Довгих півроку витягували лікарі Василину з ночі. Та витягли не всю. Витягли не зіпсовані ніччю руки, ноги, тіло, витягли врятовані пасмом кіс та вчасно заплющеними повіками очі, але не змогли витягти понівеченого личка. Не було вже на світі ні бездоганних уст, ні привабливого носика, ні рум’яних щічок, було лишень спотворене смоляним пеклом обличчя без краси, без вроди, без натяку навіть на приємне враження. Дивилася зі дзеркала на Василину червонувата порубцьована потвора, в зморшках та горбочках якої блукали, скочуючись донизу, гіркі та неспроможні на допомогу сльози.
- Нічого, дочко, - втішав батько, - живуть люди без вроди, проживемо якось і ми.
Жили. Одну втіху гірку лишень мали – не відлітали тепер завіси від хвіртки, трималися міцно, як і личило тому, що зроблено на віки.
Не зносила, не тривожила їх орда. Мов звелася, пропала, згубилась у віках.
Помер, місяць провалявшись по лікарнях, строщений нею Борис Варський, відчепилася міліція, признавши страту Варського за необхідний спосіб звільнення Василини та Кості, все вляглося й утихомирилося, шлях орди до Василини був відкритий і широкий, та орда ним не пішла.
Ні за місяць, ні за півроку, ні за рік.
Зустріла якось Василина Сергія. Такий же пишногубий, високий, білявий, худий і шепелявий. Йшли, вигнавши худобу на пасовище, додому. Та парубок уже під березою не ставав, листя з неї не рвав, зізнанням у коханні не розкидався.
- Чого мовчиш? – запитала Василина.
- А що казати? – буркнув.
- Ого, раніш під березою он тією виспівував, як соловейко.
- Вже не співаю, - вів своєї, - не весна нині надворі, не до пісень.
- І що ж тобі пельку заткнуло, смола? – скрикнула. – Але ж у очі мої смола не влилася, вони ж такі, як і були. Дивилася вчора в дзеркало, такі ж самі.
- Не такі, - заперечив. – То вони на мене з троянд та маків зирили, а тепер з-під будяків у пустелі. Не зрозуміють мене люди, як я в пустелі біля очей і сам засохну, як будяк.
Пішов. Швидко-швидко. Гаєм, гаєм. Більше корів не вигонив, посилав матір.
З колобкуватим, мовчкуватим Петром якось здибалася на автобусній зупинці – чекали автобуса. Вдвох на увесь світ стояли.
- Знову стережеш мене, Петре, - пожартувала Василина.
- Немає вже від кого стерегти, - відповів. – Бачиш, пустка кругом, ніде ні душі.
- А душу й серед пустки треба стерегти, - нагадала парубкові колишнє. – На те вона й душа.
Мовчав, не відповідав.
- Чого мовчиш? – запитала сердито. – Невже думаєш, що смола мені й душу сплюндрувала, ніби лице?
- Але ж душа там, за лицем, - мовив через силу. – Не можу я через нього до неї дійти, не можу.
Махнув рукою, пішов, навіть автобуса не дочекавшись.
За два кроки зупинився, повернувся.
- Пробач, - кинув.
- За що?
- А-а, - ще раз махнув рукою, замовк.
Тепер уже назавжди.
Василя зустріла, як дощі осінь змішували на тісто. Брела розкислою дорогою, несла розмоклі чобітки до оселі на просушку.
- Добрий день, - привітався.
Вже й не питала, чом заміж не зве, як раніше. Знала – не покличе, та й до вподоби ніколи не був.
- Важко цим болотом брьохатися, - гув тим часом поряд Василь. – Обіцяли цього року заасфальтувати вулицю, та й знову, як завше, обдурили, - лаяв сільське начальство.
- Та мене теж дехто обіцяв на руках носити, - зауважила єхидно. – Але ж бачиш, бреду своїми еталонними ніжками. Ніби й не їх Борис у смолу вмочив, а бачиш – однак уже не еталон.
- Знаєш, Василино, - обурився Василь, - як цілий вік ноги цілувати, то нащо й жити. А тебе, - аж злом бризнув з очей, - немає куди, крім ніг, і поцілувати.
- То піди на цвинтар та поцілуй Бориса, - ненавистю здійнялася над колишнім ординцем.
- А хто тебе просив до того Бориса пертися, - сперечався зненавиджений, - розібралися б і без тебе.
