За вікном вітер бавиться листям найвигадливіших відтінків жовтого. Небо – суцільна сіра хмара. Жодного проблиску теплого сонячного проміння. І надії. Певно, художник, який створював цей пейзаж, страждає затяжною депресією.
Моя осінь пахне прілим листям і розлукою. Відколи отримала від тебе того електронного листа. «Я навчив тебе усьому, що знав сам. Не потрібно щоразу чекати на мою реакцію. Навчися прислухатися до себе. Не падай там, де маєш стояти…»
Це те ж ПРОЩАЙ, тільки іншими словами. Наче гросмейстер, вкотре переставляєш шахи. Мене знову посунуто десь у бік. Я вкотре мушу згрібати докупи одяг і почуття. Певно, моя найбільша провина в тому, що дозволила тобі увійти у моє життя, що з розкинутими обіймами пішла до тебе в полон. Ти мій вчитель, який перетворився на злого генія, коханець, якого я не змогла приручити і зробити коханим.
Мені потрібен дім і затишок. Тобі – свобода і нові відчуття. З них ти сплітаєш найдовершеніші літературні полотна, розмальовуєш їх у найліпші кольори. Годуєш ними свою ненаситну уяву. Жагу творіння. А вона все волає: «Мало!».
Знову відгородишся від світу, просиджуватимеш ночі за філіжанкою міцної кави, тримаючи в полоні музу. А мені щоб писати потрібен душевний спокій. І ти. Просто відчуття, що ти в мене є. Що ти зі мною…
Моя осінь обтяжена докорами сумління і любов'ю. Я ж картаю себе за те, що ти любив мене не так, як мені потрібно. Хіба хтось винен у тому, що я подалася шукати щастя там, де знаходять лише розчарування. А воно міцніє і переходить у відчай.
Для тебе це завжди було несерйозно. Невиказані слова, нерозтрачені пестощі. Холод по шкірі. Навіть за найспекотнішої погоди. Та я не хочу втрачати віри. Віри у нас. Не роздавати іншим призначені тобі поцілунки.
Я знаю, що ніколи з тобою не зрівняюся. Твої здібності горять всеохоплюючим полум’ям, мої – ледь жевріють. Я просто хотіла бути поруч, щоб грітися у світлі твого таланту, щоб тебе любити. Самовідданого і палко.
Шлях до успіху часто вистелений не лише зневірою, але й нерозумінням найрідніших. Ти зробив мене сильнішою, змусив повірити у себе. А тепер кидаєш напризволяще.
Притуляюся обличчям до вікна. Спітніле скло не холодить думки. Надворі бринить, вирує життя. З настанням осені парк вбирається у золоті шати, повільно засинає під солодкі колискові листопаду. Дітлахи збирають букети із строкатих кленових листків, молода жінка бавить на руках маля у блакитному комбінезончика, біля озерця, тримаючись за руки, прогулюється парочка закоханих. Ми ніколи такими не були. Твоя ніжність не для живих, реальних жінок, а лише для тих, котрих ти оживляєш з допомогою ручки і паперу.
Ти – кара небес, замаскована під подарунок долі. Поганий сон, від якого не хочеться прокидатися. Нестерпний зубний біль. Тільки я сама його замовляю. Бо ти виграєш на струнах моєї душі найкращі мелодії.
До шибки линуть прозорі павутинки. Говорять: «Чекай листа». А мені лише потрібна звістка від тебе. Твоє: «Привіт, мала! Як твої справи?» буде найціннішим. Твій світ для мене занадто складний. Але біда в тому, що я не хочу іншого.
Сонце знову застують темні хмари. От тільки маля у блакитному комбінезончика дарує світу сонячні посмішки. Матуся ставить його на землю, відпускає долоні. Воно задумливо дивиться на неї, а далі, махаючи рученятами, йде. Несміливо робить перший крок, другий…
Отже, зможу і я! Навчуся йти по цьому житті, тримати удар, заповнювати порожнечу, яку ти лишив в моїй душі, іншими. У мене все буде. Навіть ПОПРИ. Я пройду шлях до своєї мрії. З тобою або на зло тобі. Але пройду…
