* * *
Опало пожовкле листя, а на серці випав болючий сніг. Ти йдеш, ніби нічого й не трапилось. Очі випромінюють тепло солоного моря. Дивно. Сльоза покотилась, мов зірка по слизькому небі. Впала на самотньому острові, а біль ехом відізвався у душі. Вітер зірвав останній листок берези, і моя єдина мрія полетіла геть разом з ним. Упала на чиюсь дорогу. Двірник змів її в купу інших, таких самих опалих мрій. Вечір спалахнув червоною фарбою, що засліплює очі. На серці – потепління. А ти одягнув ноче захисні окуляри і йдеш. В тебе давно закам’яніле серце, і ніхто не може достукатися до нього. Може, ти не правий? А, може, і я...
* * *
ЗИМА ПОЧУТТІВ
Здається, серце відкрило двері і впустило в середину зиму. Навіщо? Я так чекала весни. Але ні, день за днем, година за годиною почуття замерзають, як вода і перетворюються в кригу. Я намагаюсь розтопити її коханням. Пробую розбити ніжністю. Не виходить. Залишаються лише осколки льоду, які ріжуть в кров мої думки. Чому так сталося? Я хочу потепління. Допоможи скреснути кри
* * *
Незримо у вічність співає дощ. Він просить пробачення за невчасність. Іде поруч з ним зима, благаючи стати снігом. Напевне, треба її послухатись. А навіщо? Нехай буде як є. Подумаєш: так не правильно. В моєму уявному світі не існує правил. Є тільки безліч помилок і порушень... Щось впало у калюжу. Напевне, зірка. Чи, може, моє серце? Не знаю. Я заплуталась. І дощ, і сніг, і ця зима співчувають мені. А, може, я їм? Місяцеві боляче дивитися мені в очі – він провинився. Ще й ніч тікає, не хоче, як раніше, попліткувати. Вона вкрала тебе і заховала у своїх обіймах. Зрадниця! Ну і нехай. Тільки залишіть теплий слід у серці і легкий спогад. Мені вистачить...
Я запросила на танець своєї душі квіти, а вони вирішили залишити мені тільки росу.
Вона омиває моє серце, яке посилає у конверті солоний присмак моїй долі.
Ти завітав у порожню залу моєї душі. Вона самотньо вдивляється у твій всесвіт. І ти знову забув зачинити двері, і тепер вітер зриває усе навколо: думки, мрії і... сльози.
Я попрощаюсь з твоїм серцем, але знову не зможу піти.
Де ти тепер? Чи плачеш, чи радієш? Чи пам’ятаєш місячне ім’я? Чи чуєш крик асфальту тихий? Чи прийдеш ще в моє життя? А може, зараз ти щасливий, шукаєш квіти чарівні. Самотнє листя із землі збираєш, щоб посмішку його подарувати мені.
Блукаєш під нічними ліхтарями. Шукаєш голос чийсь в німому вітрі.
Він, може, розповість тобі про мене. Та буде надто пізно. Я біля зірок...
Нежное прикосновение холодно-немого ветра… Тишина ночной улицы… Дождь отбивает свои аккорды по калюжам… Она, осторожными шагами разрезает пространство ночи, немым звуком шага нарушает равновесие тишины. Она опять гуляет по дождливо-сонной улице, забыв зонтик от своей души дома. Она уже давно сломала его спицы о людей, которые так гордо назывались ее друзьями. Она когда-то любила… Но это было так давно, что ей уже не понять сонат тех парней, которые готовы отдать ей солнечные лучи своего сердца. Она не любит день, не любит солнечный свет, не любит жестоко-безразличных людей, которые окружают ее мысли. Она играет роли, которые дарит ей судьба, играет не задумываясь, что скоро антракт, а потом должна быть финальная сцена. Она идет по плачущему тротуару, а с ее нежно-юной щеки капает еще одно разочарование, еще одна потеря и боль…
Она – девочка дождя!..
І знову зрада... розпач у душі. Я так хотіла вірити в минуле. Тікаю я, не знаю ще куди, але туди, де незрадливі люди. Холодний дощ скотився по щоці. Навіщо ви мене розчарували тихо? А я все вірила у добрий, теплий світ, де друзі є, де посмішки в всіх щирі.
Прощаюсь знову, але не піду. Я залишуся в спогадах навіки. А ви, згадайте усмішку мою, ту про яку казали, що любили.
Навіщо так зі мною повелись? Життя – це гра, вже лине до трагічного фіналу.
Ви так жахливо і брутально повелись, що висловити все це, слів замало! А чи пробачу вам такий антракт? Чи ще можливо фініш стартом вкрити? Мої страждання розпачем омиті, тим, що так тихо плаче за вікном!
Підступний і несправедливий світ. А ви... такі ж як і усі тут люди.
Добром лиш можна заслужить добро. А я, пробачте, плакать більш не буду!!!!!!!!!!........
***********************************************
* * *
Він тихо торкає рукою її обличчя. Вона сумно дивиться в сторону і думає, як добре було б просидіти так ціле життя, цілу вічність. Він любить її, він ладен зробити все, аби їй було добре. А вона... Вона не знає що відчуває, він для неї, напевне, дуже багато значить. Він симпатичний, цікавий, не ревнивий, надійний – одним словом ідеальний. Він не такий як були попередні, він набагато краще. А головне, вона з ним відчуває що комусь потрібна! Та все таки є щось, що не пускає його в її серце, і здається він також розуміє це, але нічого не говорить.
Сонечко потроху починає сідати за горизонт, а вони досі сидять, говорячи про все на світі і мріють, щоб ця мить ніколи не закінчилась. Вона розуміє що поступає не справедливо по відношенню до нього, але нічого не може зробити. Їх обох це влаштовує, вони обоє щасливі. Напевно, колись, вона піде від нього, до такого ж ідеального хлопця як і цей, що обнявши її сидить поруч. Ала і тоді їй буде чогось не вистачати. Це „щось” – це те життя, яке яскраво палахкотіло в очах одного єдиного хлопця.
Він тихо торкає її обличчя. Вона сумно дивиться в сторону і думає. Думає про те, що зараз їй з ним добре, і нічого в світі більш не треба. Хіба що трохи терпіння...
* * *
Дождь стучит по подоконнику и врывается в мою душу тихой болью. Я ухожу с улицы, убегаю от проблем домой. Закрываю дверь в сердце и комнату. Жду немых аккордов телефонного звонка. Вот тихо заиграла симфония. Беру дрожащей рукой трубку, боясь что это не он, надеясь услышать веселый, знакомый голос. «Да, алло…», - это все-таки он. Душа наполнилась светом и радостными огнями. Распустились тюльпаны. Сердце стучит, мешая говорить пустые и не нужные слова и фразы. Оно просит остановиться на полпути и всё забыть, ведь потом будет очень больно и трудно. Потом оно будет умыто в солёные капли дождя Ир ранено очередной потерей. Но я его не слушаю и продолжаю разговор. Попрощались… Опять сомнения не дают нормально существовать. Зачем я ему? Он просто играет мною, просто пользуется! Голос в глубине души посылает обрывки мелодий что это не так. Дождь все стучит по подоконнику, а в душе начинают гаснуть огоньки… завтра опять буду ждать симфонии телефонного звонка. А что если он не позвонит?
* * *
Ніч самотньо нагадує про вічність, про те, що ми не одні. Не всім вона дарує усю свою душу і красу, не завжди відкриває байдужим поглядам людей свою чарівність. Але сьогодні вона щедра як ніколи. Підведи очі до неба і слухай сміх зірок, спостерігай за ними, за тим, іншим життям, відчувай захват і те, чого не вимовиш, що завжди лишиться несказанним.
Цю нічну ідилію лиш деколи переривали тихі, ледь чутні голоси... Вони стояли у обіймах ночі і чули стукіт власних сердець, дивилися то на зорі, то у вічі одне-одному. Цей погляд... Ці очі... Вона дивилася і думала, думала про Вічність: чим її можна виміряти? Тепер вона знала точно – цим поглядом!
З кожним словом душі наближались одна до одної, з кожною хвилинкою невидима ниточка все міцніше зв’язувала їхні серця. Здавалося, нічого не могло бути кращого ніж стояти так , дивитися на зорі, говорити і... тонути в очах. В один момент їй здалося що земля похитнулась під її ногами і зрозуміла що час іти, іти зараз, інакше потім буде ще тяжче розлучаться з Мрією, з Реальністю, з маленькою іскоркою що з кожним подихом ночі жевріючи розгоралася у вогник-полумя, і з Янголом...
Останні слова, останній поцілунок.. ЧОМУ? „Я прийду тебе провести.” Вона хотіла цього, вона чекала, хоча й знала що це вже нічого не змінить, що завтра кілометри стануть поміж них, кілометри і час, багато часу... цілий довгий рік, а потім... невідомо що буде потім.
Але вона раділа тому, що хоч занадто пізно, але все ж зустріла його! Ця Зорян ніч і вони... І якщо Доля захоче, то вона подарує їм майбутнє, але у будь-якому випадку лишається незабутнє минуле і зорі...
