Голуби воркували десь праворуч; дехто клював крихти, кинуті подалі від вікна, дехто залицявся й спаровувався. За ці дні птахи так звикли до людини, що майже не реагували на неї.
Натомість на цівці гвинтівки вже красувалася пляма свіжого пташиного посліду. Густав не звертав на це увагу, він непорушно сидів верхи на двох, поставлених один на один ящиках, на аналогічну конструкцію спиралась сошками гвинтівка.
Дихалося рівно і плавно, неглибоко, спека відійшла на задній план, лише поодинокі краплини час від часу скочувалися скронями і шиєю за пазуху. Серцебиття вповільнилося і було стабільно розміреним. Вказівний палець правої руки лежав на запобіжній скобі. В кінчику його ледь відчутно тьохкав пульс.
Збиратися біля меморіалу люди почали ще до світанку, одразу після того, як зникли звідти двірники. Ці люди були технічними працівниками, але саме вони утворили в той день першу масовку на площі. Вони без кінця тягали проводи, колонки, пульти, розмічали щось на гранітних плитах. Кілька днів поспіль до цього там шикувалися попри спеку сотні дітей шкільного віку. Густав ніяк не міг доперти для чого вони це робили, для чого організатори свята так катували дітей. І що це тоді за свято?
Нарешті, близько восьмої людська маса на площі досягла за оцінками Густава п’яти тисяч. З’явився оркестр, пропалюючи повітря навколо себе гарячими відблисками сонця на міді духових. Ось промайнули картаті постаті чи то вокального, чи то танцювального колективу. Багато хто тримав у руках квіти.
Раптом серце на мить підскочило в грудях. Натовп розділився, утворивши коридор і у полі зору з’явився об’єкт. Густав навіть не помітив звідки під’їхали авто з Мулькіним та його охороною.
Об’єкт пройшов не до ближньої «підкови», він перетнув площу впоперек і зупинився з лівого її боку, виявляється, там розташовано було ораторський пункт. А ближче до «підкови» був режисерський пульт. Густав проштрафився, якщо можна так висловитись. Він облажався.
Виправдовуватись поганим оглядом і неможливістю виходу на більш детальну розвідку з причини демаскування позиції було марно і недоречно. Тож лишалося сподіватися, що об’єкт перетне площу ще раз у зворотному напрямку, а не покине свято з іншого боку. Варт лиш кортежу переїхати.
Здавалося, минула нескінченність і Мулькін давно поїхав, аж раптом сильний бічний вітер відхилив віття велетенських тополь вбік і Густав побачив об’єкт. Він стояв вже не біля мікрофона, а далеко за ним і говорив з кимось. Риси обличчя зливалися в одну змазану пляму, але Густав все одно впізнавав свою ціль. Вона смикнулася ліворуч, збираючись зникнути, та чомусь повернулася до співрозмовника. Блиснули крізь віття дахи авто кортежу.
Зараз або ніколи.
Холодний, але приємно ідеальний округлий гачок ніби сам торкнувся пальця. М’який короткий холостий спуск приємно збуджував. Густав легенько витиснув його і прислухався до своїх відчуттів. Пульс знову заспокоювався, дихання рівне.
А може почекати дев’ятого? Здається, Мулькін не боїться за своє життя. І даремно. Знав би він…
Все. Мулькіна закрило віттям. Палець зісковзнув з гачка.
На середину площі вийшло три пари, одна з яких несла щось урочисто на витягнутих руках перед собою. Густав чув, що у цій країні прийнято частувати гостей і доброчинців хлібом і сіллю. Але схоже було, що це якийсь інший предмет. Можливо, якийсь інший символічний подарунок.
Мулькін зробив два кроки вперед, рівно стільки, щоб гілки тополь не закривали його. Він прийняв подарунок, усміхнувся; було надто далеко, але Густаву здавалося, що він розгледів це.
Холостий хід непомітно закінчився, гачок зробив останню спробу опору пальцю і програв у цьому двобої.
Насправді він просто виконав своє призначення.
24
Задуха в салоні була майже не сумісна з життям, а автобус їхав так повільно, ніби метою рейсу було засмаження живцем пасажирів. Двічі драндулет ламався і Густав майже втратив надію до темряви дістатися бодай Умані, не кажучи вже про кінцевий пункт маршруту.
Піт затікав в очі, виїдаючи їх, перед зором танцювали, наче божевільні, у променях світла з відкритого люка пилинки.
Коли з-за перпендикулярної до траси лісосмуги вздовж блідо-рожевого поля вискочив білий маркований позашляховик, Густав не злякався ані зіткнення, ані можливості викриття своєї особи Баруховою службою безпеки (втім, це було виключено, повна параноя, що природно, коли тобі є за що прагнути не попасти у поле зору цієї мафії). В голові промайнула лише одна думка: «Я і за тиждень додому не дістануся!..»
Водій автобуса зумів уникнути зіткнення, Барухові хлопці ніби теж зрозуміли, що надто сильно розігналися і вже скоро просто і мирно супроводжували автобус чи то намагаючись перешкодити повстанцям контролювати транспортні потоки, чи то боячись, що пасажири почнуть вискакувати на поля і красти їхній дорогоцінний мак.
Був пізній вечір, коли Густав зійшов з автобуса, за його підрахунками вже десь під Вінницею аби сходити до вуличного цегляного сральника. У слабкому світлі з боку автобуса він побачив на стіні виведені якимось дотепником-жартуном знаки: כניסה ליהודים בלבד3.
Коли він вже виходив і взяв курс на габаритні вогні в темряві над дорогою, в очі йому вдарив промінь ліхтарика.
– Стая-ать!
Чиясь рука долонею вперлася йому в груди, під коліно ззаду нанесли удар, імовірно ногою, взутою в щось доволі важке, як от військові чоботи, Кьорхер впав на коліна. Втім, поспішати з будь-якими контр діями він не збирався. По-перше: він не бачив скільки нападників і чим вони озброєні, а по-друге: він не знав чи це прості грабіжники, а чи Барухова міліція, з якою краще не жартувати, хай там скільки не лишилося йому, Густаву, ще перебувати з цього боку кордону.
Кьорхера поволокли за сортир.
– Давай, вивертай кармани! А то щас самі потрусимо і ще наваляєм!
Густав кинув все ще стиснутий у кулаці клунок – єдиний свій багаж (гвинтівка лишилася на даху, замінована вибухівкою, яку Густав тримав всередині пластикового приклада), почав вивертати кишені штанів.
– Це все? – Темна постать покрутила в руці кілька папірців – дрібні рублі і сотня бофонів, далі копнула клунок: звідти викотилися півбуханки хліба, пляшка води і м’ясна консерва.
Бандити забрали консерву і зникли в темряві. Густав обтрусився, зібрав поспішно залишки свого добра назад у клунок і потрюхикав до траси. Десь вдалині ревів надривно автобус. Вогні габаритів блимали і підстрибували над своїми відсвітами на асфальті.
Густав постояв, дивлячись услід своїм надіям раніше опинитися в рідній країні, аж раптом почув тупіт. Бандити повернулися.
– Слухай, давай бофони!
Один підійшов впритул і нахабно простягнув руку долонею догори. Густав не поворухнувся. Бандит заніс іншу руку зі стиснутим кулаком.
– Мій автобус через вас поїхав без мене.
Бандит похитнувся на носках і ще далі назад відвів кулак:
– Мені похуй. Давай бабло.
Густав простягнув папірець вперед, але недостатньо близько до долоні бандита.
Той потягнувся за купюрою, відчувши вмить як пальці «лоха» стислися на зап’ясті і смикнули вперед. Інша долоня Густава накрила вилицю і підборіддя бандита, який стрімко пролітав повз, забувши про кулак, зведений для удару і намагаючись віднайти рівновагу. Хруснули шийні хребці і романтик з великої дороги упав на гравій узбіччя.
Інші троє стояли непорушно, а тоді один із них почав спочатку повільно, а тоді все швидше задкувати і за мить до нього приєдналися товариші-спільники.
Густав зітхнув і присів над тілом. Обшук дав кілька десятків рублів, його консерву, півпачки цигарок без фільтра і дешевий складний пружинний ніж.
На обрії з’явилися яскраві зеленкуваті фари, наближалися вони з боку Умані. У Густава навіть думки не виникло спробувати «голосувати». Він просто відволік тіло бандита з узбіччя в кювет і сам зник за смугою чагарників вздовж поля озимого жита.
25
Він брів болотом, маючи намір вийти на той самий шлях, яким вони з Вадимовою групою перетинали кордон. День був у розпалі і Густав збирався дістатися цілі ще засвітла, адже переходити трясовину вночі було безглуздо. Навіть спец окуляри зі своїми інфрачервоним, рентгенівським і ультрафіолетовим спектрами не допомогли б. Тим не менше за ними він дуже шкодував.
Так само, як і за тим молодим розбійником, якому зламав шию. Все сталося якось мимовільно і рефлекторно. Він дозволив емоціям взяти гору, а для агента Всесвітньої Служби Безпеки це неприпустима розкіш.
Ще один труп. І цими руками він пеститиме Насіру (звісно, якщо вона вже не кинула його), розповідатиме, що був у Куала-Лумпур на форумі менеджерів компаній, які скуповують і перепродують інші компанії.
Вода сягала паху, ноги плуталися в метровому шарі пластикових пакетів та тріскотіли пластиковими ж пляшками. Він минув стовпчик з детектором і опинився вдома. Ну, майже вдома. Вишка, що стояла віддалік, плюнула вогнем і пара куль просвистіли над головою. Густав зупинився і підняв руки.
За кілька хвилин він помітив патруль, що прямував у його бік. Шкірою відчував на собі снайперське око. Сам знав, що воно таке.
– Ви порушили державний кордон зі Світовим Союзом. Пред’явіть, будь ласка Ваші документи.
Зовсім зелені хлопці: двоє стояли уступом трохи збоку нього, ще двоє – на відстані, тримають його на мушці.
Густав простягнув правицю вперед:
– Я – громадянин Світового Союзу. Густав Кьорхер. Номер чіпа: три, п’ять, сім, два, один, вісім, нуль, два, два, один.
– Перевір його, – скомандував задній перевіряючий і за мить порушника кордону було проскановано портативним біометричним сканером.
– Ідентифікацію не пройшов, – відзвітував перевіряючий з біосканером.
Густав потряс рукою:
– Подивіться, Ви ж бачите – он видно чіп. Помацайте, якщо хочете.
Вам краще закласти руки за спину і повернутися. Вас затримано для оформлення порушення і після цього Вас буде депортовано назад.
– Добре, – погодився Густав, виконуючи рекомендації хлопчини-прикордонника. – Добре, що не завернули і не відправили одразу назад під прицілом кулемета. – При оформленні його мають забрати. Тут, як і на кожній прикордонній заставі на час операції, має бути присутній представник WUSS.
Його провели на ґрунтову дорогу, що пролягла вздовж кордону за лінією кулеметних вишок від застави до застави, за кілька хвилин під’їхав SandCat і забрав їх. Всю дорогу Густав, як і його конвоїри (двоє з патруля), мовчав, насолоджуючись відносно м’яким і комфортним сидінням (це все ж бойова машина, а не Lexus якийсь галімий!).
На заставі його залишили самого у невеликій кімнаті з дзеркалом на пів стіни, яке було, імовірно, одностороннім вікном. Тривалий час ніхто не цікавився затриманим, аж Густав почав куняти. Нарешті хряснули двері, зачинившись за дебелим дядьком у формі прикордонника і ще одним чоловіком. Цей був у цивільному і при параді: класична блакитнувата сорочка, бузкова краватка, брюки зі стрілками, якими хоч горло ріж, з представницьким портфелем. В них Густав розбирався, вимушений був, зобов’язував статус на підставній роботі.
Прикордонник запросив цивільного сісти, сам же лишився стояти у Густава за спиною.
– Ви – Густав Кьорхер, менеджер корпорації «CordobaInc.»? – Спитав цивільний, звіряючись із вийнятими з портфеля документами. На одному з файлів Густав помітив своє фото: ще без бороди і з густою шевелюрою. – Чого усміхаєтеся? Відповідайте. Ви – Густав Кьор…
– Так. Густав Кьорхер, номер…
– Ви знаєте, що нелегально перетнули державний кордон?
– Так.
– Ви знаєте, що Вам загрожує за це?
– Так. Але, знаєте, у мене, здається, чіп відключився. Може, ушкодився десь. От і я…
– Замовкніть! Ви не лише в цьому звинувачуєтесь. Вас розшукують за участь у подіях так званого «понеділкового ланчу», – прикордонник крякнув десь за спиною при цих словах. Ах, слава, слава! Докотилася аж сюди. – За саботаж міського транспорту Берліна, Дрездена і Копенгагена…
– Ніколи не був у Дрездені. А в Копенгагені я живу, для чого ж мені…
– …Непристойну поведінку і… шпигунство на користь Курдської Республіки.
– Курдської Республіки? А хіба у них не халіфат?
– Досить клеїти дурня. Тепер, я сподіваюся, ми зможемо довести шпіонаж на користь ще й Анклавів і Китайського Світу. Ви перевершили знамениту Міледі з «Трьох мушкетерів». І сядете надовго. Пане майор, я маю ордер на арешт цього, з дозволу сказати, громадянина, доставку його у найближчу філію СБ мушу здійснити не більше, ніж за дві години з моменту ідентифікації особи.
Цивільний, точніше офіцер WUSS, вийняв з портфеля власного детектора і пікнув над закутим в пластик зап’ястям затриманого.
– Бачите? Дані, звинувачення, вказівки. Дякую за співпрацю. Я забираю затриманого.
26
Їхали мовчки аж до самого в’їзду у Хмельницький. Коли авто звернуло до аеропорту, Кьорхер здивовано запитав:
– Курдської Республіки?
Офіцер WUSS, який сам кермував машиною, зареготав. Кьорхер приєднався до нього.
– Чекай, зараз зніму з тебе наручники. Хоча ні, он в спинці сидіння перед тобою – шухлядка, там є інструменти. Зможеш сам зрізати?
– Звісно.
За мить Густав вже розтирав зап’ястя, а наручники валялися на сидінні поруч.
– Так, ми летимо додому. До тебе додому, звісно. Звітуватимеш перед самим директором СБ. окуляри що, накрились?
– Ага. Слухай, розбудиш мене над Ерсундським мостом, хочу подивитись з повітря на Копенгаген, на свій район, сам знаєш…
– До речі, – СБ-шник покректав трохи. – Насіра… її чіп…
– Не треба, – увірвав Густав. – Я краще сам, коли прийду додому… хоча що тепер? Ти мені, вважай, все розповів. Покидьок. Ось ти хто.
– Вибач, Густаве.
– Та нічого. Це ти вибач, Славку. Я передбачав це.
– Може це для тебе не важливо, але у тебе збіса класна вимова.
– Дякую. Чия ж школа!?!
Славко, наче маестро після виконання його оркестром твору, повільно з почуттям гідності кивнув і перемкнув авто в режим автопілота. Крісло його повернулося на дев’яносто градусів у бік Густава.
– Ну, як ти сам?
– Та все нормально. Були деякі проблеми дорогою назад. Та ні, це не проблеми, так, нічого. Довелося йти пішки півтори сотні кілометрів. Я подумав – так надійніше. Машина, хай мене вибачить шеф, накрилася не з моєї вини. Ну, хіба почасти з моєї.
– Ти дуже вчасно. Дістався об’єкта раніше?
– Так. Ти ж знаєш… давай поговоримо пізніше.
– Так, так. Не мій рівень допуску.
– Як інші агенти?
– Ти ж знаєш…
– Не мій рівень допуску.
– Ти радіо краще послухай. Маючи офіційну інформацію, трохи неофіційної і голову на плечах можна знати про всі дії СБ.
Славко клацнув магнітолу: якраз були новини, хоча може це був запис, спеціально для Густава. Диктор розповідала, що неформальний лідер Степової України Барух Гройсман був страчений новим урядом квазі-держави. Його наступник вже спробував вступити в діалог з керівництвом СС і висловив сподівання на співпрацю. Цілком імовірно, що незабаром Дикий Степ прийме першу партію освоювачів та інвесторів Світового Союзу, що дозволить розширити ринок праці і збуту товарів і послуг. Крім того, зазначалося далі, Україна має багаті природні ресурси, зокрема чорні та кольорові метали, а головне – величезні поки що площі орних земель. Вочевидь, говорилося насамкінець, на нас чекає стрімке економічне зростання.
– Знаєш, що я подумав, – спитав по хвилі Густав. – Що ми не маємо права вирішувати таким чином долі мільйонів людей.
– Історія нас розсудить, – була відповідь.
– Брехлива історія нас розсудить.
Прокинувся Густав уже на землі. Йому снилась Насіра і її квіти на підвіконні.
27
– Тепер я Клаус Шульц. Густава Кьорхера немає і ніколи не було: всі дані про нього знищені; він ніколи не народжувався, не реєструвався в податковій, ніколи не працював ніде, не був затриманий на кордоні… зате з’явився такий собі тридцяти чотирирічний бізнесмен, член ради директорів «Ентерпрайзін корпорейтед», чим займається, я так поки що не зрозумів до кінця; неодружений, любить гірські лижі… Чорт, мене підвищили!
Славко висадив Клауса біля готелю «Адмірал». Сьогодні пан Шульц повернувся із Відня, а вже за тиждень летить на Шрі-Ланку. Живе він тепер по інший бік протоки, у Мальмо. Він пройшов до ресепшена, назвався, виявилось, його секретарка вже забронювала для нього пентхаус. У нього є секретарка. Цікаво, вона молоденька і гарненька, чи якась стара шкапа з рипучим голосом і у старомодних вузеньких окулярах, яким місце лише в музеї?
Подякувавши, він піднявся, пікнув чіпом над замком і потрапив у номер. Непогано він заробляє, мабуть: три кімнати, голографічний екран в кожній з них на всю стіну, автоматизована система керування комунікаціями номеру, два туалети, дві душові, джакузі, бар, вишуканий скандинавський стиль оформлення – світлі тони, мінімалізм, темні дерев’яні балки під стелею, навіть слухове вікно у стилізованому флігелі.
Клаус прийняв контрастний душ, накинув халат і впав на ліжко в одній із кімнат, розкинувши руки хрестом. Сон миттю проковтнув його і так само несподівано виплюнув. Годинник показував, що пан Шульц проспав близько дванадцяти годин. Надворі вже було темно, сяяли лиш старомодні ліхтарі (такі ж колись освітлювали вулиці два століття тому, працювали вони на газі) і де-не-де псували цей ледь не середньовічний стиль голографічні реклами на перехрестях. В іншому вікні розкинувся плац Амалієнборга.
Клаус погортав телефонний довідник, вмонтований у АСК (автономну систему керування номером), знайшов, що хотів і набрав номер. Гудки тяглися у нескінченність. Клаус заніс пальця над зображенням кнопки відбій.
– Алло, – почувся захеканий чоловічий голос. Десь здалеку почувся жіночий смішок. – Алло! – Повторив чоловік. – Ну й котіться до біса!
Чоловік не встиг дати відбій, Клаус випередив його. Поміркувавши хвилину, він набрав ресепшн.
– Викличте мені таксі, будь ласка.
За півгодини він відпустив таксі біля свого старого будинку, тобто будинку неіснуючого Густава Кьорхера. Він відблискував клінкером у місячному сяйві, білів акуратний низенький парканчик. До паркану було приставлено такий же білий велосипед. Його, Кьорхера, велосипед. Стояв точно так, як він його і залишив перед «відрядженням».
На хвіртці красувалася табличка: «Продається». Клаус перескочив паркан, сподіваючись, що після його від’їзду по периметру не з’явилася сигналізація і підійшов до вікна кухні. Горщик стояв на підвіконні, якісь сірі патьоки збігали його боками. Це були засохлі квіти. Що це були за квіти, бодай якого кольору, розібрати було неможливо, а пам'ять враз відмовила йому.
Пан Шульц, член ради директорів шанованої корпорації, блукав двором чужого будинку, зазирав у вікна, потім повернувся на дорогу, взявся за кермо велосипеда і заскочив на нього.
На його подив, коли у полі зору з’явився оперний театр, Клаусу полегшало на душі, Насіра вискочила з голови, як і той захеканий чоловічий голос і його «Алло! Ну і котіться до біса!», життя знову стало легким, в ньому існували лише він, його велосипед і його місто.
Він сам заніс велосипед у номер, не бажаючи знову розлучатися з ним, поставив під стіною біля ліжка.
– Ти єдиний, хто мене не зрадив. І ніколи не зрадиш.
Клаус, точніше Густав, який ніяк не бажав ставати Клаусом Шульцем, підмостив вище подушку і відкинувся на неї, споглядаючи свого залізного друга. Так він і лежав, вдягнений у брюки і сорочку без краватки, навіть черевики не скинувши, кидаючи погляд то на велосипед, то у вікно на світанок над містом.
– Доброго ранку, я хотів би виписатися і взяти на прокат автомобіль.
– Доброго ранку, – сьогодні замість сивочолого дядька за конторкою чергувала молодесенька красуня. Бейджик повідомляв, що її ім’я Кармен. Справді підходяще для її зовнішності: смаглява, горда постава, лукаві чорні очі. Пан Шульц, який ніколи не знав Насіру, все ж одразу почав намагатися порівнювати її з цією дівчиною і зрозумів, що не пам’ятає рис обличчя Насіри. Втім, він міг заприсягтися, що вони з Кармен майже як близнючки. – Дуже добре. Сподіваюся, Вам сподобалося у нас. Яку машину Ви б хотіли: літаючу чи звичайну?
– Звичайну. Справді, у вас тут дуже гарно.
– Може Вам потрібна допомога з цим? – Дівчина кивнула головою у бік велосипеда, рами якого Клаус не випускав з руки.
– Ні. Я стільки з ним працюю в парі, що ніби приріс до нього.
Вийшовши на вулицю, Клаус важко перевів дух, відчуваючи, що навіть велосипед вже не здатний відігнати думки про Насіру і про цей дурнуватий дзвінок посеред ночі. Може варто відмовитись від машини і проїхатися до нової квартири (ненависної квартири після ЙОГО будинку, який тепер виставлено на продаж без його відома!) велосипедом. Коли він їхав на ньому, все життя ставало легшим і кращим. Та ось уже підігнали його авто, видерли-таки з рук велосипед і запхали на дах. Клаус через силу сухо подякував і всівся за кермо.
Незабаром він вже проминув аеропорт, наближаючись до синьої гладіні протоки між Копенгагеном і шведським Мальмо. Авто пірнуло у тунель і опинилося під морським дном. За кілька хвилин воно знову виринуло на поверхню, просто посеред протоки і почало підйом на Ерсундський міст. попереду забовваніли термінали, які автоматично знімали плату за користування мостом, коли авто проїздило повз детектор. Машина Шульца минула термінал і самовільно перейшла в режим автопілоту, такого ненависного для Густава, та й для Клауса також, як з’ясувалося. Автопілот знизив швидкість і почав паркувати авто на резервній смузі.
Клаус тиснув на кнопку раз за разом, але автопілот не вимикався. Нарешті машина зупинилася остаточно. Бізнесмен-агент СБ Світового Союзу спробував відчинити дверцята: заблоковано.
– Що за…
Поряд різко загальмував просто посеред майже порожньої середньої смуги синій мінівен з маркуванням Копенгагенського аеропорту, з нього вискочило двоє чоловіків у стандартній формі працівників злітно-посадкових смуг, підбігли до дверей Клаусової машини, замок враз сам собою відчинився і у шию Шульцу вп’ялася голка дротика.
За мить він вже опинився салоні мінівена, а його взяте на прокат авто виднілося попереду. Тіло ніби налилось свинцем, повіки були такими важкими, що утримувати їх піднятими було надзвичайною мукою: Клаус навіть брови задер, щоб хоч якось тримати очі розплющеними. Зап’ястя стискали браслети наручників. Двоє хлопців, що перемістили його в мінівен сиділи обабіч нього. Чоловік з переднього пасажирського сидіння озирнувся:
– Густаве, Густаве… – Скрушно похитав головою він. – Дурнику, як же ти додумався? Я тобою так пишався. Даремно…
– Славку… – прошепотів неслухняними губами Густав.
У шию встромилася ще одна голка і світло для нього згасло.
31 серпня 2012 року – 6 червня 2045 року
(31 серпня 2012 року – 27 червня 2014 року)
Кривий Ріг – Кіровоград
