Здається, на нинішню Шевченківську премію не подав свою книгу тільки лінивий. Якщо припустити, що серед претендентів є й притомні письменники, котрі усвідомлюють своє місце на літературному Олімпі, то залишається єдине цьому пояснення ‒ спровокував їх рівень нашої літератури останніх років. На безриб’ї, мовляв, і рак ‒ риба.
Серед цієї маси є кілька письменників, які заслуговують на увагу. Один з них ‒ Петро Сорока. Його твір «Жезл і посох» цікавий і не схожий на інші.
Книга презентується як історичний роман. Однак того, хто звабиться на передмову і захоче познайомитися з історією знаменитого гетьмана Івана Мазепи, чи з біографією маловідомого письменника Тимофія Бордуляка, жде розчарування. Немає в романі послідовного лінійного тексту, котрий давав би спраглому таку інформацію. Там немає сюжету взагалі.
«Жезл» – це щоденники козацького полковника Жука, в яких перемішані роздуми про смисл життя із хаотичними згадками про Величка, Мазепу, Петра, Кочубея. «Посох» – по суті теж щоденникові записи Тимофія Бордуляка про письменницьку працю, про Бога і природу, про старість і безсмертя. Тільки згадуються тут уже не Мазепа й Величко, а Іван Франко та інші літератори Західної України.
Але назвати вищесказане прорахунком автора аж ніяк не випадає. Петро Сорока пішов на мозаїчне письмо цілком свідомо. «Що таке ці записи? Прояви чуття і фантазії, чи наївна спроба спинити час? Це нотатки без видимих зовнішніх зв’язків, книга про душу, внутрішнє життя, про те, що бачу, відчуваю і розумію – і не розумію, але те, що незмінно хвилює і болить» – пише полковник Жук. Схоже міркує Тимофій Бордуляк: «Та треба сказати, що таке специфічне письмо вимагає специфічного читання. … Бо головне тут, як думається мені, не цікаві оповідки, не життєві факти і промовисті деталі з мого життя, навіть не сповідь душі, а… настрій».
І от, коли поглянути на твір П. Сороки під таким кутом зору, він раптом заграє несподіваними барвами.
Насамперед, Петро Сорока повертає нас до первісного смислу читання книг ‒ до бесіди з мудрою людиною. З цієї бесіди ти можеш почерпнути самобутню відповідь на вічні питання життя, порадіти співзвучності з авторовими емоціями, посміхнутися на влучний афоризм. «У мене вистачає мудрості признатися собі, що цей світ непізнаний, але не вистачає мужності не намагатися зрозуміти його», ‒ каже він вустами своїх героїв. І далі: «І все ж не можу вхопити головне, стрижневе, щось найсуттєвіше, що вислизає від мене, як яса. Я весь час у передчутті, що ця мить прийде – і доторкнуся до чогось вищого, до Абсолюту, Істини». А хто з думаючих людей не шукає такої миті?
Письмо Петра Сороки дивовижно правдиве. Методологічно це досягається доволі просто. Як відомо, історичний матеріал можна подати двома способами. Можна розповісти про подію відсторонено, з висоти, так би мовити, пташиного польоту, не турбуючись буденними деталями. Таким чином автор охоплює всю панораму і має нагоду створити епічне полотно. Другий метод передбачає, що подія відбувається тут і зараз. Щоправда, при цьому читач бачить навколишнє лише очима героя. Зате при вмілому володінні пером (а цього в Петра Сороки не відбереш!) створюється ефект максимальної правдоподібності.
Як правило, письменники історичного жанру поєднують обидва ці методи, що й розумно. Натомість Петро Сорока повністю ігнорував перший шлях, віддавшись виключно мозаїці сьогоденних нотаток. Більше того. Щоб не вносити штучність у щоденники своїх персонажів, він, як було сказано попереду, навіть не зробив спроби з мозаїки вибудувати сюжет. Кожний новий запис немов писаний кожного нового дня: там спогад, там влучний вираз-спостереження, там роздум. Але, з іншого боку, саме це й дає можливість читачеві проникнутися героєм, сприймаючи розповідь в реальному часі.
Серед щоденникових записів скалки історії стають об’ємними і повнокровними. Звичайно, далекий від історії читач навряд чи це оцінить, але знаючий отримає і насолоду, і поживу для роздумів. Ось, приміром, убивчо-живий цар Петро у згадці полковника Жука: «Тричі мені випадало розмовляти з царем Петром, і маю певність, що пики огиднішої, як у нього, за життя не доводилось бачити. Все в ній відштовхувало: банькаті, налиті кров’ю очі, вузький спадистий лоб, накошлачені брови і нервове посмикування губ, гнилі жовті зуби, крізь які проціджувалися грубі, ніби насичені темною силою, слова. Його неоковирна нависаюча постава лякала і викликала огиду до омерзіння».
В концепціях Сороки прозирає чиста, не замулена писаннями послідуючих ідеологів, логіка подій. Логіка, котра опирається лише на власний критичний розум. Тому навіть сенсаційні припущення автора переконливі. Наприклад, версія про те, що Мотря – дочка Мазепи, цілком пояснює той факт, чому дружина Кочубея Любов Федорівна так затялася проти любовного зв’язку між Мазепою і Мотрею. Так само переконливо Сорока руйнує деякі усталені погляди про історичні події: вторгнення шведів в Україну не відповідало, як прийнято думати, планам Мазепи, а зруйнувало їх. Бо й справді, Мазепі краще було б, аби Карло з Петром билися десь під Москвою, розв’язавши тим самим руки гетьману для здійснення своїх намірів щодо звільнення України.
Роман П. Сороки завдяки мозаїчності звернений скоріше до підсвідомих емоцій, аніж до інтелекту. Історична епоха, не передана автором інформаційно, передається через почуття. Ясно розкривається глибина безвихідної трагедії України. Засобом до такого розкриття є промова Мазепи напередодні приєднання до шведів: «Моє міркування, чуже всім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче примислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його створіння й улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні про теє договори і трактати само собою скасуються, бо ми будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того».
Правдивість думок, емоцій і вчинків – це те, чого домагався і домігся в своєму творі Петро Сорока. Але все ж художня річ – не фотографія реального життя. Прагнучому зробити з малахіту живу троянду завжди приходиться розплачуватися непомірною ціною. В літературі таке максимальне наближення до реальності (в часі, насамперед) грозить перетворити художній роман у незрозумілий для читача текст. На ці граблі свідомо наступив у «Щоденному жезлі» Є. Пашковський, на них же наступає П. Сорока в «Жезлі і посоху». Такі твори ніколи не були популярними. Це елітна література, призначена для гурманів.
Роман «Жезл і посох» ‒ помітне явище в українській літературі, котра в останні роки вздовж і впоперек майорить школярськими розповідями, яким не ймеш віри. Тим більше прикрими є помилки в «Жезлі і посоху». Книгу випустило у світ видавництво «Український пріоритет». До граматичних описок додається редакторський недогляд: непорозуміння з датами, деякі шматки тексту повторюються двічі. Залишається побажати, щоб ці прикрі недоліки були відсутніми при черговому перевиданні книги.
«Письмовець пише, а душу в написане удихає Господь», – занотував у своєму щоденнику козацький полковник Федір Жук. В написаному Петром Сорокою душа, безперечно, є. Дай Бог йому вдячних і розуміючих читачів.
