– Привіт! – весело мовила Софія до Ганни. – Нарешті я до тебе дісталася!
– Хай! – озвалася та. – А хто тебе підвіз?
– Мама, – відповіла дівчина, знімаючи джинсову курточку. – У неї нова автівка.
– Може, чаю?
– З радістю. Дякую.
– А потім прогуляємось, якраз до міні-маркету зазирнемо, – протягнула Ганна.
– Непогана ідея, – підхопила гостя. – Щоправда, цей приватний сектор, особливо уночі, залишає бажати кращого, – додала, ковтнувши чаю.
– В мене є ліхтарик, – заявила хазяйка.
Софія пила «Бесіду» й замислено дивилася у вікно. Ганна почала збиратися. Витягла з шухлядки шарфик.
– Слухай, вибач, але давай іншим разом сходимо, – мовила гостя. – Я втомилася. Не хочеться нікуди йти.
– Ну, прогуляймося трохи! До міні-маркету й назад, – наполягала Ганна.
– Може, завтра? – не здавалася Софія.
– Ми ж були домовилися! Яка ти нудна!
– Що? – сторопіла дівчина. – Так, значить, про мене думаєш?
– Вже й образилася! Отже, я маю рацію, – заявила Ганна.
– Припини, будь ласка, – озвалася Софія.
– Ти не в себе вдома! – відрізала хазяйка.
– Може, ще й виженеш мене?
– Йди! Давай! Он двері!
– Та яка муха тебе вкусила? – спантеличилась гостя.
– Не розумієш? А дарма. Геть звідси, – процідила Ганна.
Стиснувши в руці свій повністю розряджений мобільний, Софія озирнулася навколо. Здригнулася. Вулиця приватного сектору ледве проглядалася в нічній пітьмі. «Що ж робити? Треба йти… Як тут люди живуть? Жоден ліхтар не світить!» – думала дівчина, напружено вдивляючись у місцеві хащі. Вона швидко пішла в напрямку далеких висоток. За спиною щось хруснуло. Знов. Софія озирнулася. Затремтіла. «А раптом хтось… У тих заростях…» – промайнуло в її голові. Дівчина позадкувала. Перечепилася і впала. Швидко піднялася й побігла до все тих же багатоповерхівок. Ледь не задихаючись, вона знов озирнулася. На мить зупинилася. І помчала далі. «Скоріше б вибратися звідси…» – думала Софія.
Більш за все дівчина зараз хотіла опинитися вдома, у світлій і теплій квартирі на дев’ятому поверсі. Так швидко вона ніколи досі не бігала. Обабіч пролітали приземисті силуети приватних будинків та густі зарості дерев і кущів. Софія тремтіла, мов у лихоманці. Втомлені ноги боліли. Серце калатало страшенно. Було важко дихати. Раптом дівчина почула шум попереду. Зупинилася. Завмерла. Наче остовпіла. І побачила, як із-за хащ вийшов якийсь чоловік.
– Допоможіть! – заголосила, зрадівши. – Мені потрібен телефон! Будь ласка!
– А що таке? – озвався той.
– Я гостювала в знайомої… Ми посварилися, а мій мобільний розрядився, – задихано тараторила Софія. – Мені дуже треба викликати таксі.
– Розмріялася! – чоловік ухопив її за плече.
Незнайомець висмикнув у дівчини клатч і штовхнув її на землю. Але Софія відібрала свою сумочку й кинулась тікати від злодія. Чула, як він біжить за нею. З останніх сил мчала до вже більш-менш близького освітленого проспекту. Серце било набатом. Ноги підкошувались. «Ще трохи… Ось-ось…» – крутилося в голові. Діставшись багатоповерхівок, побачивши перехожих і відчинені крамниці, Софія озирнулась. Злодій більше не переслідував її. Зупинилася. Відсапалася. І пішла на зупинку маршруток. Менш, ніж за півгодини, дівчина вже була вдома.
