та коли ж я навчуся з нього стріляти!
- Живі, пане лейтенанте? – до мене підбіг Соломаха. – Нічого собі! – він показав на стрілу у моїх грудях. Вона була така сама, як і попередні. Виглядала досить дико. Пір'я, деревина, чорна, вимочена у чомусь?  
- Два сантиметри! Два сантиметри! – зачаровано сказав Соломаха. Дійсно, якби поцілила трохи вище, на ті два сантиметри, то пройшла б над бронежилетом, у горло. Скоріше за все, я б був трупом.
- Вийняти її? – спитав я.
- Так, тільки рукавиці одягніть. – порадив прапорщик.  
- Для чого?
- Стріли чорних отруйні. І гостряки і древка. Візьметеся голою рукою, потім шкіра злізе. – він подав мені рукавиці.
Я одягнув, вирвав стрілу, кинув її на землю.
- Не залишай, зламай. – сказав прапорщик. Я зламав, віддав йому рукавиці, подивився у степ. Там залишилося з десяток вбитих коней, але жодного трупа чорних. Але ж ми мусили вбити хоча б кількох!
- А де трупи? – спитав у Соломахи.
- Ці тварі завжди забирають своїх. Не хочуть віддавати чуби, падли такі. – прапорщик пішов далі.
Я одним оком придивлявся до сліду від стріли на бронежилеті. Дуже пощастило.  Кілька сантиметрів і я мав би стрілу у горлі. Потер рукою шию. Господи, невже це все насправді? Обличчя-відбивна, БТР, кочовики з луками, їх стріла, що ледь не пробила мені горлянку?
- Все, по машинах! – крик Соломахі не дав мені подумати над тим, що ж відбувалося. Я заліз в БТР, Соломаха закрив люк і крикнув: - Поїхали!
Ми рушили. Я ніяк не міг прокинутися, хоч цей сон вже почав мені набридати.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

З проекту "Невиданий Івченко". Детальніше про проект:  http://superknyga.livejournal.com/543272.html

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 13-01-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-01-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-01-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82906889915466 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …