Чому ти втікаєш від себе?
Видаляєш сторінку із соціальної мережі, перед тим кинувши, ніби ненароком на стіну пафосне повідомлення про те, як усі марнують тут свій час, прокрастинуючи над статусами та фоточками замість того, щоб жити "справжнім" життям, клянешся, що ти не такий, і цього разу вже напевно, точно-точно не повернешся... Тільки для того, щоб через три дні поновити сторінку, бо бачте, хтось із друзів додав нові фоточки з гулянки чи весілля, а тобі так треба їх переглянути.
То ж від чого ти йшов та куди прийшов? Куди так поспішав, у яку твою реальність, якщо вона вже давним-давно замінена електронними імпульсами, перетвореними мозком комп'ютера у пусті слова та пікселі чужих фейсів на заваленому горизонті якогось єгипетського курорту.
Де це життя? Як туди потрапити? Лише видьоргнувши штекер із розетки, роз'єднавши мережу, чи ти справді настільки наївний, що сподіваєшся потрапити таким чином у ту саму "справжню" реальність?
Кого ти очікуєш там зустріти? Таких же біженців, тільки не настільки фанатичних. Бо вони вилізли із своєї мережі, щоб ковтнути трохи свіжого повітря, зробити фотодокази того, що їхнє життя уже напевно ліпше і реальніше, ніж у решти списку контактів, та знову засісти перед монітором, торгуючись лайками та вважаючи себе кимось ліпшим від інших. Насміхатися над тими "залежними", які лише й бачать ту реальність через твої фоточки на моніторі. Ну як же їх покинути? Вони ж тоді узагалі забудуть, як там насправді виглядає це життя "у реалі".
Куди ти тікаєш і куди повертаєшся? Лякаєшся надміру свободи та знову одягаєш на себе кайданки, вставляєш себе у рамки кілобайтів за секудну, лише тому, що це вже звичне і знайоме. Тому і не страшно. Бо ти абсолютно точно знаєш, як тут поводитися і що робити. Чим зайняти свій час. Ти ж підписаний на сто п'ятсот крутих пабліків та сторінок, які вчать тебе, як жити, що їсти, дивитися, слухати і як думати. Тут все просто. Подобається-неподобається. Стандартний набір фраз для спілкування, розгорнені смайлики, щоб показати усі барви своїх емоцій. Ти ж не такий як усі. Простого "лол" та дужки недостатньо, щоб передати увесь спектр твоїх емоцій. Тому як мінімум, ти використовуєш анімованих котиків чи "п'яного" смайла із балалайкою. Бо це так оригінально.
Будь-який конфлікт вирішується кнопкою ігнорування. Чорні списки, білі списки. Поскаржитися модераторам. Тому що ображати тебе в онлайні абсолютно неприпустимо. Ти ж борець за вселенську справедливість.
Тільки в якийсь момент ти зрозумієш, що уся твоя оригінальність та засоби вираження просто взяті із куцого списку, запропонованого адміністрацією сайту. Ах! Вони ж додають щоразу щось нове! Відеоконференції та дзвінки, нові смайли та нові ступені розподілу усіх твоїх друзів та підписників. І це все настільки важливо.
Але коли востаннє твої думки та емоції виходили за ці встановлені кимось межі? Коли востаннє ти відповідав на банальне "як справи?"... Але справді відповідав. Розповідав, що там у тебе трапилося чи не трапилося. Не вважав це просто беззмістовною фразою, щоб розпочати розмову про щось зовсім інше, чи просто, не чекаючи відповіді, попросити про послугу.
Коли востаннє "як справи" справді означало, що хтось цікавиться твоїми справами, твоїм життям... А не намагається бути ввічливим.
Коли востаннє ти писав "як справи", сподіваючись на відповідь, якусь іще окрім "норм. а в тебе?".
В який саме момент твоє життя перетворилося із нормального у "норм"?
Коли востаннє ти прокидався зранку без думки, що треба перевірити електронну пошту чи зайти у скайп?
Коли востаннє ти снідав із вимкненим телевізором?
Коли востаннє забував вдома мобільний і не відчував себе голим? Не думав, що зараз абсолютно точно трапиться щось жахливе, а ти навіть не зможеш викликати швидку чи міліцію?
Що таке оце "справжнє"? Коли воно було і чи було взагалі? Востаннє. Коли востаннє ти був людиною, самою по собі, повноцінною і суцільною.
