Зазвичай я пишу художні й тільки художні твори. Але цього разу мене обурило, дістало, добило, доконало, вибило з колії, наплювало в душу, більш простонародні епітети просто соромно вживати, хоча вони й нуртують десь у глибинах мозку.
Це я все про наше телебачення. От коли російському закидають, що воно складається суто з пропагандистських кліше, то я стовідсотково погоджуюсь, і хоча й не сприймаю, але можу зрозуміти з точки зору політичної й великодержавної російської доцільності. А як сприймати наше українське телебачення, чим його переміряти й у яку стайню поставити, щоб зрозуміти – то просто вже й не знаю.
Але про все по порядку. Так от, новорічної ночі, вислухавши промову Президента на фоні ялинки, випивши келих шампанського й закусивши, чим Бог послав, вирішив трохи відпочити біля голубого екрана, як зазвичай це роблю впродовж ось уже кількох років.
І тут почалося. Не буду розводитися про свої смаки й уподобання, бо справа, врешті, не в них, та й не в тому, чи ахінею, чи високе мистецтво несуть з телевізора, справа зовсім в іншому, й це вже навряд чи відноситься до спектру культурних уподобань.
Я биту годину не випускав пульта з рук, гаруючи по всіх українських телеканалах. І за цю биту годину я з українських телеканалів, включаючи й так зване громадське УТ-1, виловлював, як крупинки золота в пересіяних вздовж і впоперек пластах грунту, слова на українській мові. Їх було нещадимо мало, вони практично (не рахуючи реклами) вивітрилися з простору моєї кімнати, а пісень якщо зо три й здибав на українській мові, то мав за щастя. Так, на екрані були відсутніми російські співаки, ведучі й актори, все тряслося українськими тілесами, але з вуст нашої богеми неслася навіть не російська мова, бо її поважаю, коли вона звучить з уст росіян чи бодай російськомовних громадян нашої країни, з екранів неслася «русня». Весь гумор, тупий і не зовсім, усі пісні, приємні й не дуже, всі слова ведучих пхалися «руснею» до мого мозку й утрамбовували там думку, що українська мова не гожою є ні для гумору, ні для пісні, ні для простого слова. От негожа наша мова – і все. Інакше чого б ото нею так гидували, що на всю телевізійну Україну викинули з ужитку.
Іноді здавалося, що під ялинку для слова нещодавно посадили не того президента, там дуже доречно виглядав би Путін, так уже хотіли догодити тому пану, показуючи, що ми суть і кров малороси. Пани з ДНР та ЛНР, а також Криму дарма забороняли наше ТВ, воно пропагувало їхні ідеї набагато популярніше й досконаліше, ніж їхні власні мас-медіа. Путін виглядав цілковитим ідіотом зі своїми війнами проти України, коли тут Україною й не пахне. Окупація звершилася. Хай на одну ніч, та все ж. Така глибока, що я грішним ділом подумав, що стрічаю Новий рік у матушці-Росії, а не в неньці-Україні.
Об 1.15 я того шабашу вже не витримав, подзвонив до сусіда, взяв пляшчину та й пішов співати українських пісень під наше сальце. Щоби відчути, що я українець і Батьківщина моя – Україна, й наші хлопці на фронтах стоять за неї, рідну, а не за, вибачте на слові, окацаплених хохлів чи охохлячених кацапів, бо в Росії живуть росіяни, в Україні – українці, а на наших екранах саме ті, кого назвав.
Ще раз вибачаюся за грубість, але мене просто образили. Ще раз наголошу, я не проти російської пісні, навіть більше того, я її люблю, й шансон та попсу теж, коли в словах зріє розум, а не «ля-ля» та «у моей девушки застираны трусы». Такі тексти, якщо чесно, мені й в українському виконанні навівають оскому та конфуз. Але мене образили не російською піснею, чи гумором там, чи просто словами. Мене образили тим, що на українських каналах я, українець, житель цієї держави, не зміг за ніч почути українського слова. А ще більше образило те, що все те проголошували з екранів не зайшлі гастролери, а наші доморослі «менеджайзери» дозвілля.
Ну, й на закінчення, коли під сальце було переспівано з дюжину рідних пісень, мимохіть постало питання – то хто ж і нащо писав оті сценарії новорічної української ночі, в яких так зримо піднімалася проблема меншовартості та негожості й примітивності української говірки для розважальних програм. То ли дело великий и могучий. Ще б схилилися перед ним, аби зручніше було лизнути.
Кожен має право розмовляти тією мовою, котру вважає рідною. І захищати це право варто. Але не так, щоб інші своєї рідної мови в своїй же рідній державі почути не могли.
Бо це зветься просто – окупація.
