Його знудило прямо на узбіччя. Горло сковувало від блювотних рефлексів, а тілом пробіглися мурахи. Впершись руками на рекламний щит, який яскравими блискавками переливався в темноті нічного Мангеттену, Тарас спробував віддихатись. Хтось із прохожих презирливо кинув йому:
- Пити менше потрібно, дурень. Тут люди ходять, якщо ти не помітив.
Тарас повільно підвів голову, щоб розгледіти того, хто хотів навчити його життя, проте через піт, який стікав з лоба, помітити обличчя в темноті йому не вдалося. Звузивши очі до розмірів дверних щілинок на замках, він почав тяжко дихати і відпльовуватись. Алкоголь у животі розгойдувався з боку в бік, обпікаючи стінки пустого шлунку.
Тарас скривився і витер брудним рукавом обличчя, намагаючись оговтатись. За декілька кварталів звідси пролунав звук поліцейської сирени. Чоловік почав гарячково згадувати, яким чином він тут опинився, проте туман, здавалося, назавжди поселився у його хмільній голові. Тіло ніби сковувала невидима сила, не даючи Тарасу змоги зробити бодай один крок вперед. Розчарувавшись у власних силах, він дістав з кишені пачку «Мальборо». Проте запальнички ніде не було. Очима спробував пошукати її поряд, можливо, десь випала, але марно.
- Підкурити?, - пролунав незнайомий голос.
Тарас підвів голову і поглянув у той бік, звідки він лунав. Чоловік, який з порожнім відром стояв напроти, без слів зрозумів його і мовчки підніс палаючу запальничку до цигарки Тараса. Той смачно затягнувся, пропускаючи в легені клубки диму. В очах миттю прозріло. Незнайомець скептично дивився на нього, проте погляд був водночас спокійним і не конфліктним.
- Дякую, - видавив із себе Тарас і простягнув тому руку, - виручив.
- Дурниці, - стенув плечима незнайомець, - будеш пиво?
Тарас знову закашлявся, але цього разу набагато гучніше. Десь завили собаки.
- Буду. А ти хто?
Незнайомець кілька секунд помовчав, розглядаючи гітару, яка лежала біля рекламного щита. Гриф частково лежав у калюжі. Він взяв її в руки і рушником, який висів на його плечі, протер.
- Ти ледве гриф не зіпсував, - проігнорував той питання, розглядаючи гітару.
- Я Тарас…
- Я знаю хто ти, - кинув незнайомець, все ще витираючи гриф, - ходімо за мною.
Викинувши цигарку, Тарас поплентався за ним до дверей якогось бару. Над входом висіли яскраві чотири літери, проте вони постійно переміщувалися в його очах і засліплювали. Махнувши рукою, немов відганяючи від себе набридливого комара, він зайшов услід за чоловіком з відром до приміщення.
I can't seem to face up to the facts
I'm tense and nervous and I
Can't relax
I can't sleep 'cause my bed's on fire
Don't touch me I'm a real live wire
У барі хтось співав. Мотив був до крику знайомий, проте Тарас так і не зміг згадати, коли і де він мав змогу його чути. Повільно добравшись до барної стійки, він нарешті сів і зітхнув. Слова, які вигукував соліст, прорізалися гострим ножем в голову.
Psycho Killer
Qu'est-ce que c'est
Fa-fa-fa-fa-fa-fa-fa-fa-fa-far better
Run run run run run run run away
- Тримай, - незнайомець дивним чином опинився по ту сторону бара і вже протягував сусіду келих світлого пива.
- У мене немає грошей, - зізнався Тарас, проте пиво взяв до рук і почав жадібно ковтати.
Незнайомець знову скептично подивився на нього.
- За рахунок закладу, - кинув він.
Музика лунала все голосніше. Тільки зараз Тарас помітив, як багато тут людей. Цей бар не був схожим на будь-який інший, які він мав честь відвідувати. Тут все виглядало інакшим. Навіть люди, які оточували його, здавалися нереальними. Атмосфера, яка панувала тут, відразу здалася Тарасу рідною. Його мозок навіть зміг придумати метафору до цього:
- Як вдома, - прошепотів, або ж тільки подумав він.
Раптом хтось постукав його по плечу.
- Агов! А ти хто?
Це був жіночий голос. Тарас відразу випрямив спину і повернувся обличчям до дівчини.
- Я – Тарас, - простягнув він руку, - а ти?
Дівчина засміялася і потисла її.
- Називай мене Блонді. Мене всі так кличуть.
- Привіт, Блонді, - посміхнувся Тарас однією із своїх найчарівніших посмішок. Принаймні, він так вважав, - як справи?
Дівчина провела рукою по своєму білявому волоссі і підняла руку.
- Хіллі, налий мені як завжди, будь-ласка!
Тарас повернувся до бармена.
- То тебе звати Хіллі?
Той мовчки кивнув і простягнув Блонді пляшку сидру.
- Класне ім’я!, - чомусь радісно вигукнув Тарас. Втому і перебір алкоголю, який нагнітав його на вулиці, як рукою зняло. Фарби знову стали яскравішими, а туман, що сковував невидимим щитом його голову, розвіявся.
- Ти не знаєш Хіллі?, - здивовано запитала Блонді, яка вже сіла поряд з Тарасом і сьорбала сидр.
- Ми на вулиці познайомились. Він мене запросив на пиво, - він перевів погляд на келих, проте пива там вже не було. Та вже за мить, немов відчувши ментальний посил, Хіллі обновив келих.
- Круто. Твоя?
Вона кивнула на гітару.
- Моя, - відповів хлопець, - точніше, мого старшого брата. Але він загинув два роки тому. І я забрав її собі.
- Ох, співчуваю, Тарасе, - Блонді поплескала нового знайомого по плечу, - а що граєш?
- Різне. Більшою мірою, власні тексти.
Тут голова Хіллі неочікувано вигулькнула між ними.
- Якщо хочеш – зіграй нам, - спокійно запропонував він, а потім знову кудись подівся.
- Так! Класна ідея!, - підтримала його Блонді і підвелася, - зіграй нам щось своє! Ми вже давно не чули нічого нового, правда ж?
Останні слова вона адресувала до їхнього найближчого оточення, яке схвально загуділо. А вже через хвилину весь заклав стояв і вигукував:
- Та-рас! Та-рас! Та-рас!
Той, зашарівшись від такої уваги, посміхнувся. Ще півгодини тому він не знав, як встояти на ногах, щоб не впасти у калюжу і не подавитися власним блювотинням, а тепер його рука вхопила гітару, а ноги самі понесли тіло до сцени. Вже біля самого клаптику, де співала минула група, Тарас розвернувся і поглянув на бар. Блонді і Хіллі стояли поряд і уважно спостерігали за ним. Спіймавши на собі погляд, дівчина послала йому повітряний поцілунок.
- Успішного виконання, друже, - кинув йому чоловік, який щойно співав ту пісню, яку Тарас не міг згадати. За ним йшла дівчина, яка також побажала йому успіхів.
Піднявшись на невеличку сцену, Тарас спочатку поглянув на усіх, хто тут зібрався. Близько сотні людей, всі усміхнені, хтось в дурнуватому і кумедному одязі, хтось взагалі без нього – як худий чоловік, що виліз на стіл і імітував гру на гітару. Замість гітари у нього було самі здогадайтесь що.
- Дякую, що запросили, - почав Тарас, - я б хотів вам заспівати одну із пісень, яку я написав разом з братом, котрого, нажаль, вже немає з нами.
Зал сумно зітхнув. Хлопець продовжив.
- Вона називається «Не блукай по забутих місцях». Отже, поїхали!
І Тараc почав повільно перебирати струни. Чим далі тривав вступ – тим темніше ставало у барі. Усі, хто тут був, втихомирились і мовчки слухали. Нарешті, цілковита темнота. Тільки одна лампа, яка висіла посеред приміщення, ліниво підсвічувала сцену.
Якщо захочеш мене побачити, то ти знаєш, де шукати мене не варто.
Ніколи не йди туди, де ми не зустрічались, де сміх не лунав і жарти,
Де наші кроки не відбивалися серед глухих стін, і не пашіло тепло в серцях,
І не думай, і не гадай - ти просто не блукай
По забутих місцях.
А якщо ти не захочеш мене бачити, то ти знай, що я буду поряд,
У тих квітучих садах і брудних аеропортах, де ловили один одного погляд,
Де осіннє листя і весняне сонце відбивалися щастям на наших лицях,
Але краще не думай, і не гадай - ти просто не блукай
По забутих місцях.
І через багато років, коли нас не стане, незнайома мелодія тут пролунає,
У цих зелених лісах і смарагдових снах, де щоранку сонце світає,
Де наші душі виривалися з тіла, й летіли назустріч, на великих швидкостях…
Якщо хочеш…
Хоча ні. Не думай, і не гадай – ти просто не блукай
По забутих місцях.
Світло остаточно зникло. Тиша.
- Я зробив, те що ти просив, - за спиною пролунав холодний голос, - тепер твоя черга.
Тарас відчув, як промокла ковдра, на які він лежав. Піт стікався звідусіль, а серце шалено стукало в грудях, немов не хотіло змиритися з тим, що не може вирватися на волю з цього тіла.
- Я нічого не бачу, - пролепетав Тарас, - світло…
Хтось вдарив у долоні і світло засліпило всю лікарняну палату. На третьому поверсі, де розміщували онкохворі, практично усі подібні кімнати були зайняти декількома людьми. Але Тарас лежав сам. Інше ліжко пустувало вже другий день. Але зараз там розлігся чоловік в чорній шкіряній куртці, який тримав в зубах цигарку, хоча курити тут було суворо заборонено. Його холодні чорні очі дивилися то в стелю, то на Тараса.
- Мені довго чекати?, - запитав той.
- Ні, - тихо відповів Тарас і підвівся. Як тільки він це зробив, кашель знову почав турбувати його, а кров клубками вилітати на долоні.
Він підійшов до тумбочки і висунув з неї верхню шухляду. Там лежало тільки дві речі. Одна з яких – це невеличка листівка, на які було виведено «CBGB – OMFUG: 1973-2006». Тарас бережливо взяв її в руки і притиснув до грудей. Перш ніж взяти в руки річ другу, він скосив погляд на гітару, що стояла в кутку палати. На секунду він заплющив очі і побачив перед собою Блонді і Хілла, які стоять поряд і спостерігають за ним. І – просто неймовірно – Хіллі посміхався. Чорт забирай, Тарас ніколи не бачив, щоб Хіллі посміхався.
Потім він взяв у руки пістолет, який лежав у шухляді і підійшов до дзеркала. Звідти на нього дивився чоловік років 60-ти, з огрядним животом і абсолютно лисою головою. В кутиках його вицвілих очей блищали сльози. Останнє, що Тарас Олексійович згадав перед смертю – це назва пісні, яка лунала в барі «CBGB».
- Psycho killer…
А через секунду все закінчилося. І чоловік в чорному, який лежав поряд, зник.
