Я
Мені іноді здається, що люди – якісь чужорідні тіла, що оточують мене, єдину і справжню. Це моя хвороба і моя печаль, хоча буває і так, що я радію тому, що я не з ними. Так мені здавалося здавна, ще відтоді, як малою, не відчувала тотальності і всеосяжності тих дрібязкових проблем, яким присвячували свої думи мої однокласники. І все ж таки я була звичайною. Занадто звичайною, аби щось виправити. А так хотілося… З цього, з цього хочу, але не можу, й починалося моє життя. Багато хто скаже, що сама винна, що, мовляв, можна ж, як усі люди і так далі. Так, можна, і так – сама винна. Але тепер я вже достатньо доросла, а може вже й трохи стара, щоб зрозуміти те, що, мабуть, усі рано чи пізно починають розуміти: все, що не робиться – на краще.
ПСИХОЛОГІЯ
Он люди взяли моду винуватити матерів. Мовляв, одні не долюбили, й виховалися з їхніх дітей жорстокі й боязкі, на щось не здатні люди. А другі – перелюбили, перзагортали в шарфики й шапки… І всі-всі матері любили неправильно, типу можна навчити людину правильно любити. Як це – «правильно»? Як Бог любить? І з батьками щось не те роблять – приписують їм багато чого зайвого, та насправді, світ не ділиться на батьків і дітей. Усіх нас світ навчає. І батьки під старість розуміють, що десь прорахувалися, і діти виростають і, нарешті, виховавши своїх нащадків, здогадуються, що ніщо, насправді, не допомагає і не заважає людині зробитися людиною… У всіх і завжди були неправильні батьки, в усіх були й будуть непутящі діти – а світ стоятиме, як стояв, і ми в ньому бігатимемо, такі жваві й войовничі комашки, аж доки якось не зламаємо його, так що він уже не самовилікуєтся. Бо всі ми люди, і все, що в нас є, на жаль, разом із дурістю, жортсокістю, слабкодухістю – все воно і є людське, і так і має бути.
Я дивуюся: як можна бажати комусь смерті і страждань, як можна судити за своїми мірилами і всіх довкола насильно примушувати любити свій колір і смак? Недолюбила мати чи перелюбила? Може батько гвалтував, чи щодня за сніданком погрожував смертю за похмурий вигляд чи якісь помилки в поведінці. Чиясь жорстокість змусила дитинку, гарненьку, маленьку істоту, подорослішати і зробитися жорстокою твариною. Та ні, ми шукаємо виправдань своєму родові! Подивіться на дітей – вони вдесятеро гірші за дорослих. Подивіться на дорослих – вони справжні дияволи. Не людей засуджую – себе (а я ж серед усіх іще далеко не найгірша)! Дітей і дорослих різнить навіть не присутність чи відсутність лицемірства, а лише його якість і форма. А ще хитрість і досвід. Все. Так, я не люблю дітей…
ДІТИ
Я не люблю їх у загальноприйнятному форматі. Не зрозумілі мені ці сентенції про те, що всі діти – хороші. Хто так каже принижує їхню людську гідність, адже повально хорошими бувають самі лише кошенята. Подивіться на дітей – вони цілком, всебічно розвинуті люди, з усім набором якостей, притаманних людям. Коли один із них намагається скинути з гойдалки іншого, я дивлюся і розумію, що він його хоче вбити. Коли той його штовхає у відповідь, то хоче завдати якнайбільшого болю. На дитячому майданчику вони бажають одне одному смерті й страждань – тільки цих слів вони ще не розуміють по справжньому, але почуття ці в них сидять змалечку. Я знаю, що буду проклята за поклеп на янголяток, які просто граються, але залишаюся при цій думці – саме так, не більше, ні менше. Так само, як ви хочете вбити сусідку, що вчасно не повернула позичених грошей або щоночі стрибає на підборах у супроводі пяного вереску вам по голові.
Ви хочете її чи когось подібного до неї вбити, хочете, але не можете – бо знаєте… А діти не знають. Що ж це за знання, що стримує вас від убивства? Розуміння про добро і зло? Про святість життя? Дзузьки! Ви знаєте, що вас судитимуть і, оскільки ви не маєте досить серйозних покровителів, таки засудять і посадять. А далі, попри те, що дорослих звинувачують, зовсім до речі безпідставно, у відсутності фантазії, насправді, у вас вона працює набагато краще, ніж у дітей. За миттєвість ви спроможні уявити собі всі принади життя на зоні, і всі радощі життя на свободі після відбування терміну покарання. Ось тому ви й посміхаєтеся вранці сусідці чи комусь до неї подібного, замість того, щоб розбити їй голову цеглиною. Дитяча уява в таких випадках далі батьківських погроз про негайне повернення додому з вулиці не йде, бо уява обумовлена досвідом, а досвіду якраз і бракує. Більше ж нічого не бракує.
Вони справжні – не треба принижувати їх брехливим обожнюванням, бо ніхто з нас не любить дітей, окрім тих, яких особисто нам подарувала природа. От спитайте себе, ті, що люблять закочувати очі й блаженно посміхатися, побачивши немовля в колисці, чи ви любите дітей насправді? Нікого, окрім себе, такого великодушного, так люблячого дітей, ви не любите. Бо чому ж тоді?.. Далі ви знаєте, впевнена, що знаєте і вже передбачаєте мій далеко не оригінальний аргумент… Чому ж тоді стільки чужих і голодних, стільки покинутих і нікому в світі не потрібних дітей? Але, попри всю неоригінальність, ви ніколи не відповісте на це.
Не треба любити дітей. Любов, ви знаєте, надто суб’єктивна. Не треба нікого любити з тих, кого не любите від щирого серця, без якогось примусу чи з якихось причин. Таким достатньо буде не робити кривди.
Памятаєте казку про м'ясо і сіль? Коли донька відповіла батькові, що любить його, як м'ясо любить сіль. Неговірка була дівчина, або ж відчувала інстинктивну відразу до гарних слів – а він не зрозумів, вигнав її з дому. Так і ви засудите мене за мою жорстоку прямолінійність, скажете, що цього занадто мало. Але це говорить лише про те, що ви надаєте перевагу облудливим обіцянкам і красивим побрехенькам, а не добрим наслідкам. Ви цінуєте ефемерну клятву у вічній любові і запевняння в найщирішій дружбі більше, ніж реальну тарілку супу чи тепле слово людини тоді, коли решта світу відвернулася? Тож я й кажу, якщо у вас не вистачає любові чи сили бути благодійними чи милосердними – просто не робіть кривди, і вам це зарахується там, де треба.
Коли привітно усміхаєтеся одній дитині на вулиці, не забирайте в іншої хати тільки тому, що вона сирота, не наводьте на неї наклепу бо в неї бідні батьки, не принижуйте, не ображайте, не залишайте без догляду тільки тому, що вона чужа – це любов. А як саме посміхнетеся ви ошуканій вами дитині, якими улесливими словами замастите своє лиходійство – це вже гнучкість вашого сумління, а не любов. І я вам так скажу, що в такому випадку краще буде, принаймні, не брехати. Мені взагалі здається, що не брехати завжди краще. Навіть, якщо соромно, прикро, гидко, тільки якщо не від бравади – краще говорити те, що маєш у собі, а не замасковувати обличчя штучною красою брехні.
ЖІНКИ
Косметичні ремонти – завжди брехня й потворність. Навіть дуже якісні – жінки, якщо не в змозі народитися вдруге, не варто й витрачатися на дорогі косметичні і навіть капітальні ремонти – не допоможе, бо дуже смішно й жалюгідно, коли хитра й досвідчена жінка, що вже, як стара вовчиця, знає що й де урвати від цього світу і не втрапити до капкану, плямкає величезними рожевими губами за десять тисяч доларів і кліпає виряченими під невинність очима, наслідуючи навіть не справжню молодицю, а вигадану мультяшну ляльку.
ЛЮБОВ
Ще словечко про любов — її навколо повно. Світ — це любов. І якщо в цьому світі матір, що пестить і голубить свою дитину, здатна на аборт... Якщо держава, що в першу чергу піклується про дітей... Бігборди, реклама, зворушливі пісеньки про зайчиків і котиків, книжечки з чудовими яскравими малюночками, поради лікарів і психологів про те, як зробити ваше дитя більш щасливим... Все брехня. Згадайте, що в цьому світі дозволено робити аборти — і уявіть, на що вони здатні стосовно нас, дорослих! Зайчики, що ховають скривавлені ікла за біленькими, пухнастими щічками. Знайте, що ніхто, окрім вас не любить ваших дітей, та й самі ви нічиїх дітей, окрім своїх не любите. Залишаючись по-справжньому єдиною, у прямому сенсі слова “єдиною”, надією своїх дітей, не будьте занадто суворими чи, не дай Бог жорстокими до них, не змушуйте їх задовольняти бажанням інших людей, які брешуть, що люблять і піклуються про них. Окрім вас, двох чи трьох, якщо вам пощастило мати порядного батька, у вас нікого немає. Змилуйтеся над чужими дітьми, яких не любите і не зобовязані любити.
ГРАБІЖНИК
Я інколи уявляю картину: до мене (тричі тьху і не дай Боже) наближається грабіжник і вимагає грошей. Грошей, як водиться, у мене немає, телефон уявляє собою унікальне поєднання архаїки і непотрібу, цінного виключно для мене завдяки тому факту, що подарував мені його колись мій брат. Тим не менше, попри всі мої фінансові й інші негаразди, я вважаю себе людиною просунутою до такої межі, щоб зрозуміти і не засудити грабіжника. Але це не заважає мені піклуватися про власне життя, здоровя інавіть таку банальну штуку, як добробут (бо заберіть у мене телефон — і мені ж таки доведеться витрачатися на купівлю нового). Про що зазвичай думають люди, коли на них нападають? Не знаю хто про що, я — про Канта. Обовязково і в першу чергу. От Кант каже: спитай у мене грабіжник чи не погоджусь я віддати йому гроші і телефон, я, може, і не відмовлю і, мовляв, як це буде чудово — таке порозуміння між двома зовсім сторонніми людьми. Я не проти. Я скажу, що залюбки зважила б на проблеми грабіжника і допомогла б йому з ними впоратися, але в мене іпотека, хворий чоловік, квитанція на оплату дитсадочка і рецепт на купівлю дорогих ліків, що треба неодмінно купити бодай не зіграти в ящик. Тобто, я сказала б йому, що в мене і в самої купа проблем, і він, як порядна людина, якщо не може допомогти, має, принаймні облишити спроби вирішити свої проблеми за мій рахунок. І все, начебто добре... Та раптом ця людина не читала Канта?..
БОГ
Тільки не дуже розумна людина може серйозно заперечувати існування Бога... Отак радикально. Ні, я згодна, що серед атеїстів були навіть такі розмні люди, як Ейнштейн, і не посягаю на лаври їх розуму, але тільки кажу, що ці люди, якими б розумними не були, були розумними не на весь відведений їм потенціал. Бо не вірити в існування Бога — це все одно, що бути затьмареними якимись забобонами на кшталт расизму. Погано, якщо ви кажете, що чорношкірі, мовляв, недорозвинені чи злі. Подивіться, кажете ви, у них же чорна шкіра — хіба це не доказ? Ви не любите чорний колір, не тому, що це ваша субєктивна думка, а тому, що усім зрозуміло й інших думок бути не може, що чорний колір — саме зло. Ви не розумієте, що і кому тут іще треба доводити і… ви ідіот, навіть попри факт, що ви написали дисертацію з квантової фізики (єдине, що я знаю із розумних назв). Але вдвічі гірше, коли ви кажете, що чорношкірі не мають розділяти з вами прав і свобод тому, що їх не існує. Це до питання про Бога.
-Я не вірю в Бога, тому що його немає.
-Ось він. Це Бог.
-Ні, я не вірю. Його немає.
-А це ж тоді хто?
-Це теорія еволюції.
Добре, добре. Але до чого тут Дарвін щось ніяк не второпаю. Що на вашу думку Бог міг не поділити з мавпами? Сказано ж: із глини! Чи ж мавпи не глина? Але я взагалі не розумію, як до цієї теми можна ставитися настільки серйозно, з таким уперто-деревяним обличчям, адже йдеться лише про віру. Ніхто з таким відчаєм не доводитиме людині її неправоту, коли йдеться про віру у шкідливість чорного кота, що перетнув дорогу. Знайдіть в історії згадування про криваві війни між двома народами або двома половинами одного й того самого народу, яблуком розбрату для якого стала б віра в те, що треба вставати з правої ноги. Окрім того випадку із виїденим яйцем. Сучасні атеїсти часто кажуть: я не вірю в Бога, але я хороший, бо, коли треба діяти, я дію, а вони (віруючі) моляться! Хіба не абсурд? А як же ті, що одночасно і в Бога не вірять, і нічого не роблять? А ті, що моляться і діють? Як субєктивно ми сприймаємо світ! Ми не віримо в Бога, бо він нічим не кращий за огидний чорний колір — це мають розуміти всі, адже всі бачать те ж саме, що і я, і, значить, висновок має бути на всіх один.
ІНДІАНЦІ
Я взагалі проти всього. Не знаю, чи є для мене термін, але я така людина, що відчуває відразу й купу іншого негативу до окремих людей, але любить людство і має слабкість до деяких народів як от євреї та індіанці. Ще ірландці. Є щось спільне? Так, здається. Спільне, це могутній і безжальний ворог, що споконвіку нависає над головами цих народів, споконвічна, але за сучасним терміном, інформаційна війна проти них, презирство, наруга. Усі інші, вони без гріха, вони бросили по каменю, бо трактують слова свого бога як кому в ліс. Ще подобається, що вони згуртовані, а втім до індіанців це ніякою ногою... ще буремний дух і свавілля. Обожнюю індіанців (маються на увазі шляхетні північноамериканські воїни, а не збочені фанатичні південці) за те, що вони не залишають по собі ніяких слідів. Собори, палаци, скульптури, картини? Ні? Ні! Ці люди жили скромно, просто таки в істинній юдео-християнській традиції духу. Хто ми такі, щоб вихвалятися своїми здобутками? Хто ми на тлі матері-природи? Тварини ховаються і помирають тихо — це і сину людському годиться. А може й зовсім із інших міркувань. Наприклад, просто не хотіли. Для чого потрібно людське мистецтво, особливо великі форми, якщо довколо — мистецтво неба й землі? Оскар Уайльд не погодився б із таким трактуванням прекрасного... Сказати, що вони були лінивими неможливо, бо в тій самій природі виживали тисячоліттями. Мінімальні втрати у війнах, піклування про кожного члена племені, рівноправя статей, свобода і право без жодного законодавства... Якась свідома відмова від так званого “прогресу,” в якому усі ми коли-небудь дорозвиваємось до ручки. Небачена мудрість і, водночас, не варварська навіть, а цілком дика, тваринна дикість. Вони прекрасні. Так і уявляю собі правічні ліси, заселені справжніми дияволами, в яких на перший погляд немає нічого людського — скальпи, звірячий вишкір, виття, гарчання, крики, від яких кров застигає в жилах, жорстокі тортури полонених — а копнеш глибше, там цілий світ найнепердбачуваніших, найкоштовніщих чеснот і мудрість така, яку мало хто з народів спромігся викарбувати за віки культури й цивілізації. Ми проходили через інквізицію, христові походи, шибениці понад дорогами, політичні чвари, громадянські війни, етноциди, геноциди, концтабори й печі Освенціму — і все одно ще не дісталися демократії. А вони весь цей час бігали голяка, з розмальованою шкірою — і завжди мали справедливе суспільство, звичайно, доки ми їх не включили до нашого зіпсованого кола й не навчили вишуканій ницості замість природної винахідливої жорстокості. Мені подобається, що вони ніколи не йшли в бій “за короля” чи за вітчизну, вся земля їм була вітчизною, а воювали вони за їжу і ресурси, тобто, за життя, не прикриваючи це єдине чесне бажання жити ніякими красивими гаслами. Шкода, що зараз вони здебільшого перетворилися на сумних клоунів під американським прапором... А, хоча нехай, дарма — інакше б вони просто не вижили. Це завжди, мабуть, було в їхній породі — пристосовуватися й виживати. Це ми патякаємо про якісь прекрасні й дурні ідеали, бо за нами сила; а за ними - прірва. Народи, як і окремих людей, я люблю за наявність родзинки, чогось пікантного, навіть якщо воно не дуже співпадає з загальними уявленнями про красу.
