Крик. Знову крик пробивається крізь найміцніший сон. Котра ж це вже година? Невже таки вдалося заснути? Здавалося, що ніч вже не скінчиться. Дружини немає поруч. Мабуть із дитиною.
Маля. Моя дівчинка. Чого ж вона так плаче? Ніхто не знає. Скількох лікарів обходили, а діагнозу як не було так і немає.
- Вікусю, ходи сюди. Знову не спала?
Яка ж вона гарна, моя дружина. Навіть тепер, змарніла і змучена.
- Ти вже встав? Сніданок готовий, Бориску.
І коли встигає? Та треба поспішати. Шеф чекати не буде. Похапцем перекусити і біжу.
- Я на роботу.
Поцілунок у щічку. Двері зачинилися. Залишив її там. А сам піду. Уже знайомим до оскоми маршрутом. Якби ще хоч заробляв більше. А то…
Віка заслуговує кращого чоловіка. Але хіба ж я можу без неї?
От якби…
Замислився. Ледь у стіну не врізався. Наче будка трансформаторна. Не бачив раніше. Відкрито? А якщо діти бавитися забіжать? Треба подивитися. Заглянути? Чи це просто цікавість? Щось не так.
Як тут темно. Тільки вогники миготять. Наче якийсь пульт керування? Чи суперкомп’ютер? Тут? Звідки?
«Поставте палець для ідентифікації особи».
Поставив.
«Павлів Борис Леонідович. Вік: 33 роки. Стан: задовільний. Рівень життя: нижчий середнього.»
Ти диви. Все знає. А в кого не так? І що далі?
«Моделювання можливого майбутнього. Провести заміну.
Дівчинка:три роки і один місяць. Діагноз: не встановлено.
Хлопчик:три роки і один місяць. Здоровий.
Здійснити операцію?»
Що? Яку заміну? Але ж це все одно не можливо. Мабуть я досі сплю. Чому б не спробувати.
«Підтверджено. Наступна операція через 24 години».
Оце і все? Схоже на якийсь жарт. Чи гру. Віртуальна реальність. Хтось залишив для забавки. Та мені вже час. Так і запізнитися можна. Ще взагалі без роботи залишуся.
Та на роботі все одно не сиділося. Щось не давало спокою. Додому ледь не біг. Не помічав нічого.
Вдома зустрічає моя Віка. А на руках хлопчик.
Що? Таки правда? Оце так! А вона, схоже не здивована. Не пам’ятає? Та ж для неї нічого не було. Хай буде таємниця.
Значить таки працює!
- Коханий. Може час і мені підшукати роботу. Все то легше буде.
Вивела з роздумів дружина.
Але так одразу?
Хоча… Може це саме те, що треба.
- Гаразд.
Робота знайшлася досить швидко. Матеріальне становище покращилося. Дружина наче повеселішала. Але… Все частіше затримується. А якщо? Ні. Не хочу про це й думати. Зрада? З тим франтом з їх відділу? Олексієм?
Та сумнівів усе менше. Що ж робити. Не можу її втратити.
А може? Чи є ще той…
Небезпечно? Та першого разу ж вийшло. Можна ще.
Так. Он вона. Та будка. Досі відкрита. Як ніхто не помітив? Не потрібна? Чи тільки для мене? Та зараз не до того.
Що там треба?
«Пройдіть ідентифікацію».
Проходжу.
«Заміна.
Топ менеджер Олексій.
Топ менеджер Ірина».
«Здійснити операцію?»
Звісно!
«Операцію проведено. Наступна через 24 години».
Знаю – знаю.
Тепер подивимося.
Справді. Зради як не було. Все знову налагодилося.
Та не на довго.
Син Ігор потрапив у аварію. Довелося міняти. А далі ще раз. І ще.
Вже й не знаю скільки разів.
Та сьогодні останній. Обіцяю. Скільки вже обіцяв. Як залежність яка.
Знайома будка. Та якось не так.
«Проведіть ідентифікацію».
Звичним рухом тягнуся до кнопки.
«Перед проведенням операції демонстрація первісного варіанту майбутнього».
А це ще для чого? Напевно так позначено певну кількість проведень.
На моніторі проходить життя. Моє життя? Таке яким могло б бути? Я вже й забув з чого все починалося.
Але що я бачу? Дочка – вчена? У нас золоте весілля? Що це? Втрачена ідилія? Це не може бути правдою! Це якийсь нонсенс. Що ж я накоїв!
Ніхто не помітив сивого чоловіка, що лежав на підлозі темної будки. А на моніторі все тривав потік можливих подій. У самому низу світилося маленьке табло. Роки «0».
