Жертвам голодомору 1932/33 років,
присвячується...
Бабуся Ніна зовсім старенька: влітку їй виповнилось дев’яносто. Болячок назбирала більше, ніж треба: підсліпувата, глухувата, ноги слухаються погано ще й всеньке тіло "крутить" на негоду. Попоскрипить зранку, доки розходиться. Єдине, що в бабусі справне – пам'ять, ця все зберегла, нічого не розгубила за довгі літа…
Ввечері, коли вгамовуються домашні клопоти, бабуся підходить до вікна. Фіранки не закриває - навпомацки знаходить сірники й запалює свічку, наготовлену зарані. Спирається на лутку, довго-довго вдивляється в надвірну сутінь, думаючи про щось своє. Перед сном молиться за всіх дітей, онуків- правнуків - аби Бог боронив од всякого лиха. Дітей в бабусі багато, тож і її молитва довга. Нарешті вкладається спати: трохи вовтузиться в постелі, закушкує хворі ноги у вовняну хустку, довго ворочається, та сон не йде - старенькій згадується минуле. Голодовка... голодомор… Скільки людей вони забрали в безвість, скільки життів! Про те сказано чимало, а ще більше написано, та серце все одно болить задавненим вікопомним болем. Свічечка тихо горіла, бликаючи жовтим язиком, і спогади обступали бабусю тісніше, ставали кружка, тримаючи за душу щемливими пальцями - будили пам’ять…
Кажуть, що пам’ять малої дитини найдовше зберігає те, що її налякало, Ніна ж ті події не просто запам’ятала – вони стали переляком всього життя: колективізація, руйнування церкви, голодовка… В полтавське село вони прийшли одночасно й випалили, розорилиі душі, розігнали сім’ї, лягли важкою каменюкою на всенький народ. Найсильніше її дитяче враження: як скидали церковного дзвона.
Сказати, що церква в їхньому селі була гарна – нічого не сказати, малій дівчинці вона була дивовижна: висока, біла, з яскравими вікнами-вітражами, із золотим хрестом на блискучій бані, що, здавалось, діставав самого неба. Поряд височіла дзвіниця, прикрашена дерев’яною мережкою, а дзвін Ніні видавався живою істотою: дзвін мав голос! Хто, як не він, вителенькував різними голосами, коли на селі щось траплялось? Дзвін перший кликав на сполох, коли траплялась пожежа, і тужливо плакав, коли хтось вмирав. А до вінчання чи на велике свято – співав…
Того дня дзвін тривожно гудів, кликав на допомогу – слабоумний Тишко заперся в дзвіниці й безугавно калатав, скликаючи людей. Активісти з комсомольцями силою стягнули Тишка, виштовхали за ворота, а дзвін обснували мотуззям. Та він довго ще не здавався, навіть коли підпиляли перекладину, й дядьки добряче-таки навовтузились, аж впріли. Дзвін гудів, протестував проти свавілля, та його все ж зірвали й кинули вниз. Тоді дзвін застогнав… Старі люди хрестилися, молодиці плакали, а Ніна, зіщулившись від страху, сховала в материну спідницю лице. Хтось підскочив до нього з кувалдою й давай з усіх сил гамселить, ніби прагнув за віщось помститися, вимістить свою ненависть і злобу. Комнезамівці вигукували щось схвальне, підбадьорювали, та більшість селян стояли в заціпенінні, осудливо хитаючи головами. Дзвін хрипів під ударами, наче людина, й ті звуки вкарбувалися в дитячу пам’ять назавжди…
Того ж дня мати пожалілася родичці:
- Ну от, не стало в нас дзвона - щитай, що й села вже нема! Робитимуть з нами, що схочуть, а люди мовчатимуть…
І справді, велике село враз заніміло, ніби втратило свого язика. Хитріші дядьки здогадувались, до чого йдеться, не суперечили новій владі, а правдолюбцям добряче наскубли чуба. Заможніших охрестили куркулями, бідніших – підкуркульниками, одноосібним теж зламали хребта: майно конфіскували, з власних осель виселили...
Ніниного батька засудили взимку тридцять першого. Семен Пух був одноосібник, вперто не хотів йти в «калхоз» ще й, як на нього хтось написав, «каламутив людей». Його сусід - з активістів, де б не стрів, завжди лякав:
- Отак тебе, Семене, скрутимо в баранячий ріг та й швиргонемо в загін, як паршиву вівцю!..
- Хіба ж я паршива вівця? – вдавано дивувався Семен. – Свій хліб їм, ні в кого не забираю! Податки справно здаю – державі користь…
Нова влада визначала «паршивість» іншими мірками, тих, що уникали «всезагального ощасливлення» – безжально карала.
Якось Семен отримав листа від полтавського родича. Нічого особливого: скупі новини, поклони сільській рідні… Тамтого родича невдовзі за щось заарештували, потому забрали й Семена - припаяли п’ять років за контрреволюційну діяльність… Все майно Пухів конфіскували згідно з сатанинським законом: «Було ваше – стало наше!..» Матір нічого не встигла сховати – одне, що не чекала, а друге – січень того року був сухий та безсніжний. Ні бур’янинки, ні бурточки сніжку, аби кудись щось приткнути! Недільного ранку – Марія ще й печі не витопила - біля двору заіржала коняка. Глянула вона у вікно, а людей повен двір нашевкалося - хазяйнують, як в себе дома: вивели зі стайні коня, корівку, повипускали птицю, свиней…. Мати заштовхнула в піч горщик з варивом, повкидала рогачі, затулила заслінкою. Накинула хустку й пішла до непроханих гостей... Добро, яке наживалось роками, розтягли до обіду, знайшлись охочі, щоб забрати й дрова. Один сусід купив за безцінь клуню на розбір, другий – добротний сарайчик… Забрали носилки, ночви, віжки, відра, чавуни…
Ніна була одна-однісінька в батька-матері, може, того й вижила. Після конфіскації було важко – з двору винесли все до цурки. Та якось перебули, обжились сяким-таким хатнім начинням. Навесні мати підсипала квочку, купила кролицю, розвела кролів. А наступної зими почалась голодовка, і з’їлось все, що малось; від недоїду помирали односельці… На сусідській вулиці жила Ялосовета Ляшенко – із розкуркулених, так та зовсім одна зосталась: в неї померло шестеро дітей. З Ляшенковою Олькою Ніна дружила й часто ходила до неї гратись. Коли померло найменше дитя, тітка Ялосовета викопала на кладовищі яму й возиком одвозила туди дітей – одного за одним. Останньою одвезла Ольку, і тоді яму загорнула…. Вернулась додому вся чорна, закам’яніла, лягла на лаві, схрестивши руки, – приготовилася вмирать. Три дні не виходила з хати, а четвертого виповзла, тримаючись за стіни руками. Казала, що бачила янгола - він велів жити… Того ж літа на їхньому крайку організували патронат, і тітка Ялосовета попросилася на роботу – варити їсти сиротам. Там і жила серед чужих дітей, в свою хату майже не ходила…
Ще Ніна пам’ятає історію з дідом Вибойщиком, що жив на їхнім кутку. Раніше дід мав гарний промисел – вибивав на полотні малюнок – за що й прозвали: «вибойщик». Цей дід помирав тричі. За першим разом, коли так охляв, що й не ворушився, сини подумали, що батько вмер. Повезли на кладовище, а дорогою той відкрив очі й попросив борщу. Сини розвернулись - повезли додому. Та через день дивляться: таки помер батько! Знову на возик - повезли хоронить. Аж на кладовищі старий відкрив очі й попросив… хліба. Знову вернулись… Старий Вибойщик таки вмер третього ранку, і його поховали…
Село, в якому народилась Ніна, знаходилось далеченько, як люди казали: «від уєзду». Чи то віддаленість чи, може, односельці були гнучкіші й хитріші, хто його знає, але голод з горем пополам пережили. А яке було ближче до міста й цивілізації – там смерть косою косила, он як в Хухрі. Село Хухра знаходилось неподалік - над самою Ворсклою, було велелюдне, а люди - заможні, та спіткала їх чорна доля: майже всі вимерли в голодовку – більше тисячі душ… Навесні, коли починалась сівба, нікому було йти в поле. Пусткою стояли двори - ні тобі душечки, ні худобинки, ні собачки… Здавалось, навіть птахи там не літали. Власті той факт замовчували, та хіба ж… хіба шило в мішку сховаєш? Страшніші один від одного слухи котились навколишніми селами, про Хухру говорили пошепки, вголос – боялись. Навіть через довгі роки, проминаючи Хухру, чоловіки знімали шапки, а жінки хрестилися й плакали.
Ніна добре пам’ятає, як восени тридцять другого року селом потяглися старці з жовтими, як марля, обличчями. Просили «Христа ради», були обірвані, зіщулені… - нова влада зігнала з насиджених місць, розорила, перетворила на волоцюг. Багато дітей з розкуркулених осиротіло, їх було забрано в патронат. В темні осінні ночі, коли за стіною вив вітер, Ніні вчувалось, що під причілковим вікном хтось жалібно хлипає… Мабуть, то плакала сирітка – просилась, аби її пустили погрітись, дали поїсти. Ніна припадала очима до маленького віконечка, вмурованого в пічну стіну, вдивлялася в глупу ніч, але нічого, крім дерев, не бачила. Схопившись вдосвіта, йшла до матері, що розтопляла піч, і розказувала, що чула, як під вікном хтось плакав. Дівчинка знала, що харчів мало, але просила матір сирітку впустити – нехай погріється. Мати згоджувалась і ховала в піч очі: по щоках текли сльози і лише пічне полум’я, бухкаючи в лице, висушувало їх…
Взимку тридцять третього Ніна ходила до другого класу й мала невеличкий прихарч: при школі організували столову. Директор добився, аби дозволяли харчуватися й куркульським дітям, тож Ніна ходила на ті обіди - їй діставалась тарілка пісного кулешику й шматочок хліба. Свій хліб в школі не з’їдала - несла матері. Хтось із старших хлопців піддивився, дівчинку доганяли дорогою, дражнили «куркуленям» і хліб забирали. Ніна спочатку плакала, а тоді придумала ховати хліб в косу. Запнеться тугенько хустинкою, зав’яже двічі й – біжка додому! Та все ж наприкінці зими голод підступив й до їхньої хати... Мати все рідше пекла хліб з перетертої в жорнах кукурудзи навпіл з висівками, варила щодень пустішу юшку, про борошно та олію забули, які вони на смак. Ніна ще трималась: то в школі мисочка супу, то дядина дорогою загукає – чимсь підгодує… Мати ж була гордою - так про неї казали - нікому не кланялась й мовчки терпіла недоїд, та навесні в неї почали пухнути ноги.
Одного вечора Марія верталася городами від сусідки - йшла садком повз старий горіх. Раптом спіткнулась і впала. Спочатку подумала, що зовсім охляла, а коли підвелась і обмацала землю, то зрозуміла, що перечепилась об камінь, що лежав, вдавлений, на землі. Раптовий здогад пронизав Марію, як блискавка: це ж тут Семен заховав мед… Як це вона забула?.. Ще до колективізації Семен тримав пасіку і якось закопав велику макітру меду, як казав: «на чорний день». Сховок показав Марії, строго - насторого наказуючи, аби без потреби не брала. За горем та бідами, що посипались, Марія про той мед і думать забула, а тепер… Другого дня, до світання, мати з дочкою макітру одкопали. Чувал зотлів, а посудина була ціла - цілісінька, повна меду! Вони обережно перенесли скарб в хижку, старанно заховали подалі від лихого ока. Мед засахарився й затвердів, його можна було хіба ножем різати. Мати щоранку виколупувала дві грудки: більшу – для Ніни, меншу – собі. Вона їла мед з водою, а Ніна лизькала, як котеня, зажмуривши очі… Грудочка жовтого, як сонце, іскристого меду була не лише солодкою розкішшю – то був порятунок від смерті. Смачнішого за той мед Ніна в житті нічого більше не їла, вона й донині пам’ятає його смак і дякує Богові… Коли прийшло тепло, стало легше: із землі полізла кропива, лопуцьки; на деревах викинулось листя, білим цвітом зацвіла акація – все пішло в їжу. А влітку мати попросилася в артіль і стала на роботу.
В ті роки Марія була ще молодою жінкою – їй було тридцять п’ять, та від свого й чужого горя вся почорніла, зістарілась. До кінця життя вона носила чорні хустки – яскравих не признавала. Вже після війни, коли в магазинах з’явився крам, Ніна купила матері гарну квітчасту хустку. Помилувавшись красою, Марія похвалила дочку й сховала дарунок у скриню, але жодного разу не вдягла. Якось під празник, збираючись на гостину, Ніна звернулась до матері:
- Чого ж бо ви, мамо, не зодягнете оту яскраву, в квітках?
Мати, що обв’язувала голову темною хусткою, одповіла:
- Е-е-е, дочко, немає за чим мені яскравіти, квітчасті хай інші носять... А моя доля – чорна, як ось ця...
Пізніше Ніна зрозуміла: мати все життя носила траур. Не лише за своєю долею - за всім народом: стріляному, катованому, зневіреному, мореному голодом, скривдженому і зневаженому, як і вона сама…
На підвіконні догорала свічка. На небі миготіли зорі, заглядаючи в хату і в самісіньку душу бабусі світлими, пресвятими очима. В дворі закукурікав півень, за ним обізвався другий, третій… і півнячий перегук теплою хвилею поплив над сонним селом. Десь далеко-далеко блиснула денниця, й ніч почала слабнути, відступать. На сході зачинався новий день...
