Її пальці міцно-міцно стискали букет. Колючки троянд боляче впивались у шкіру. Але вона цього не помічала.
Її посинілі від морозу губи ворушилися, складаючи слова в молитву. Вітер виривав з-під хустини пасма волосся і бавився ним, наче іграшкою. Очами вона нічого не бачила, вухами нічого не чула, хоч не вважалась сліпою і навіть мала хороший (музичний) слух.
Її думки літали голодними чорними круками по полю і шукали мерців. Їй ввижались тіла: закостенілі, з засохлою кров’ю на одежі, із скривленими виразами облич, із зашкарублим страхом у серці, що вже не билося. Вона шукала там його. І на втіху собі, його там не знаходила.
Перон вирував, наче вулкан з розпашілою лавиною всередині. Люди тягли за собою валізи, або несли в руках важкі сумки, наступали одні одним на ноги, сварилися, жартували і сміялися, пили каву і курили папіроси, додавали до своїх розповідей неіснуючі деталі та матюки. Великий механічний годинник на стіні рухав стрілкою вперед, наближаючи час - час прощання для одних і час зустрічі для інших. Стара згорблена сміттярка дозбирувала на землі недопалки від цигарок, впихала їх до давно беззубого рота і висмоктувала з них залишки нікотину. Забутий, загублений, осиротілий і овдовілий пес волочився за п’ятами безпритульної, впізнаючи у ній рідну душу.
І лише вона була десь далеко від цієї вокзальної метушні, перебувала поза простором і часом. Іноді зиркала на мобільний, чекаючи, що той от-от розродиться дзвінком. Але маленький чорний пристрій у руках лише гнітив тишею. Вона відчувала важкість внизу живота – так, наче проковтнула великий камінь, який осів на її дні і хотів прорвати шкіру. Так вона завжди почувалась у кризових ситуація. Тоді, коли складала вступні іспити, коли розлучалась з першим чоловіком, коли дізналась, що коханого забирають на Схід. Так було з нею і тепер - сумне скорботне відчуття лежало в неї у середині, роз’їдало нутрощі, виплескувало якийсь нездоровий адреналін в артерії.
-Запізнюється! – лунало десь збоку.
-Ага, вже би мав бути! – підтакував хтось співрозмовникові.
Їй було байдуже до не пунктуальності поїздів. Хай затримуються: хоч на цілу добу, хоч на тиждень, хоч на рік. Аби зрештою приїхав, вона знову стиснула букет, глянула на телефон – зітхнула.
Її Андрій належав до винятків з правила. Він був тим унікалом, який не ховався «в нірку» від повістки. Виклик у воєнкомат він сприйняв з гідністю. Із зневагою дивився на неї, коли вона, очманіла від переживання, плакала, просила відкупитись, чіплялася за нього руками, так, як утопаючий хапається за жилет рятувальника.
Він поїхав, а вона його і далі кохала. Почуття не можна урвати за бажанням. Не можливо: вирізати з його себе, як недоброякісну пухлину або загубити по дорозі, як неважливу дрібницю. Любов вона самодостатня живе окремим від тебе, незалежним життям.
І вона чекала його повернення так, як журавлі чекають на весну - з сумом і надією. Кілька разів на день переглядала їхні спільні фотографії, прикладала їх до губів, до чола, так наче вони мали яку чудодійну силу. По телефону співала йому свої пісні – він так любив їх. Навіть повірила в бога і навчилась молитись. За 33 роки упередженого атеїзму ніколи не думала, що битиме чолом перед іконами в храмі. Довелось, якась невидима сила наче схопила її за зап'ясток і потягнула до церкви.
Їй приписали ліки. Її хвороба називалась банально – депресія. Так називають лікарі стабільний, постійний поганий настрій, так називають дефіцит радості. Вона пила пігулку наніч, аби заснути, а тоді пила пігулку зранку, аби прокинутись. Існувала лише по інерції: їла, бо треба, спала, бо треба. На роботі стала неуважна, часто плутала ноти. До її трудової книжки записали кілька зауважень, із зарплати зняли кілька штрафів, а тоді, зрештою, показали на двері. Вона не заперечувала: написала добровільну-примусову заяву на звільнення. До праці не мала ні охоти, ні сил. Жила на Андрійові, на ті три тисячі, якими держава оплачувала таку неоціненну працю військового.
Він телефонував регулярно. Фальшивив бадьорістю, замовчував реальність, знаходив позитив там, де його не було. Вона йому вірила, співала пісні, говорила лише щось добре, сміялася вдавано, театрально. У трубку йому ніколи не плакала. Лише на самоті сушила сльози на своїх щоках.
Згодом стало легше. Вона навчилась жити з роздвоєним почуття – кохання до нього і хвилюванням за нього. Сприймала все, як належить.
Він зателефонував вчора. Вона давно не чула його голос таким – аж до крику збудженим від радості. Сказав: приїду, завтра - буду, відпустили. Їй земля втекла з під ніг. Від передчуття майбутньої зустрічі вона зашарілася, розчервонілася, як сором’язлива юнка. То бралась за якусь роботу, то сідала непорушно і всміхалась. І щось було тоді в ній від божевільної.
Тривога прийшла вночі. Ні з того, ні з сього її серце почала нити. Накрапала собі капель валеріанки, але так і не випила їх. Потягнулась рукою до телефону. ЇЇ абонент не відповідав, з пристрою озивався до неї неприємний жіночий голос і пропонував зателефонувати пізніше. Вона судомно набирала його номер ще. І знову все верталось на круга своя: абонент мовчав, до неї озивався чужий голос знайомою фразою.
Вона тупцювала на місці. Перебирала ногами, як стара бабка, що хотіла на горщик. Хапалась за голову руками. Кусала губи, покусувала їх до крові.
Зрештою рвучко відкрила тумбочку і ковтнула свої пігулки. Сильне снодійне подіяло майже миттєво. Вона заснула на розкладному кріслі для гостей у незручній позі, від якої на ранок у неї болітиме шия.
Прокинулась. Квапливо зібралась і - на вокзал. Хоч його поїзд прибував аж під вечір. Не могла лишатись дома, надворі серед людей легше.
Вона поводила себе дивно, на неї озирались перехожі. Якісь дамочки показували не неї пальцями, за спиною шепотілись бабки, мами поспішно відводили дітей в сторону. Вона дихала якось неприродно – ротом, хоч нежитю в неї не було. Вона дихала важко, судомно, так, як риба, яку винесло водою на сушу і яка доживає свої останні хвилини.
Охоронцеві в формі вона видалась підозрілою. Він пильно тримав її «під оком», тоді довго консультувався з кимось по рації, раз за разом, киваючи в її сторону, після цього підійшов до неї, боляче схопив за руку і спитав:
-Хто ви?
-Хто – я? – не зрозуміла вона питання, яке видалось їй дивне.
Охоронець не квапився щось їй пояснювати, просто дихав їй в лице якимось несвіжим запахом з часнику та смердячого тютюну. Вона ж намагалась розкодувати його фразу. Покопирсалась у пам’яті, згадала, що недавно, щось чула про теракт на колії.
-Я –не терористка! – поспішно намагалась виправдати себе.
-Не терористка, - повторив за нею дядько з брудним диханням. – А от чи бува, ти - не Анна Кареніна?
-Ні не Анна, ні не Кареніна, - відповіла вона, бо була ж не з тих, хто вмирає за любов, бо була із тих, хто живе заради любові.
Дядько-охоронець повільно відпустив її лікоть, без поспіху повернувся на своє місце, але і далі продовжував не нав’язливо стежити за нею.
-Їде, - крикнув хтось збоку, але вона й сама вже побачила потяг, що наближався. На її устах зів’яла якась дивна посмішка; кров у жилах, як море, хлюпотіла припливами і відливами, серце стишило хід.
Нарешті двері потяга розкрилися. Посипались поцілунки, обійми, крики радості. Але не її. Вона шукала очима того, кого не було. На її жаль, його серед них не було.
Вона сама не пам’ятала, як дійшла до виходу. Як з необережності мало не перекинула лоток з пиріжками перекупки. Не могла згадати, як остання – фарбована блондинка з золотим зубом по центру - брязнула по ній добірною нецензурною лайкою. І як потім зненацька зупинилась, коли побачила її обличчя – страшне до нестями, таке, наче вона прибула з «того» світу.
Вона не пам’ятала, як ішла по вибоїстій бруківці, як спіткнулась і впала, а потім піднялась і пішла далі. Єдине, що вона пам’ятала, як почула голос:
-Олена! – долинало звідкись.
Вона закрутила головою по сторонах. Чорно-білі чоловічки снували повсюди.
-Олена, - вона не помилилася, то був таки його голос. Вона не сплутала б того коханого голосу ніколи, могла б розпізнати його навіть у чоловічому хорі.
Вона впізнала його. Навіть з бородою, навіть з брудним обличчям і в чужому одязі. Він біг до неї з розпростертими в боки руками. Він мало не збив її з ніг, підхопив її, затис в обіймах, підніс вгору, наче вона була пір’їнка. Цілував її, змішуючи ніжність з пекучістю власних сліз.
Вона теж його цілувала. Не могла до кінця повірити в своє щастя. Шепотіла йому слова кохання, відчаю, чекання, одкровення. Подарувала йому букет блакитнооких та жовтобоких троянд, які так доречно не викинула.
-Дякую, дякую, люба, тепер я квіти тобі даруватиму!
-Але звідки ти взявся? -вона боялася, що він щезне раптово несподівано, як примара.
-Уявляєш, поїзд спізнили. Нас обстрілювати почали, відбиватись довелося, от і не виїхали вчасно. То ми потім з хлопцями машиною гнали, як дурні, щоб встигнути.
-А телефон? – тільки й спитала вона.
-А телефон, - він всміхнувся, - має властивість сідати.
