Жили-були в селі Порадинці дід та баба.
І був у них син Іван. І взяв він собі за дружину Варвару-красу. Та й знайшлась у них донечка Василинка.
Тож коли вам скажуть, що казка є не що інше, як брехня суцільна, не вірте, а завітайте в село Порадинці. Там, як перейдете за ставком леваду та мимо зграї розлогих верб підніметеся стежкою побіля двох кущів шипшини вгору, то, перебігши вулицю, впретеся в залізні сивого кольору ворота. Сміло відчиняйте такую ж сиву хвіртку побіля них і заходьте до двору. Собаки за хвірткою не остерігайтеся, він, обрісши після нічних побігеньок кованим ланцюгом, мирно дрімає в буді, та й узагалі він сумирний. Прямуйте до хати, відкривайте двері та глядіть, не дуже витріщайтеся, бо ж осліпнете чи не осліпнете, а серце, коли ви парубок моторний, утратите вмить.
Казкова Василиса Прекрасна та Премудра мешкає в тій хаті. І дарма, що одна літера в імені її справжньому змінена, осучаснена – означення «прекрасна та премудра» сили не втрачають.
Тільки не забувайте, парубче моторний, що не одні ви в сиву хвіртку ломитеся. Є й інші.
Іван, Василинчин батько, забачивши якось, що від хвіртки відпав не дуже надійно приварений завіс, волав на всеньке подвір’я:
- Хіба ж ця орда не рознесе вщент і те, що на віки зроблено?!
Орда – Василинчині парубчаки-женихи. Шестеро їх упадало за дівчиною – Сергій, Петро, Василь, Євген, Степан і Костя.
Ледь не щовечора кожен з них мостився провести дівчину додому, подейкують, що й мармизи один одному товкли, але на чолі орди так ніхто й не став, у полководці не вибився. І не те щоб Василина перебирала парубками, ні, але й не вирізняла нікого. Отак і ходили ордою, як тіні, за дівчиною.
Сергій – пишногубий, високий, білявий, носатий, худий, довгорукий і шепелявий, аж за версту чути його своєрідну говірку. Зате першим у коханні зізнався. В гаю, як поверталися, вигнавши худобу на пасовище, додому – став супроти під березою.
- Стій, - зупинив і дівчину. – Щось казати маю.
- Кажи, - звела очі.
- Ой, Василинко, - рвав з берези листя, ніби аркуші із зошита, - як я тебе кохаю, як кохаю…
- За що? – поцікавилася.
- За…, за…, - запнувся. – За очі, - знайшовся врешті. – Ти ж глянь на себе в дзеркало, ти ж глянь, які в тебе очі.
Розсміялася, побігла гаєм. А він не відставав. Не відстає й нині. Як узяв її очі до своїх, то так і носиться з ними – ні на день, ні на хвильку не впускає. Ніби прикипів.
Петро – цей колобок. Товстенький, кругленький, міцний, збитий, як дубова діжечка – а очі сині, ніби джерельце з діжечки струменить. Але мовчазний.
- А чого ти ходиш за мною, Петре? – перепитала якось.
Зашарівся. Здавалося, що й сині очі з сорому почервоніли.
- Та це… - м’явся. – Стережу, аби не зобидив хто, - ледь вимовив.
- Мене? – аж здивувалася. – То не журися, я й без сторожів захиститися можу.
- Ти – можеш, - потвердив. – А душа твоя – хтозна. Боюся, аби душі не зобидили.
І після цього як замовк, то аж через місяць уста розтулив.
- Пробач, - мовив.
- За що?
Здавалося – замовкне вже не на місяць, а на рік.
- Пробачаю, - всміхнулася, щоби говорив, не замовкав.
Але він однак замовк – мовчазний, що зробиш.
Василь – це щось з піднебесся. Такий здоровань, що аж хустка на потилицю з’їжджає, як до нього голову зведеш.
Цей уже й заміж звав, дарма, що останнім до орди прибився.
- На руках носитиму, - розвів у боки свої гігантські долоні. – Помістишся ж, либонь?
- Ще встигну на руки, - віджартовувалася, - ще хочеться походити пішки.
- Давай буду носити, - наполягав Василь, - не томи ніжок. Бо то ж не ніжки в тебе, то ж – еталон. Та я заради них… ех…
Не доказував, бідний був на поетичний вислів.
Євген – вертлява, шолудива миша. Сіренький, маленький, але не встиг ускочити, як уже вискочив і осторонь стоїть. Прізвисько в селі мав – Пружинка.
- Васю, - це він так Василинку називав, натякав, що свій в дошку, - як доля віддасть тебе мені, то заплету, як лялечку, в шовковий кокон.
- То я й замру там, як лялечка, - сумнівалася, - навіть не писну.
- Як не писнеш? – аж підскакував. – То я ж без твоєї пісні й дня не протягну. Упаду, як дохлий павук зі стелі.
Нахвалював Василинчину жагу до пісні. Часто підтягувати їй брався на вечірках. Але голос його зраджував - писклявістю зривався на котячий покрик і псував усе довкола, тож слухачі дружно закривали Євгенового рота.
Степан – деренчливий віз на грудневій дорозі. Ні миті спочинку – ні язику, ні довколишньому світу. Йде орда за Василиною – а одного Степана чути. Слова – річкою в повінь; а суті – як з калюжі коропів, катма.
- Степане, я від твого язика часом аж стомлююся, - не витримала якось, сказала межи очі.
- Я в сні мовчазний, - відповів. – А балакучий, бо люблю тебе, як зіроньку.
- Яку? – і рукою в поцятковане небо вказала.
- Там таких немає, то – зірки, а я люблю зіроньку.
- А чим же вони різняться?
- Там, - на зірки вказав, - гази палахкотять, вогонь бушує, то – пусте, гаряче й пусте; а в тобі – кров з молоком. Це сутність світу, розумієш.
- Якесь соромітництво верзеш, - аж обурилась.
- Із соромітництва діти беруться, - стояв на своєму, - це теж сутність світу. Тож хіба гріх про це балакати?
Соромилася Степанових балачок, тікала геть. Хай уже краще орда позаду суне, ніж Степанів язик меле.
Костя – він і при орді, а ніби й не зовсім. Маленький, кривенький, ще з дитинства одну ногу має коротшу за іншу, ні риба, ні м'ясо – сновигає побіля парубків ніби; але ж Василина відчуває, чує – не побіля парубків він іде, побіля неї.
Якогось разу не зібралась орда – чи роботи багато було, чи роз’їхалися всі, не в пам’ятку вже – один Костя з усієї компанії до клубу прибрів.
- Будеш додому проводити, чи самій іти? – перепитала Василина.
- Буду, - злякано пробелькотів.
По звичці йшов позаду дівчини.
- Та йди швидше, - не стерпіла. – А то таке враження, ніби мене не ти, а Місяць проводить, а ти – його тінь.
- Не можу я швидше, - аж скрикнув. – Не бачиш хіба, інвалід я.
Зупинився, сів край шляху на горбку під бузиною.
Зрозуміла, що дурне бовкнула, метнулася до хлопця.
- Пробач, - попросилася.
А Місяць йому в очі, а в очах – сльози.
- Ти плачеш? – здивувалася.
Не відповів.
- Чого? – допитувалася.
Мовчав. А вона питала, питала.
- А чого б і не поплакати, - раптом прорвало парубка. – Ти ось яка – краса та врода всуціль, а я… - каліка, каліка.
- Ти що, закохався?
- Ні, ні! – зірвався, метнувся, наскільки міг, геть.
Наздогнала, обняла, в чоло поцілувала.
- Не журися, кохати не гріх.
- Ай, - безнадійно махнув рукою.
- За що ж ти мене кохаєш? – не втрималася, запитала.
- За красу, - глянув у самісінькі зіниці. – За красу, - повторив.
На тім і розійшлися.
Наступного ж вечора за Василиною знову брела орда – не до конкретних балачок уже було.
