У вступі до цієї частини нашого твору ми показали те, що всяка трансцендентальна (котра виводить за межі) видимість чистого розуму ґрунтується на діалектичних (мистецтва бесіди) умовиводах, схему яких дає логіка в трьох своїх формальних видах силогізмів (висновків виведених з двох посилань-засновків) взагалі, на зразок того, як категорії знаходять свою логічну схему в чотирьох функціях всіх суджень (За кількістю, - за якістю, - за відношенням, - за модальністю (в стосунку змісту до реальності)) . Перший вид цих софістичних (хибних за суттю хоч і вірних за формою) (vernunftelnden) силогізмів (висновків…) стосується безумовної єдності суб'єктивних (суб'єкта, тобто душі) умов всіх уявлень нараз, відповідаючи категоричним силогізмам (висновкам…), що їх більший засновок (посилання) як принцип виражає відношення предиката (сказаного) до суб'єкта (душі). Другий вид діалектичного (мистецтва бесіди) аргументу аналогічно (відповідно) до гіпотетичних (припустимих) силогізмів (висновків…) бере собі за зміст безумовну єдність об'єктивних умов в явищі, тоді як третій вид, що фігуруватиме в наступному розділі, має за тему безумовну єдність об'єктивних умов можливості предметів взагалі.
Однак гідним уваги є те, що трансцендентальний (що виводить за межі) паралогізм (хибний за формою) створює тільки однобічну видимість стосовно ідеї про суб'єкт нашого мислення, а для стверджування протилежного (сталого) ані найменшої видимості в розумових поняттях не знайти. Перевага тут цілком на боці руху під тиском - пневматизму (des Pneumatismus) , хоча він (розум) і не може позбутися спадкової вади - розвіватися, як дим, через критичну пробу вогнем, попри всю сприятливу для себе видимість. Зовсім інакше виходить тоді, коли ми застосовуємо розум до об'єктивного синтезу (складання) явищ, де він (розум) має намір утвердити свій принцип безумовної єдності і спочатку справді робить це вельми правдоподібно, але незабаром так заплутується в тих-таких суперечностях, що мусить відмовитися від своїх космологічних (світоглядних)домагань.
Тут, власне, з'являється новий феномен людського розуму – цілком природна антитетика (основність на протилежності), де нікому не потрібно мудрувати й вигадливо розставляти тенета – розум сам, і то неминуче, потрапляє до неї (антитетики), і через те, хоча й позбавляється від дрімоти в уявлюванім переконанні, котре породжується однобічною видимістю, та водночас зазнає спокуси або віддатися безнадійності скептицизму, або сприйняти догматичну впертість і непохитно наполягати на певних твердженнях, не слухаючи протилежних аргументів і не віддаючи їм належного. І те, і те означає смерть здорової філософії, хоча перше (очевидно антитетику,) в усякому разі, можна було б іще назвати евтаназією (добровільною смертю) чистого розуму.
Перш ніж показати сцени незгоди й розладу, спричинені цим конфліктом законів (суперечністю) чистого розуму, ми подамо деякі міркування, котрі можуть розтлумачити й усправедливити метод, котрим ми користуємося, трактуючи цей свій предмет. Усі трансцендентальні (котрі виводять за межі) ідеї, оскільки вони стосуються абсолютної тотальності (цілісності) в синтезі (складанні) явищ, я називаю космологічними (світоглядними) поняттями частково саме через цю безумовну тотальність (цілісність), на котрій ґрунтується також поняття всесвіту, котре саме є лише ідеєю, частково ж тому, що вони (ідеї) стосуються виключно синтезу (складання) явищ, тобто синтезу емпіричного (досвідного). Абсолютна ж тотальність (цілісність) у синтезі умов усіх можливих речей взагалі створює, натомість, ідеал чистого розуму, цілком відмінний від космологічного поняття, хоча й пов'язаний із ним. Тож подібно до того, як паралогізми (формальні помилки) чистого розуму заклали основу для діалектичної (мистецтва бесіди) психології, так і антиномія (суперечність) чистого розуму покаже трансцендентальні (що виводять за межі) засади позірно-чистої (раціональної) космології не для того, щоб визнати її чинною й засвоїти, але, як указує вже назва "конфлікт розуму", для того, щоб виставити її як ідею, не узгоджувану з явищами в її сліпучому, але фальшивому блискові.
АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ
СЕКЦІЯ ПЕРША
Система космологічних ідей
Тепер, щоб спромогтися перерахувати ці ідеї відповідно до певного принципу із систематичною точністю, ми маємо, по-перше, зауважити, що чисті й трансцендентальні (котрі виводять за межі) поняття можуть виникнути лише з розсудку і що розум, власне, не продукує жодних понять, а, що-найбільш, лише звільняє розсудкове поняття від неминучих обмежень можливого досвіду, і, отже, намагається поширити його за межі емпіричного (досвідного), хоча все ж таки у пов'язанні з ним. Це відбувається завдяки тому, що розум вимагає для даного зумовленого абсолютної тотальності (цілісності) з боку умов (за котрих розсудок підпорядковує всі явища синтетичній єдності) і тим робить з категорії (ознаки) трансцендентальну (що виводить за межі) ідею, щоб надати абсолютної довершеності емпіричному (досвідному) синтезові (складанню) шляхом продовження його аж до безумовного (котре ніколи не виступає в досвіді – лише в ідеї). Розум вимагає цього відповідно до основи: якщо дано зумовлене, то дано й усю суму умов, а з ними й безумовне як таке, що єдино й уможливило те зумовлене. Отже, трансцендентальні ідеї суть, по-перше, не що інше, як категорії (ознаки), розширені до безумовного, і тому можуть бути зведені в таблицю, укладену відповідно до рубрик (розділів-заголовків) категорій (ознак). Але, по-друге, все ж таки для цього будуть придатні не всі категорії (ознаки), а тільки ті, у яких синтез творить ряд, і то ряд підпорядкованих одна одній (не координованих) умов для зумовленого. Абсолютної тотальності (цілісності) розум вимагає лише тому, що вона (цілісність) стосується висхідного ряду умов для даного зумовленого, отже, не тоді, коли йдеться про спадну лінію наслідків або про агрегат (механізм) координованих умов для цих наслідків. Адже умови, з погляду даного зумовленого, вже закладені наперед і разом з ним (зумовленим) мають розглядатися як дані, натомість наслідки не вможливлюють своїх умов, а навпаки, передбачають їх, тож у просуванні до наслідків (або в сходженні від даної умови до зумовленого) можна не турбуватися, чи припиниться цей ряд, чи ні, і взагалі питання про його тотальність (цілісність) аж ніяк не є передумовою розуму.
Так час, цілком збіглий (минулий) до даного моменту, необхідно мислиться і як даний (хоча й не визначуваний нами (від нас незалежний) ). Що ж до майбутнього часу, то, оскільки він не є умовою для досягнення теперішнього, то для розуміння останнього (теперішнього) цілком байдуже, як ми будемо обходитися з майбутнім часом: велимо йому десь зупинитися, а чи тривати до нескінченності. Нехай ми маємо(очевидно щось на зразок алфавітного) ряд м, н, о , в котрому н (теперішнє) дане як зумовлене м (з його погляду (минулого) ) і водночас як умова для о (майбутнього) ; нехай ряд іде по висхідній до зумовленого н від(того котре зумовило) м ( л, к, і , і і т.д.) і так само по спадній до умови н від зумовленого (умовою продовження ряду) о ( п, р, с , і т.д.), тож аби розглядати н (теперішнє) як дане, я мушу ставити за передумову перший ряд (м, л, к, і…), а згідно з розумом (цілісністю умов) н можливе тільки через той ряд (м, л, к, і…), але до наступаючого (майбутнього) ряду о, п, р, с його можливість не прив'язана, і тому він міг би розглядатися й не як даний, а лише як (в теперішньому, що реально є) недосяжний (dabilis) .
Синтез (складання) ряду на боці умов, тобто від тієї, що є найближчою до даного явища, і відтак до умов віддаленіших, я називатиму регресивним, а той синтез, що здійснюється на боці зумовленого, до найближчого наслідку від віддаленіших, – прогресивним (отже мова іде про один і той же ряд, тільки мається на увазі напрям руху, - від н до м, л, к, i – регресивний, до н від м, л, к, i – прогресивний) . Перший спрямований в минуле (in antecedentia) , а другий – у теперішній висновок (in consequentia) . Отже, космологічні (світоглядні)ідеї займаються тотальністю (цілісністю) регресивного (зворотнього) синтезу й рухаються в минуле (в минулому) (in antecedentia) , а не у висновок (in consequentia) (не далі теперішнього висновку) . Якби було навпаки, то ми мали б тут довільну, а не обґрунтовану (необхідну) проблему чистого розуму, бо для досконалого розуміння того, що дане в явищі, ми потребуємо все ж таки підстав, а не наслідків.
Але, на думку Аноніма, використана Кантом, вище, схема (згідно алфавітного порядку) одної миті зсунеться (перейде) до визначення o поняттям теперішнього часу: “в котрому н (теперішнє) дане як зумовлене м (з його погляду (минулого)) і водночас як умова для о (майбутнього)” (І Кант Антиномії чистого розуму Секція перша Система космологічних ідей) , пересунувши н в ряд минулого м, л, к, iвизначаючи таким чином (начебто) і поняття прогресу в схемі теперішнього вже якось, трохи по іншому…
Але чи існує, в реальності, відносно поняття часу така заданість (аналогія), подібно ,наприклад, до того алфавітного? Очевидно, на думку Аноніма, тут не оправдано взято, як ряд, логічну схему в формі певного набору знаків (букв) створену задля складання з них слів, тексту… Але, можливо, для розуміння поняття часу, а саме умовності поняття часу, як існуючого, на думку Аноніма, виключно в свідомості, більше підходять, очевидно, складніші схеми, котрі за формою мали б виражати не ряд, а коло, а ще краще – спіраль в свідомості, а за об’єкт руху брати або ж саму свідомість, або матеріальний об’єкт в просторі свідомості, там же (в свідомості) констатуючи (визначаючи) поняття регресивності-прогресивності …
Для того, щоб тепер укласти таблицю ідей відповідно до таблиці категорій, ми візьмемо таке: найперше, - двома визначеннями дійсності (quanta) всякого нашого споглядання є час і простір. Час, сам по собі, є рядом (і формальною умовою всіх рядів) і тому в ньому, з погляду певного даного теперішнього, слід апріорі (передуючи), як умови, відрізняти минуле (antecedentia) від майбутнього (conse-quentibus) . Отже, трансцендентальна (котра виводить за межі) ідея абсолютної тотальності (цілісності) ряду умов для даного зумовленого стосується лише всього минулого часу (минулого в теперішньому) . Згідно з ідеєю розуму ввесь збіглий час, як умова теперішньої миті, необхідно мислиться як даний. Але що стосується простору, то в ньому, самому по собі, немає відмінності прогресу від регресу, бо він собою являє агрегат (механізм), а не ряд, оскільки його частини вкупі існують воднораз. Теперішній момент я міг розглядати з погляду минулого часу лише як зумовлений, але в жодному разі не як його умову, бо ця мить виникає лише тільки через збіглий час (або радше через збігання попереднього часу). На думку Аноніма – минуле постає (виключно в свідомості) через трансформації реального простору в теперішньому часі, залишаючись минулим в теперішньому часі його (теперішнього) прагматичною версією ( парафразом), тоді як майбутнє – лише версією гіпотетичною (що до вірогідності-невірогідності теперішнього, пов’язуючи поняття прогресивного з вірогідним, але як з таким, котре вже відбулося) … Та оскільки частини простору не підпорядковані одна одній, а скоординовані, то одна частина не є умовою можливості іншої, і сам по собі простір, на відміну від часу, не творить ряду. Однак синтез різноманітних частин простору, що ним (синтезом простору) ми його апрегендуємо (осягаємо), є все ж таки послідовним, отже, він (простір) відбувається в часі і містить певний ряд. А якщо те, що в цьому ряді аґреґованих (приєднаних–злиплих) просторів (за прикладом накладання стоп на сажень) від одного даного до прилучених думкою наступних, вони завжди є умовою межі попередніх, тоді вимір простору слід розглядати також як синтез певного ряду умов для даного зумовленого; тільки сторона умов сама по собі не відрізняється від тієї, що на ній перебуває зумовлене, отже, регрес і прогрес (regressus і progressiv) у просторі видаються однаковими (одним і тим же в залежності порядку розглядання) . Але оскільки одна частина простору не дається через іншу, а лише обмежується нею, то ми мусимо розглядати відповідною мірою, також як зумовлений, кожний обмежений простір, котрий передбачає інший простір як умову своєї межі і так далі. Отже просування в просторі, з погляду обмеження, є також і регресом, і трансцендентальна (котра виводить за межі) ідея абсолютної тотальності (цілісності) синтезу в ряді умов стосується також і простору, а тому я можу ставити питання і про абсолютну тотальність (цілісність) явища в просторі так само, як і в минулому часі. Чи можлива взагалі тут відповідь – це вдасться визначити згодом.
