Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44371
Рецензій: 86709

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Земля не тих

© Елен Тен , 17-12-2015
Порушуючи заборону свого літагента, відчиняю двері. Дивлюся на  велику залу, яку повільно заповнюють незнайомі мені люди. Скоро вони ставитимуть однакові запитання, аплодуватимуть моїм словам, робитимуть світлини. Здається, я вже вмію посміхатися за командою.
Організатори постаралися. Все за вищим ґатунком. Величезний екран на пів стіни, потужна стереосистема. На столі квіти і вигадливо викладені книжки. Навіть серветочки-трикутники під горщиками з пальмами дублюють книжкову обкладинку.
Прогнозують аншлаг. Усім тим людям справді цікава моя творчість, чи для них я просто чергова сенсація? Жінка, котра вижила…
У залі з’являється черговий слухач. Молодик у широких джинсах, футболці з прапором Англії на грудях і жовтій кепці, з-під якої стирчить недбало зачесане, пофарбоване у біле волосся. На шиї у нього висить масивний фотоапарат. Професійна мильниця. Чи не черговий ловець сенсацій?  
Пригадую презентацію своєї першої книги у рідному місті. Темний осінній вечір, малий зал краєзнавчого музею.  У кімнаті працювала лише середня із трьох люстр, створюючи аж занадто інтимну, як для літературного заходу атмосферу,  на стінах бавились тіні. А ще – порожні ряди стільців, з яких зайнятими було лише вісім.  
Дівчина-студентка, організатор цієї зустрічі, відводила очі і  бідкалась: «Що ж буде? Невже більше ніхто не прийде?». А симпатичний юнак, працівник музею, шепотів:
- В нас у містечку, нажаль, зараз мало читають.
Я заливалася червоною фарбою. Читають, але не мене…

Сьогодні ж майже не лишилося вільних місць.  Та мене вже не лякають порожні стільці. Значно важче дивитися в очі всім цим людям…
Зачиняю двері, обертаюся і ледь не наштовхуюсь на Світлану, дівчину-перукарку, яка з пів години намагалася надати моєму неслухняному волоссю благородного вигляду.
- Хвилюєтесь? – запитує вона, огортаючи простір сонячною посмішкою.
- Трішки.
Це моя третя книга. Дві перші лишилися майже непомітними. Осідають пилом у книгарнях. Остання за тиждень стала ледь не бесцелером. Бо описане в ній - правда. У тому моторному човні нас було п’ятеро. Ми дійсно потрапили на безлюдний острів. Я повернулася додому через сімнадцять діб. Єдина вижила…  
Гримеру моє обличчя видається  занадто блідим. Мені вкотре роздають інструкції і чіпляють на груди мікрофон. Більше не має потреби заглядати в залу. Я відчуваю, що вона заповнена слухачами. Я завжди мріяла сяяти в променях слави. А тепер йду як на заклання.
Шалені оплески оглушають. Мружуся від спалахів фотокамер. Невже все це відбувається зі мною насправді?
Вітаюся, сідаю. Розповідаю про свою книгу завченими фразами. Знаю, присутні чекають зовсім іншого. Коли настане час ставити запитання. Момент, якого я так боюся.
- Ви любите екстрим? – цікавиться журналіст у жовтій кепці.
- Так. Письменник має бачити світ різним.
- Ви вперше були у Греції?
- Вперше. Та подорож – подарунок.
На щастя, ніхто не запитує, чий. Квиток до Афін я презентувала собі сама. Витратила гроші, які так дбайливо берегла для видання нової книги. За кілька днів до того, як мої руки опустилися, я віддала рукопис, який здавався мені практично ідеальним, на рецензію другу-літератору.
Славнозвісне «Ну як?» довелося витягати з нього ледь не кліщами.
- Непогано, - підбадьорливо кивнув той, сьорбаючи гарячу каву. – Але це все ще самодіяльність. Вірю, ти можеш краще.
Його гострі слова одразу підітнули моїм мріям крила. Чому я віддала стільки років свого життя? І заради чого? Я забула, що думка читача – поняття суб’єктивне. Відкинула будь-які мрії і літературні плани. Взяла і спростила собі життя. Заховала рукопис на верхню полицю шафи і подалася до екзотичних країв. Хотіла на певний час втекти. Перед усім від самої себе.
Та де там! Плануєш прожити спокійне життя? Не хочеш боротися? Доля тебе всерівно змусить.

- Розкажіть про людей, які були з вами в човні, - просить молоденька дівчинка у білій чоловічій сорочці.
- Ми сіли на звичайний екскурсійний моторний човен. Нас було п’ятеро. Власник човна, дівчина Ольга – студент-археолог із Києва, я, юнак-режисер і  кіноактор Андрій Ейсмонт. Небо виглядало похмурим, але чистим. Я не знаю, звідки  взялися ті хвилі…

З Ольгою ми потоваришували в готелі. Вона теж приїхала до Афін сама,  залишивши на Батьківщині усі свої проблеми і розбите серце.
А та екскурсія могла й не відбутися. З вини Андрія Ейсмонта…  
Ми вже домовились з човнярем і навіть віддали йому завдаток. Аж раптом за нашими спинами з’явилося двоє чоловіків: один молодий, рудоволосий, з веснянками на щоках. Мав в руці валізку з якимось приладдям. Інший – високий, засмаглий, підтягнутий шатен з роздвоєним підборіддям.
- Приватне замовлення, - досить грубо відтісняючи мене плечем, оголосив шатен. – Ми хочемо на годинку орендувати цей човен.
Його супутник силкувався щось перекласти на англійську, та виходило трохи кострубато.
- Лише зі мною, - посміхнувся капітан, який, виявляється, чудово володів українською, - і прекрасними дамами.
- Нам не потрібна екскурсія. Це для зйомок.
- Але я їду лише в одному напрямку. І дами звернулися до мене перші. Місця в човні вистачить для всіх. Ви можете поїхати з нами. Зніматимете, де забажаєте і скільки. Ми вам не заважатимемо. Ще й попозуємо, - він грайливо підмигнув Ользі. – Або зачекайте тут. За годину ми повернемось.
- Освітлення буде вже не те, - ледь не плакав юнак.
- А дами не можуть зачекати? – шатен обпік нас неприязним поглядом. – Я компенсую їм незручності. Нехай відпочинуть, поласують морозивом.
- Ненавиджу морозиво, - фиркнула я. Якщо вже  поступатися комусь місцем, то тільки не такому нахабі.
- Дам заведено пропускати вперед, - чемно нагадав човняр.
- Добре, - роздратовано кинув незнайомець. Схоже, не звик програвати. – Поїдемо усі.
Він  заліз у човен першим. На відміну від свого супутника, який допоміг нам з Ольгою сісти, не подав жодній з нас руки. Відвернувся, стих.

Соваючись на стільці, мрію сховатися від пильних поглядів усіх цих людей. Презентація повільно перетворюється на одну із тих прес-конференцій, які я давала після повернення.
- Човен захитало, перекинуло. Ми заледве дісталися берега. Втрьох. Човняра і режисера з нами не було. Ми не знали, вижили  вони чи їх віднесло течією в інший бік. Але сподівалися, що вони живі і покличуть допомогу. Зі мною і з Андрієм було все гаразд, а Ольга сильно поранила ногу. Ми довго не могли зупинити кров. Просто не було чим…
- А що ви можете сказати про Андрія Еймонта? – на обличчі молодика у жовтій кепці виграє зухвала усмішка.
Вичавлюю із себе слабку, штучну посмішку. Знала, що найбільше запитуватимуть про нього.
- Він був чудовою людиною.

Я зненавиділа того типа з перших хвилин. Набундючений, виплеканий життям сноб. У шортах, цвітастій гавайській сорочці і крислатому солом’яному капелюсі він і справді трішки скидався на одного популярного кіноактора.   Постійно про щось перешіптуючись зі своїм приятелем, він час від часу повертався до човняра і  відпускав дурнуваті репліки. Коли ж човен почало хитати,  весело кинув нам з Ольгою: «Не злякаєтесь, дівчатка?»
Та вже за півгодини обставини змусили мене змінити про нього думку. Коли човен перекинувся, Андрій витяг нас із води. Робив Ользі штучне дихання. З таким відчаєм бив по грудній клітці дівчини, що мені здавалося, ніби зараз він зламає їй ребра.
Цікаво, актори хоч інколи показують своє справжнє обличчя? Чи життя для них – суцільний кінофільм, розбитий на дрібні сцени? Якщо так, тоді Андрій  завзято грав роль рятівника. І вона йому личила.
Ми з Ольгою були наляканими дівчиськами. Добре, що поряд знаходився той, хто хоч трохи орієнтувався у ситуації.

- Який він був?
- Ви зблизились?
Запитання, випущені з різних кінців зали, ніби зіштовхнулися між собою.
- Ми здружились, - подаюся вперед. – Знаєте, відчуття небезпеки зближує.

Ольги, ніжної і боязкої дівчини, не стало за кілька днів. До рани потрапила інфекція, почалося зараження крові. Андрій намагався її врятувати, але не зміг. Вперше смерть блукала так близько. Нахабно вдерлася в наші мрії про порятунок.
«Я буду наступною», - думалося мені. Пам’ятаю свою істерику над піщаним насипом – імпровізованою могилою. Відчай – іржа. Коли ти щомиті мрієш про порятунок, але не бачиш на горизонті жодного корабля і чуєш лише нестерпні крики бакланів, перестаєш сподіватися.  
Андрій підійшов, сів поряд. Постукав мене по плечу. Незграбно так, по-чоловічому.
- Нас не можуть не шукати. Мене обов’язково шукатимуть.
- Прихильниці, які загубили свого кумира.
Зізнаюся, я боялася не тільки смерті. А ще й лишитися наодинці з цим дивним чоловіком.
Він міг веселитися і розповідати смішні історії зі зйомок, доводячи мене ними до сказу. «Мала, ти  теж все матимеш, тільки не прогав свій шанс». Лоскотав моє обличчя знайденою на пляжі пір'їнкою і змушував повторювати вголос найважливіші на той час слова: «Я виживу». А іншої миті замикався в собі. Мовчки сидів на березі і не озивався. В такі моменти він скидався на одержимого демоном і я боялася до нього наближатися.
Ми могли годинами розмовляти біля вогнища про життя або разом шукати їжу і збирати до іржавої бляшанки дощову воду. Могли сваритися, обзиваючи одне одного недолюдками. Іноді, коли словесні аргументи було вичерпано, доходило і до бійок.
Ми порятували одне одному життя. Я хотіла упіймати краба. Зайшла по пояс у воду і якоїсь миті, зробивши черговий крок морським дном, просто зникла. Андрій витяг мене за волосся. Не дав захлинутися. Я лежала на боці на розпеченому піску, біля трьох насипів із каменів – знаку про допомогу, який ми з Андрієм виклали на березі. На моєму обличчі висихали вода і сльози. А на небосхилі червоніло одразу два сонця. Перетнувшись, вони жалили одне одного у запеклому двобої.
Не уявляю, звідки на безлюдному острові, куценькому шматку землі, який різко змінювався морем, ніби його хтось відітнув, покраяв гострим предметом,  взявся той дріт. Але Андрій пішов у розвідку до лісу, а повернувся з зігнутим ножем, оберемком якогось шмаття – свідченням того, що на острові колись хтось був,  і кривавою раною між ребер.
Він змусив мене витягати із рани гострий залізний штир. Пам’ятаю, як у мене тремтіли руки. Наче його біль перейшов і на мене. Потім, коли кривава залізяка вже була в моїх руках і чоловік голосно застогнав, мене вивернуло.
Коли ж Андрій дав мені ніж і попросив нагріти його на вогнищі і припекти рану, я, взагалі, втратила голову. Плакала і копала ногою пісок, перекидаючи все на своєму шляху.
- Я зробив би сам, та не можу. Не бійся, красуне, - через силу посміхнувся він. – Пам’ятай, сильними нас робить не так любов, як ненависть.

- Як виникла ідея написання книги? Ви обмірковували сюжет ще на острові?
- Так. І сподівалася, що матиму можливість її написати.
Апатія тихо заколисувала. Мені зовсім не хотілося розмовляти. Я, підігнувши під себе ноги, сиділа на піску і креслила паличкою навколо себе  незрозумілі символи. Теплий середземноморський вітер бавився скинутим докупи листям фінікових пальм. На днях ми намагалися звести щось схоже на хатину, але швидко покинули цю безперспективну ідею. У нас була водойма з прісною водою, ми так-сяк знаходили собі їжу, перебиваючись фруктами і рибою, яка іноді запливала до виритої Андрієм пастки, а від дощу ховалися у печері – темному затхлому місці, сповненому моторошних звуків. Ну що ще потрібно для «райського» відпочинку?
Андрій був неподалік. Відкривав каменем мушлі з молюсками. Повільно і обережно, щоб їх не пошкодити.
- Може напишеш книгу? Про нас, про острів? – обернувшись до мене, запитав він.
Я набрала в пригоршню піску і засипала ним один із символів.
- Така книга вже існує. Робінзон Крузо.
- То й що? – він підвівся. Навис наді мною. Наче докір сумління. – Поки ти боятимешся, що в тебе нічого не вийде або що хтось зробить це краще, ти лишатимешся нулем. Ти ніколи нічого не доб’єшся, якщо не використовуватимеш будь-яку можливість. Стукай у потрібні двері. Нахабно, зухвало. Не бійся отримувати в ніс і відсовувати перешкоди. Навіть якщо ці перешкоди – люди.
- Переступати через людей? – уїдливо перепитала я. – Ні, це не для мене.
Його погляд змінився. В ньому з’явилася ще непізнана мною важкість.
- Ти ніколи не дізнаєшся, чи здатна на це, доки не спробуєш. А ціна не завжди має значення.

- «Земля не тих». Чому така дивна назва? – викрикує із зали повновида молодиця.
- Говорять, людину може змінити одна мить. А сімнадцять діб однозначно зробити мене іншою.
Письменниці – професійні брехухи. Якщо порівняти з реальністю, то книга не вдалася. Вона неповноцінна. В ній ми інші, зідеалізовані, картонні. З поваги до дружини Андрія і чоловіка, який на той час вважався моєю другою половиною, я не могла написати, що крім інстинкту виживання у нас на тому острові загострилися й інші. Що одна зі сварок вийшла з-під контролю і образливі слова переросли у дикі поцілунки. Що позбувшись одягу, ми на певний час позбулися і своїх клятв вірності. Віддалися близькості, яка чимось нагадувала бій.
Те почуття навряд чи було коханням. Нас просто заполонив відчай. Ми намагалися його позбутися. Ось в такий нехитрий спосіб.


- Ви усвідомлюєте, що могли не вижити? – знову вступив у гру «жовта бейсболка».
Міг би й не питати, а просто підійти і пірнути мені в живіт гостре лезо. Ефект був би той самий. Від болю захотілося скрутитися. Тієї миті я думала не про те, що могла не вижити, а про те, що ми могли вижити обоє…

«Доля втомилася давати нам другий шанс», - гарячково думала я, притискаючись тілом до холодної скелі. У скронях гупало, тіло німіло. Важке панічне відчуття, коли від тебе залежить не лише твоє, але й життя іншої людини.
Ми щоранку розкладали на тій скелі вогнище. Сподівалися, що з повітря нас помітять рятувальники. Не хотіли визнавати, що нас вже ніхто не шукає. Хапалися за примарну надію.
Того дня вітер був не на нашому боці. Вперто задував кволі жаринки, піднімав в повітря порох, розкидав просушене гілля. Вкотре роздмухуючи багаття і дивлячись на Андрія, мені вперше захотілося, щоб рятувальники не поспішали.
Ми поверталися вузькою звивистою стежкою. Обірвані, худі, та нібито щасливі. Жартували, трималися за руки. В його присутності моє серце муркотіло задоволеною кицею.
Куди діти правду, за тією божевільною ніччю були й інші. Цунамі, за яким обов’язково приходив штиль, дні, в які ми не лише не розмовляли, але й не дивилися одне на одного. Дотримувались негласної домовленості не обговорювати те, чого ще й самі не розуміли. Коли траплялося, що ми засинали разом на постелі зі старого вилинялого брезенту, однієї з найкорисніших знахідок на острові, він завжди відвертався. Зводив між нами захисну перегородку. Невидиму, але таку відчутну.
А того дня я прокинулась в його обіймах. Затерп і нив лівий бік, під яким лежала його рука, та я боялася поворухнутися, щоб не розбудити Андрія. Боялася навіть дихати. Просто дивилася на його розслаблене, спокійне обличчя. Берегла сни…
Розуміла, що це лише омана, викликаний палючим сонцем міраж.  Коли ми опинимось на великій землі, все повернеться на свої місця. Ми з ним із різних світів, маємо обов’язки перед іншими людьми. Наші шляхи більше ніколи не перетнуться. А час зробить свою справу – зітре з моєї пам’яті спогади про гірко-солоний смак його уст.  
Не знаю, хто з нас підслизнувся. Ми трималися за руки. Мені вдалося втриматись над краєм провалля, Андрій повис над водною безоднею. Я тримала його за руку. Паніка зростала. Скімлили напружені м’язи. Його долоня повільно вислизала з моїх. Ми переставали бути одним організмом.
- Не бійся. Все буде добре, - говорив він, але я вперше не вірила словам Андрія.
Він намагався, але не міг підтягтись і вхопитися вільною рукою за скелю. Я не мала сил його витягти. Лише тримала.
- Не переживай, мала, - важко дихаючи, шепотів він. – Ти завжди зможеш мене відпустити.
Я затято хитала головою. Якщо це жарт, то надто жорстокий.
Кожен рух Андрія послаблював мою хватку. Чомусь його тіло здавалося все важчим, а мої руки – все слабшими. Я тулилася до скелі, намагаючись з нею злитися, шукаючи надійну опору. З мого чола стікав гарячий піт, розчинявся у  сльозах. Я розуміла, що це кінець. Не буде порятунку, довгого і щасливого життя, книги, яку я вже «виношувала» у своїй уяві. Що Андрій зірветься і потягне мене за собою. Але тієї миті я, як ніколи, хотіла жити…  

Рятувальники з'явилися через півгодини. Патрулюючи територію з повітря, помітили дим від вогнища. Через рацію викликали підмогу. Я лежала на скелі і захлиналася слізьми.
Тіло Андрія Ейсмонта так і не знайшли, а після повернення на велику землю я тривалий час не могла прийти до тями. Існувала у в’язкій прострації відчаю. Прокидаючись посеред ночі, кричала, не розуміючи:  це реальність чи чергове жахіття - небезпечний монстр, зроджений моєю підсвідомістю.  
Зі мною довгий час працював психолог. Не раз мені доводилось вивертати перед ним свою душу наче гумову кульку, але він так ніколи й не дізнався, що тоді, на краю скелі, я прошепотіла: «Вибач»  і розімкнула долоні. Що тієї миті  не відчула нічого, окрім холоду на кінчиках пальців. Що довіку не забуду того погляду Андрія…

- Чому рятувальники приїхали так пізно? – сердито кидаю звинувачення, нібито адресуючи його журналісту.
Час слабкий помічник. Особливо якщо виразка в душі настільки глибока. Я ніколи не кохала Андрія Ейсмонта, але я й досі ним одержима.
Презентація добігає кінця. В чергу вишикувались бажаючі взяти у мене автограф. На щастя, книжки продаю не я, а спеціально найнята для цього людина. Колись була присутня на презентації одного відомого письменника. Він підписував охочим свої книги і сам брав за них гроші. Виглядало це не дуже. Мистецтво і бізнес надто тісно переплелися. Одне одного чавлять.
Дістаю «щасливу» ручку. Любовно гладжу глянсову обкладинку своєї книги.  Тираж, який миттєво розлітається. Мене помітили. Тепер моє слово має вагу. Я скористалася шансом,  що підкинула мені доля. А ціна не завжди має значення…




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

Цікаве оповідання

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш (Мері), 09-01-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 23-12-2015

Ціна таки має значення

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Старосвітська Тетяна, 22-12-2015

Класно!

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юлія Хотин, 21-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Мисковець, 17-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 17-12-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.26754808425903 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Нічний цирк» Ерін Морґенштерн — книга-квиток до країни магії
Є книги, які потрібно читати. А є ті, котрі потрібно «дивитися». Вони мимовільно переростають в нашій …
Книга для тих, хто прагне переважати
Книга «Перевага. У чому сила корпоративної культури» — це нон-фікшн для директорів, власників бізнесу …
«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …