Миттєвий шум цих вулиць схопив за горло, зійшов хвилею, знайшов нас і тут, на кінці цього велетенського світу.
Наші точні дії, прямі скерування чи навіть мапи не допоможуть добігти до центру цієї поверхні.
Ми відчуваємо кожен важкий подих, кожен дотик,кожну людину з її прозорими проблемами і хворобами.
Ми вплітаємо біль у власні справи, нам легше забути про присутність цих тисяч, мільйонів, мільярдів живих сутностей. Слухаємо розмови, дивлячись вслід людині, яка, зникаючи з наших очей, змушує серце пробивати цей тонкий шар шкіри.
Нам зручніше зупинитися на фініші, на початку, в самому кінці. Ми ховаємо власну егоцентричність за шаром дорогого-дешевого лахміття.
З твоїх розмов чути слова відомих поетів, митців, письменників, простих людей, яких ти зустрів сьогодні вранці. Навіть ці зухвалі розмови, спроби зупинити цей шторм всередині себе не допоможе доти, поки зуби твої кришаться одні об одні.
Ти можеш створювати навмисне шум, лякати своєю точною інтуїцією, проте нащо тобі це все, коли, залишаючись на одинці з самим собою, ти витрачаєш час на нав’язливі речі та уявні надії?
Варто забути про слова, створити власну мову, розірвати на клаптики весь цей архів старих бажань, перемалювати стіни в блакитний і обернутися до всіх спиною, так?