Розійшлися. Ворогами лютими розійшлися. Як два клани однієї колись орди.
Пружинку до весілля його не стрічала. На весілля, щоправда, запросив. Прийшла, навіть пісню за столом завела. Але не підійшов, не підтягнув.
- Що, голос згубив? – запитала лишень, як проходив мимо.
- А я його й не мав, - правду мовив.
- Жінку в кокон не забудь заплести, - кинула навздогін, - у шовковий.
Розвернувся, нахилився, прошепотів:
- Я свого часу кликав тебе в кокон, чом не пішла. Була б мені за лялечку. Бо зараз, заплети тебе в кокон – мумія мумією. Вибач, я ще молодий до мумій учащати.
Більше на весіллі в Пружинки не було чарівних пісень. Горлали баби напідпитку, як завше, а її, Василинчиної, пісні, чути не було. Мумії не співають пісень шовкопрядам.
Степан, ходячий язик без кісток, не міг не зустрітися. Але про зірки вже не торочив.
- Що, вже опустився з небес? – колись, будучи не в настрої, запитала Василина. – Згоріла, спеклася зіронька, так?
- Чом, ні, - заперечив. – Кров з молоком у смолі не згоряють.
- Зварюються лишень, - уточнила.
- А ми й до вареного не проти, - ущипнув Степан. - Ну, не назавжди, - уточнив швиденько. – Назавжди, вибач, хочеться свіжішого.
- Немає в тебе, Степане, в язиці ні змісту, ні розуму, - прогнала колишнього ординця геть. – Одно вітер полову носить – і вся природа.
- Як природа пектиме – гукай, - мав намір не назавжди відходити Степан. – Як кров застоїться – розколочу; як молоко скисатиме – зіб’ю масло.
Один з орди при своїм зостався – але те своє як дурне було, так і лишилося. Ні до церкви з ним, ні до людей, хіба попідтинню – але то не для Василини.
Не мала мови з одним лишень з колишніх ординців – з порятованим маленьким кривеньким Костею. Ніяк не наважувалася з ним на розмову – все жила в одному-єдиному далекому вечорі, коли він, калічка, плакав над її красою, відчуваючи недосяжність, далекість її. Дурненький – він навіть не міг дозволити собі подумати, наскільки та краса була близько. От тільки Костя мовчав. Шкутильгав звично днями – й мовчав.
І не витримала Василинка. Тепер, коли орда вивільнила її від своїх переслідувань, пішла дівчина на танці до клубу, підійшла, як рік тому, до Кості.
- Будеш проводити, чи самій додому йти? – перепитала, як колись.
- Повинен, - відповів, - ти ж мене порятувала.
- Та ні, я не примушую, нічого ти не повинен, - мовила.
Пішла додому. Але відчувала – позаду, як і колись, бреде-шкутильгає він, Костя.
- Та йди швидше, - повторювала минулий сценарій.
- Як не хочеш іти повільніше, то лети, - буркнув Костя. – Не бачиш хіба, не можу я швидше.
Метнулася до хлопця.
- Пробач, - попросилася й у очі заглянула, чи не плаче.
Ні, не плакав.
Але однак обняла, в чоло поцілувала.
- А пам’ятаєш, кохав мене? – перепитала.
- Пам’ятаю.
- А хочеш, відповідь дам тобі на твою любов?
- Ну.
- Подобаєшся ти мені, Костику.
- Час від часу не легше.
- Як? – здивувалася.
- Я кохав тебе, Василино, - мовив парубок. – Ходив сновидою позаду табуна хлопців, ні на що не надіявся, а кохав. Але ж кохав за красу. А де ж твоя краса, Василино? То нащо ти мені тепер?
- А ти що, красень такий? – вибухнула.
- Я – просто інвалід, - випростався. – А ти…, - запнувся, - ти, Василино, пробач, але ти, всі так кажуть, нині як потвора. Не можу я таку тебе кохати. Бувай.
Розсіялась орда. Звіялася степами, заблукала загонами своїми поміж трав, розгубилася й згинула.
Тільки гіркий потолочений полин позначив колишній ординський шлях.
А в полині й кохання гіркне. Гіркне та, мов жовтий пилок з сухого полинового бадилля, осипається в безвість від першого удару копитом.
Не для любові ординські степи.
Для любові – люди.
Якщо такі ще лишилися, як не затоптали їх назавше ординські коні.
