Небо стояло навколішках. Ридало сліпим дощем й опадало на вологу землю лапатим снігом. Білі зірки танули від скреготу лопати.
Стук.
Стук.
Стук.
СТук.
СТУк.
СТУК.
Сніг падав на голову чоловіка, кусав за волосся, а потім зливався із ДНК й похмуро мовчав, коли заступ лопати знову вдарився об пощерблений свіжими ранами камінь. Метал не витримав, зігнувся в дугу й ламаною ясницею жалібно задзвенів.
Чоловік випростався. Підняв голову до неба видихаючи ніздрями клубки сизої пари. Чекав на відповідь неба.
Воно мовчало.
Тиша продовжували кричати снігом.
Схилив голову. Оглядав могилу з нерівними краями, що натикались один на одного запалими грудьми. Так і стояв у ній тримаючи понівечену лопату. Спокійно відкинув її у бік розриваючи плоть тіней, що скупчувались над ним чорним вогнем. Всього на мить, у довгих язиках полум’я угледів бліді обличчя.
Тіні затягували петлю.
Одинак не зважав на мертвий світ навколо себе. Все продовжував рити могилу. Зривав нігті об камінь, що пелюстками опадали в багнюку під ногами й тонули в темних водах. Стрічки крові на пальцях розливались в химерні руни маків, коли поклав останню брилу на край могили.
Чоловік сумирно ліг на дно кургану. Вхопився за краї й почав закидати тіло крихтами землі.
Віддавав плату за свою несхожість до інших.
Обличчя дивились на нього. Поволі набули рис живих дикунів.
Підступали хижаками. Гризли зубами багно, пережовували сирий коктейль й випльовували вміст гнилих шлунків на голе тіло мертвого від життя чоловіка. Ще трохи й курган, немов матір обніме своє немовля. Співатиме колискову й ніжно пеститиме русяву чуприну.
Остання крихта землі, і зір його летить до зеленого небосхилу її очей. А потім, темні води увібрали в себе його посмішку, розшматували на атоми й запили багряним сторічного літа.