По-друге, реальність у просторі, тобто матерія, є таким чином зумовленою, що внутрішніми умовами матерії є – її (матерії) частини, а частини частин є віддаленими умовами, – таким чином, що тут має місце регресивний синтез (складання), що її, абсолютної тотальності (цілісності матерії), вимагає розум, – вона, в пізнанні, може зреалізуватися не інакше, як через завершений поділ, від чого реальність матерії обертається або на ніщо, або в усякому разі на те, що матерією уже не є – на просте (логічне визначення) . Отже, тут також є певний ряд умов і поступ до безумовного.
По-третє, що стосується категорій (ознак) реального відношення між явищами, то категорія (ознака) субстанції (істотності) з її акциденціями (випадковостями) не надається на трансцендентальну (котра виводить за межі) ідею, тобто розум з огляду на неї не має підстав регресивно (зворотно) йти до умов. Адже випадковості (акциденції), оскільки вони притаманні певній єдиній субстанції (істотності) взаємно координуються і не творять жодного ряду. Але з погляду субстанції (істотності) вони, власне, не субординовані (підпорядковані згідно підлеглості) під нею, а становлять спосіб існування самої субстанції (істотності). Ідеєю трансцендентального (котрий виводить за межі) розуму тут могло б видаватися ще поняття субстанційного (сутнісного). Але воно не означає нічого іншого, крім поняття про самостійно сущий предмет узагалі, оскільки в ньому мислять суто трансцендентальний (котрий виводить за межі) суб'єкт без жодного предиката (сказаного), а тут ідеться тільки про безумовне в ряду явищ, тож ясно, що субстанційне (сутнісне) не може становити член у цьому ряді. Те саме стосується й субстанцій (сутностей) у взаємному спілкуванні, що суть - прості агрегати (механізми) й не мають жодного показника ряду, оскільки вони не субординовані (підпорядковані) одна іншій як умови своєї можливості, що можна, напевне, стверджувати про простори, межа котрих завжди визначається не сама по собі, а через якийсь інший простір. Отже, лишається тільки категорія причинності (каузальності), котра надає ряд причин для даної дії, у котрій (дії) можна підійматися від останньої, як зумовленого, до перших, як умов і відповідати розумові на його питання.
По-четверте, поняття можливого, дійсного та необхідного не ведуть до жодного ряду, за тим лише винятком, що випадкове в існуванні повсякчас має розглядатися як зумовлене, і за правилом розсудку вказує на умову, згідно з котрою потрібно віднести випадкове до якоїсь вищої умови, поки розум не натрапить на безумовну необхідність виключно в тотальності (цілісності) цього ряду.
Таким чином, є чотири космологічні ідеї відповідно до чотирьох рубрик категорій, якщо вибрати ті, що необхідно (обґрунтовано) мають у собі певний ряд в синтезі різноманітного:
1. Абсолютна повнота
складення
даного цілого всіх явищ.
2. Абсолютна повнота
ділення
даного цілого в явищі.
3. Абсолютна повнота
виникнення
явища взагалі.
4. Абсолютна повнота
Залежності існування
перемінного в явищі.
Тут, найперше, слід зауважити, що ідея абсолютної тотальності (цілісності) стосується тільки експозиції (викладу) явищ, а отже, аж ніяк не чистого розсудкового поняття про ціле речей узагалі. Отже, явища розглядатимуться тут як дані, і розум вимагає абсолютної завершеності умов їх можливості, оскільки вони творять ряд, іншими словами, абсолютно (тобто з усіх поглядів) завершений синтез (складання), що ним явище могло б бути показане за законами розсудку.
А далі, в цьому лінійному, регресивно проведеному синтезі умов, розум шукає, власне, тільки безумовного, немовби якоїсь завершеності в ряді передумов, котрі, разом взяті, не передбачають уже жодного іншого ряду. Це безумовне завжди міститься в абсолютній тотальності (цілісності) ряду, коли її зображають собі в уяві. Однак цей, безумовно абсолютний, синтез, знову ж таки, є тільки ідеєю, бо не можна знати, принаймні заздалегідь, чи можливий такий синтез і для явищ також. Якщо ж усе уявляти собі через самі лише чисті розсудкові поняття, без умов чуттєвого споглядання, то можна прямо сказати, що, для даного зумовленого, дано також і ввесь ряд субординованих (узгоджених) одна іншій умов, бо одне дано лише через інше. Але, у випадку з явищами, ми натрапляємо на своєрідне обмеження того способу, котрим даються умови, – через послідовний синтез (складання) різноманітного споглядання, котрий повинен бути завершеним в регресі. Чи можлива ця завершеність у чуттєвій формі – це ще невирішена проблема. Та, в усякому разі, ідея цієї завершеності закладена в розумі безвідносно до можливості чи неможливості сполучити емпіричні (досвідні) поняття адекватно (відповідно) їй (ідеї завершеності). Отже, якщо в абсолютній повноті регресивного синтезу (складання) різноманітного в явищі (за вказівкою категорій, що подають цей синтез як ряд умов для даного зумовленого) необхідно міститься безумовне, нехай і лишається невирішеним питання, чи здійсненна ця завершеність і яким чином, то розум починає тут свій шлях з ідеї тотальності (цілісності), хоча він має за кінцеву мету, власне, безумовне, байдуже, належить воно до цілого ряду чи до його частини.
Це безумовне можна собі мислити або як таке, що перебуває тільки в цілому ряді, де усі члени без винятку є зумовленими і лише як його ціле є абсолютно безумовні, і тоді регрес зветься нескінченним, або ж абсолютно безумовне є тільки частиною ряду, котрій інші члени ряду підпорядковані, але сама вона (частина ряду) не підлягає жодній іншій умові*.
*Абсолютне ціле ряду умов для даного зумовленого воднораз є й безумовним, бо поза цим рядом немає більше жодних умов, з погляду котрих воно могло б бути зумовленим. Однак це абсолютне ціле такого ряду є тільки ідеєю, або радше поняттям проблематичним можливість котрого повинна досліджуватися, і то у відношенні до того способу, згідно котрого в ньому може міститися безумовне як властива трансцендентальна (котра виводить за межі) ідея, що про неї тут ідеться.
У першому випадку ряд “а - частина минулого” (а parte priori) є безмежним (позбавленим початку), тобто нескінченним і, хоча даний цілком, проте регрес у ньому ніколи не є завершеним, і лише може бути названий потенційно нескінченним. У другому випадку існує перше ряду, що з погляду минулого часу називається початком світу, з погляду простору – межею світу, з погляду частин даного у своїх межах цілого – простим, з погляду причин – абсолютною самодіяльністю (свободою), з погляду існування мінливих речей – абсолютною природною необхідністю.
Ми маємо два слова: світ і природа, котрі інколи збігаються. Перше (світоглядна форма) означає математичне ціле всіх явищ і тотальність (цілісність) їхнього синтезу (складання) як у великому, так і в малому, тобто в поступі синтезу як шляхом складання, так і через поділ. Але той самий світ (матеріальна форма) ще називається природою**, оскільки він розглядається як динамічне ціле і для реалізації його, як певної величини, до уваги береться не агрегат (механізм) у просторі або часі, а єдність у існуванні явищ. Умова того, що відбувається, зветься тут причиною, а безумовна причинність (каузальність) в явищі – свободою, натомість причинність зумовлена у вужчому розумінні зветься природною причиною. Зумовлене в існуванні взагалі називається випадковим, а безумовне – необхідним (обґрунтованим). Безумовну необхідність (обґрунтованість) явищ можна назвати природною необхідністю (обґрунтованістю).
** Природа, взята згідно признак (adjeetive (formaliter)) , означає зв'язок визначень певної речі за певним внутрішнім принципом причинності (логічно) . Натомість під природою матеріальною Substantive (materialiter)розуміється сукупність явищ, оскільки вони силою певного внутрішнього принципу причинності наскрізь пов'язані. У першому сенсі говорять про природу плинної матерії, води, вогню і т.ін., користуючись цим словом лише adjeetive (залежно від признак); натомість коли кажуть про речі природи, то мають на увазі певне стабільне ціле.
Ідеї, котрими ми займаємося тепер, я назвав вище космологічними (світоглядними) частково тому, що під світом розуміється сукупність усіх явищ, і наші ідеї, також, спрямовані тільки на безумовне серед явищ, частково ж тому, що слово "світ" у трансцендентальному (котрий виводить за межі) сенсі означає абсолютну тотальність (цілісність) сукупності існуючих речей, і ми скеровуємо свою увагу лише на завершеність синтезу (хоча, власне, тільки в регресі – до умов). З огляду на те, що всі ці ідеї є ще й трансцендентними (котрі за межею) і, дарма що не переступають меж об'єкта, тобто явища, в тому, що стосується виду, а мають до діла тільки з чуттєвим світом (не з ноуменами (осягнутим розумом)), а проте доводять синтез (складання) до ступеня, котрий перевершує ввесь можливий досвід, тож усі ці ідеї, як на мене, цілком доречно назвати космологічними (світоглядними) поняттями. З огляду на різницю між математично-безумовним і динамічно-безумовним, що є метою регресу (зворотнього перегляду) , я назвав би перше поєднання понять (математично-безумовні) космологічними у вужчому значенні (про світ як макрокосм і мікрокосм), а друге поєднання (динамічно-безумовні) – трансцендентними (котрі за межею) поняттями природи. Це розрізнення, поки-що, ще не має особливого значення, але згодом може стати важливим.
АНТИНОМІЇ ЧИСТОГО РОЗУМУ
СЕКЦІЯ ДРУГА
Антитетика (протилежності) чистого розуму
Якщо тетика (те, що визначається поняттям теза) означає кожну (не суперечну) сукупність догматичних вчень, то під антитетикою (тим, що визначається поняттям антитези) я розумію не догматичні ствердження протилежного, але конфлікт між двома, на вигляд догматичними, знаннями: тезою (твердженням) та антитезою (твердженням протилежного) (thesin cum antithesi) , за жодним з котрих не можна визнати переважного права на схвалення. Отже, антитетика зовсім не займається однобічними твердженнями, а розглядає загальні знання розуму лише з погляду їх конфлікту між собою та його причин. Трансцендентальна (котра виводить за межі) антитетика (протилежність тетиці) є дослідженням антиномії (суперечності) чистого розуму, її причин і результату. Коли ми вживаємо свій розум не лише для застосування розсудкових засад до предметів досвіду, а й зважуємося поширити ті засади за межі досвіду, тоді виникають надумані положення, котрі від досвіду не можуть ані сподіватися на підтвердження, ані побоюватися спростування тим же досвідом і кожне з них не лише саме по собі не має суперечностей, але навіть знаходить у природі розуму умови своєї необхідності (обґрунтованості), тільки, на жаль, твердження протилежного тут (при такому підході) мають на своєму боці настільки ж значущі й необхідні (обґрунтовані) підстави.
Отож питання, котрі в такій діалектиці (мистецтві бесіди) природно постають перед чистим розумом такі: 1. При яких, власне, положеннях чистий розум невідворотно наражається на антиномію (суперечність)? 2. На яких причинах ґрунтується ця антиномія (суперечність)? 3. Чи лишається розумові, попри цю суперечність, відкритий шлях до певності (переконання) і яким чином?
Відповідно до сказаного, діалектичний (мистецтва бесіди) догмат (положення що не потребує доказів) чистого розуму, має відрізнятися від усіх софістичних (хитромудрих) положень тим, що, по-перше, він (догмат) стосується не якогось довільного питання, поставленого лише з певним випадковим задумом, а такого, на котре кожний людський розум необхідно (обґрунтовано) мусить наштовхнутися в своєму поступі; і, по-друге, має відрізнятися тим, що він разом з своєю протилежністю несе в собі не штучну видимість, котра, коли її зауважено, відразу ж пропадає, а видимість природну й неминучу, котра навіть тоді, коли ми вже не ошукуємося (не обманюємося) нею, і надалі лудить (обманює мов позолота) нас, хоча вже й не одурює, і, отже, може бути розумом врахована, але в жодному разі не відкинута.
Таке діалектичне (мистецтва бесіди) вчення стосуватиметься не розсудкової єдності в емпіричних (досвідних) поняттях, а стосуватиметься єдності розуму в самих лише ідеях. А оскільки ця єдність, як синтез (складання) згідно з правилами, повинна узгоджуватися насамперед з розсудком, та водночас, як абсолютна єдність синтезу – і з розумом, і якщо вона адекватна (співмірна) єдності розуму, то її умови будуть завеликі для розсудку (для чинення розсуду), а якщо вона співмірна з розсудком – то замалі для розуму; звідси й має виникати конфлікт, якого не можна уникнути, - незалежно від того що думаєш.
Ці надумані твердження відкривають, отже, діалектичне (мистецтва бесіди) бойовище, де бере гору та сторона, котра має дозвіл атакувати, а зазнає поразки, звісна річ, та, що змушена лише захищатися. Тому браві лицарі, без огляду на те, обстоюють вони добру чи негідну справу, впевнені, що здобудуть вінок переможця тоді, коли подбають про те, щоб мати привілей атакувати останнім і не бути зобов'язаним стримувати поновну атаку супротивника у відповідь. Можна легко собі уявити, що на цій арені з давніх-давен часто точилися сутички (і будуть тривати тут безкінечно) і що обидві сторони здобували тут чимало перемог, але для останньої, вирішальної, завжди дбали про те, щоб поборник доброї справи утримав поле лише за собою, завдяки тому, що його супротивникові заборонялося надалі брати зброю до рук. Як сторонні арбітри, ми мусимо цілком відкласти набік питання, чи та справа, що за неї борються супротивні сторони, є добра чи зла, і дати їм спочатку вирішити їхню проблему між собою. Може бути так, що вони, скоріше втомивши, аніж поборовши одне одного, самі зауважать нікчемність своєї суперечки і розійдуться добрими друзями.
Цей метод – спостерігати за суперечкою між тверджень, або навіть штучно викликати її, але не для того, щоб зрештою вирішити на користь одного з тверджень, а щоб дослідити те, чи не є сам спірний предмет голою химерою, пізнання котрої кожен домагається намарне і не зможе з неї набути чогось, хоч би й не зустрічав жодного опору, – цей спосіб діяння можна назвати скептичним (тверезого дослідження) методом. Він цілком відмінний від іншого скептицизму (критично-недовірливого ставлення), - основ мистецького й наукового невігластва, що підривають основи всякого пізнання для того, щоб, наскільки можливо, не залишити там жодної надійності й достовірності. Тоді як скептичний (тверезого дослідження) метод прагне до достовірності, намагаючись відшукати в тій-такій суперечці, котра ведеться по обидва боки чесно й розсудливо, те джерело непорозуміння і щоб, як то чинить мудрий законодавець, із суддівських проблем у юридичній практиці винести для себе науку щодо хиб та неточних визначень у власних законах. Антиномія (суперечність), котра проявляється при застосуванні законів, за нашої обмеженої мудрості є найкращим іспитом для номотетики (права законотворчості), щоб звернути увагу розуму, котрий, завжди нелегко, зауважує свої хибні кроки в абстрактній (відірваній) спекуляції (мудруванні), на ті-такі суперечливі моменти у визначенні своїх основ.
Цей скептичний (тверезого дослідження) метод, однак, суттєво притаманний лише трансцендентальній (котра виводить за межі) філософії, у всякому разі без нього можна обійтися в будь-якій іншій царині досліджень, окрім цієї. У математиці його (скептичного методу) застосовування було б безглуздим, бо в математиці помилкові твердження не можуть бути приховані й замасковані, оскільки доведення повсякчас мусять іти по лінії чистого споглядання, і при цьому через повсякчас очевидний синтез (складання). У експериментальній філософії тимчасовий сумнів, мабуть, може бути корисним, але тут принаймні неможливе якесь протиріччя, котрого не можна було б легко усунути, й останній, засіб вирішення суперечки має, зрештою, критися в досвіді, байдуже, рано чи пізно цей засіб усунення буде знайдений. Мораль, всі свої принципи разом із практичними наслідками, може дати також безпосередньо (in concreto) , принаймні в можливому досвіді, і таким чином уникнути непорозумінь, прихованих в абстракції (у відірваному). Натомість трансцендентальні (що виводять за межі) твердження, котрі заміряються досягти таких знань, котрі поширюються навіть поза сферу всього можливого досвіду, не є такими, що їх абстрактний (відірваний) синтез (збір) міг би бути даний апріорі (передуючи) в якому-будь спогляданні, ані влаштовані так, що й непорозуміння могли б бути викриті яким-будь досвідом. Отож трансцендентальний (котрий веде за межі) розум не допускає жодного іншого пробного каменя, окрім досліду погодження своїх тверджень одне з одним, а тим самим – насамперед їх вільного й безперешкодного змагання, що ми зараз і влаштуємо ***.
*** Антиномії (суперечності) йдуть одна за іншою згідно з порядком поданих вище трансцендентальних (що ведуть за межі) ідей.
На думку Аноніма самі суперечності матеріальної природи, в силу котрих (суперечностей) вона (природа) ідеальною є (тобто взагалі є) - предметом суперечок бути неповинні. Але так, чи інакше така світобудова, коли, найпростіший наприклад: одна і таж вода може бути суперечною: твердою, рідкою та газоподібною… а, складніший приклад: моральність одного і того ж діяння, залежно від реальної ситуації, може бути як схвальною, так і засуджуваною. Наприклад: биття вікон будинку задля врятування від пожежі, і биття вікон будинку з хуліганських мотивів. Чи то такі, природні, суперечності, чи то інші - заложені в механізм самої логіки, наприклад: все, що в межах осягнутого розумом (ноумена), може в процесі осягнення як стверджуватись, так і заперечуватись, чисто-механічно…
Ось що думає з цього приводу Анонім, завдячуючи Канту. Про ідеалізацію та антиномію (суперечність) космологічних (світоглядних) схем: антиномія (суперечність) ідеалізованого та ідеалізація суперечного (антиномії). Отже - деталізуємо ситуацію цього процесу: бажання отримати ідеальну схему спонукає чистий розум виводити несуперечливі формули отримання знання… Наприклад ідеальним було б: два додати два дорівнює чотири. Але реальний процес завжди вступає у протиріччя з собою (внутрішньо), наприклад: поняття двох складається з понять одиниці, отже спочатку один додати один… отже мова (предикат) може іти про тотальні (ціліснісні) процеси і питання автентичності одиниці мусить бути ідеалізованим як і питання “плюса”, тобто питання процесу як математичного, котрий є завідомо ідеалізованим (зведеним до конкретної математичної дії), адже реальний процес, як очевидно антиномічний (суперечний), реально завжди має потенцію продовжуватись, наприклад, як два додати два, так і два відняти два, так і два відняти (додати) один і т. д. А питання одиниці ( хай буде яблука), якщо це питання автентичності (відповідності однієї одиниці іншій), або коли процес перетворення (ідентифікації) відбувається в межах самої одиниці, тобто лише в одній з чотирьох одиниць (одне з чотирьох яблук зогнило, але дві зернинки з того яблука і загально з усіх разом узятих чотирьох яблук проросли…). Тобто розум (логіка), для того, щоб бути спроможним щось вирахувати, певною мірою мусить бути “чистим” (повсякчас вибирати параметри дійсності, тобто вибирати те, що слід рахувати, яблука чи зернята…) та ідеалізувати дійсність (умовно брати-не брати до уваги якийсь процес, наприклад: гниття яблук…) і при цьому бути свідомим умовності власної (розуму) “чистоти” та ступеня ідеалізації дійсності, а питання паралогізмів (тверджень помилкових за формою) та софізмів (тверджень хитромудрих за змістом) виникають в процесі мистецтва бесіди (діалектики) ще додатково, як механічно-логічні… то потреба спеціального способу ідеалізації (так звані наукові методи та методики) і, потім, вироблення механізмів повернення до дійсності та перебування в реальному, постає наглядно. Сумнів, як поняття непродуктивне, для процесу пізнання (як діяння ідеального), в Канта “скептичний метод”, стає необхідним при застосуванні того-такого (отриманого і ідеального) знання у тотальній (цілісній) реальності (не діалектиці) котра (дійсність) і є насправді ідеальною (тотально-цілісною). Що ж дозволяє уможливити існування всесвіту, об’єднавши реальний (ідеально-існуючий) космос та “космос” мислимий (ідеально-логічний), - ідеальну матеріальність реальності-реальну ідеальність матеріальності? Таке, присутнє, поєднання ідеального та матеріального у загальному очевидно, не відкидаючи при цьому можливості повного логічного заперечення будь-якого твердження в процесі осягнення… все ж, - вказує на Бога!
