Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43646
Рецензій: 85078

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Свічка пам'яті

© Тетяна Старосвітська, 02-12-2015
                                                                                    
                                                                                         Жертвам голодомору 1932/33 років,  
                                                                                                                          присвячується...

Бабуся Ніна зовсім старенька: влітку їй виповнилось дев’яносто. Болячок назбирала більше, ніж треба: підсліпувата, глухувата, ноги слухаються погано ще й всеньке тіло "крутить" на негоду. Попоскрипить зранку, доки розходиться. Єдине, що в бабусі справне – пам'ять, ця все зберегла, нічого не розгубила за довгі літа…

Ввечері, коли вгамовуються домашні клопоти, бабуся підходить до вікна. Фіранки не закриває - навпомацки знаходить сірники й запалює свічку, наготовлену зарані. Спирається на лутку, довго-довго вдивляється в надвірну сутінь, думаючи про щось своє. Перед сном молиться за всіх дітей, онуків- правнуків - аби Бог боронив од всякого лиха. Дітей в бабусі  багато, тож і її  молитва довга. Нарешті вкладається спати: трохи вовтузиться в постелі,  закушкує хворі ноги у вовняну хустку, довго ворочається, та сон не йде - старенькій згадується  минуле. Голодовка... голодомор… Скільки людей вони забрали в безвість, скільки життів! Про те сказано чимало, а ще більше написано, та серце все одно болить задавненим вікопомним болем. Свічечка тихо горіла, бликаючи жовтим язиком, і спогади обступали бабусю тісніше, ставали кружка, тримаючи за душу щемливими пальцями - будили пам’ять…

Кажуть, що пам’ять малої дитини найдовше зберігає те, що її налякало, Ніна ж ті події не просто запам’ятала – вони стали переляком всього життя: колективізація, руйнування церкви, голодовка… В полтавське село вони прийшли одночасно й  випалили, розорилиі душі, розігнали сім’ї, лягли важкою каменюкою на всенький народ. Найсильніше її дитяче враження: як скидали церковного дзвона.

Сказати, що церква в їхньому селі була гарна – нічого не сказати, малій дівчинці вона була дивовижна: висока, біла, з яскравими вікнами-вітражами, із золотим хрестом на блискучій бані, що, здавалось, діставав самого неба. Поряд височіла дзвіниця, прикрашена дерев’яною мережкою, а дзвін  Ніні видавався живою істотою: дзвін мав голос! Хто, як не він, вителенькував різними голосами, коли на селі щось траплялось? Дзвін перший кликав на сполох, коли траплялась пожежа, і тужливо плакав, коли хтось вмирав. А до вінчання чи на велике свято – співав…

Того дня дзвін тривожно гудів, кликав на допомогу – слабоумний Тишко заперся в дзвіниці й безугавно калатав, скликаючи людей. Активісти з комсомольцями силою стягнули Тишка, виштовхали за ворота, а дзвін обснували мотуззям. Та він довго ще не здавався, навіть коли підпиляли перекладину, й дядьки добряче-таки навовтузились, аж впріли. Дзвін гудів, протестував проти свавілля, та його все ж зірвали й кинули вниз. Тоді дзвін застогнав… Старі люди хрестилися, молодиці плакали, а Ніна, зіщулившись від страху, сховала в материну спідницю лице. Хтось підскочив до нього з кувалдою й давай з усіх сил гамселить, ніби прагнув за віщось помститися, вимістить свою ненависть і злобу. Комнезамівці вигукували щось схвальне, підбадьорювали, та більшість селян стояли в заціпенінні, осудливо хитаючи головами. Дзвін хрипів під ударами, наче людина, й ті звуки вкарбувалися в дитячу пам’ять назавжди…

Того ж дня мати пожалілася родичці:
- Ну от, не стало в нас дзвона - щитай, що й села вже нема! Робитимуть з нами, що схочуть, а люди мовчатимуть…

І справді, велике село враз заніміло, ніби втратило свого язика. Хитріші дядьки здогадувались, до чого йдеться, не суперечили новій владі, а правдолюбцям добряче наскубли чуба. Заможніших охрестили куркулями, бідніших – підкуркульниками, одноосібним теж зламали хребта: майно конфіскували, з власних осель виселили...

Ніниного батька засудили взимку тридцять першого. Семен Пух був одноосібник, вперто не хотів йти в «калхоз» ще й, як на нього хтось написав, «каламутив людей». Його сусід - з активістів, де б не стрів, завжди лякав:
- Отак тебе, Семене, скрутимо в баранячий ріг та й швиргонемо в загін, як паршиву вівцю!..
- Хіба ж я паршива вівця? – вдавано дивувався Семен. – Свій хліб їм, ні в кого не забираю! Податки справно здаю – державі користь…
Нова влада визначала «паршивість» іншими мірками, тих, що уникали «всезагального ощасливлення» – безжально карала.

Якось Семен отримав листа від полтавського родича. Нічого особливого: скупі новини, поклони сільській рідні… Тамтого родича невдовзі за щось заарештували, потому забрали й Семена - припаяли п’ять років за контрреволюційну діяльність… Все майно Пухів конфіскували згідно з сатанинським законом: «Було ваше – стало наше!..» Матір нічого не встигла сховати – одне, що не чекала, а друге – січень того року був сухий та безсніжний. Ні бур’янинки, ні бурточки сніжку, аби кудись щось приткнути! Недільного ранку – Марія ще й печі не витопила - біля двору заіржала коняка. Глянула вона у вікно, а людей повен двір нашевкалося - хазяйнують, як в себе дома: вивели зі стайні коня, корівку, повипускали птицю, свиней…. Мати заштовхнула в піч горщик з варивом, повкидала рогачі, затулила заслінкою. Накинула хустку й пішла до непроханих гостей... Добро, яке наживалось роками, розтягли до обіду, знайшлись охочі, щоб забрати й дрова. Один сусід купив за безцінь клуню на розбір, другий – добротний сарайчик… Забрали носилки, ночви, віжки, відра, чавуни…

Ніна була одна-однісінька в батька-матері, може, того й вижила. Після конфіскації було важко – з двору винесли все до цурки. Та якось перебули, обжились сяким-таким хатнім начинням. Навесні мати підсипала квочку, купила кролицю, розвела кролів. А наступної зими почалась голодовка, і з’їлось все, що малось; від недоїду помирали односельці… На сусідській вулиці жила Ялосовета Ляшенко – із розкуркулених, так та зовсім одна зосталась: в неї померло шестеро дітей. З Ляшенковою Олькою Ніна дружила й часто ходила до неї гратись. Коли померло найменше дитя, тітка Ялосовета викопала на кладовищі яму й возиком одвозила туди дітей – одного за одним. Останньою одвезла Ольку, і тоді яму загорнула…. Вернулась додому вся чорна, закам’яніла, лягла на лаві, схрестивши руки, – приготовилася вмирать. Три дні не виходила з хати, а четвертого виповзла, тримаючись за стіни руками. Казала, що бачила янгола - він велів жити… Того ж літа на їхньому крайку організували патронат, і тітка Ялосовета попросилася на роботу – варити їсти сиротам. Там і жила серед чужих дітей, в свою хату майже не ходила…

Ще Ніна пам’ятає історію з дідом Вибойщиком, що жив на їхнім кутку. Раніше дід мав гарний промисел – вибивав на полотні малюнок – за що й прозвали: «вибойщик». Цей дід помирав тричі. За першим разом, коли так охляв, що й не ворушився, сини подумали, що батько вмер. Повезли на кладовище, а дорогою той відкрив очі й попросив борщу. Сини розвернулись - повезли додому. Та через день дивляться: таки помер батько! Знову на возик - повезли хоронить. Аж на кладовищі старий відкрив очі й попросив… хліба. Знову вернулись… Старий Вибойщик таки вмер третього ранку, і його поховали…

Село, в якому народилась Ніна, знаходилось далеченько, як люди казали: «від уєзду». Чи то віддаленість чи, може, односельці були гнучкіші й хитріші, хто його знає, але голод з горем пополам пережили. А яке було ближче до міста й цивілізації – там смерть косою косила, он як в Хухрі.  Село Хухра знаходилось неподалік - над самою Ворсклою, було велелюдне, а люди - заможні, та спіткала  їх чорна доля: майже всі вимерли в голодовку – більше тисячі душ… Навесні, коли починалась сівба, нікому було йти в поле. Пусткою стояли двори - ні тобі душечки, ні худобинки, ні собачки… Здавалось, навіть птахи там не літали. Власті той факт замовчували, та хіба ж… хіба шило в мішку сховаєш? Страшніші один від одного слухи котились навколишніми селами, про Хухру говорили пошепки, вголос – боялись. Навіть через довгі роки, проминаючи Хухру, чоловіки знімали шапки, а жінки хрестилися й плакали.

Ніна добре пам’ятає, як восени тридцять другого року селом потяглися старці з жовтими, як марля, обличчями. Просили «Христа ради», були обірвані, зіщулені… - нова влада зігнала з насиджених місць, розорила, перетворила на волоцюг. Багато дітей з розкуркулених осиротіло, їх було забрано в патронат. В темні осінні ночі, коли за стіною вив вітер, Ніні вчувалось, що під причілковим вікном хтось жалібно хлипає… Мабуть, то плакала сирітка – просилась, аби її пустили погрітись, дали поїсти. Ніна припадала очима до маленького віконечка, вмурованого в пічну стіну, вдивлялася в глупу ніч, але нічого, крім дерев, не бачила. Схопившись вдосвіта, йшла до матері, що розтопляла піч, і розказувала, що чула, як під вікном хтось плакав. Дівчинка знала, що харчів мало, але просила матір сирітку впустити – нехай погріється. Мати згоджувалась і ховала в піч очі: по щоках текли сльози і лише пічне полум’я, бухкаючи в лице, висушувало їх…

Взимку тридцять третього Ніна ходила до другого класу й мала невеличкий прихарч: при школі організували столову. Директор добився, аби дозволяли харчуватися й куркульським дітям, тож Ніна ходила на ті обіди - їй діставалась тарілка пісного кулешику й шматочок хліба. Свій хліб в школі не з’їдала - несла матері. Хтось із старших хлопців піддивився, дівчинку доганяли дорогою, дражнили «куркуленям» і хліб забирали. Ніна спочатку плакала, а тоді придумала ховати хліб в косу. Запнеться тугенько хустинкою, зав’яже двічі й – біжка додому! Та все ж наприкінці зими голод підступив й до їхньої хати... Мати все рідше пекла хліб з перетертої в жорнах кукурудзи навпіл з висівками, варила щодень пустішу юшку, про борошно та олію забули, які вони на смак. Ніна ще трималась: то в школі мисочка супу, то дядина дорогою загукає – чимсь підгодує… Мати ж була гордою - так про неї казали - нікому не кланялась й мовчки терпіла недоїд, та навесні в неї почали пухнути ноги.

Одного вечора Марія верталася городами від сусідки - йшла садком повз старий горіх. Раптом спіткнулась і впала. Спочатку подумала, що зовсім охляла, а коли підвелась і обмацала землю, то зрозуміла, що перечепилась об камінь, що лежав, вдавлений, на землі. Раптовий здогад пронизав Марію, як блискавка: це ж тут Семен заховав мед… Як це вона забула?.. Ще до колективізації Семен тримав пасіку і якось закопав велику макітру меду, як казав: «на чорний день». Сховок показав Марії, строго - насторого наказуючи, аби без потреби не брала. За горем та бідами, що посипались, Марія про той мед і думать забула, а тепер… Другого дня, до світання, мати з дочкою макітру одкопали. Чувал зотлів, а посудина була ціла - цілісінька, повна меду! Вони обережно перенесли скарб в хижку, старанно заховали подалі від лихого ока. Мед засахарився й затвердів, його можна було хіба ножем різати. Мати щоранку виколупувала дві грудки: більшу – для Ніни, меншу – собі. Вона їла мед з водою, а Ніна лизькала, як котеня, зажмуривши очі… Грудочка жовтого, як сонце, іскристого меду була не лише солодкою розкішшю – то був порятунок від смерті. Смачнішого за той мед Ніна в житті нічого більше не їла, вона й донині пам’ятає його смак і дякує Богові… Коли прийшло тепло, стало легше: із землі полізла кропива, лопуцьки; на деревах викинулось листя, білим цвітом зацвіла акація – все пішло в їжу. А влітку мати попросилася в артіль і стала на роботу.

В ті роки Марія була ще молодою жінкою – їй було тридцять п’ять, та від свого й чужого горя вся почорніла, зістарілась. До кінця життя вона носила чорні хустки – яскравих не признавала. Вже після війни, коли в магазинах з’явився крам, Ніна купила матері гарну квітчасту хустку. Помилувавшись красою, Марія похвалила дочку й сховала дарунок у скриню, але жодного разу не вдягла. Якось під празник, збираючись на гостину, Ніна звернулась до матері:
- Чого ж бо ви, мамо, не зодягнете оту яскраву, в квітках?
Мати, що обв’язувала голову темною хусткою, одповіла:
- Е-е-е, дочко, немає за чим мені яскравіти, квітчасті хай інші носять... А моя доля – чорна, як ось ця...

Пізніше Ніна зрозуміла: мати все життя носила траур. Не лише за своєю долею - за всім народом: стріляному, катованому, зневіреному, мореному голодом, скривдженому і зневаженому, як і вона сама…

На підвіконні догорала свічка. На небі миготіли зорі, заглядаючи в хату і в самісіньку душу бабусі світлими, пресвятими очима. В дворі закукурікав півень, за ним обізвався другий, третій… і півнячий перегук теплою хвилею поплив над сонним селом. Десь далеко-далеко блиснула денниця, й ніч почала слабнути, відступать. На сході зачинався новий день...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 05-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 05-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-12-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.41644692420959 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …
Подорож у пошуках власного імені: Огляд роману Сола Беллоу
Книжкова серія «Нобелівські лауреати» видавництва Жупанського є унікальним зібранням творів десятків …
Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …