Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44528
Рецензій: 87075

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Неправильна історія

© ВЛАДИСЛАВА, 09-12-2015
- Дівча заривається!
Від’їжджаю на комп’ютерному кріслі від столу, дістаю пакет із печивом ( коли у мене стрес або велика радість – я багато їм. Цього разу мене спіткало й те, й інше. ОДНОЧАСНО!), повертаюся до монітору. Очі не брешуть. У листі так і написано: «Нам дуже сподобався Ваш твір. Ми хотіли б розмістити його у нашому часописі. Будь ласка, повідомте свої координати.»  І т. д., і т.п.  
Добре, коли мрії збуваються. Але ж не у такий дивний спосіб! Навіть не віриться, що Лідуня мене обігнала. Вона ж була такою безперспективною…
Мене звуть Веронікою і я «Невідома українська письменниця». Це мій нік в одній  досить розкрученій віртуальній творчій спільноті. Кілька років тому я потрапила туди зеленою і нерозумною. І одразу стала для всіх боксерською грушею. Будуючи  речення на рівні школяра-трієчника, частенько діставала від критиків-любителів на горіхи. Іноді, ганячи на чому стоїть світ, вони доводили мене до того, що хотілося розревітися і закинути свої опуси до  палаючої пічки. Прощавайте, сердешні! Туди вам і дорога!
Чого розкисла, сестричко? Ти ще не сказала свого останнього слова в літературі. Якось брала себе за шкірку і змушувала працювати. Наполегливо і майже маніакально. Вони ще побачать!
Нехтувала вільним часом. Деколи вдавалося позирати у бік творчості і в робочий. Потай від чванькуватого шефа-тирана. А літературні заняття все жерли мої години, вимагаючи більшого. Доводилось віддавати надто багато, що навіть лякало.
Рецензенти довго гладили мене проти шерсті, а потім перестали. Поліз вгору мій творчий рейтинг. Черепахою, але ж угору! Коли ті, хто раніше кричав: «Ату її, ату, графоманку!», вперше заговорили про мій прогрес, на радощах я не помітила, як з’їла цілий пакет братових солоних горішків. Смаколик, в якому я раніше собі відмовляла. Кілька наступних днів мою свідомість розпирало від гордощів, а шлунок – від печії.
Жоден автор не зізнається (навіть собі), що іноді страждає так званим  нетриманням буцімто геніальних ідей. Вони все приходять до тебе у снах, штурмують свідомість, ллються на папір. Тільки встигай записувати. За ці роки у мене назбиралося до сотні творів. Серед них знайшлися й такі, що, м’яко кажучи, не вдалися. Мені, автору з репутацією, вже не личило викладати їх на своїй сторінці. Але й не опублікувати шкода. Не знаю, може в мені заговорив графоман. Або прокинулась природна людська жадібність. «Не пропадати ж добру», - постановила я, порадившись зі своїм сумлінням. Так на світ з’явилася Ліда, автор-початківець, якому пробачать те, за що Вероніка отримає словесних різок.
Ліда планувалася разовим експериментом. Такий собі літературний смітничок. Для одного твору. У крайньому випадку, двох-трьох. Мала успадкувати від мене хиленькі, непримітні оповідання і капосні вірші, які ніяк не римувалися.  На перший з таких прозових есеїв Лідуня навіть отримала кілька відгуків (що дуже мене здивувало, бо новеньких в даній спільноті не надто жалують). Мені все видавалося куди простішим. Проте жити подвійним життям не так і легко. Першого дня, відповівши від імені Ліди на рецензії під її твором, вимкнула комп і пішла готувати собі капучино. А вже за десять хвилини схопилася перевіряти: чи не підписалася я бува Веронікою? За старою звичкою.
Ліда отримала кілька відозв. Одну з них накатала я. Невже всі ті люди не здогадались, хто автор тих рядків? Чи просто мені підіграють?  Експеримент можна було віднести до розряду вдалих. Я успішно збиралася забути про Лідуню до наступного слабенького твору. І ось тримай! Сюрприз! Редактору популярного часопису сподобався мій, тобто Лідунін, есей.  Його пообіцяли  надрукувати. Хоча й лишень за щире дякую.
Але не це головне. Я не раз і не двічі штурмувала електронну скриньку того часопису своїми нетлєнками. А у відповідь затяте мовчання.
Тепер вони самі пишуть мені, тобто Лідуні. Просять номер телефону для обговорення деталей публікації. І дякують. Після подяки жирнючий знак оклику. Певно, набирався іншим шрифтом. Для підсилення ефекту. Приємно, коли ти сама у себе виграла. Прикро, що й програла сама собі.
Усе це жарт чи у людей раптом зник смак? Я ж посилала їм кращі твори. Чому ж вистрелив саме цей? А пізніше, трохи охолонувши, запитую у себе: «Навіщо була та Лідуня? Чому я опублікувала оповідання не під своїм прізвищем?» Не мала б тепер стільки клопоту. Не довелося б надягати свій вінець переможця на чужу голівку.
Не хочеться одразу розсекречуватись. Заводжу спеціально для Лідуні нову електронну скриньку. Відсилаю згоду на друк і тисну мишкою на завершення сеансу. Йду плакати чи святкувати.
«Караул! Я роздвоююсь», - хочеться волати вже за кілька днів. Доки редактори часопису чепурять мій есей перед друком, в моїй свідомості відбуваються помітні перетурбації. Лідуня осміліла, подає голос. Їй теж закортіло влади, визнання. Вона змушує мене писати ретельніше, краще. І більше.
Так хочеться видалили зі спільноти її профіль. І не злічити, скільки разів мишка кружляла по заповітному DEL. А рука не підіймається. Ну що ж, кицюню, поки живи. Нічого не вдієш, виділю тобі кілька творів. Зі щедрого барського плеча.

Гортаю сторінки новенького часопису, чомусь шукаючи прізвище на літеру «Н», а не Лідуніне. Приємно, що тебе нарешті друкують. Навіть дуже. Але чомусь прикро за Вероніку. Вона ж заслуговує на це значно більше.
Проте, зараз думки зовсім про інше. З’явився гарний шанс про себе заявити. Всеукраїнський конкурс молодих літераторів. Я подала на нього заявку, Лідуня потрапила туди автоматично, як автор, рекомендований редактором не останнього в країні літературного видання.
Перечитую розміщені на сайті твори конкурсантів і одразу підхоплюю вірус зневіри, впадаю у стан, подібний паніці. Куди мені до них?
А один з учасників конкурсу потішив. Молоденький хлопчик-нарцис, розфарбований, мов дівча, виклав відверто слабенький твір. І отримав на нього кілька напрочуд схвальних анонімних відгуків, де його підносять до небес, величаючи ледь не майбутнім класиком. Певно, сердешний написав їх собі сам, забувши про таку вкрай важливу рису справжнього генія, як скромність. Довелося його трішки присоромити. Теж анонімно…
Ми обоє виходимо до фіналу. Я довго роздивляюся два іменних запрошення до столиці, на церемонію нагородження: своє і Лідуніне. Кому їхати? Звісно ж ,Вероніці!  

На літературному заході я почуваюся Попелюшкою. На мені була довга бальна сукня, прозорі, схожі на кришталеві, черевички, та й приїхала я сюди на яскраво-жовтій маршрутці, котра здалеку так нагадувала гарбуз.
Замість казкових персонажів на відстані витягнутої руки я бачила легенд української літератури. І захлиналася від захвату. Правда, на новачків тут мало хто звертав увагу. Я почувалася бідною родичкою і трималася неподалік  виходу. Щоб, на випадок чого, одразу зникнути.
Інтригу, як завжди, зберігали до останнього. Метри ліниво перешіптувались і, позіхаючи, поглядали на стіл із закусками. Я отримала почесне третє місце, а прізвище Лідуні так і не назвали. На сцену піднімалася на ватних, напівзігнутих ногах. З переляку нервово кивала і майже після кожного слова усім дякувала.
А зі сходів спустилася вже ніби в іншу компанію. Усі раптом стали привітними, уважними до моєї скромної персони. Поздоровляли з перемогою і цікавились моїми справами. Нібито щиро.
Почесна грамота у важкій рамці із темного дерева ідеально вписалася в інтер'єрчик моєї кімнати. Я віддала її на зберігання Вінні – своєму плюшевому, схожому на бегемота, другу-ведмедю. Перш ніж взятися за редагування твору, на який вже чекають видавці, перевірила  електронку. Моя скринька була порожньою , а от Ліді надійшов лист від головного редактора того ж часопису:
«Лідо, дуже шкода, що Ви не перемогли. Ви пишете набагато краще від цьогорічних переможців. Але призери таких змагань – це завжди суб’єктивне рішення купки людей, яких обрали в журі. Прошу Вас не засмучуватись. Наш часопис з радістю продовжить з Вами співпрацю. Наступного року ми готуватимемо до друку збірку оповідань молодих українських авторів. У твердій обкладинці. Ваші твори там будуть обов’язково. Впевнений, на Вас чекає велике літературне майбутнє. З повагою, П.П.»
Не здає Лідуня своїх позицій…
Хочеться видалити це повідомлення і нарешті викреслити зі свого творчого життя цю зайду. Та натомість я розгортаю лист і починаю писати наступне:
«Щиро дякую! Мені буде надзвичайно приємно і надалі  з Вами співпрацювати.
З повагою, Ліда».
  


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина, 16-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ХЮ, 24-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександра Стеблюк, 16-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 14-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія Позняк, 11-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 11-12-2015

Неправильна історія

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 10-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 10-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-12-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2304339408875 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …