Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44259
Рецензій: 86421

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вирваний гриб ч.1

© Михайло Нечитайло, 29-11-2015
- Коля!
- Га?
- Там до діда Федора внук приїхав, сходиш з ним по гриби, - так материнськими вустами крадуться надцікаві мультики.
Дід  Федір,  недалекий  сусіда,  він  же  керівник  місцевого  господарства - авторитет, тож мати з батьком йому годять, як лихій болячці.
Мусить Коля вести до лісу чванькуватого Ерні, діда Федора капосного внука. Років два тому розпочалася практика грибних походів, тоді Ерні був ще геть малим, брів слідом, розпустивши соплі, а Коля впаював йому різні небилиці та казки, аж щелепа в Ерні відвисала, не здатна стримувати потік Миколиної балаканини.
Та з кожним роком Ерні підростав, набирався міської чванькуватості, тож сьогодні на чергову порцію Миколиних байок сплюнув крізь рідкі зуби й процідив:
- Чувак, не три кислиці, й так Москву бачу.
- Та які кислиці, - Микола за своє, - вчора мати привезла мені з базару два торти, шість шоколадок, десять кілограмів бананів, ящик апельсинів, ще й двадцять ананасів. Упер усе сам, геть і плювався тортом та бананами, собаці шоколадку згодував, а корові кришив замість буряків ананаси.
- Чувак, витри слину, - сміявся Ерні, - кому мозги париш? Це я можу ананасами ворон з балкона поціляти. А ти, селюк злиденний, ти того ананаса хоч у очі бачив, що вже корові кришиш. Ну, який він на смак, скажи - кислий, солодкий, гіркий чи ще якийсь? Ну, скажи.
Коля вмовк. Не їв, не їв він ананаса - що тут скажеш. Селюк, злиденний селюк - які ананаси, тут цукерки не кожен день, а торт, то лише на свято.
- Ох, він ананасами ворон поціляє, - кинув тільки сердито до Ерні. - Ти її поцілиш, ту ворону. Ти, каліко городська, гриба путнього знайти не можеш, а туди ж - ворони поціляє. Тьху, салага в шортах.
- А ми ось побачимо, хто з нас кращий грибник, - зло блиснув очима Ерні й шаснув у кущі.
Шелепотіли хащі, стогнав ліс, шаруділо листя, блискали ножі, гупали об землю корзини - йшло непримиренне грибне полювання; ціна якого - велич переможця й ганьба аутсайдера.
Коля рвав жили, мотався, як звір - грибів уже повна корзина, повна пазуха, вже й у кишені маслюків липких понапихав, куди тому зманіженому Ерні. Вже й на обумовлену галяву зустрічі біля села за городами прямував, як раптом між кущами біля граба таке встиг помітити, що аж спіткнувся та й став, як укопаний.
Велетенський білий гриб похмуро доживав віка, вибравши всі мислимі й немислимі ресурси свого зростання й часу. Коля підкрався до гриба, помацав - чи не привидівся, не сниться такий велетень. Ні, стоїть, як пам’ятник своєму роду-племені. Витяг Коля ножа, зрізав, спиляв, звалив оте одоробало. Ще глипнув, чи червою не сточений, не з’їдений, не перепаскуджений. Ні, цілесенький і чистесенький, ні дірочки, ні цяточки. Взяв у руку, ледь долонею ніжку обхопивши, поніс на перемірини до Ерні.
Той уже чекав. Лежав під калиною, чвиркав крізь зуби, виставивши на показ теж повну корзину й ще невеличку купку грибочків неподалік.
- Що, міський, продув, укакався? - приземлився поряд Коля та велетнем під ніс супернику тицьнув. - Куди там міським проти сільських у лісі, - кепкував. - Обслиниться, обгидиться та й теліпає десь позаду, наче привид. А сільські грибочки ріжуть. Отакі ось грибочки, -  гордо велетнем вимахував.
Ерні не відповів. Він мовчки підвівся, гильнув ногою по своїй корзині, розкидавши довкола нікчемні сироїжки, потім узяв ту корзину до рук, підійшов до присілого на траву Колі й несподівано вхопився за велетня, вирвав його з Миколиних рук та й помчав стежкою додому.
- Стій! - гнався позаду Коля. - Так нечесно, стій!
Наздогнав, ще б пак - на два ж роки старший. Наздогнав уже на подвір’ї в діда Федора, звалив на землю, видер назад свого велетня. Присоромив, давши запотиличника, переможеного, мався вертати до лісу, аби забрати покинуті гриби.
Як раптом, де не візьмись, з'явилася баба Одарка - Ернієва баба. Вхопила Колю за вухо, вирвала з рук заповітного гриба, врізала по загривку, відштовхнула геть.
- Чого напався на дитину, песиголовцю?! - витріщилася.
- Він, -  белькотів Коля, - він гриба... в мене... вкрав.
- Ну то й що? - не зрозуміла баба.
- Вкрав же, - Коля вів своєї. - Гриб же ж мій, я знайшов.
Баба не відповіла, забрала гриба, взяла за руку кепкуючого з Колі Ерні, пішла до хати.
Гірка образа заступила Колі очі, вичавила, мов камінь із сиру зайву сироватку, з очей сльози. 3 тими сльозами й прийшов додому, до батька з ненькою, геть і корзину з грибами на галяві облишив. Ридав ридма.
- Чого ти, сину? - клопоталася мати.
Розказав, як є. Не втаїв нічого - ні підступності Ерні, ні несправедливості баби Одарки. Мав надію - обуряться батько й мати, схопляться з місця, помчать до діда Федора та баби Одарки, відберуть злощасного гриба, принесуть сину, втішать.
А вони заходилися вечеряти.
- Тату, мамо, - не зрозумів. - А як же гриб? Він же мій. Його ж треба повернути.
- Облиш, - мовив батько. - Тих грибів он, як гною.
- Таких немає, - ридав Коля.
Батьки біля нього й так, і сяк - не вгамовується дитина.
Батьки махнули рукою, знову сіли до вечері - перегорить, мовляв, заспокоїться син і сам.
А він схопився, очі горять, руки трусяться.
- Сам, сам піду заберу, - кричить. - Вікна їм поб’ю, хату переверну, а заберу, бо то моє.
Схопив сокиру з дровітні, помчав до сусідів.
Та наздогнав батько. Повалив на землю, видер сокиру.
- Куди? - сичав.
- По гриба, - доказував син.
- Та хай він сказиться, той гриб, - стояв на своєму батько, тягнув сина додому.
- Але ж то мій гриб, тату, - верещав син. - Та хто ті наші сусіди такі, що мають право на мого гриба?!
- Мають, сину, мають, - втихомирював батько. - Вони - начальство, багатії, а ми прості, ми до них по все, а вони до нас ні за чим - плюнь на гриба, заспокойся, махни рукою, хай жеруть уже, як вирвали з рук, не лізь, не забирай назад, бо вирваного однак не повернеш, а майбутнє втратиш. Змирися, сину, заплющ очі й змирися. Такий уже світ. Виростеш - зрозумієш.
                
Як фортуна обернулася до тебе задом, то вважай, надовго. Товста, зараза, жирна, неповоротка. Буває, і вік чекати доводиться, доки переставить ногу, поверне бік. Отаке життя.
Третій раз Микола Павлюк рипається до надпрестижного університету. Третій раз студіює давно вивчене напам’ять. Дивиться на свою шкільну золоту медаль, оцінює знання - гожий, гожий студент для університету.
Йде на іспити. Блискає знаннями. Та блиск той чомусь на зачаровує екзаменаторів - сидять, набундючившись, зодягнувши темні окуляри та очікуючи хабаристого долара, сидять і тулять страждаючим на безгрошів’я не дуже привабливі оцінки.
- Чому оцінка така низька, я ж усе знаю, все розповів, - допитується юнак. – Хочете, я можу розказати і те, й оце, й аж он те. І так можу розказати, й отак.
Обривають на півслові.
- Годі, - гудуть і малюють своє, несправедливе.
- Але ж я знаю! - кричить Микола.
В дебати не вступають, віддають папери з блідою оцінкою, виставляють за двері.
Навчання в надпрестижному університеті, як сон, розвіюється втретє. Не для селянина наука. Але про іншу Микола не хоче ні чути, ні знати.
Сидить Коля під хатою - сердитий, злий і ображений.
- Привіт, - звисає через тин Ерні, вже не просто Ерні, а Ернст Милованський. - Як справи, селюче?
Зло скрипить Микола зубами - а що відповіси.
- Ти ж цього року теж школу закінчив? - перепитує мимохіть, виключно заради підтримання розмови.
- Ага, - веселиться Ернст.
Криво посміхається Микола, знає, як жалілася баба Одарка матері, що улюблений її внук не хоче вчитися, одно на дискотеках та в комп'ютерних клубах пропадає - а вчитися не хоче.
- Розбалували його Валентина з Сергієм та ще місто до краю, - жалілася баба.
- Ну і як? - цікавиться Микола, хоче хоч щось почути про гіркий фінал невдатного школярства Ерні Милованського.
- Студент я вже, - щирить зуби Ерні. - В університет батько всунув, тачку мені круту купити обіцяв – живу. А ти? Теж, чув, у той же університет милишся? Невже разом альма матір ґвалтувати будемо?
Регоче, аж посинів.
- Ні, не будемо, - підвівся Микола. - Не по наших грошах щастя.
Пішов у хату.
- Ерні поступив до університету, - повідав батькам новину.
- А хто сумнівався, що його туди всунуть, - мовив батько.
- Я сумнівався! - зірвався син. - Я ці книжки, ці гаспидські підручники напам’ять вивчив. І що? Нуль, нуль. А той гульвіса палець об палець не вдарив і на тобі - в університеті. Давайте гроші, піду на платний, на контракт, буду вчитися, бо соромно, соромно - я ж не дебіл, не неук, я ж чогось вартий.
- Нічого ти, сину, без грошей не вартий, - приречено махнув батько рукою. - Пробач, не настаралися ми в селі на твій університет. Кидай, мабуть, к бісу свою науку, права є, йди трактористом, доки Федір Іванович, - кивнув у бік сусіда-керівника, - пропонують вакансію.
- Та горба гнути, аби недоумок Ерні за гроші диплома здобув?
- Можливо, й так, - погодився батько. - Склавши ж руки не сидітимеш, треба щось робити, раз така в нас доля.

Трактор реве, як подихаючий динозавр. Тягне, волочить плуга розкислим ґрунтом, аби сплюндрувати день та, діждавшись вечора, хоч трохи забутися в напівсні серед розтерзаної, загубленої на сільській околиці тракторної бригади.
І тракторист чекає вечора. Може, навіть більше за трактора. Бо не сон йому в голові, а, як каже батько, «дівка».
Що за неоковирне, бридке, незугарне слово – «дівка». Дівчинонька - оце воно, оце по суті. Лєна, Оленка, Оленонька - й сама суть, і сама сутність вечорів для Миколи Павлюка.
Плюнув він на університети та вищі науки, гне горба, як вважає, на Ерні Милованського в образі його діда-керівника-власника Федора Івановича, кує одну надію - на кохання, на кохану свою Оленку Чиж.
Ото, вважає, й уся його доля. Одружиться з нею, обзаведуться дітками, батько он забив усі хліви п’ятьма десятками свиней, обіцяв весілля належне справити й хату молодим купити непогану - благо, в селі їх уже на продаж зо два десятки виставлено.
А як є кохання, то й життя складеться. Бо воно, кохання оте, не купляється, воно дається від Бога. І чи з грошима ти, чи без - воно дається, та й годі.
Як Оленчині слова:
- Колю, Колю, який же ти в мене… На весь світ один ти такий є. І я така щаслива, що й сама собі не вірю.
Трактор-динозавр тим часом ухопив ледь не копицю сіна та й подавився. Нагріб під плуг соломи, ніби гуска перед гніздуванням пір’я, цупив, цупив те не помічене замріяним та закоханим трактористом шумовиння, затовк, заялозив плуга, втратив силу і став серед поля.
Стріпнув Микола з голови квітуючі думи, повернувся на поле, завів заглухлого двигуна, підняв плуга, взяв до рук лопату, поліз звільняти того плуга з неволі. Довбався, аж упрів. Розчистив, розметав непотріб, глянув на плуг. О, леміш відірвався. Теліпається на одному болтові, як каліка на костурові. Все, годі сидіти на цьому розкислому полі задля Ернестової науки, пора відкручувати лемеша, закинути десь у лісосмугу, аби сказати, що загубився, тоді нового дадуть, бо так пожалкують нового, примусять цього недобитка назад тулити, та й гей у село - поближче до Оленки. Взяв ключі, почав рвати гайку. А вона ні в яку. Товк по ній зубилом, аж іскри летіли – піддалася. Захопив ключем, потягнув – пішла. Вперся ногами в землю, тягнув гайку, аж зуби ціпив - хотів нового лемеша. Але плуг зажалів за друзякою лемешем, пожалівся трактору, а той, старий та охлялий, чи й почув, чи й ні, але чхнув, розірвав гідравлічну артерію, бризнув оливою, кинув плуга об землю, мов гірке життя об биту дорогу. Й усе те на Миколині ноги. Тільки тріснуло та війнуло жаром в очі.
До вечора й ніч усеньку лежав покалічений Микола серед степу. Заглух, виївши солярку, дідуган-трактор, десь далеко яріло вогнями село, а Микола все дивився на зорі й боявся поворухнутися, бо кожен порух зроджував шалений сплеск болю в притиснутих плугом ногах і виганяв ясний розум з голови.
Спали-дрімали по теплих хатах і магнат Федір Іванович, і його вічно переляканий перед начальством бригадир, і Миколині батьки - в Оленки син; і розтривожена звечора Олена - не прийшов чомусь Коля, може, робота яка дома чи в полі. Не спав лише Господь. Розколотив перед світанком старих Павлюків, погнав до Олени Чиж.
- А Коля де?
- А де?
До бригадира:
- Коля де?
- Оре, мабуть.
- І вночі?
- Та ні, на нічну зміну йому солярки не давали. Повинен вернутися з поля.
До бригади - немає ні Колі, ні трактора.
Тоді в степ - леле, краще б не бачити.
В районній лікарні обдивилися потрощені ноги.
- Овва, - зауважили. - Везіть на Київ.
Згодилися батьківські свині - склеїли потрощені кістки докупи, заживили й дали ногам снагу до подальшого витоптування рясту на землі.
Оленка примчала до лікарні.
- Колю, Колю, - плакали очі.
Три дні стерегла нещасного обранця, словами гоїла зболене тіло, пестила душу, плекала віру в добре майбуття.
Врешті поїхала додому.
З’явилася аж через два місяці, перед самим визволенням зраненого бранця з лікарняного полону.
- Колю, ти як? - поцікавилася.
- Байдуже, до весілля заживе, - всміхнувся, натякнув на подальші їх з Оленкою спільні дії.
- До мого навряд чи, - уточнила Оленка.
- Як? - застиг.
- Пробач, Колю, але я виходжу заміж, - роз'яснила.
- За кого? - видихнув.
- 3а Еріка.
- Це хто такий? - не второпав.
- Федора Івановича внук.
- Ерні? - перепитав.
- Кому Ерні, кому Ерік - одним словом, я виходжу за нього заміж.
- Та як, та коли, та де ж ви здибалися врешті-решт?! - аж завив.
- Як від тебе їхала, підвіз він мене до села - приємний такий був.
- Так, так, приємний, - гриз губи. - Звісно, багатий, заможний, не каліка. І ти тепер щаслива? - перепитав.
- Звісно, - всміхнулася невиразно.
- І віриш у це?
Хитнула плечима - а як же інакше, мовляв.
- Слава Богу, - зітхнув, - бо мені ж казала, що така щаслива зі мною, аж не віриш.
- Колю, - поклала долоню на обличчя, - вірю я чи не вірю в щастя, яке це має значення. Ти, як би це тобі сказати, ти від щастя далеко, а Ерік - він у ньому. Справа не у вірі, справа в наявності. Ти - журавель у небі; він - синиця в руках. Жирна, вгодована синиця. Ти - віртуальна надія на щось; він - реальний шанс. Колю, пробач, я обрала шанс.
- Серцем? - тільки перепитав.
- Розумом, - відповіла й прибрала долоньку з лиця.
- То кого ж ти кохаєш? – простягнув свою руку, вхопив долоньку, здригнувся від  знайомого, ніжного, дорогого дотику.
Мовчала, відвернувшись до вікна, довго мовчала.
- Тебе, - врешті видавила з глибини, ніби зі свердловини, що сягає й потойбіччя.
- Дурдом, та й годі, - спромігся Микола на оцінку. – Мене любиш, то чом же до Ерні відходиш?
- Колю, - розірвала щось у собі, кинулася до хлопця, - переростемо ми свою любов, роздавимо романтизм твоїм трактором, а далі що? Діти, злидні, вічний пошук хліба? А тут для мене зорі знімають і Місяць кидають до ніг. Квітуюче поле нічого, крім сіна перетрухлих стосунків, не приносить. Іноді на те поле потрібно пускати плуг і сіяти жито, аби не блукати потім усеньке життя в пошуках хліба. Пробач, якщо зможеш, - випросталась. - І прощай.
- Він тебе хоч кохає, той солоденький Ерні? - тільки й спромігся запитати.
- Він мене обожнює, - всміхнулася. – Чесно.
Зітхнув.
- Колю, - поцілувала наостанку в лоб, - я тебе не забуду. Як стану багачкою, й тобі постараюся допомогти.
Витріщився, як на казку.
- Лєнко, - гукнув, - це ж смішно! Краще йди.
- Ти тільки спокійно переживи мій відхід, - попросила. - Пообіцяй мені це, якщо колись кохав мене по-справжньому.
- Ай, іди, - махнув рукою. - Не такий уже я скажений, аби рвати на собі чуба після розпаду кохання.
Ой, збрехав.
І чуба рвав, і подушку гриз, і Бога гнівив прокляттями, й харчав, кричав, ревів:
- Лєно, як же це так, як так, Лєнко, щоби з-за копійки розпродати мене по  частинах: на тіло, на душу й на шматок любові?!
А хтось казав, що кохання дає Бог, що його не купиш за гроші. Купити, може, й не купиш, але ж продати, виходить, можна.

Камінь на голову завжди падає несподівано й дає знати про себе шаленим болем.
Зітертий розтерзаним коханням Микола Павлюк уже днів десять жив, як зазомбований, одним - чи запросять його Ернст і Олена Милованські на весілля. Знав, що не поїде, не з’явиться, не піде на той багатий фуршет - але запрошення чекав. Хотів дізнатися - чи пам’ятають ще, чи не забули, чи не застувало вже дане багатство його, злидаря й каліку Миколу Павлюка.
Та листоноша оминала його двір, натомість чийсь лихий язик приніс іншу звістку - загинула, викинувшись з шістнадцятого поверху, Олена Чиж.
А за цією звісткою слідство сільське загуляло селом, і в тому слідстві невідомий слідчий докопався до причин міських трагічних подій.
З-поміж томів його справи ясно проступав силует Ернста Милованського. Той силует, «закумарений» нескінченним і різноманітним сексом розкішного багатія, вподобав собі якось і дівчину Олену. Мав на меті, як часто висловлювався, «накрутити її на свій гвинторіз». Та вона не накручувалася. Вона не казала ні, вона не проганяла, але вона не накручувалась. Азарт розбещеного мисливця вже не дозволяв силуету Ерні кинути геть безнадійну ідею, він гнав, гнав його вперед, він стелив перед неприступною різьбою захопливі та оманливі перспективи, він кликав її за собою, зваблював шлюбом, дарував дарунки та мітив всесвіт віхами щасливого майбутнього. І вона пішла поміж тими віхами, вона полетіла, гнана теплим вітром, через сплетений з високих слів всесвіт. Вона примчала за місяць до обіцяного весілля в Київ, оселилася в Ернестовій квартирі й віддалася на волю «гвинторіза».
Високі справи волочили силует Ерні по невідомих нікому стежках-доріжках і нібито примушували своєю невідкладністю відстрочити весілля на пару місяців. «Гвинторіз» же тим часом шліфував неприступну колись різьбу, доки не стер її зовсім і не втратив до неї інтерес. Інших же інтересів не існувало, тож ішлося до відміни обіцяного весілля. Та явилася проблема - в процесі шліфування різьби виточилося щось нове, незнане, щось із ряду продовження роду.
Силует Ерні новині не зрадів, але виду не подав і зібрав вечірку, аби, як мовив, «завершити початий процес усезагальним приливанням дивних чар».
На вечірку злізлося з десятка півтора вгодованих кабанців та бугайців, які вижлуктили з баддю горілки й приступили до процесу «приливання». Силует Ерні, вчаділий на згарищі власної душі, віддав тій отарі свою різьбу. Їй скрутили руки та, заливаючи крик горілкою, «ректалили», як висловлювався з кутка силует Ерні, «до самих, до околиць».
У десятого бугайця щось не заладилося з його приладдям, тож отара, піднімаючи нещасного на кпини, мала намір якщо й не підняти йому настрій, то бодай зімітувати. Пильність була втрачена, і скручені руки тієї, що правила за іграшку, знайшли шпарину для волі. Але ту шпарину загородив силует Ерні, завчасно закривши вхідні двері на нездоланний міцний замок. Відкритими лишалися інші двері - на балкон, звідки отара черпала свіже повітря. Невільниця рушила туди, отара посунула слідом. Отара вірила, отара знала - нікуди різьбі не дітися, як деталь уже в токарному верстаті. Отара, на те вона й отара, навіть гадки не мала про те, що різьби, буває, рве.
Над поснулим Києвом, стверджували очевидці, линуло до землі одне лиш відчайдушне:
- Колю-у-у-у!
Такі деталі міської трагедії знали тільки сільські слідчі, міські ж дотримувалися іншої думки:
- Гульнула, пийнула дівка, вийшла на балкон курнути та й хибанула.
Вони стверджували, що Ернст Милованський і вся його компанія – люди солідні, відповідальні; а що до жіноцтва небайдужі, то хіба ж це гріх - найняти дівча в номер.
Міські слідчі, на відміну від сільських, збагатилися досвідом швидкого розкриття причин і наслідків недоречних та неприємних подій. І цим збагатіли.

                              (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 01-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-11-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48022818565369 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …