Аліна йшла довгим коридором і роззиралася навколо. Аж ось - той, хто їй потрібен, іде в його кінець, спускається сходами і виходить у зимову морозну ніч. Дівчина йде за ним, подекуди у ліхтарях виринає із темряви його синя шапка, сніг хрумтить під ногами, а навколо - тиша, яка іноді порушується сигналізацією та шумом авто. Андрій застрибує у першу маршрутку і їде, героїня біжить, її шарф хапає вітер, вона притримує його змерзлою рукою. Десь поряд вибухають петарди. Справді, сьогодні вже вечір першого січня. А вона і досі тут, у чужому їй місті, бо пропустила свій потяг учора і змушена була святкувати його серед нових знайомих . Тепер вона біжить за одним із них. Їй було відоме лише його ім'я і те, що його день народження через кілька днів. Все! Андрій поїхав у невідомому їй напрямку. Щось дивне трапилося з нею в ту новорічну ніч, з людиною, яка приїхала у це місто по справах і не планувала залишатися. Поодинокі авто повертали на перехресті, на якому зупинилася Аліна. Вона давно не відчувала нічого подібного. У склі цих машин їй хотілося бачити одне-єдине обличчя. Було холодно. У багатоповерхівках навпроти миготіло світло і різнокольорові гірлянди. З іншого боку вулиці йшов похитуючись перехожий.
Зненацька біля дівчини зупинилася машина. Аліна позадкувала з думкою про небезпеку. Двері відчинилися зсередини і з них визирнуло рум'яне обличчя жінки.
- Вас кудись підвезти?
Аліна на мить завагалася: їй потрібно було в інше місто. Без надії на успіх відповіла:
- Мені потрібно у Черкаси.
Жінка у в авто на мить завагалася.
- Сідайте. Поїдемо в Черкаси.
- Скільки це коштуватиме?
- Небагато. Просто вислухайте мене.
Незнайомка помітила подив на обличчі Аліни:
- Розумієте, я люблю дорогу. Дорога - це рух у часі та просторі. Потім ти виходиш в іншому місті і почуваєшся так, ніби починаєш все спочатку. А якщо в тебе є уважний співрозмовник - то вважай, що ти вже щаслива людина. Щасливіша за тих, які сидять у своїх теплих домівках, усвідомлюють циклічність життя, їздять до найближчих торгових центрів за покупками і не помічають світу навколо: зими, яка нарешті огорнула місто, людей, які зупиняються на перехрестях, як от ви. Ви ж не належите до їх числа, правда? Я бачу, що ви добре розумієте те, що кажу. Тож не мерзніть і сідайте в машину.
Двері знову відчинилися і зачинилися. Машина зникла за обрієм.
Жінка за кермом мовчала. Її супутниця наважилася першою порушити тишу:
- Мене звати Аліна. А вас як?
- Нечасто зустрічаю тезок. На диво, мене теж звуть Аліною.
- Вам по дорозі у Черкаси?
- Мені по дорозі... Я ще не вирішила куди.
- Як? Вам немає значення куди їхати?
- Давай на "ти". Від себе нікуди не втечеш, тому байдуже куди їхати.
- Навіщо від себе тікати? Знаходишся у вигнанні деякий час, а потім все одно наштовхуєшся на своє справжнє обличчя і примиряєшся з ним.
Співрозмовниця поглянула на пасажирку сірими очима. Вона усміхнулася і на кутиках очей з'явилися дрібні зморшки.
- Не дарма я зупинилася біля тебе. Ти розумієш, про що я говорю. Рідко хто в такий час погодиться на душевну розмову про такі речі.
- Це вони змусили тебе сісти за кермо ввечері першого січня та їхати у невідомому напрямку самій?
- Я вже не сама. А іноді я так і люблю їздити наодинці. Одна – не означає самотня. Жінка за кермом і далеко від нього зіштовхується з багатьма стереотипами. І протистоїть їм. Я люблю своє авто і дорогу, яка відкриває мені невідомі горизонти. Не дивуйся.
- І давно ти так їздиш?
- Права я отримала більше року тому. Хоч це було нелегко. У кількох школах у мене вимагали хабаря, але я хотіла скласти тест без цього. Мені часами стає страшно, що власник авто, яке їде по зустрічній, міг придбати свої права.
- Вже мала цю машину?
- Це машина мого чоловіка.
На останньому слові Аліна за кермом наче втратила голос. Кілька хвилин тиші. Далі запитала:
- Що чекає тебе у Черкасах?
- Дім, батьки. Сюди я їздила у відрядження за кілька днів до Нового року.
- Тебе тут щось тримає?
- Ні... Хоча, з вчорашнього вечора я схильна відповісти "так". Людина.
- Люди... Так, це нас тримає найбільше. У різних містах і на цьому світі.
- А ти? У тебе ж є чоловік, який чекає тебе вдома?
Спокійне обличчя старшої Аліни стало похмурішим і темнішим, нагадуючи зимове небо над авто на трасі.
- Я чекаю на нього. Вже давно.
- Він поїхав? - несміливо запитала співрозмовниця.
- Так. І я розумію чому. Пам'ятаю той день, коли він сказав: "Ліно, пробач. Ця думка давно мене мучить і я знаю, що моє місце там, де дім моїх батьків. Можливо, його вже немає. Тобі буде важко. Пробач, що не буду в цей час поруч. Молись за мене. Бережи той дім, який ми знайшли тут. І машину залишаю тобі. Ти знаєш, як її використати".
- Давно він поїхав?
- П'ять місяців тому. Скоро буде півроку.
- Вір у те, що з ним все буде гаразд. Якщо ти його тут чекаєш - він повернеться.
- Я не певна - Аліна загальмувала і зупинилася на узбіччі. Вдалині була табличка з перекресленим словом "Київ". - Від нього вже більше місяця нічого не чути.
Жінка насилу стримувала сльози. Аліна нахилилася, щоб обійняти тезку. Десь вдалині гриміли феєрверки.
