Василечко до Тамари причепився ледь не серед дороги.
- А чого, - мовив, - добра була б моєму батькові невістка.
І допоміг донести додому сумку.
Василечко – хлопець завидний, статний, велетень і розумаха. Василечко – це вже Тамара його так нарекла. В селі ж він Василь Романович Баян, син фермера, при комбайні й тракторах, а відтак і при грошах.
А вона, Тамара Куценко – невдатна швачка, що невідь-нащо закінчила профтехучилище за даним фахом, але й дня не працювала, бо ніде. Отаборилася продавщицею генделику в райцентрі – та й марила серед пляшок і пряників принцом на білім коні.
Принц же прибув на залізнім. Вірніше, й не принц зовсім, а Василечко-господар, врівноважений парубійко без шкідливих звичок. Пішла заміж – а чом би й не піти.
Роман Іванович, свекор, за тиждень по весіллі став серед хати.
- То що, дочко, - запитав, - і далі сивуху розливатимеш чи до надійнішої праці станеш?
Натякав на потребуюче праці свинарство, що заполонило гігантський свинарник за хатою і щодня нарощувало поголів’я та сало з м’ясом.
Не погодилася на свинство, лишилася при генделику, чим відразу втратила в очах Романа Івановича.
- Розпаскуджена дитина, - вчула, як жалівся свекрусі, - не нашого гарту дівку притяг Василь до хати.
Не зважила, стояла на своєму. Василечко ж, на диво, підтримав дружину.
- А чого, Томо, хочеш, то торгуй, - погодився, - я тут і сам землі та свинству раду дам.
А ще як зачув, що дитя під серцем у дружини ворухнулося, геть і відра води не давав підняти.
- Я сам, - брався. – Відпочивай, готуйся до родів. Дитя виносити – теж праця ого-го.
Вже й донечка народилася, вже й до трьох рочків доросла, а Василечко все в належній для нього ролі – й посуд за ним, і прання, й господарство, ну, одним словом, усе. Бо Тамара ж при роботі – в генделику копійку до копійки збиває.
Все добре. Тільки свекор бурчить, як затятий, до сина:
- Не чоловік, ганчірка. Ото впав під жінку, наче колодою по голові торохнуло, що й піднятися не годен. Все вибила – ні розуму, ні ума не лишилося.
Але Тамара на те бурчання не надто зважає. І дарма, що молода сім’я з батьками в одній хаті мешкає, хата на два ходи, не хата – палац, та й не зі свекром їй, Тамарі, врешті-решт жити, а з її дорогим, невтомним Василечком.
Шура Пошелюжний упав, як сніг на голову.
Писнув гальмами поряд
- Сідай, Томо, - запросив до легковика, - завезу куди скажеш, хоч і до Василя в ліжко.
Сіла. А чого це його на автобус гроші витрачати, коли дармовий візник трапився.
Шура - мізерний, вертлявий чоловічок, який невідь-чим і як спокусив уже ледь не півсела жіноцтва.
Ще й милі не проїхали, як почав і до Тамари клеїтись.
- То що, Тамарко, - вискалив рідкі зуби, - чи не маєш бажання зміняти Василеве ліжко на лісову подорож зі мною?
- От тарабаняк, - відмахнулася Тамара. – Дивися, бо як розкажу Василечку, що зваблюєш, то змісить твою хирляву плоть на глевтяк.
- Ох, Тамаруню, - не зважав, - не в статурі чоловіка його сила.
І вже що розливав, що заливав – ніби меди по дубових бочках.
Посміялися, їдучи до села – та й розійшлися.
Але забродили в голові Шурині меди. Не знати чом і як, але заскубло щось душу, кудись її покликало, повело.
- Василечку, - горнула ту душу до чоловіка, - а розваж-но мене.
Та Василечко – він між свиней, між помий, біля землі та посуду, він у клопотах, як собака в блохах. Він і телевізора ввечері майже не дивиться – ледь включив, на диван схилився, вже й хропе, аж шпалери по стелі горбами ходять.
Він Тамару за царівну має – в білому береже, аби не замастилася, не зчорніла в буднях. А їй та білизна аж обридла – їй би в меди, в купаж, аби в очах аж хміль грав.
Ох, хай Господь простить, який з Василечка хміль. У нього все в одному ритмі, в одних нотах – мов замерз у одній симфонії, а на іншу ні талану, ні часу не має.
Ой, Шуро, Шуро, який дурень оснастив тебе автомобілем. Ти ж ним ліси з’їздив, ніби добрий агроном сходив поля. Ти ж у тих лісах гріхів понасаджував, що й за століття той бір не вирубати. Ну, хіба ж є різниця – сто там ялин чи сто одна.
Ллються меди в душу, порожніють бочки – десь далеко в селі порається Василечко, а ліс гуде верховіттям, вихваляючи непримітного Шуру-музиканта, який заведе й на арфі, й на гобої, який симфонії вміє не тільки грати, він їх уміє виточити й у вуха вкласти так, що поза ним і світу мало стає.
- Тамариск, - гукає Шура Тамару одному йому відомим іменем, - та ти – диво, муза, лада. Та кидаю к бісу свою Ірку, наймаю квартиру – гайда до мене, бо без тебе світ, як нуль; а я – мов круглий дурень у ньому.
Пішла. Покинула дочку, Василечка, покинула все – пішла. За Шурою, за серцем, може, й ще за чимось, але про те гріх, гріх і сором казати.
- Життя, - казав Шура, - нам дане одне. І чого це ми не повинні скуштувати того, чого прагнемо. Як на цім світі не скуштуємо, то на тім і поготів. Жити треба на всю губу, а далі – як Бог дасть. Дасть і далі розкотити губу – розкотимо; а обріже – клацнемо зубами. Живімо, Тамариск, живімо вволю.
Василечко потай від батька приїжджав, плакав, просив вернутися.
- Ні, - мовила, - ти згірк, Василечку, ти в медах не скупаний, тобі не зрозуміти.
- А дочка?... – заїкнувся.
- Дочка є дочка, але вона не все життя, - відповіла. – Я ж хотіла її забрати, але ж твій біснуватий батько ти чув, що сказав.
А Роман Баян сказав, як тікала від Василечка, одне:
- Дітей сукам доручати не можна. Хай тічкує, як така вдалася. Виростимо дочку й самі. Аби не набралася від матері гультяйських бліх.
Селюк, він і є селюк. Загруз у землі, як старий віз, та й невтямки йому, що на землі є не тільки рілля та праця, а є ще й меди кохання.
